Рік видання: 2009 | Кількість сторінок: 200
Т.Клиніна
Друга світова війна за своїми характером, масштабами і міжнародними наслідками посідає в історії новітнього часу особливе місце. Головним ініціатором розв’язування агресивної війни виступала фашистська Німеччина, що намагалася встановити своє панування над світом. Велику роль в антифашистській війні відіграли США та Великої Британія, які усвідомлювали небезпеку поневолення світу німецькими загарбниками. Але відносини США та Великої Британії мали складний характер, тому англо-американські протиріччя були одним із великих факторів у світовій політиці напередодні та під час Другої світової війни. Період початку війни є виключно важливим для розвитку англо-американських відносин. Саме в цей період Другої
світової війни закладається підґрунтя англо-американського військового та економічного співробітництва, у повній мірі виявляється залежність Англії від Сполучених Штатів та наміри останніх грати керівну роль у середині англо- американського блоку. Все це найбільш яскраво простежується на прикладі вирішення питання про обмін есмінців на військово-морські бази Великої Британії у 1940 році.
Метою статті є розгляд відносин США та Великої Британії на початку Другої світової війни на прикладі розгляду англо-американської угоди про обмін есмінців.
Головними завданнями даної статті є:
- розгляд формування англо-американського блоку;
- аналіз англо-американської угоди про обмін есмінців.
Основними джерелами роботи є договір про обмін есмінців на військові бази, публічні виступи офіційних осіб Великої Британії в палаті общин, які дозволяють встановити позиції державних осіб у питанні відносин Великої Британії зі Сполученими Штатами, джерела особистого походження, які включають мемуари державних посадовців обох країн та періодичні видання.
Тема політичних взаємин США та Англії у вітчизняній історіографії не отримала достатньо широкого освітлення. Фундаментальні праці істориків, присвячені відносинам США та Великої Британії, описують переважно економічні відносини цих країн під час Другої світової війни. Тому базовими для дослідження стали праці С. М. Пик, Л. В Поздєєвої, В. Г. Трухановського та ін. Роботи В. Л. Ісраеляна, І. М. Леміна, А. М. Некрича та ін. присвячені дипломатії періоду Другої світової війни, зокрема аналізується напрямок зовнішньої політики США та Великої Британії з урахуванням їх «особливих» відносин.
На початку Другої світової війни Сполучені Штати Америки були зацікавлені в тому, щоб не допустити поразки Англії та розділу її імперії між Німеччиною, Італією та Японією. Але в той же самий час США намагались використати тяжке положення Англії , яке було викликане агресивними діями держав осі, для включення Британської імперії в свою сферу впливу. В середині травня, вирішивши, що битва за Францію вже програна, уряд Черчилля в той же самий час почало працювати над здійсненням свого плану щодо втягнення у війну Америки [1].
Через декілька днів після початку німецького наступу Черчилль почав звертатися до Рузвельта з проханнями надати ефективну матеріальну та дипломатичну допомогу союзникам. В своїх мемуарах Черчилль писав: «У своїй першій телеграмі, яку я надіслав президенту після того, коли я став прем’єр-міністром, я попросив його позичити нам 40-50 старих есмінців для того, щоб заповнити пролом між тим, що ми маємо в наявності на сьогоднішній день, та новим великим будівництвом, яке почалося з самого початку війни» [2]. Також Черчилль у своїй телеграмі просив оголосити США «невоюючою країною» та надіслати американську ескадру «з візитом» до портів Ірландії. Він також вказав на необхідність співробітництва США та Англії у справі застереження японської агресії, пропонуючи використати Сінгапур у якості бази для американського флоту.
Рузвельт відповів, що передача есмінців зажадала б санкції конгресу і що час для цього невдалий. Він обіцяв «вивчити» питання про посилку американської ескадри в порти Ірландії і сприяти відправці союзникам літаків, зенітних гармат і сталі. Зі свого боку президент просив Черчілля у випадку, якщо відбудеться «гірше», відправити флот до Канади.
