Рік видання: 2009 | Кількість сторінок: 500
Н.І. Заставецька
Невід’ємним елементом становлення і розвитку державності є наявність національно свідомого суспільства, що здатне виступити міцною опорою у політичному та економічному житті країни, вивести її на якісно новий рівень розвитку у світовому просторі. Значущість патріотичного виховання доведено не тільки теоретично, але й конкретними історичними прикладами. Так, після відновлення Другої Речі Посполитої у 1918 р. чільне місце у внутрішній політиці держави відводилось формуванню нової генерації поляків, у тому числі й з молодої когорти корінних жителів Західної України. Урядом було вжито ряд заходів суспільно-політичного, економічного та культурного спрямування з метою остаточного закріплення приєднаних до Польщі територій. Нав’язування ідеї історичної неподільності земель відбувалось також шляхом залучення західноукраїнської молоді до збереження старожитностей краю, трактованих владою як історико- культурна спадщина польського народу. Попри наявні дослідження впливу політики Другої Речі Посполитої на формування свідомості українського населення, ця проблематика не втрачає актуальності. Історично апробовані методи та прийоми громадянської освіти на ґрунті охорони культурних цінностей залишаються дієвими, особливо в контексті сучасних націотворчих процесів.
Наукові пошуки з проблеми включають в себе, як мінімум, три складових: педагогічну - вивчення системи шкільництва на західноукраїнських землях у період їх перебування під владою Польщі; психологічну - аналіз процесу формування свідомості молоді краю та впливу на нього великодержавної політики; історичну - обґрунтування конкретних взаємопов’язаних кроків держави у напрямку політичного, культурного впливу на дітей та юнацтво Східної Галичини і Західної Волині з метою прищеплення пропольських цінностей, патріотизму і, як наслідок, закріплення українських територій у складі Другої Речі Посполитої. Виходячи з потреб поглибленого вивчення окресленої проблематики, вважаємо за необхідне обмежитися її краєзнавчо-пам’яткоохоронним аспектом. Науковому аналізу сприяють публікації вітчизняних та закордонних дослідників, а саме: р. Дибовського [1], Є. Тушевського [2], Я. Фіцтке [3], М. Чижевського [4], А. Яновського [5], О. Завадської [6], Л. Середняк [7], Н. Кінд-Войтюк [8-9] та ін. Остання, наприклад, відзначила високу ефективність молодіжних товариств у реалізації головних завдань польського краєзнавчого руху на теренах Волині. Даючи оцінку владному аспекту діяльності, науковець наголошувала на поглибленні колонізаційної політики та нав’язуванні відповідних стереотипів у суспільно-культурному і науковому житті краю. З іншого боку, Я. Фіцтке вважав, що визначальним наслідком цілеспрямованої роботи державних структур та громадських організацій у вказаному напрямку стало виховання у молодого покоління пам’яткоохоронної культури та розуміння цінності пам’ятки.
Відтак, ми поставили за мету дослідити процес формування пропольської свідомості у молоді Західної України у 1920 - 1930-ті рр. на основі краєзнавчих студій та збереження історико-культурних надбань. Завдання роботи: визначити особливості залучення державою, громадськими організаціями дітей та юнацтва до охорони західноукраїнських старожитностей; уточнити складові пропольського молодіжного пам’яткоохоронного та краєзнавчого рухів краю у міжвоєнний період.
В умовах відродження Другої Речі Посполитої захоплені українські землі переживали глибоке національне пригнічення. Завдання державної політики визначались потребами консолідації народу, формування нації, об’єднання земель спільними ціннісними орієнтирами [10, с. 311-315]. Тому примусові асиміляційні процеси супроводжувались насадженням корінному населенню Східної Галичини і Західної Волині єдиної загальнопольської культури. Посилення об’єднавчого ефекту очікувалось і від програми регіоналізму, що включала різнопланове вивчення краю, дослідження його історико-культурних надбань [1, с. 151; 11]. На законодавчому рівні був закріплений краєзнавчий компонент у системі освіти, зокрема, й на території Західної України, що передбачав виховання нового покоління поляків, сповнених громадянським духом, повагою та відданістю батьківщині [12, с. 549; 13, с. 14]. Серед низки найпоширеніших засобів - використання краєзнавчих матеріалів при вивченні історії краю у школах, запровадження спеціальних історичних екскурсій, під час яких діти не лише оглядали, але й збирали пам’ятки для шкільних музеїв [7, с. 270-271]. Щоправда, наслідком останнього стали своєрідні деформації у захопленні старовиною, які спричинили тенденцію розпорошення історико-культурної спадщини у дрібних колекціях сільських краєзнавців та шкільних вчителів [14, с. 271; с. 150].
