65. Доля бібліотек поміщицьких маєтків Поділля за доби української революції

Т.Р. Соломонова

Історія бібліотечної справи в Україні, зокрема бібліотечної мережі, сьогодні активно досліджується. За доби Української революції в цій галузі відбулися особливо важливі зміни. З одного боку, і українська незалежна держава, і більшовицька влада, на свій розсуд, підтримували розвиток нової структури бібліотечної мережі, а з іншого, відбувалося руйнування попередньої, причому зникали навіть окремі види бібліотек, наприклад, бібліотеки в поміщицьких маєтках. Частково цей процес був розглянутий у монографіях вітчизняних вчених Т.Ківшар «Український книжковий рух як історичне явище»¹, О.Нестулі «Біля витоків державної системи охорони пам’яток культури в Україні» , С.Заремби «Нариси з історії українського пам’яткознавства» ³, а також польських науковців А.Урбанського ⁴ і Р.Афтаназі ⁵. Кожний з авторів вводив у науковий обіг новий фактичний матеріал про події на Поділлі зазначеного періоду. Чимала цінна інформація міститься у спогадах свідків - відомих українських культурних діячів Л.Биковського ⁶ та І.Филипчака ⁷. Але спеціальної узагальнюючої роботи щодо нищення бібліотек у поміщицьких маєтках Поділля досі немає.

Події 1917-1920 років, що були зламними в історії України, призвели й до революційних змін у культурному житті Поділля. З одного боку, розпочалась вдала боротьба проти неписемності населення регіону, було організовано значну кількість шкіл, публічних бібліотек і музеїв, а з іншого, було знищено цілий сегмент культурного середовища. Особливо постраждали поміщицькі маєтки, в яких місцеві селяни і солдати грабували або просто знищували твори мистецтва, родові архіви, бібліотеки та предмети побуту. Варто зазначити, що поміщицькі маєтки Поділля почали гинути задовго до подій 1917 року. Масово це відбувалося після реформ 1861 року, поразки Листопадового повстання 1863 року, революції 1905 року та під час бойових дій на Південно-Західному фронті Першої світової війни. Лютнева революція 1917 року надала цьому згубному явищу глобальний розмах, який ще підсилила Жовтнева революція з її «Декретом про Землю». Зрозуміло, що основний інтерес «нових варварів» був сконцентрований на господарчих об’єктах, але разом з ними страждали історико-культурні колекції, зокрема книжкові. Київський журнал «Muzeum polskie» (1918, №2) на основі матеріалів вінницького часопису «Zycie Polskie» подавав, наприклад інформацію про осінні події 1917 року на Поділлі, так звану «Російську Вандею»: дезертирство солдат з фронту, що супроводжувалося грабуванням. Часописом зафіксовано 98 випадків нищення маєтків Поділля восени-взимку 1917-1918 років . Наприклад, серед солдат запасних полків, які знаходилися на території Летичівського повіту грабунок став основним промислом, а місцеві селяни тільки скуповували у них потрібні речі. Так, на початку грудня 1917 року стало відомо про руйнування збірки старовини та бібліотеки у 1 500 томів, серед яких було чимало рідкісних друків, в маєтку В.Козьмінського, вчинене солдатами 283-го запасного полку та місцевими селянами в с.Яблунівці (тепер Літинського р- ну)⁹. Незабаром над збіркою предметів старовини Мазаракі, власника маєтку в с.Голубівці, нависла загроза знищення в зв’язку з діями сільського земельного комітету, що розігнав “службовців і управителів маєтком та його охоронців”¹⁰. Під час цих подій на Поділлі постраждали відомі бібліотеки Соколовських у Северинівці (тепер Жмеринського р-ну), Львових у Чернятині (тепер Жмеринського р-ну), Анциферова у Баламутівці (тепер Ярмолинецького р-ну), Тишкевичів у Сатанові (тепер Городоцького р-ну), Барановських у Березівці (тепер Могилів-Подільського р-ну), Залеських у Сказинцях (тепер Ярмолинецького р-ну), Маньковських у Юрківці (тепер Тульчинського р-ну), Орловських у Маліївцях (тепер Дунаєвецького р-ну), Меленевських у Нараївці (тепер Гайсинського р-ну), Старжинських у Панівцях (тепер Кам’янець- Подільського р-ну), Урбановських-Стажинських у Загінцях (тепер Деражнянського р-ну), Рудницьких у Новій Синяві (тепер Старосинівського р- ну), Хелмінського у Стрихівцях (тепер Ярмолинецького р-ну), Маркових у Войтовцях (тепер Летичівського р-ну) тощо¹¹. (Короткий огляд деяких родових бібліотек польської шляхти Поділля був зроблений нами у статті «Родові бібліотеки польської шляхти XVIII - початку XX ст.: вінницька сторінка»)^11-а.

Розуміння значення цих колекцій, потреби рятування цієї спадщини викликало в певних колах інтелігенції України рух до створення органів охорони культурної спадщини. Перші реальні кроки до утворення загальнонаціонального пам’яткоохоронного центру в Україні були зроблені ще в квітні 1917 року, коли розпочалось формування Центрального комітетуохорони пам’яток старовини й мистецтва в Україні, членами якого стали і подоляни: бершадчанин І.Зборовський , вінничанин О.Бабенко та кам’янчанин Ю.Сіцінський . 28 квітня 1917 року у Вінниці виникло Подільське товариство охорони культурно-історичних пам яток .

Завдяки підтримці відділу охорони пам’яток старовини й мистецтва, створеному у складі Генерального секретарства справ освітніх Української Центральної Ради, В.Вронський у листопаді 1917 року зумів вивезти в безпечне місце колекцію О.Чарновського, що зберігалася в с.Ташлику Гайсинського повіту (тепер с.Веселівка Теплицького р-ну). На початку 1918 року В.Стерло- Орлічкий вивіз з розгромленого вже маєтку в с.Нараївці 740 томів старовинної бібліотеки Меленевських¹⁵.

Українська влада намагалася налагодити державну охорону культурної спадщини на місцях. Першим кроком в цьому напрямку стало розроблене восени 1918 року у відділі положення про місцевих комісарів з охорони пам’яток¹⁶. Причому ще до його затвердження у вищих інстанціях відділ надав тимчасові повноваження комісарів з охорони історико-культурної спадщини на Поділлі А.Мальованому і Є.Сувчинському . їм були надіслані детальні інструкції, в яких визначались першочергові пам’яткоохоронні заходи та особливо наголошувалось на необхідності створення комітетів охорони пам’яток.

Але розгортання послідуючих політичних і військових подій призвело до того, що невдовзі відділ фактично припинив своє існування. На теренах, які контролювала Директорія УНР, пам’ятки опинилися без державного догляду і охорони.

Трагічна доля, цього разу від рук солдатів армії УНР, спіткала предмети, зібрані в палаці Собанського в м.Бершадь Ольгопільського повіту. В середині лютого 1919 року член Ольгопільської повітової народної управи

І.Христич повідомив Подільське товариство охорони культурно-історичних цінностей (Вінниця), що розквартировані в палаці козаки опалювали приміщення старовинними французькими та польськими книгами. Він намагався привернути увагу членів товариства і до пам’яток у ще не розграбованій садибі Собанських (с.Баланівка, тепер Бершадського р-ну) та інших маєтках повіту. 12 лютого за допомогою цього ж товариства, яке стало пам’яткоохоронним центром всієї території під контролем Директорії УНР, звернувся агроном Літинського повіту М.Михалевич. Він бив на сполох через загрозу знищення цінних колекцій старовини та бібліотек в маєтках с.Чорнявки, Соколовських в с.Северинівці (тепер Жмеринського р-ну), с.Маківки, Левашових-Ксідо в с.Качанівці (тепер Хмільницького р-ну), Колчаків в с.Літинці (тепер Літинського р-ну), Стадницьких в Старій Синяві (тепер Хмельницької обл.) та ін. Про таку ж загрозу пам’яткам в маєтках Ярошинських, Чарновських і Потоцьких в селах і містечках Куна (тепер Гайсинського р-ну), Комарівка (тепер Теплицького р-ну), Теплик, Кублич (тепер Теплицького р-ну) Гайсинського повіту президію товариства у лютому 1919 року повідомив член Гайсинської повітової управи Ксендзюк. Він також просив допомоги товариства в організації охорони пам’яток краю¹⁸.

