Рік видання: 2009 | Кількість сторінок: 500
О.А. Пойда
Видатний митець, етнограф, історик, художник, перекладач, яскрава особистість, "останній із романтиків" - Олекса Стороженко - є особливою постаттю на теренах української культури. Досить-таки неоднозначно трактувалась його спадщина у певні періоди: від "гарненькі брязкотельця, оброблені рукою справжнього майстра"1 до "явище запізнювання, відставання"2. Щоправда, всі відомі критики - від М. Петрова, М. Драгоманова, І. Франка до С. Єфремова, О. Дорошкевича, О. Білецького, Н. Крутікової, П. Хропка та ін. - одностайно стверджували, що О. Стороженко - талановитий оповідач. Останнім часом все більше науковців приваблює його творчість, які роблять спроби прочитати її по-новому.
Літературна спадщина О. Стороженка з успіхом витримала іспит часом і, хоча зазнала упродовж десятиліть вульгарно-соціологічного фальшування, замовчування та догматично- примітивного ярликування, чарує читачів яскравими картинами народного побуту, козацької вольниці, героїчної національно-визвольної боротьби нашого народу. Вона й досі вражає непідробним народним гумором та "мовою квітчастою,, малюванням розкішним"(П. Куліш)3.
Джерелами глибшого розуміння творчої лабораторії та й самої особистості письменника можуть послужити деякі спогади та його епістолярій, з якого збереглося, на жаль, лише 18 листів до В.І. Білого та по одній кореспонденції до О.В. Нікітенка й АО. Краєвського. На нашу думку, збереження особливостей стилю та мови джерел є важливим, тому подаватимемо цитати в оригіналі.
Кілька слів про згаданих адресатів нашого земляка. Василь Іванович Білий - відомий одеський видавець та книгар 70-х рр. XIX ст. О. Стороженко заприятелював з ним десь 1873 р., коли той оповістив письменника про видання українського літературного збірника, виручка від якого мала піти на допомогу народній школі в Одесі. Цю школу організував і утримував за власний кошт брат В. Білого Григорій. Жваве ділове листування між цими діячами української культури тривало до кінця життя О. Стороженка. О.В. Нікітенко - російський критик та історик літератури, професор Петербурзького університету редактор часописів "Современник" і "Журнал Министерства народного просвещения", цензор. А О. Краєвський - відомий свого часу видавець і журналіст.
Відомі також і кілька листів, в яких мова йде про самого письменника. Так, дядько митця Павло Данилович Стороженко, звертаючись до Андрія Яковича Стороженка (двоюрідного брата письменника, що був військовим генерал-поліцмейстром, а пізніше - міністром внутрішніх справ у Польщі), 16 червня 1833 р., даючи рекомендації для подальшої служби племінника, на той час прапорщика, зауважує:"...он действительно умен, честен, праводелен и трудолюбив; словом, ко всему доброму способен и преспособен. "4.
Цікава своєю неоднозначністю оцінка творчості О. Стороженка Пантелеймоном Кулішем. Епістолярій співредактора “Основи” демонструє абсолютно полярні судження щодо автора “Українських оповідань”. Так, у приватному листі до О. Барвінського на прохання стисло охарактеризувати видатніших українських письменників, він пише: ’’Природного дару дуже багацько, та обернув його на речі марні, а не на спасенну працю. Тим критика раз по раз постеріга в його дисонанси або золото, перемішане з сміттям. Ні єдина штучка його не видержує мистецького розбору...”(І це в той час, коли П. Куліш вважає за доцільне друкувати прозу митця чи не в кожному числі журналу!) “Стороженко вже сивий дід, старий гриб. Нехай забавляється, між іншим, і вкраїнщиною; бо в його справдошньої роботи нема в літературі.Останнім разом прийшов до мене у звізді, і скільки я йому не натякав про галицьку нужду, не догадався і рубляку подарувати.. .Душа ледача!”5.