До вивчення й охорони старожитностей юнацтво заохочували численні товариства. Особливою ініціативністю вирізнялось Польське краєзнавче товариство (ПКТ) - найбільш авторитетна громадська організація у краєзнавчо-туристичному русі Другої Речі Посполитої. Новим у його діяльності стало формування мережі відділень при освітніх установах (від шкіл - до вищих навчальних закладів) [5, с. 182 ]. Завданням молодіжних осередків товариства, типу краєзнавчих кіл шкільної молоді, було, насамперед, виховання патріотизму у нової генерації поляків на ґрунті цілеспрямованої діяльність з пізнання та збереження старовини західноукраїнського краю як «національного» надбання відновленої Польщі [4]. Діяльність таких організацій належала до юрисдикції Міністерства віросповідань та народної освіти і регламентувалась відповідними розпорядженнями. Так, наприклад, відносини між Комісією краєзнавчих кіл шкільної молоді Головного відділу ПКТ та керівництвом шкіл регламентувались циркуляром Міністра віросповідань та народної освіти проф. К. Хиліньського від 22 жовтня 1935 р. Згідно з документом, краєзнавчі молодіжні осередки вважались шкільними організаціями, утворення яких було можливим лише за наявності дозволу дирекції [16, с. 282]. Попри громадський характер такі об’єднання функціонували за рахунок урядової підтримки. Так, відповідно до звітності ПКТ, у 1938 р. Міністерство віросповідань та народної освіти профінансувало опікунські курси, краєзнавчі юнацькі табори, дорадчий з’їзд молоді у Львові, друк спеціалізованого часопису молодіжного пам’яткоохоронного руху «Орлиний політ» («Orli lot») та інші видання Комісії краєзнавчих кіл шкільної молоді [6; 17, с. 181].
З 1932 р. на теренах Тернопільського воєводства ініційовано організацію секції краєзнавчих кіл молоді при Подільському туристично- краєзнавчому товаристві (ПТКТ). Першим керівником організації став директор гімназії Д. Питель, який і взяв на себе зобов’язання сприяти утворенню подібних осередків при усіх середніх школах регіону. Завдяки діяльності секції у середині 1930-х рр. було засновано музей ПТКТ у Теребовлі [18, арк. 3], у 1936 р. почав виходити щомісячний журнал під редакцією В. Ціхоцького та Й. Опацького «Вічний вогонь Поділля» («Znicz Podola») у Чорткові [19].
Подібні молодіжні об’єднання діяли й при філіях Волинського краєзнавчого товариства та опіки пам’ятками минулого - оплоту утвердження польської культури на Волині [9; 20, арк. 7; 21, арк. 3; 22, арк. 9 зв.]. Один із провідних членів товариства Я. Фіцтке, спонукаючи молодь до практичної пам’яткоохоронної діяльності, закликав, по-перше, збирати різні артефакти, знайдені під час сільськогосподарських робіт. По-друге, терміново повідомляти у відповідні структури (ґміну, постерунок, староство, музей) про виявлені об’єкти (наприклад, поховання чи поселення) і забезпечувати непорушність пам’ятки до приїзду фахівців. По-третє, у випадку неможливості виконання попереднього пункту, проводити детальний опис знахідки, замальовувати або робити відбиток, і лише після збирання усього до найдрібніших фрагментів передавати до музею [3, с. 210].