Неважко помітити, що у своїй телеграмі від 15 травня Черчілль наполягав на таких видах допомоги, які у разі їх здійснення означали б відхід США від нейтралітету. За розрахунками англійської дипломатії, Америка цим зробила б великий крок у напрямку до повного участі у війні [3]. Проте деяких речей домогтися було неможливо. У травні 1940 року Сполучені Штати були абсолютно непідготовлені до війни ані в матеріальному відношенні, ані психологічно, ані щодо людських ресурсів. Тим паче, оскільки в листопаді 1940 року повинні були відбутися президентські вибори, не могло бути й мови про те, щоб якась партія чи політичний діяч стали захищати пропозицію щодо вступу Сполучених Штатів у війну або, як 15 травня пропонував це зробити Черчілль, про проголошення своєї «неучасті у війні» [4]. 25 травня Рузвельт у бесіді з послом Великобританії в Вашингтоні Лотіаном згадав, наскільки важливо «якщо станеться найгірше», завчасно направити англійський військово-морський флот, а також літаки і торгові судна до Канади або Австралію, щоб вони не потрапили до рук супротивника [5]. Англійський уряд зі свого боку не поспішав давати категоричних обіцянок щодо того, який він має намір щодо розпорядженням своїм флотом у разі окупації Англії німецькими військами [6]. У телеграмі Черчілля, відправленої Рузвельту 20 травня він писав: «Щоб не сталося ми маємо намір битися на нашому острові до кінця ... у разі якщо результати боротьби будуть несприятливими ми, можливо підемо зі сцени ... а нам на зміну прийдуть інші, які стануть домовлятися про долю зруйнованої війною країни ... Я не можу відповідати за своїх наступників, які в умовах крайнього відчаю і безпорадності можуть виявитися вимушеними виконати волю Німеччини щодо передачі їй англійського флоту ... » [7]. Телеграма Черчілля від 20 травня, що містила вказівки на можливість капітуляції Англії, посилила тривогу у Вашингтоні [8].
Наступ німців на Заході, який завершився капітуляцією Франції, відкриває новий етап в історії англо-американських відносин. Під впливом великих змін у міжнародній обстановці і Англія і США були змушені переглянути свою зовнішню політику.
Для того щоб врятувати Англію від поразки або попередити можливість укладення нею миру з Німеччиною, США змушені були своєю більш дієвою допомогою заповнювати пролом, що утворився в разі виходу Франції з війни [9].Уряд США не мав наміру негайно ж відкрито вступати у війну зовсім не тому, що конгрес не дав би на це своєї згоди. Історія вчить, що американський уряд, коли він цього бажав, завжди вмів ставити конгрес перед вчиненим фактом. Перша дійсна причина полягала в тому, що США не могли надати негайної допомоги відправкою своїх військ до Великобританії. До цього часу величезні ресурси США ще не були мобілізовані для військових цілей. Друга причина була пов´язана з положенням на Далекому Сході. І в Вашингтоні, і в Лондоні вважали, що американський флот повинен залишатися на Тихому океані. Крім того, правлячі кола США в цей час не були впевнені в твердості позиції Англії. Якє буде положення США, задавалися питанням політичні діячі, якщо вони вступлять у війну, а Великобританія «вислизне з компанії» і надасть американцям одним вести війну? [10].
У цей самий період американська преса була повна чуток про мирні переговори між Англією і Німеччиною. Офіційну пропозицію миру Англії було зроблено Гітлером у своїй промові в рейхстазі від 19 липня. Гітлер заявив, що він не бачить «підстав до продовження боротьби». Світ був запропонований на основі визнання панування Німеччини в Європі і збереження Англією своєї колоніальної імперії [11].
У Великобританії ставало цілком очевидним те, що продовження війни в союзі з США призведе Англію до подальшого ослаблення своїх позицій на користь США, що за американську допомогу доведеться сплатити стратегічними базами, поступками в галузі зовнішньої торгівлі і посиленням економічної залежності від Америки. Але укладення миру, продиктованого Німеччиною, призвело б Англію до постійної та безнадійної залежності від німецького переможця. Якими б важкими не були умови співпраці з США, але в цьому випадку, на думку більшості представників правлячих кіл Англії, у них залишалася надія повернути Великобританії свободу дій після війни, спираючись на яку-небудь нову систему рівноваги сил у Європі і на міжнародній арені.
