Рік видання: 2009 | Кількість сторінок: 500
Ю.Ю. Головкіна
У багатовіковій історії України козацтво посідає важливе місце. Ґрунтуючись на глибоких історичних традиціях, козацтво продовжило розвиток матеріальної культури та духовного життя народу. А вже з середини ХVІІ ст. козацтво почало репрезентувати перед світом український етнос, а українці дістали назву «Козацького народу» [1, с. 98].
Явище козацтва є важливим в історії нашого народу. Найхоробріші козаки плавали на чайках по морю, розуміючи, що воно підступне; чекаючи у засідці, терпіли спрагу, спеку, холод, всілякі незручності, аби потім підкрастися до ворога непомітно у ту мить і з тієї сторони, звідки небезпеки зовсім не чекають [2, с. 48].
Одним із аспектів феномену українського козацтва є те, що, з одного боку, воно виникло на ґрунті високої історичної свідомості народу, пошуку української ідентичності, а з іншого боку, поява козацтва як провідної сили українського суспільства потужно вплинула на розвиток історичних знань. Це був, по суті, суспільний виклик інтелектуалам з’ясувати історичні витоки українського народу й довести історичне право українців на свою окремішність, волю, незалежність, на власну державу.
Опрацьовано цікаві свідчення про причини виникнення українського козацтва, влучні порівняння їх з героями античної доби.
Вивчення свідчень іноземців про причини виникнення українського козацтва, його побут, звичаї є важливою ланкою у вивченні історії України. У дослідженні історії україно-польсько-італійських зв’язків козацької доби одне з найпочесніших місць належить хроністу Олександру Гваньїні [3, с. 152-156]. Перебуваючи 50 років у Речі Посполитій, він багато бачив і чув того, що було гідним пам’яті нащадків.
Двічі з дипломатичною місією побував у Москві посол австрійського імператора Сигізмунд Герберштейн. У 1549 р. він видав у Відні свої «Записки про Московію», де згадує українських козаків, яких називає «черкесами», їхнього «старшого» Остапа Дашкевича [4, с. 36].
У 1550 р. українськими землями подорожував литовець Михайло Литвин, який залишив вельми цікаві відомості й описи. За його словами, над Дніпром у містах і селах живе багато народу, хороброго і вправного, а тому «у цій країні дуже легко набирають добрих воїнів». Він звернув увагу і на напади татар [5, с. 50].
У 1578 р. у Франкфурті-на-Майні була надрукована книга польського історика Горецького А. «Опис війни Івонії» з описанням подвигів і високого військового мистецтва запорожців.
Цінним джерелом з даного дослідження є стаття, присвячена свідченням визначного польського письменника Самуеля Грондського про ґенезу українського козацтва [6, с. 36-42]. Найбільша цінність праці Грондського як історичного джерела, в тому, що в ній чимало особистих спостережень автора, запропонованих ним свідчень очевидців, як-от, самого Івана Виговського, з яким він був знайомий.
Великий інтерес викликають роздуми Грондського над актуальними історичними проблемами, наприклад, походження козацтва. Він правильно підкреслює автохтонний характер козацтва як соціального стану українського народу. Підкреслює, що козаки є православними християнами, підкреслює релігійну складову Національно-визвольної війни, вказує на дискримінацію православних у Речі Посполитій. Він високо оцінює бойові якості козаків. Грондський характеризує й історико-географічне тло виникнення козацтва, походження назви «запорожці», хоча припускається певної неточності: слово «козак» є тюрське, а не латинське, й означає «вільна озброєна людина», а не «легкоозброєний воїн».
Жан де Люк, чернець домініканського ордену, біля 1625 р. подорожував Кримом, і залишив свої спогади про козаків, написані італійською та латинською мовами. Уперше ці записи були видані французькою мовою в перекладі Мельхіседека біля 1663-1672 рр [7, с. 37].
Надзвичайно велике значення має для нас знаменита книга про Україну французького інженера Гійома Левассера де Боплана «Опис України». Про козаків Боплан пише, що вони хоробрі, загартовані у боротьбі, завжди готові по першому наказу виступити в поле. Під час плавання козаки зовсім не п’ють горілки. Козаки страшенно люблять свободу [8, с. 32].
В. Мірошниченко систематизував свідчення британських та північноамериканських дослідників запорізького козацтва, де показав великий інтерес вищезазначених дослідників до умов та причин виникнення такого стану як українське козацтво [9, с. 78-81].
Про зв’язки українського козацтва з сербами зазначає у своїй дисертації В. С. Дмитрієв [10, с. 19]
Хочеться виділити чеських дослідників, які у своїх працях займалися дослідженням історії, причин виникнення, значення на міжнародній арені українського козацтва. Це зокрема: E. Barvinskyj Prysynky do istoriji znosyn cisarja Rudolfa II i papi Klimenta VIII s kosakamy v.r. 1593 i 1594;histy Stanislawa Zolkiewskiego 1584-1620; J. Macurek, Zapas Polska a Habsburku o pristup k Cernemu mori na sklonku 16. Stoleti; Zaklynskyj K, Znosenja cisarja Rudolfa II s kosakamy i jich ucast v vijni u hersko-tureskij v. r. 1594-1595 та інші[11, с. 7].
Відгуки в чеській історіографії про козаків у ХІХ ст. знаходились у галузі літератури, поезії, однак яскравих фігур назвати важко. Козацька боротьба зображалась чеськими істориками в романтичних рисах.
Цікаво зазначити, що дещо парадоксальним чином у питанні походження козацтва ближчими до історичної дійсності виявились польські шляхетські хроністи та історики, які вороже ставились до козаків.
Польські хроністи (М. Бєльський, П. П’ясецькй, с. Грондський, В.Каховський та інші) [12, с. 31]. У з’ясуванні походження козацтва говорили правду якраз внаслідок ворожого ставлення до нього.
В історичних дослідженнях найпереконливішою мовою є мова фактів. Особливо в дослідженнях, до яких належить дана стаття, написаних на тему маловивчену і водночас актуальну.
Важливі зрушення і зміни в розвитку західноєвропейської україністики відбулись наприкінці XVI - початку XVII ст., що було прямим наслідком виходу українського козацтва на історичну арену та його військово- політичної активності.
Однією з цінних рис західних джерел XVIII ст. є те, що у своїй більшості вони багато уваги приділяли боротьбі козацтва за збереження національної державності.
Впадає у вічі те, що інтерес до України в Західній Європі зростає і набуває стабільності наприкінці XVI - поч. XVII ст., коли козацтво розгорнуло активну боротьбу як проти турецько-татарської агресії, так і проти польсько-шляхетської експансії.
Протягом століть мінялися підходи і трактування Запорізької Січі в західних пам’ятках, але всі вони незмінно констатували величезну роль цієї «козацької республіки» в житті українського народу. Західні пам’ятки кінця XVI - XVII ст. дають всі підстави для висновку, що в той час Європа розглядала запорізьке козацтво як національну військову силу України: «Запорізькі козаки - військо Русі».
ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА