Рік видання: 2009 | Кількість сторінок: 500
Л.В.Ясинецька
Проблема походження та традиційної культури російських старообрядців в окремих регіонах до нашого часу залишається ще мало дослідженою. На жаль, ця проблема не привертає увагу місцевих краєзнавців та етнографів. Таке ставлення можна пояснити тим, що дана тема є порівняно вузькою і сприймається як явище чисто російське, хоча старообрядці впродовж століть проживають в Україні і їх культурна спадщина належить до культури етносів, які населяють нашу країну.
Дана стаття присвячується дослідженню побутової культури старообрядців Поділля, зокрема мешканців села Борсків, Тиврівського району Вінницької області.
В ХІХ ст. значну увагу питанням побуту старообрядців Подільської губернії приділяли священики, які друкували свої статті у “Подільських єпархіальних відомостях”1.
На початку ХХ ст. на сторінках газети «Православная Подолия» з’явилася стаття «Старообрядницькі поселення в Подільській губернії». Її автори В.Лотоцький і Л.Юр2 приділили увагу історико-етнографічним проблемам.
В даний час привертає увагу монографія С.В. Таранця3, в якій автор висвітлює питання історії сучасного старообрядництва Поділля, називає місця їх проживання, чисельність, розкриває відносини з пануючою церквою, характеризує сучасний стан старообрядницьких общин регіону.
У статті «Традиційне житло старовірів Поділля»4 Т. Космісна зробила спробу порівняння традиційного житла українців і старообрядців, які були дуже схожими, що є результатом тривалих міжетнічних контактів.
Метою даної статті є дослідити матеріал, що міститься в рукописі під назвою «Село Борсков», який був написаний краєзнавцями Т.Красільніковим і А.Мартиновим і виданий у формі машинопису в 1959 р. в м. Санкт-Петербурзі5.
Даний історичний нарис складається з двох частин. Перша частина присвячена обставинам появи старообрядців на Подільських землях, їх походженню, місцю церкви в їх житті, а друга частина присвячена звичаям і традиціям даного етносу, що й послужило джерелом для написання даної статті.
Автор описує дім і двір старообрядців. Спочатку будинки будували з дерева в зруб, але таких будинків нині майже не залишилося у зв’язку з частими пожежами. Пізніше, коли ліс став дорожчий, будинки робили з делів. Делями називали розколоті на чотири частини поліна довжиною біля двох метрів, які обмотували джгутами з нем’ятої соломи просоченої густим розчином глини і закладали їх в пази стовбів. Таким чином економили дерево, пізніше зводили споруди із "лампача". Лампачем називали велику цеглу з глини перемішану з м’ятою соломою і висушену на сонці. В кінці ХІХ на початку ХХ ст. лампачів вже не робили, а глину перемішану з соломою накладали між дошками, давали їй висохнути кілька днів і накладали новий шар і т.д. Потрібно відмітити характерну особливість будівлі в зруб, дерево не було голим, як це спостерігалося в північних областях, а обмащено глиною і побілено, так що зруб можна було розпізнати тільки по виступаючим кінцям колод на рогах будинку.
Дах покривали соломою, але часті пожежі вимусили населення перейти до жерстяних дахів .
Характерною особливістю села було те, що помешкання будували дуже близько одне до одного, двори ділили на маленькі шматочки, а іноді будувалися на косогорі біля річки, часто і возом не було як розвернутися. Важко пояснити таке явище, можливо боялися грабіжників, а можливо кріпаків - втікачів та гайдамаків, які ховалися у лісі, що оточував село.
Вікна в будинках робилися на дві сторони. Одні вікна зазвичай виходили у двір, а інші на вулицю, якщо це була сонячна сторона. Якщо це була північна сторона, то будинок будували глухою стіною до вулиці. Дім завжди будувався на кордоні ділянки і одночасно слугував огорожею. Будівлі будували довгими, вони включали в себе не тільки житлове приміщення, а й хлів для корови, свині, а іноді й коня. Вхід в житлове приміщення робили через сіни тут же був і вхід в комору. В інші господарські приміщення вхід робили з боку двору.