Уряд Англії відхилив пропозицію Німеччини. У Вашингтоні зітхнули з полегшенням. На другий же день, 23 липня, уряд США запропонував Англії почати офіційні переговори про обмін американських есмінців на англійські бази в Західній півкулі. Досягнута в результаті цих переговорів угода являло собою важливу віху у формуванні англо-американського блоку [12].
Пропозиція про передачу іншій країні частини старих есмінців поставило серйозні питання перед урядом США. Необхідність підтримання боєздатності англійського флоту для власної безпеки США не викликала сумнівів. Але, на відміну від гармат, які США відправляли в червні, есмінці представляли собою частину першої лінії власної оборони США. У разі поразки Англії або втрати нею флоту для США ставав конче потрібним кожен боєздатний корабель.
Міністр юстиції разом зі своїми помічниками почали вивчати закони, що мають відношення до цієї проблеми, і зробили висновок, що президент США, як командувач флотом, може робити подібні операції з кораблями, якщо знаходить, що це відповідає інтересам суспільства. Конгрес і судова влада визнали це право, однак Конгрес постарався обмежити його, прийнявши в червні особливий статут. У ньому говорилося, що ніякі види військових матеріалів і озброєнь, включаючи військові судна, не можуть бути "продані, обмінені або якось інакше передані іншій стороні, якщо командувач військово-морськими операціями не засвідчить, що ... дані військові матеріали не мають істотного значення для оборони США ". Тепер питання зводилося до того, чи мають старі есмінці це "істотне значення".
У галузі міжнародного права, як і при продажу стрілецької зброї, виникло запитання, чи можливі подібні прямі операції на міжурядовому рівні. Дискусії, які почалися ще під час продажу гвинтівок, продовжувалися і потім, як в уряді, так і серед тих, хто вивчав міжнародне право. До кінця літа багато юристів-міжнародників прийшли до висновку, що в такий час у державній міжнародній політиці питання самооборони є пріоритетними [13].
У бесіді з морським міністром Ноксом 23 липня Рузвельт висунув наступну формулу угоди: англійський уряд в обмін на есмінці здає в оренду Сполученим Штатам ділянки для будівництва баз, причому Англія зберігає свій суверенітет над островами. Нокс у той же день передав цю пропозицію Лотіану. Офіційну згоду почати переговори на основі рузвельтівської формули англійський уряд дав 5 серпня. Але потрібен був цілий місяць для того, щоб досягти остаточної угоди [14]. Черчілль наполягав на тому, щоб акт передачі американських есмінців не пов´язувати з актом передачі американцям англійських баз. Він говорив, що 50 старих есмінців не є належної ціною за бази. Крім того, він побоювався, що торговельна угода в її неприкритій формі шокує його політичних друзів. Зіставлення 50 застарілих есмінців з базами створило б враження, що США неабияк обійшли Англію в цій операції. Тому Черчілль, за його словами, прагнув надати їй «піднесену форму». Він пропонував передати США права на бази у вигляді «вільного дару», отримавши від США «вільний дар» у вигляді есмінців. Не задовольняючись базами, американці за свої есмінці вимагали від англійців додаткової «застави». 6 серпня Лотіан повідомив Черчіллю, що президент бажає отримати негайну відповідь щодо англійського флоту. Він бажав мати запевнення, що якщо Англія програє, англійський флот продовжуватиме війну з метою захисту заморської імперії і не буде зданий або потоплений. Президент вказав, що такого роду завірення зробило б сильний вплив на позицію конгресу у питанні з есмінцями. Англійський ж уряд вважав цю умову неприйнятною. Тим часом переговори про обмін есмінців на бази не рухалися з місця. Англійські та американські дипломати азартно торгувалися щодо умов угоди[15].