Варто звернути увагу, що значна частина західноукраїнського юнацтва не потрапляла під польський виховний вплив, оскільки членами шкільних краєзнавчих осередків могли стати лише школярі. Для вирішення проблеми у 1938 р. ПКТ заснувало спеціальний орган - Реферат у краєзнавчих справах позашкільної молоді. Він налагодив контакт з декількома об’єднаннями колишніх вихованців початкових шкіл Польщі і передав матеріали для пропаганди руху за вивчення краю та збереження його пам’яток [17, с. 184185].
Ще одним кроком у реалізації ідеї історичної неподільності польських земель було заснування кіл сільської молоді, покликаних згуртувати та виховати сільських підлітків. Їх діяльність поширювалась здебільшого на території Західної Волині, що, вочевидь, пояснюється особливостями етнополітики Другої Речі Посполитої, а також слабкою національною активністю населення краю. Так, наприклад, у Кременецькому повіті організаційна хвиля розпочалася з 1927 р., і вже за десятиріччя рух набув структурованості та різноплановості [23-24]. Опікуном і першим головою повітового об’єднання кіл був інспектор Кременецького ліцею Ю. Понятовський, який згодом став Міністром сільського господарства та сільськогосподарських реформ [24, с. 245]. Станом на 1937 р. у повіті нараховувалось 62 сільські організації молоді із загальною кількістю членів понад 1000 осіб (з них 22 % поляків, а решта - українці) [24, с. 246-247]. В основі діяльності лежала різностороння самоосвіта. Силами кіл сільської молоді у 1931 р. на теренах повіту проведено краєзнавчий конкурс для пізнання та усвідомлення цінності звичаєвої культури та історії краю, організовано ряд екскурсій [24, с. 250-252].
Нового розмаху набрали пам’яткоохоронний та краєзнавчий рухи у середовищі студентів вищих навчальних закладів. Перебуваючи під патронатом Польського краєзнавчого товариства, академічна молодь здійснювала регіональні екскурсії, займалась дослідженням різних об’єктів історико-культурної спадщини, брала участь у формуванні культури збереження пам’яток, щоправда на польських ідейних засадах. Для координації діяльності на першому студентському краєзнавчому з’їзді у Варшаві у 1922 р. утворено центральну інституцію - Спілку академічних краєзнавчих товариств. ЇЇ засновниками виступили 13 наукових кіл та студентських краєзнавчих організацій, в основному з Варшави та Львова [2, с. 11]. Разом з тим, особливістю цього молодіжного руху на західноукраїнських землях був високий рівень освіченості його учасників, що спричиняло певні побоювання владних структур. Так, наприклад, виходячи з міркувань державної безпеки, Міністерство внутрішніх справ у Варшаві назвало небажаними екскурсії, організовані туристично- краєзнавчою секцією Української студентської громади академічних осередків у Польщі на Холмщину, Волинь, Полісся і Підляшшя. Мотивуючи заборону, урядовці наголошували на великій вірогідності негативного впливу учасників екскурсії на місцеве населення, а саме, поглибленні української свідомості та поширенні національної пропаганди [25, арк.1, 4, 5].
Таким чином, обумовлюючи статус західноукраїнських земель у складі Другої Речі Посполитої, владні кола трактували пам’ятки краю як культурне надбання польської нації. Тож, залучаючи молодь Західної України до краєзнавчих студій та збереження місцевих старожитностей, намагалися сформувати пропольську свідомість, прищепити великодержавні цінності, виховати нову генерацію поляків-партіотів. Прямим наслідком такої політики стало розгортання молодіжного краєзнавчого руху, що проявився у функціонуванні шкільних, позашкільних та студентських краєзнавчих осередків. Однак, рівень освіченості молоді нерідко перешкоджав утвердженню польських ідей. Часто, аналізуючи краєзнавчі матеріали, свідоме українське студентство по-своєму оцінювало виучувані реалії. Це підривало авторитет пропольського виховання і сприяло поглибленню української національної духовності.
В цілому, історичний досвід виховного впливу пам’яткоохоронної діяльності набуває особливої актуальності в контексті сучасного виховання молоді, а тому повинен бути постійно в полі зору відповідних державних структур.
ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА