Рік видання: 2009 | Кількість сторінок: 200
І.С. Тарнавський
Війна на Сході була для нацистської Німеччини особливою війною. Її керівники вважали, що на величезних просторах населених расово-неповноцінними народами не повинні діяти ніякі моральні й юридичні закони. Припускалось, що лише жорстокістю можна забезпечити безпеку рейхові. На закритих нарадах говорилось про необхідність знищення мільйонів радянських громадян. Згодом, ці плани нацисти втілили в життя. Донині невідомо, скільки мирних громадян було вбито на окупованих територіях. Радянські історики говорили про 10 млн, сучасні дослідники називають цифру в 13,5 млн цивільних. Скільки серед них загинуло від голоду взагалі невідомо.
Злочинна окупаційна політика щодо населення України давно привертає увагу істориків. Окрім численних видань публіцистичного змісту, є досить ґрунтовні розробки цієї проблеми. Серед них праці Т.С. Першиної, В.С Коваля, М.В. Коваля,
В. Косика [1]. Проте й нині ця проблема не вивчені повністю. Так, потребує прискіпливого дослідження впровадження на окупованій території політики голоду.
В експансіоністських прагненнях А. Гітлера Україна посідала чільне місце. Її територія з багатими аграрними ресурсами була найбільш бажаним володінням. Ці землі повинні були створювати головні продовольчі запаси нацистської держави. Сільгосппродукція була необхідна Німеччині тому, що її виробництво не покривало попит населення на продовольство. Власними продуктами забезпечувалось лише 80 % потреб країни, по хлібу, картоплі, цукру, молоку на 90 - 95 % [2]. Для ведення війни на Сході рейх не мав достатніх резервів. Головним завданням стало повне продовольче забезпечення вермахту за рахунок окупованих територій.
В «Директивах по управлінню економікою в окупованих східних областях» («Зелена папка»), складених навесні 1941 р., були дані вказівки вермахту та господарським органам про порядок пограбування матеріальних цінностей України. Зокрема, зазначалось, що першим завданням є здійснення повного продовольчого постачання німецьких військ за рахунок окупованих областей [3].
У «Принципах економічної політики на Сході» затверджених 2 травня 1941 р. підкреслювалось, що продовжувати війну Німеччина зможе, якщо її збройні сили постачатимуться продовольством зі Сходу [4]. Цей документ ліг в основу діяльності всієї німецької окупаційної адміністрації. Герінг прокоментував його: «Безсумнівно, десятки мільйонів людей загинуть від голоду, коли ми візьмемо все, що нам треба» [5]. Отже, нацисти заздалегідь прирікали місцеве населення на голодне існування.
Прагнення використати голод як засіб знищення цивільного населення знайшло своє відображення у виданих 23 травня 1941 р. «Директивах з економічної політики для організації економіки на Сході», де зазначалось, що Німеччина не зацікавлена у підтриманні продуктивних сил на окупованих територіях [6]. Людність прирікалась на страждання від голоду і їй залишалось або вмерти, або виїхати до Сибіру.
У листопаді 1941 р. були остаточно накреслені «Загальні основи економічної політики в окупованих східних областях». Підкреслювалось, що під час війни вищим законом усякого економічного заходу в окупованих областях є потреби військової економіки. На Сході планувалось запровадити лише виробництво продовольства та видобуток сировини. Усі тенденції щодо підвищення життєвого рівня цивільного населення планувалось заздалегідь жорстоко придушувати [7].
«Нова влада» особливу увагу приділила вилученню у населення продуктів харчування. У Донбасі окупаційні часописи звинувачували місцевих мешканців у їх розкраданні. Зазначалось, що частина населення, скористалась зміною влади і почала розкрадати продовольчі ресурси міст й сіл. У результаті всі запаси було знищено. У зв’язку з цим окупанти вимагала повернути привласнене. Так, наказ №1 міської управи Сталіно наполягав повернути «награбовані» продукти. До тих, хто заривав у землю зерно, макарони, цукор вживалось суворе покарання. Співробітники 13-го відділу поліції м. Сталіно лише за один із днів листопаду 1941 р. реквізували у городян 500 кг муки, 900 кг цукру, 100 кг жирів, 75 т зерна [8]. В цілому на протязі місяцю у населення було вилучено декілька десятків тонн гостродефіцитних продуктів.
