Рік видання: 2009 | Кількість сторінок: 200
М. Є. Чайкова
Національні та релігійні питання в Україні, будучи важливими і як складові політичних, державотворчих, духовних процесів, надзвичайно актуалізувалися у зв’язку із побудовою нової української держави. Перебудова та побудова національної свідомості стала поштовхом до кардинальних духовних, зокрема релігійних, змін у суспільстві. Національні і релігійні зрушення означили ряд проблеми (національна релігія і національна церква українців, міжправославний конфлікт, католицько- православні протистояння, суперечності між історичними й новими релігіями), вирішення яких вбачається певними прошарками українського політикуму в утвердженні в Україні своєї помісної православної церкви, поєднанні православних і католиків тощо. В даний час в Україні виникла нагальна необхідність чітко сформулювати розуміння національної ідентичності для кожного особисто і для народу в цілому. Національна ідентичність складається з ряду факторів, одним з яких є віросповідання. Для нашої країни це - Православна віра. Для сучасної політичної науки актуальним є питання про роль віросповідання у формуванні національної ідентичності і в консолідації народу на основі релігійної ідентичності, або, навпаки, розколу за ознакою віросповідання, особливо в конфліктних умовах, які на сьогоднішній день характерні для України.
Науковим вивченням проблеми національної ідентифікації в Україні крізь призму релігійного фактору і, зокрема, конфесійного розколу, займалися таки вчені як М.Гордієнко [1], П.Лакійчук [2], М.Щербата [3], М.Рябчук [4], які зосереджують увагу своїх досліджень на відсталості одного - східного варіанту української свідомості на відміну від західного.
Джерельна база дослідження включає великий обсяг статистичних матеріалів для ілюстрації релігійного розподілу в Україні: матеріали Державного комітету України у справах національностей та релігій про мережу церков і релігійних організацій в Україні станом на 1 січня 2009 року, дані Інституту соціології НАН України та ін., а також публікації в періодичних виданнях, переважною більшістю в наукових журналах.
Мета даної статті полягає у визначенні характеру впливу конфесійного розколу між Українською Православною Церквою і Українською греко-католицькою церквою на процес національної ідентифікації українців у контексті політичних трансформацій в Україні в пострадянський період та окреслити прийнятні напрями державної політики щодо релігійної складової національної ідентифікації українців.
Питання про національну ідентифікацію в Україні необхідно розглядати з позиції наявності релігійно-конфесійного розколу, який став визначальним для формування різних систем світосприйняття українців. Спроби штучного об’єднання - «націєтворення», які були зроблені в ході політичних трансформацій після 1991 року не спроможні подолати існуючі протиріччя, але лише провокують нові.
Релігійний фактор в останні два десятиріччя стає все більш впливовим - зростає кількість віруючих та ступінь залучення релігійної ідентичності до процесу національної ідентифікації українців, а також до політичного процесу в Україні. Це підтверджується чисельним зростанням (з 12,5 до 33,8 тисяч) за пострадянський період релігійних громад в Україні і є безперечним свідченням поширення віри в Бога, відродження властивих українському народові церковних традицій [5]. В останні роки фактичні темпи зростання в середньому складали приблизно 5-6% щороку (Рис. 1.)
Зростає відповідно релігійність населення України, за даними опитувань на 2009 рік 89,5% респондентів віднесли себе до того чи іншого релігійного сповідання (Рис.2.).
Показово, що Україна є найбільшою православною державою світу (більш ніж 17 тисяч православних приходів), православні общини складають біля 50% від загальної кількості зареєстрованих релігійних організацій [8]. Православні різних конфесій, в тому числі «нецерковні» православні складають 82,4% від усіх віруючих в Україні. Наступними за чисельністю йдуть греко-католики (7,7%) [9], які представлені переважно у Західному регіоні України [10].
При цьому існують дві основні лінії релігійно-конфесійного протистояння. Перша
- міжправославна, тобто між Українською православною церквою в єднанні з Московським Патріархатом (УПЦ МП), самопроголошеними Українською православною церквою Київського Патріархату (УПЦ КП) та Українською автокефальною православною церквою (УАПЦ). І друга - православно-католицька, тобто між усіма відгалуженнями українського православ’я, з одного боку, та римо- й греко-католиками - з іншого, проблемі якої розглядається в даній статті.
УГКЦ налічує 3 728 приходів, переважна більшість з яких знаходяться у в 4 областях України: Львівська (1 551), Тернопільська (792), Івано-Франківська (683), Закарпатська (410), що становить 92% від загальної кількості по Україні [11].