Хвиля погромів поміщицьких маєтків 1917-1918 років, масова міграція населення, тривалі військові дії призвели до того, що багато пам’яток культурної спадщини залишилося на межі загибелі.

Навесні 1919 року з приходом Червоної Армії на Поділля цю проблему спробували вирішити згідно з радянськими декретами. Так, при культурно- просвітницьких відділах губернського і повітового ревкомів було створено комісії мистецтв і охорони пам’яток старовини. 16 квітня 1919 року Подільський губревком розіслав у повіти телеграму «про охорону пам’яток старовини та предметів мистецтва», про облік «бібліотечно-історичних пам’яток та предметів мистецтва та видачу охоронних свідоцтв на них»¹⁹. Водночас пропонувалося збірки без безпосереднього нагляду власників націоналізовувати.

Для збереження націоналізованих книжок у Вінниці при губернському відділі народної освіти було створено міжвідомчу комісію по охороні культурно-історичних пам’яток на чолі з місцевим громадським діячем М.Рененкампфом, виділено окреме приміщення на вул. Богдана Хмельницького (тепер вул. Козицького). В новій організації було 12 працівників, серед яких Б.Багінський (завідувач), В.Лойє (головний бібліотекар), І.Филипчак (архівіст), Б.Фанстіль (експедитор), О.Ващенко, М.Купчик, Я.Куровська (бібліотекарі- лінгвісти) та ін.²⁰.

За спогадами учасника цієї кампанії І.Филипчака, “сі бібліотеки були переважно власністю польських дідичів, містилася там вся культура польська. Все, що Польща від Рея та Кохановського видала, — все там можна було знайти, аж до найновішої модерністичної літератури. Крім того, була там оригінальна література німецька, французька, англійська, італійська, почавши від Данта та Петрарки, еспанська, шведська, данська etc. Все у перших старинних виданнях, у чудових, інколи фантастичних переплетах. Крім того було там кільканадцять книжок арабських, перських, був Коран, книжки татарські, книжки до молення на всіх язиках та дещо із російського”²¹.

Але з приходом у місто денікінської армії будинок реквізували, а книги викинули на вулицю . Ймовірно, саме тоді керівник архівно-музейного відділу губнаросвіти Ю.Александрович врятував їх, забравши до приміщення Вінницького архіву (тепер Державного архіву Вінницької області).

Разом з тим під час усуспільнення книжкових багатств у віддалених від Вінниці місцях зникли, наприклад, бібліотеки в с.Антополі Ямпільського повіту (тепер Томашпільського р-ну) , містечках Куна (12 тис. томів) і Кублич (10 тис. томів) Гайсинського повіту²⁴.

Наприкінці літа 1919 року, коли уряд Директорії УНР більш-менш стало осів у Кам’янці-Подільському, було відновлено систематичні заходи української влади щодо рятування культурної спадщини. Для охорони націоналізованих пам’яток історії та мистецтв 14 серпня 1919 року подільський губернський комісар Куриленко видав наказ про створення при повітових і міських управах комісій з обліку культурно-історичних пам’яток, які підпорядковувалися архівно-музейному відділу Подільської народної управи²⁵. Комісії повинні були реєструвати пам’ятки і не могли повертати націоналізовані речі нікому без особливого розпорядження.

У серпні 1919 року запрацював відділ охорони пам’яток Головного управління мистецтв та національної культури , що намагався організувати охорону культурних цінностей, особливо на територіях, де під більшовицькою владою провели націоналізацію історико-культурних цінностей, але всі його спроби були марними . Уряд запропонував губернським і повітовим комісарам освіти тимчасово взяти під охорону пам’ятки старовини й мистецтва . Але масова загибель пам’яток від військових дій, розграбувань військовими, селянами, численними бандами тривала далі.