Траплялось, що під виглядом повернення розкраденого у людей забирали їх власні продукти і не дозволяли створювати продовольчі запаси. Зокрема, військовий комендант Сталіно попередив населення про покарання тих, у кого будуть знайдені запаси і закликав повідомляти про подібні випадки. Подібних наказів було чимало. Мешканців Артемівського району у лютому 1942 р. попередили, що вони зобов’язані здати запаси зернових хлібів і кормів. На кожного члена родини залишали 50 кг зерна, або 35 кг борошна [9]. Хто не виконував розпорядження підлягав покаранню. Ці заходи призвели до того, що вже в перший рік війни у Донбасі виникає голод.
Подібне відбувалось і в Криму. Комендант м. Сімферополя зажадав, щоб городяни до кінця 1941 р. здали все продовольство, яке перевищувало: 40 кг зерна або борошна;
2 кг жирів; 2 кг цукру на 1 чол. із розрахунку з 1 січня по 30 квітня 1942 р. Після закінчення зазначеного терміну всі, хто мав надлишки, підлягали покаранню смертю [10]. Подібні вимоги були висунуті комендантами всіх міст півострову.
Наприкінці 1941 р. було вирішено збільшити продовольче постачання рейху. Це досягалося: 1) знищенням зайвих їдців (євреїв і населення великих українських міст, таких як Київ); 2) шляхом скорочення продовольчої норми українцям - жителям інших міст; 3) зменшенням продовольчого постачання селянського населення [11]. Така політика була спрямована на ліквідацію міст, як осередків української промисловості, з метою перетворення країни на сільськогосподарську базу Німеччини.
У зв’язку з цим окупаційна влада не тільки не налагодила постачання харчів городянам, а й взагалі забороняла їх завозити. Поліція розганяла базари й забирала привезені продукти. У результаті цих заходів у великих містах склалась катастрофічна ситуація з продовольством. Так, наприкінці 1941 р. норма продовольства у Києві становила лише 30 % необхідного мінімуму [12]. Киянам за перші 3 - 4 місяці окупації не було видано ані грама продовольства. Лише згодом їм видали продовольчі картки [13]. У Харкові й Донбасі майже рік зовсім не діставало хліба. До того ж більшість людей залишилась без джерела існування, бо промисловість майже не працювала [14].
Під час окупації загального продовольчого постачання не існувало. Його, як правило, отримували працюючі. Продуктові картки видавали за місцем роботи. Однак норми споживання були мізерні. В Києві, в місяць, на одного їдця припадало 2,6 кг хліба. Робітник додатково одержував ще 2 кг хліба [15]. В інших містах продукти отримували лише працюючі. Так, у Кіровограді у листопаді 1941 р. була встановлена наступна норма: хліб - 400 гр, крупа - 80 гр, олія - 25 гр, м´ясо - 50 гр. Ця норма встановлювалась тільки на голову сім´ї. Члени родини не одержували продуктів [16].
В Трансністрії харчування отримували ті, хто працював. Норма хліба на одну людину становила 200 гр. Представники влади постійно підкреслювали, що «населення неспроможне забезпечити себе харчуванням», що «люди існують виключно за рахунок продажу особистих речей» і що є випадки «смерті від голоду» [17].
Отримана зарплата не могла врятувати родину працівника від жалюгідного існування. В рейхскомісаріаті «Україна» (РКУ) робітник одержував 400 крб. на місяць, бухгалтер - 500, друкарка - 400 крб., ставки керівників коливалися від 900 до 1500 крб. В Криму платня робітників становила від 1 до 2,5 крб. за годину; техніків - 300 - 450 крб. та інженерів - 400 - 600 крб. на місяць [18]. Штрафи та податки урізали зарплату до мінімуму. До того ж, гроші за умов гіперінфляції були знецінені. У серпні 1942 р. у Києві жалування службовця становило 700 - 800 крб., а 1 кг сала на базарі коштував 750 крб. При збереженні того ж рівня зарплати у березні 1943 р. сало вартувало вже 6 тис. крб. за 1 кг [19]. Через це городяни фактично перебували на межі голоду.
Продукти на базарах України коштували дуже дорого. У Харкові влітку 1942 р. 1 кг хліба продавався за 150 крб. при офіційній ціні 1,7 крб., 1 яйце, відповідно, 8 - 0,8 крб., 1 л молока - 20 - 1,2 крб., 1 л олії - 280 - 14,5 крб. Ціни постійно зростали. В березні 1943 р. у Києві пуд борошна коштував 15 тис. крб., 1 кг хліба - 400 крб., склянка солі - 300 крб. [20]. В Криму 1 кг вершкового масла - 800 крб.; соняшникового - 600 крб.; 1 кг сала - 1000 крб.; 1 кг пшеничного хліба - 50 крб.; житнього - 35 крб.; 1 кг картоплі 25 крб.; 1 кг цукру - 500 крб. [21]. Отже, низька зарплата й високі ціни приводили до голоду.