Серед українських вчених існує поширена думка, що Західна Україна, яка має більш високий рівень релігійності відповідно має і більш високий рівень національної свідомості і за рахунок цього оформлену національну ідентичність, на відміну від східних українців. Це, в свою чергу, заважає розбудові єдиної української нації. Розвинена релігійна мережа сприяє більшій залученості населення до діяльності громад, їхній конфесійній активності, істотно впливає на політичні орієнтації, громадянську активність віруючих. Це не останній чинник поширення впливу в західних областях націоналістичних партій, західноєвропейських орієнтацій, русофобії, у східних - ліберальних поглядів, колективістських традицій, інтернаціоналізму (наприклад, такі вчені як Кошетар У.П. [12], Щербата М.С. [13]; Пахльовська О.Є. [14]; Гордієнко М. [15]).
Проте, факти вказують на дещо інший ракурс проблеми. Дійсно, для Західного регіону характерна висока релігійність - серед різних конфесійних груп найвища релігійність притаманна греко-католикам: середній бал 5,16 проти 4,63 православних у цілому. При цьому релігійність за самооцінками вища серед «церковних» православних порівняно з «нецерковними», а також у прихильників православної церкви Московського патріархату [16]. Це багато в чому обумовлено різними умовами виховання: для Західного регіону характерне виховання в сім’ї людини з дитинства в релігійному та національному дусі, на відміну від інших регіонів, де ця традиція була зруйнована 70-річним атеїстичним періодом історії. Проте серед православних значно вищій відсоток тих, хто прийшов до віри самостійно, зробив свідомий вибір (Табл. 1.).
Властивим для українського народу з часів Київської Русі було Православ’я, яке досі сповідує переважна більшість громадян Центральної та Східної України. При цьому, західноукраїнська релігійність відноситься до зовсім іншої світоглядної парадигми, а отже і національної ідентифікації. Західні області, де домінує греко- католицизм, що знаходиться під юрисдикцією Папи Римського, історично орієнтовані на західні цінності, традиції і норми і готові підтримати вступ до Євросоюзу і НАТО. Православна ж частина України з недовір’ям відноситься до західних цінностей, традицій, норм, а також до інтеграції до Євросоюзу і НАТО як потенційно можливої.
Саме тому, підходи до створення «Єдиної Соборної України» принципово відрізняються на Заході і Сході. Для Заходу - це орієнтація на католицьку Європу та Ватикан, євроатлантичну інтеграцію, для Сходу - розбудова православно-слов’янської цивілізації разом православними країнами Росії і Білорусі [14]. Це проявляється і в тому, що громадяни різних конфесій по-різному (позитивно чи негативно) реагують на стан і перспективи державної політики. Дані, які стосуються вступу до Євросоюзу (Табл. 2), засвідчують, що ставлення православних до нього неістотно відрізняються від показників за вибіркою. Це й зрозуміло, так як православна ідентичність переважає в Україні, разом з тим греко-католики демонструють більш наполегливе прагнення до Європи.
Відмінність по відношенню до можливості приєднання України до союзу Росії і Білорусі між православними УПЦ, «просто православними» і греко-католіками також цілком зрозуміла (Табл. 3). Тяжіння до слов’янських країн властиве практично для всіх православних юрисдикцій і ні в якому разі не свідчить про неоформлену національну ідентичність, як то прийнято вважати серед західноукраїнських дослідників.
Протилежні показники демонструє розподіл відповідей з проблеми євроатлантичної інтеграції (Табл. 4). Якщо серед греко-католиків процент тих, хто симпатизує і прагне в НАТО, значно вищій, ніж за вибіркою, то православні УПЦ демонструють високий негативізм відносно НАТО.
Таким чином, емпіричні дані підтверджують, що бачення майбутнього розвитку Української держави в значній мірі залежать від конфесійної ідентичності українців. Українські православні переважно усвідомлюють себе частиною православної цивілізації і демонструють симпатії до Росії і Білорусі. У групі «просто православні» і православні УПЦ показники негативного відношення до НАТО найбільш високі, у протилежність греко-католикам, які продемонстрували готовність порушити позаблоковий статус України.
Тому ми можемо стверджувати про співіснування двох національних ідентифікацій, які наявні в державі Україна і складають феномен її унікальності. Історичний шлях, яким прямували українці греко-католицького віросповідання розійшовся зі шляхом всього іншого українського народу, тому, на наш погляд, і це підтверджується досвідом державотворення в Україні, некоректним є уніфікація одного
з типів національної ідентифікації українців.