Ще 15 вересня 1919 року відділ оприлюднив законопроект про охорону пам’яток старовини і мистецтва державою, який невдовзі було ухвалено Радою Народних Міністрів УНР . В ньому, зокрема, йшлося про перевезення нерозграбованих збірок старовинних речей, бібліотек, архівів з власницьких помешкань, залишених без догляду, до громадських установ, переважно шкіл або громадських бібліотек та передачу під розписку за описом завідувачам цих установ. Завдяки цій постанові, наприклад, Ю.Александровичу вдалося врятувати згадані вже націоналізовані більшовиками приватні бібліотек, з яких згодом було утворено Вінницьку філію Всенародної бібліотеки України, а рештки збірок Орловських з с.Курилівки, Старжинських з с.Панівців потрапили до Кам’янець-Подільського державного українського університету³⁰, куди планувалося передати й янівську бібліотеку Холоневських . У грудні 1919 р. Л.Биковському, помічнику бібліотекаря Кам’янець-Подільського державного українського університету, було доручено урятувати колекцію Холоневських. У Янові Биковський завантажив книгами цілий залізничний вагон і рушив додому, але у Жмеринці захворів на тиф. “Поспішно порозумівся з дирекцією української гімназії у Жмеринці. Передав їм вагон з книжками” , а сам спробував дістатись Кам’янця-Подільського. Бібліотеку було розграбовано того ж дня ще на вокзалі під час гарматного обстрілу .

При Головному управлінні мистецтв та національної культури УНР у вересні було створено Комісію охорони пам’яток старовини і мистецтва, до складу якої входили переважно викладачі Кам’янець-Подільського державного українського університету Й.Пеленський, І.Кревецький, А.Середа, М.Обідний, П.Клименко (голова)³⁴.

На жаль, після 16 листопада Комісія припинила свою діяльність. Її члени, які залишилися в Кам’янці, заснували Подільське товариство охорони пам’яток старовини і мистецтва на чолі з П.Клименком , згодом Ю.Сіцінським. Вони серед іншого склали перелік маєтків, де до революційних подій знаходилися найцінніші збірки (до реєстру увійшли Янів, Чернятин, Красносілка (тепер Бершадського р-ну), Куна, П’ятничани)³⁶, підготували статут про губернські вчені комісії для охорони і дослідження старовини і культури та положення про ці комісії . Але активна діяльність товариства тривала лише до 1920 року — до захоплення поляками Кам’янця-Подільського.

Прихід польської армії на Поділля призвів до вивозу рідкісних друків з колишніх польських бібліотек регіону (Г рохольських зі Стрижавки, Потоцьких з Печери, Соколовських з Северинівки) у Польщу.

З поверненням радянської влади у червні 1920 року при Подільській губнаросвіті було організовано секцію охорони пам’яток старовини і мистецтва, головою якої став О.Бабенко³⁸, але через зростання розрухи, відсутність зв’язку їй важко було провадити роботу. Ситуація стала настільки загрозливою, що з серпня як губернська³⁹, так і повітові наросвіти (Ольгопільська⁴⁰, Гайсинська⁴¹) намагалися налагодити видачу охоронних листів всім, хто зареєструє «культурно-художньо-історичні вартості». До рятування культурної спадщини залучали всіх бажаючих. Так, наприкінці року в Ольгопільському повіті цим опікувався професор А.Ярошевич, економіст за фахом . Було поновлено діяльність з націоналізації бібліотек у регіоні.

Активну участь у вивченні книжкових багатств краю брав представник Всенародної бібліотеки України В.А. Камінський. Він оглянув зібрані у Вінниці націоналізовані книгозбірки, особисто об’їхав влітку 1920 року південну і східну частину Вінницького повіту і у своєму звіті про відрядження констатував: «У порівнянні з Волинню, де я працював в минулому році, тут така сила-силенна книжок і до того ж книжок цінних з боку наукового і побутового, що вважаю святим обов’язком про це докласти. Поруч з тим це багатство мало поруйновано, і упорядкувати його повинно бути святим завданням нашої Національної Бібліотеки, до того ж першим та невідкладним»⁴³. Водночас він повідомляв про знищення бібліотек фон Мекк-

Горчакових у Браїлові (тепер Жмеринського р-ну), Д.Гейдена у Сутисках (тепер Тиврівського р-ну), Протасових-Бахметьєвих у Станіславчику (тепер Жмеринського р-ну), залишки чернятинської бібліотеки Львових, що зберігалися у жмеринській гімназії⁴⁴. Згодом завдяки зусиллям вінницької інтелігенції, яка намагалася зберегти місцеві книжкові колекції, за сприяння В.А. Камінського було створено Вінницьку філію Всенародної бібліотеки України Всеукраїнської Академії наук.

В умовах військових дій, економічного розладу, браку транспортних засобів перевезти всі націоналізовані книгозбірні до Вінниці було неможливо. Адже для транспортування, наприклад, тільки частини книг і архівів родини Щербатових-Строганових-Потоцьких з Немирова знадобилося 101 ящик, 4 корзини та 19 сундуків⁴⁵. Тому реквізовані збірки часто ставали основою для творення сільських бібліотек, наприклад, в Ольгопільському повіті взимку 1920-1921 років було організовано 50 бібліотек⁴⁶. Масовим формуванням подібних бібліотек відзначилися Вінницький (77 бібліотек), Кам’янець-Подільський (78), Новоушицький (50) повіти . Якщо типова сільська бібліотека мала фонд у декілька сотень книжок, то новоутворена книгозбірня у с.Соколівці (тепер Крижопільського р-ну) нараховувала 10 тис. томів, с.Ободівці (тепер Тростянецького р-ну) - 6 тис.⁴⁸.

Треба відзначити, що представники всіх ворогуючих сторін добре розуміли значення історико-культурної спадщини, намагалися навіть на державному рівні, хоч і з різними цілями та методами, вирішити проблему її збереження. Але те, що дворянська культура була чужою і незрозумілою для селянського населення, призвело до її безоглядного нищення, тому націоналізація безгосподарних бібліотек, розпочата більшовицькою владою весною 1919 року і підтримана української незалежною владою 1919-1920 років сприяла збереженню наявних книжкових багатств поміщицьких маєтків регіону. І тому на цьому етапі творення публічних бібліотек і музеїв, доступних широким народним масам, стало чи не єдиним шляхом використання набутої таким чином спадщини.

ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА

1. Ківшар Т. Український книжковий рух як історичне явище (1917-1923).— К.: Логос, 1996.— 344 с.; 2. Нестуля О. Біля витоків державної системи охорони пам’яток культури в Україні: Доба Центральної Ради, Гетьманщини, Директорії.— К.; Полтава, 1994.— 242 с.; 3. Заремба С. Нариси з історії українського пам’яткознавства / Центр пам’яткознавства НАН України; Укр. т-во охорони пам’яток історії та культури.— К., 2002.— 204 с.; 4. Urbanski A. Z czarnego szlaku i tamtych rubiezy.— Warsz., 1928.— 136 s.; Urbanski A. Podzwonne na zgliszczach Litwy i Rusi.— Warsz., 1928.— 162 s.; Urbanski A. Pro Memoria.— Warsz., 1929.— 154 s.; Urbanski A. Memento kresowe.— Warsz., 1929.— 156 s.; 5. Aftanazy R. Dzieje rezydencji na dawnych kresach Rzeczypospolitej. T.9. Wojewodztwo Podolskie.— 2-e wyd.— Wroclaw, Warsz., Krakow, 1996.— 458 s.; Aftanazy R. Dzieje rezydencji na dawnych kresach Rzeczypospolitej. T.10. Wojewodztwo Braclawskie.— 2-e wyd.— Wroclaw, Warsz., Krakow, 1996.— 573 s.; Aftanazy R. Dzieje rezydencji na dawnych kresach Rzeczypospolitej. T.11. Wojewodztwo Kijowskie.— 2-e wyd.— Wroclaw, Warsz., Krakow, 1996.— 573 s.; 6. Биковський Л. Книгарні-бібліотеки-академія: Спомини (1918-1922).— Мюнхен; Денвер: Дніпрова хвиля, 1971.— 134 c.; 7. Филипчак І. Недрукований вірш Петра Артемовського Гулака і бібліотеки України // Літер.-наук. вісн.— 1926.— Т.91.— С.130-139; 8. Pogromy i grabieze // Muzeum polskie.— 1918.— Т.2.— S.211-219; 9. Нестуля О. Біля витоків ...— С.70; 10. Там само; 11. Pogromy i grabieze... — S.211-219; 11-а. Соломонова Т.Р. Родові бібліотеки польської шляхти XVIII - початку XX ст.: вінницька сторінка // Вінниччина: минуле та сьогодення: Краєзн. дослід.: Матеріали ХХ Вінниц. наук. іст.-краєзн. конф. 27-28 жовт. 2005 р.— Вінниця, 2005.— С. 67-73; 12. Нестуля О. Біля витоків ...— С.26; 13. Там само.— С.45; 14. Там само.— С.50-52; 15. Там само.— С.73; 16. Наше минуле.— 1918.— №2.— С.199-200; 17. Нестуля О. Біля витоків ...— С.121; 18. Українська старовина.— 1919.— №1.— С.8; 19. Радянське будівництво на Україні в роки громадянської війни (листоп. 1918 - серп.1919 рр.: Зб. документів і матеріалів.— К., 1962.— С.525; 20. Державний архів Вінницької області (далі - ДАВО).— Ф. Д-230.— Оп.1.— Спр.1923.— Арк.23; 21. Филипчак І. Недрукований вірш... — С.137; 22. Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В.Вернадського (далі - ІР НБУВ). Архів НБУВ.— Спр.1.— Арк.287; 23. Пам’ятки: Археогр. щорічник. Вип.1 / Упоряд. К.Климова та ін.; Укр. держ. НДІ архів. справи і документознавства.— К., 1998.— С.127; 24. Там само.— С.129; 25. ДАВО.— Ф.Д-286.—Оп.1.— Спр.98.— Арк.565; Пам’ятки...— С.17; 26. Нестуля О. Біля витоків... — С.206; 27. Там само.— С.210; 28. Пам’ятки...— С.18; 29. Там само.— С.18; 30. Aftanazy R. Dzieje rezydencji... T.9. Wojewodztwo Podolskie.— S.180, 296; 31. Биковський Л. Книгарні-бібліотеки-академія... — С.50-51; 32. ДАВО.— Ф.Р-254.— Оп.1.— Спр.722.— Арк.311; 33. Там само; 34. Пам’ятки...— С.18; 35. Там само.— С.19; 36. ДАВО.— Ф.Д-230.—Оп.2.—Спр.10.— Арк.38; 37. Пам’ятки...— С.19-20; 38. ДАВО—Ф.Р-254 — Оп.1.— Спр.227-а.— Арк.3; 39. Там само.— Ф.Р-2625.— Оп.2.— Спр.115.— Арк.79-80; 40. Там само.— Спр.43.— Арк.1; 41. Там само.— Ф.Р-907.— Оп.1.— Спр.8.— Арк.68-69; 42. Там само.— Ф.Р-254.— Оп.1.— Спр.84.— Арк. 5(зв.); 43. ІР НБУВ. Архів НБУВ.— Оп.1.— Спр.22.— Арк.51-52; 44. Там само.— Спр.1.— Арк.286-287; 45. ДАВО.— Ф.Р-254.— Оп.1.— Спр.598.— Арк. 134-135; 46. Там само.— Спр.84.— Арк.10-11; 47. Там само.— Спр.146.— Арк.9; 48. Там само.— Спр.84.— Арк.27.