На розбіжність між зарплатою та цінами вказували й самі окупанти. Так, командуючий військами оперативного тилового району групи армій «Б» писав, що на Харківщині існує величезна невідповідність між зарплатою та цінами на продукти. Через це місцеве населення змушене продавати своє майно, щоб вижити. Господарська інспекція не може забезпечити продуктами 2,5 млн. непрацюючих. Люди також не можуть прожити за рахунок продуктів харчування, що їм видаються [22].
Щоб якось вижити треба було працевлаштуватися, але в умовах суцільної руйнації не всі бажаючі знайшли собі роботу. Так, в Донбасі, у зв’язку із скороченням кількості шкіл, із 199 педагогів Артемівська роботу отримати лише 64 [23]. У Ворошиловграді роботу одержали 220 з зареєстрованих 750 вчителів [24]. Безробітні Кіровограду, яких наприкінці 1941 р. було понад 17 тис. чоловік, взагалі нічого не одержували [25]. Перед ними постала перспектива голодного існування.
Щоб вижити люди їли будь який сурогат. У березні 1942 р. харківська газета «Нова Україна» писала: «На ринках нашого міста можна бачити дуже прикре явище: багато людей витрачають великі гроші на макуху, не розуміючи, що тим вони завдають собі великої шкоди. Макуха містить у собі багато клітковини, яка шлунковим соком не перетравлюється.» [26]. Аналогічна ситуація була в інших містах. Так, жителі Краматорська їли м’ясо здохлих коней, макуху, яку, до речі, нелегко було дістати [27].
Голод вразив і дистрикт «Галичину», де окупаційний режим був порівняно м’якшим ніж на решті території України. На фоні масового голоду в містах українська допоміжна влада робила спроби соціального захисту незахищених верств населення, організовувала громадські їдальні, дитячі будинки, будинки-інвалідів [28]. Допомогу постраждалим від голоду надавала УГКЦ. Митрополит А. Шептицький доручив духовенству організувати в голодуючих місцевостях так звані народні кухні [29].
За час окупації численні випадки смертності від голоду, ніде і ніким не зафіксовані. Це було зроблено лише після звільнення України в актах Надзвичайної Державної Комісії. Так, у Харкові під час окупації від голоду померло 80 тис. мешканців [30]. У Києві станом на 1 квітня 1942 р. налічувалося 352 тис. мешканців. На момент окупації у місті було 400 тис. громадян. Різниця 48 тисяч - це близько 40 тис. євреїв, розстріляних восени 1941 р., а решта - жертви голоду й холоду лютої зими [31].
Нестача продовольства спричинила масові міграції населення України. Так, голод прискорив рух жителів Донбасу на захід. Вони йшли на Дніпропетровщину, Полтавщину і навіть на Правобережжя. Японський дослідник Г. Куромія вважає, що кількість мігруючих досягала мільйона [32].
Городяни шукали порятунок у навколишніх селах. Вони йшли туди, щоб виміняти на речі у селян цеберко пшениці або кукурудзи. «На дорогах, що вели до сіл, - зазначав очевидець, - можна було зустріти робітників, лікарів, інженерів, чоловіків та жінок. Іноді йшли в 3 - 4 шеренги. Усі йшли на село, везли речі на обмін...» [33].
На вихід за межі міста треба було мати спеціальний дозвіл. Документи на поїздку з метою обміну продуктів давалися в обмеженій кількості. Отримання перепустки не означало, що людина спокійно здійснить обмін. На дорогах поліцаї хапали перехожих, гнали їх на роботу, погрожували відправити у Німеччину. В районі Краматорська міняльників хапали і відправляли до місцевого табору, після чого їх нерідко розстрілювали [34]. Десятою дорогою обминали городяни Донеччини ті пости, де стояли голодні румунські солдати, бо на відміну від німців, які перевіряли тільки наявність перепустки, вони відбирали у людей останній шматок хліба [35].
Отже, окупаційна влада не тільки не налагодила систему перерозподілу продуктів між містом і селом, а й заважала українцям робити це самостійно.
Проте, можливості села були обмеженими. «Новий аграрний порядок», що впроваджувався з 1942 р. не зробив селян заможними. Левову частину зібраного врожаю вони змушені були передавати громадському господарству. Розміри поставок встановлювались довільно. Після завершення сільськогосподарських робіт та здачі врожаю селянам залишалось тільки насіннєве зерно та мізерні рештки урожаю. Цей залишок і був винагородою за непосильну працю [36]. Мінімальна видача натури членам громади була складовою частиною нацистських планів навмисного фізичного знищення селян з метою звільнення земель для німців.
Коли, 6 липня 1942 р., тритисячний ешелон з продовольством перетнув кордон РКУ, Г. Герінг заявив: «Схід уже сьогодні врятував Німеччину» [37]. Надмірне викачування продуктів призвело до того, що над українським селом нависла примара голоду. Утім, окупантів це не турбувало. У директиві від 17 листопада 1942 р. Е. Кох підкреслював, що норми поставок українським населенням сільгосппродуктів повинні бути виконані за будь яких обставин [38].
Дійсно, Третій рейх було забезпечено за рахунок українського села, де війна спричинила занепад продуктивних сил, скорочення посівних площ та поголів’я худоби, голод і загибель селян. У звіті ОУН про становище в південно-східній Україні на початку 1943 р. зазначалося, що на селян наклали додатковий податок по 17 ц картоплі з 1 га присадибної ділянки, яка звільнена законом від податку. З корови вимагають більше молока, як вона дає. В кількох селах на Запоріжжі, де люди не хотіли обробляти землі колективно, а тільки індивідуально, відібрали у селян все зерно, навіть посівне. Оставили тільки по 6 пудів кукурудзи. Взимку 1942 р. українське село стояло перед маревом голоду. Селяни в Донбасі кажуть: «Все вже бачили, а про таке й не чули: ячмінь і овес - оце й харч увесь! Тут і собака завила б.» [39].
Важко було й тим селянам, які перебували під румунською владою. В наслідок її грабіжницької політики місцеве населення було доведене до голодного існування. Так, у рапорті старости Петрашівської общини було сказано: «Наша община перебуває в неблагополучному стані: ... тягло вихудло через відсутність зернокормів для коней. Вихід на роботу членів общини дуже поганий, основною причиною тут є нестача хліба. По нашому селу 40 % населення не має що їсти.» [40].
Незважаючи на те, що окупанти обдирали селян, останні були виробниками, а не споживачами продовольства, оскільки мали свою присадибну ділянку. З неї вони платили податки і харчувалися. Навіть у такі скрутні часи у селян знаходилися деякі надлишки, які вони могли запропонувати голодуючим жителям міст. Для цього їм навіть не треба було їхати в найближче місто.
Отже, політика окупаційних властей в економічній сфері носила експлуататорський характер. Її першочерговою метою було забезпечення вермахту всім необхідним. Потреби місцевого населення вважалися другорядними, що спричинило гострий дефіцит продуктів і голод у містах і селах України.
ПОСИЛАННЯ ТА ПРИМІТКИ:
1. Першина Т.С. Фашистский геноцид на Украине 1941 - 1944 / Т.С. Першина. - К.: Наук. думка, 1985. - 170 с.; Коваль В.С. «Барбаросса»: истоки и история величайшего преступления империализма / В.С. Коваль. - 2-е изд. доп. - К.: Наук. думка, 1989. - 622 с.; Коваль М.В. Україна: 1939-1945. Маловідомі і непрочитані сторінки історії / М.В. Коваль. - К.: Вища школа, 1995. - 194 с.; Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні /Володимир Косик. - Париж-Нью-Йорк- Львів, 1993. - 660 с.
2. Загорулько М.М. Крах плана «Ольденбург»: (о срыве экономических планов фашистской Германии на временно оккупированной территории СССР) / М.М. Загорулько, А.Ф. Юденков. - 3-е изд., доп. - М.: Экономика, 1980. - С. 38.
3. Нюрнбергский процесс над главными немецкими военными преступниками. Сб. материалов: В 3 т. / Юрид. лит. - М., 1965. - Т.1. - С. 155.
4. Там само. - С. 392.
5. История Украинской ССР: В 10 т. / Наук. думка. - К., 1984. - Т.8: Украинская ССР в Великой Отечественной войне Советского Союза (1941-1945). - С. 89.
6. Нюрнбергский процесс. - С. 435.
7. Преступные цели - преступные средства: Докум. об оккупационной политике фашистской Германии на территории СССР. - М.: Экономика, 1985. - С.63.
8. Донецкий вестник. - 1941. - 27 нояб.
9. Бахмутский вестник. - 1942. - 25 февр.