Як перспектива подальшої розробки даної проблеми вбачається пошук шляхів для подолання цих розбіжностей. На мою думку, необхідно, по-перше, припинити політику провокацій з найбільш суперечливих питань (таких як ставлення до Великої Вітчизняної війни, мовні питання, питання про євроінтеграцію та приєднання до НАТО і т.д.), а по-друге, необхідне глибоке розуміння і широке обговорення першопричин цих розбіжностей і ретельний пошук унікальної золотої середини в державній політиці України щодо їх згладжування.
ПОСИЛАННЯ ТА ПРИМІТКИ:
1. Гордієнко М. Консервативний алгоритм творення української політичної нації / М. Гордієнко // Українська національна ідея: реалії та перспективи розвитку. - 2008. - № 20. - С. 52-58.
2. Лакійчук П. В. Релігійно-конфесійні суперечності як перешкода розвитку толерантності в українському соціумі / П. В. Лакійчук // Вісник Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2008. - № 38. - С. 17-20.
3. Щербата М. С. Вплив релігії на процес формування національної ідентичності українців та особливості його відображення у працях С. Томашівського / М. С. Щербата // Українська національна ідея: реалії та перспективи розвитку. - 2009. - №
21. - С. 49-52.
4. Рябчук М. Від Малоросії до України: парадокси запізнілого націєтворенн / М. Рябчук - К.: Критика, 2000. - 304 с.
5. Мигович І. І. Релігійність в Україні та світі: соціологічний вимір, спроба прогнозу /І. І. Мигович // ВІЧЕ. - 2010. - №3. - С. 26-31.
6. Паращевін М. Релігія та релігійність в Україні / М. Паращевін, за ред. С. Макеєва, переднє слово О. Іващенко. - К.: Інститут політики, Інститут соціології НАН України, 2009. - С. 7.
7. Там само, С. 18.
8. Митрохин Н. Русская православная церковь: современное состояние и актуальные проблемы. Изд-е 2-е испр., доп. / Н. Митрохин - М.: Новое литературное обозрение, 2004. - С. 482.
9. Паращевін М. Релігія та релігійність в Україні / М. Паращевін, за ред. С. Макеєва, переднє слово О. Іващенко. - К.: Інститут політики, Інститут соціології НАН України, 2009. - С. 22.
10. Тут і надалі ми відноситимемо: 1) до Західного регіону - Волинську, Закарпатську, Івано-Франківську, Львівську, Рівненську, Хмельницьку, Чернівецьку області; 2) до Центрального регіону - Київську, Вінницьку, Житомирську, Кіровоградську, Полтавську, Сумську, Черкаську, Чернігівську області та м. Київ; 3) до Південного регіону - АР Крим (разом із м. Севастополь), Дніпропетровську, Запорізьку, Миколаївську, Одеську, Херсонську області; 4) до Східного регіону - Донецьку, Луганську та Харківську області.
11. Звіт Державного комітету України у справах національностей та релігій про мережу церков і релігійних організацій в Україні станом на 1 січня 2009 року [Електронний ресурс]. - Режим доступу:
http://www.scnm.gov.ua/control/uk/publish/category?cat_id=131554.
12. Кошетар У.П. Українська греко-католицька церква в суспільно-політичному житті Галичини (1900-1939 рр.) / У. П. Кошетар - К.: МАУП, 2005. - С. 10.
13. Щербата М. С. Вплив релігії на процес формування національної ідентичності українців та особливості його відображення у працях С. Томашівського / М. С. Щербата // Українська національна ідея: реалії та перспективи розвитку. - 2009. - № 21. - С. 49-52.
14. Пахльовська О. Є. Проект Самогубства / О. Є. Пахльовська // День. - 2007. - № 20.
15. Гордієнко М. Консервативний алгоритм творення української політичної нації / М. Гордієнко // Українська національна ідея: реалії та перспективи розвитку. - 2008. - № 20. - С. 55.
16. Паращевін М. Релігія та релігійність в Україні / М. Паращевін, за ред. С. Макеєва, переднє слово О. Іващенко. - К.: Інститут політики, Інститут соціології НАН України, 2009. - С. 28.
17. Там само, С. 34.
18. Геополітичні орієнтації населення і безпека України. За даними соціологів / [упорядкув. М. О. Шульга]. - К.: ТОВ «Друкарня «Бізнесполіграф», 2009. - С.61.
19. Там само, С.62.
20. Там само, С.63.