Житлове приміщення в більшості випадків складалося з однієї кімнати, яка служила і кухнею, і їдальнею і спальнею. Біля дверей, примикаючи до глухої стіни, стояла велика російська піч. Далі - запіччя вширшки 70-80 см, де майже завжди була лежанка, ще далі стояла опалювальна піч, і на кінець - дерев’яне ліжко власної роботи з невитіюватою фігурною вирізкою. Ліжко доходило до передньої стіни. Від ліжка до переднього кута і від переднього кута до задньої стіни стояли лавки, які робили з широких дощок із спинками або без них. До задньої стіни вперта шафа, що служила буфетом, де зберігався посуд та інші приналежності їдальні. Зазвичай шафа однією стороною стояла на лавці, а іншою на кронштейні вмурованому в стіну. В передньому кутку ставили стіл, засланий домотканою скатеркою. На стіні висіло багато ікон під склом. Перед іконами на стелі підвішували лампадку. Над ліжком кріпили жердину, на якій вішали верхній одяг. Жердина одним кінцем була вбудована в передню стіну, а другим кінцем підвішена на залізному стержні, що кріпився до балка. Між жердиною і глухою передньою стіною знаходилася маленька поличка, де зберігалися хустки, сарафани та інші речі. В деяких житлах біля печі робили другу жердку, де вішали рушники, хустки та ін. Біля печі ставили рогачі, сковорідки, дерев’яну лопату для випічки хліба. Над дверима вбивали дерев’яні кілочки, на які вішали шапки. Підлога майже у всіх помешканнях була земляна, тільки дуже заможні люди мали змогу постелити дерев’яну підлогу7.
На ліжках матраців не було. Замість них на ліжко стелили нем’яту солому, яку зверху прикривали рядном. Кінці рядна підгинали і зверху покривали ковдрою. В голові лежали дві великі, на всю ширину ліжка подушки. Солома згодом перетиралася і крізь щілини висипалася на підлогу.
Заможні сім’ї мали велике житлове приміщення, яке ділили навпіл і, таким чином, мали кухню і кімнату.
Подвір’я з сторони вулиці обгороджувалося високою огорожею. Над хвірткою чіпляли мідну іконку або розп’яття. Той хто приходив, обов’язково мав помолитися перед тим як зайти у двір.
Значне місце в праці відведено описові одягу старообрядців, який своєю красою відрізняв росіян-старообрядців від інших. Жінки одягали широкий яскравий сарафан з ситцю в сім і більше смуг, який підв’язували тканим поясом з довгими кетягами. На поясі підвішувалася прикрашена різноколірними латочками кишенька, де лежала хустинка. Поверх сарафана завжди надягали фартух, навіть коли йшли на гуляння. Влітку поверх сарафана одягали кофту, прикрашену стрічками. Пізніше шили кофти на «міський манер» і називали їх «зябчиками». На голову пов’язували хустку.
Коли було прохолодно жінки одягали «літники». Цей старовинний російський одяг зберігся аж до ХХ ст. без змін. Молоді жінки і дівчата шили собі короткі літники з червоного шовку, а пізніше з чорного. Прикрашали літники широкими золотистими стрічками. Літник шили дуже широкий до низу, якщо б його розкласти, то він мав вигляд кола з невеликим вирізом посередині для голови. Рукави літника були довгі, щоб сховати руки від холоду. Літник, одягнений на плечі, звисав рівномірними складками. Літники старанно зберігали в скринях, попередньо закріплюючи складки стрічкою, щоб не розійшлися.
Немолоді жінки носили літники довші і прикрашали їх звичайною стрічкою. Також літники шили на ваті і носили навіть взимку при невеликих морозах.
Ще раніше носили фуфайки з червоного або зеленого оксамиту. Відрізнялися вони від літника тим, що щільно прилягали до талії. Т.Красільніков відмічає, що на початку ХХ ст. фуфайки вже не носили і він, навіть, не міг знайти жодної для музею, а от літники були8.
Взимку жінки носили шуби. Шуба являла собою широку до низу овечу шкуру поверх якої було нашито сукно. Поли шуби внизу іноді прикрашали лисячим хутром.
На ноги вдягали чоботи з ялової шкіри, причому місцеві шевці вміли робити дуже майстерні волани гармошкою-вісьмигранкою. Ці волани збирали спеціальними шпилями навколо халяви. Складки надавали чоботям стрункого вигляду.
Влітку на свята жінки вдягали півчобітки, іноді їх робили зі скрипом. В будні дні ходили босоніж, а коли йшли в поле то на ноги замотували онучі, щоб не наколоти їх на стерні.
Прикрасами дівчат були намиста з бурштину, штучні перли в дві а то і більш ниток, залежно від достатку батьків. Крім того, дівчата самі собі плели з бісеру плетінки на груди. У вухах носили великі янтарні сережки у вигляді жолудів.
Заміжні жінки зав’язували волосся в м’яку кичку, так тісно, щоб волосся не могло вилізти з під неї, інакше її б вважали неохайною. Кичку жінка не мала права зняти, навіть спати лягала з нею .
Чоловіки білизни не носили. Сорочку - косоворотку надягали на голе тіло і підперізували паском з пензликами або просто шнурком. Ховати в шаровари сорочку заборонялося. Сорочку шили з ситцю або домотканого полотна. Шаровари теж одягали на голе тіло і зав´язували шнурком. Взувалися у ялові чоботи з складками гармошкою. Верхнім одягом була «сибірка», старовинний російський одяг з складками ззаду. При повсякденному носінні її звичайно підв´язували шерстяним паском. Взимку, при великому морозі надягали дублений кожух, підперезаний паском.
Головним убором був капелюх або шапка, кепок не визнавали10.
На початку ХХ сторіччя молодь стала носити піджаки і пальта, але сибірка ще довго продовжувала існувати, її одягали головним чином в церкву, куди в пальті не дозволялося заходити.
Для дітей, як дівчаток, так і хлопчиків спеціального одягу не було. Для них шили як для дорослих - дівчаткам сарафанчики, а хлопчикам - штанці і сорочки.
Значне місце в праці відведено опису занять чоловіків і жінок, обрядів. Не обминув своєю увагою автор і забобонів, притаманних старообрядцям. Кожна людина, яка не належала до старообрядців вважалася нечистою, вони також не одружувалися з іновірцями. Ніколи не зверталися до лікарів, своїх хворих одновірців лікували самі. Також вони негативно ставилися до паління тютюну.
Отже, підбиваючи підсумок до всього сказаного вище, варто зазначити, що історичний нарис «Село Борсков», служить цінним джерелом до вивчення історії традиційно-побутової культури російських старообрядців краю кінця ХІХ - початку ХХ ст., яка нині є вже частково втраченою.
ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА
І.Михневич Н. Заметка о лжеепископе Варлааме балтском //Подольские епархиальные ведомости (Далі ПЕВ).- 1868.- №15; О раскольниках Подольской губернии // ПЕВ.-1869.-№20; Старообрядческий мужской монастырь и женский скит в с. Куреневке Ольгопольского уезда // ПЕВ.-1881.-№48; О раскольниках Подольской губернии в настоящее время // ПЕВ.-1882.-№22; К истории Куреневскогого старообрядческого монастыря и состоящего при нем женского скита // ПЕВ. - 1884.- №29; 2. Лотоцкий В, Юр.Л. Старообрядческие поселения в Подольской губернии. Историко-этнографический очерк // Православная Подолия.- 1909; 3. Таранець С.В. Старообрядчество Подолии.- К., 2000.- 239 с.; 4. Косміна Т. Традиційне житло старовірів Поділля// Етнос. Культура. Духовність: Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції «Інноваційні моделі розвитку туристичної інфраструктури України. Буковинське та світове старообрядництво: історія, культура, туризм», Чернівці, 2006.- Ч.2.- С.100-1006; 5. Т.Красильников,А.Мартынов. Село Борсков. Исторический очерк.- Санкт-Петербург, 1959.- 124 с.; 6. Там само.- С.56 ; 7.Там само.- С.57 ; 8.Там само.- С.60 ; 9.Там само.-64 С. ; 9.Там само.- С. 75; 10.Там само.- С.76.