10. Пащеня В.Н. “Новый порядок” на оккупированной территории Крымской АССР в 1941 - 1944 гг. и татарский вопрос /В.Н. Пащеня//кйр://пЬиу.§оу.иа/Лгііс1Є8. - С. 84.
11. Немецко-фашистский оккупационный режим. - М.: Политиздат, 1965. - С. 179.
12. Грицак Я. Формування модерної української нації ХІХ - ХХ ст. /Ярослав Грицак. - http://history.franko.1viv.ua
13. Коваль М.В. - Назв. праця. - С. 114.
14. Рибченко Л. Морально-психологічний стан населення визволених територій Лівобережної України у 1941 - 1943 рр. / Л. Рибченко // Український історичний збірник. - Вип. 11. - 2008. - С. 254 - 255.
15. Коваль М.В. - Назв. праця. - С. 114.
16. Центральний державний архів вищих органів влади і управління України (далі: ЦДАВО України). - Ф.Р- 4620. - Оп.5. - Спр.13. - Арк. 64.
17. Щетніков В. Одеса під час фашистської окупації 16 жовтня 1941 - 10 квітня 1944 рр. / В. Щетніков // Архіви окупації. 1941-1944 (Більше не таємно; Т. І). - 2-ге вид. - К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2008. - С. 831.
18. Пащеня В.Н. - Назв. праця. - С. 85.
19. Спудка І.М. Німецька окупаційна політика у соціокультурній сфері в рейхскомісаріаті «Україна»: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук: спец. 07.00.01 «історія України» / І.М. Спудка. - Запоріжжя, 2007. - С. 13.
20. Вєтров І. Фінансова політика нацистської Німеччини та держав-сателітів на окупованій території України (1939 - 1944 рр.) / І. Вєтров// Архіви окупації. 19411944 (Більше не таємно; Т. І). - С. 779.
21. Пащеня В.Н. - Назв. праця. - С. 86.
22. Коваль М.В. - Назв. праця. - С. 114 - 115.
23. Бахмутский вестник. - 1942. - 8 июля.
24. Нове життя (Ворошиловград). - 1942. - 11 лист.
25. ЦДАВО України. - Ф.Р- 4620. - Оп.5. - Спр.13. - Арк. 64.
26. Нова Україна. - 1942. - 19 берез.
27. Документы обвиняют: Сб. документов о преступлениях немецко-фашистских захватчиков на Советской территории. - М.: Госполитиздат, 1945. - С. 282.
28. Удовик В.М. Німецько-фашистський окупаційний режим (1941 - 1944 рр.) на території генеральної області «Київ» (Київська та Полтавська області): автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук: спец. 07.00.01 «історія України» /
В.М. Удовик.- К., 2005. - С. 12.
29. Сурмач О.І. Греко-Католицька Церква в період німецького окупаційного режиму в Україні (1941 - 1944 рр.) .): автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук: спец. 07.00.01 «історія України» / О.І. Сурмач. - Львів, 2001. - С. 16.
30. Окупаційний режим в Україні - геноцид народу// http://www.peremoga. gov.ua/mdex.
31. Малаков Д. Незабутнє минуле Києва - у фотоальбомі «Київ. 1939 - 1945» / Д. Малаков // Дзеркало тижня. - 2006. - № 4 (583) 4 - 10 лютого // http: //www.dt.ua.
32. Куромія Г. Свобода і терор у Донбасі: Українсько-російське прикордоння, 1870 - 1990-і роки /Пер. з англ. Г. Кьорян, В. Агеєв. - К.: Видавництво Соломії Павличко «Основи», 2002. - С. 394.
33. Коваль М.В. - Назв. праця. - С. 115.
34. ЦДАВО України. - Ф.Р- 4620. - Оп.2. - Спр.368. - Арк. 71.
35. Матеріали Макіївського краєзнавчого музею. - КП. - 1857.
36. ЦДАВО України. - Ф.Р- 4620. - Оп.3. - Спр.240. - Арк. 15.
37. Коваль М.В. - Назв. праця. - С. 110.
38. Литвин В. Україна в Другій світовій війні 1939 -1945 рр. (Матеріали до майбутнього підручника) // Проблеми історії України ХІХ-початку ХХ ст. - 2004. - №2. - С. 76.
39. Рибченко Л. - Назв. праця. - С. 256 - 257.
40. Гальчак С. Політика румунської окупаційної влади на території Трансністрії /
С. Гальчак// Архіви окупації. 1941-1944 (Більше не таємно; Т. І). - С. 845.