В кінці серпня державний департамент запропонував компромісний план: бази можуть бути розділені на дві групи: перша група буде включати Ньюфаундленд і
Бермуди, і їх Англія передасть США у вигляді «добровільного дару»; решта баз будуть передані США в обмін на есмінці. План виявився прийнятним для обох сторін [16].
Угода була укладена 2 вересня у формі обміну нотами між англійським послом Лотіаном і державним секретарем Хеллом. Згідно з угодою уряд Англії в обмін на 50 американських есмінців надавав уряду США право оренди на термін 99 років для негайного створення і використання морських і повітряних баз на островах Ньюфаундленд, Бермудах, Ямайки, Санта Лючія, Тринідад, Антигуа, на Багамських островах і в Британській Гвіані. Одночасно з цим англійський уряд дав письмове запевнення у тому, що в разі окупації Англії німцями англійський флот ні в якому разі не буде зданий або потоплений, а буде відправлений за море для захисту інших частин імперії [17].
Таким чином, передача есмінців Англії у вересні 1940 року з´явилася подією, яка, безумовно, наблизила Сполучені Штати до війни; цей крок став одним з перших в довгому ланцюгу все менш і менш нейтральних дій в Атлантичному океані. Насправді угода від 2 вересня 1940 не тільки підводила підсумок історичного минулого у відносинах США і Великобританії, а й поклала початок тієї гонці за морськими та повітряними базами в усіх океанах і на всіх континентах, що з´явилася вираженням нового етапу експансіоністської політики Сполучених Штатів Америки.
ПОСИЛАННЯ ТА ПРИМІТКИ:
1. Кадомский И. Формирование англо-американского блока после капитуляции Франции (май - декабрь 1940) // Вопросы истории. - 1950. - №1. - С. 41.
2. Черчилль У. Мускулы мира: [избр. речи разных лет] / Уинстон Черчилль; [сост. примеч. к речам 1938 - 1945 гг. Л. Яковлева; предисл. В. Чухно]. - М.: Эксмо, 2003. С. 178.
3. Трухановский В. Г. Внешняя политика Англии в период второй мировой войны (1939-1945), М.: Наука, 1965. - С. 83.
4. Батлер Дж. Большая стратегия. М.: Изд-во иностранной литературы, 1959. - С. 232.
5. Там само. - С. 234.
6. Кадомский И. Формирование англо-американского блока после капитуляции Франции (май - декабрь 1940) // Вопросы истории. - 1950. - №1. - С. 42.
7. Черчилль У. Мускулы мира: [избр. речи разных лет] / Уинстон Черчилль; [сост. примеч. к речам 1938 - 1945 гг. Л. Яковлева; предисл. В. Чухно]. - М.: Эксмо, 2003.- С. 128.
8. Кадомский И. Формирование англо-американского блока после капитуляции Франции (май - декабрь 1940) // Вопросы истории. - 1950. - №1. - С. 43.
9. Там само. - С. 44
10. Поздеева Л.В. Англо-американские отношения в годы второй мировой войны 1939 1941 гг., М.: Наука, 1964 г. - С. 158.
11. Кадомский И. Формирование англо-американского блока после капитуляции Франции (май - декабрь 1940) // Вопросы истории. - 1950. - №1. - С. 44.
12. Батлер Дж. Большая стратегия. М.: Изд-во иностранной литературы, 1959. - С. 234.
13. Стеттиниус Э. Загадки ленд-лиза: ленд-лиз - оружие победы [Электронный ресурс] Режим доступа: http://www.historic.ru/lend-lease/1940.
14. Трухановский Англии в период второй мировой войны (В. Г. Внешняя политика 1939-1945), М.: Наука, 1965. - С. 75
15. Кадомский И. Формирование англо-американского блока после капитуляции Франции (май - декабрь 1940) // Вопросы истории. - 1950. - №1. - С. 46
16. Поздеева Л.В. Англо-американские отношения в годы второй мировой войны 1939- 1941 гг., М.: Наука, 1964 г. - С. 165.
17. Destroyers for Bases Agreement, 2 September 1940 [Электронный ресурс] - Режим доступа: http://www.history.navy.mil/faqs/faq59-24.htm