Ця вбивча характеристика О. Стороженка і його творів заперечується тим же П. Кулішем у листі до М.В. Стороженка від 16 грудня 1884 р. (щоправда, його автор більше пише про свої власні проблеми, хоча адресат звертається до нього із конкретним проханням: дати характеристику О. Стороженкові як письменнику і людині): ". из него мог бы выйти отличный художник. Это был человек талантливый во многом. Сколько могу судить по его воспоминаниям о службе его, он и там отличался способностями редкими. А.П. Стороженко. смотрел на дело так, что военная и гражданская служба требуют еще большей разносторонности в умственном развитии, нежели кафедра и пресса. Там организованные в мышление знания, гражданское мужество, смелость, находчивость и быстрая сообразительность проверяються в самый момент свого проявления. ... такие, как он, люди должны быть опорой успеха. А.П. постоянно носил в петлице Георгия 4-ой степени, и это мне в нем нравилось,.. склад ума А.П. отличался юмором. Он видел вещи ясно, и его смех был выражением анализирующего ума.”6. Однак, у попередньому листі до того ж адресата, від 5 грудня 1884 р., П. Куліш сам собі заперечує:".. .я с ним не был близько знаком, и хотям мы виделись много раз, но розговор у нас вращался на предметах общих. Ни его служебная, ни общественная, ни семейная сторона жизни не раскрывалась во время наших свиданий. Я не расспрашивал, он не высказывался. На его лестное для меня внимание старался я отвечать вниманием, и только."7 А у листі від 25 грудня П. Куліш взагалі відмовляється писати про О. Стороженка як співробітника "Основи", відсилаючи М.В. Стороженка за інформацією до редактора журналу Василя Михайловича Білозерського: ".я хоть и принимал участие в редакции "Основі", но, работая слишком усердно, едва замечал, что делается вне моей сферы."8 Наведені листи наводять на думку, що така неоднозначна характеристика спровокована ще й якимись суб‘єктивними, особистісними чинниками.
Найбільший інтерес становлять листи О. Стороженка, які стосуються його роботи над готичним романом "Марко Проклятий". Сам автор називає твір то повістю, то поемою. Так, у листі від 13 грудня 1873 р. до В. Білого читаємо: "Повесть эта в форме поэмы под названием "Марко проклятый" - отверженный скиталец, которого за грехи не принимает ни земля, ни ад"9. Отож, визначивши жанр твору, О. Стороженко тут же вказує на його тему. Йдеться про Вічного мандрівника-грішника. 3 українськими національними варіаціями "агасферівського" сюжету письменник був добре обізнаний. Авторська концепція героя звучить так: "Каждый народ имеет своего скитальца: французы — вечного жида Сантенера, испанцы - Мельмота, у немцев и англичан их так много, что не перечтешь, у русских - Кащей Бессмертный, а у нас - Марко. И, кажется, наш-то Марко заткнет за пояс всех скитальцев"10.
Деякі дослідники закидають О. Стороженкові, що він узявся за історичну тему, не знаючи добре епохи, тому твір його ніби-то слабкий щодо відображення подій далекого минулого. Але ж автор і не ставив перед собою завдання написати історичний твір. Історія йому потрібна лише як фон: «Чтобы придать более живости и разнообразия поэме, я связал ее с войной 1648 года (восстание Хмельницкого). На сцене много исторических лиц: Еремия Вишневецкий, иезуит Залинский, княжна Корецкая, князь Четвертинский, Кривонос, Павлюга, Гуня, Свит и многие другие»11.
У цьому ж листі є вказівка на джерела роману : "ЗО лет отыскивал я и собирал куски раздробленной легенды и кое-что собрал"12. Це були легендарні оповідання про Марка Багатого, численні варіанти яких існують у фольклорі східнослов´янських народів, давня великодня драма "Слово о збуренню пекла" та різновиди віршованого бурлескного твору літературного походження "Пекельний Марко".
Отже, О. Стороженко писав не реалістичну повість на історичну тему, а романтичний твір з усіма його художньо-стильовими особливостями та ще й з виразно запрограмованими морально- етичними настановами, твір гуманістичного спрямування. Тут маємо одверте й безкомпромісне засудження всякої жорстокості, людського й соціального егоїзму та несправедливості. Відповідно до вимог жанру й творчого задуму письменник добирав та інтерпретував матеріал, іноді навіть частково "переінакшуючи" його.
Майже в кожному з наступних листів письменник торкається питання про видання твору, ділиться з В. Білим планами подальшої роботи над "Марком Проклятим". А в листі від 8 березня 1874 р. на кількох сторінках описує той матеріал, який, на його думку, дасть йому "золоті сторінки" роману. У пізніших виданнях творів О. Стороженка цей матеріал відомий під назвою "Закінчення "Марка проклятого", написане не Стороженком".
Роман "Марко Проклятий" залишився, як відомо, незакінченим. У листі від 13 грудня 1873 р. письменник вказує на одну із причин цього: ".когда обрушился на нас Катон и благонамеренным нашим действиям придали самое безобразное значение сепаратизма, я перестал писать, какое-то равнодушие к "рідній мові" выказалось повсеместно, и, признаюсь Вам, охладели настолько мои порывы, что я потерял всякую охоту к тому занятию, которое доставляло мне немалое наслаждение; просто не подымается рука, хотя поэма моя виношена под сердцем"13. В іншому ж листі до того ж адресата (від 8 березня 1874 р.) письменник робить ще одне признання: "Я кажется, писал уже Вам, что "Марка" я вьносил под сердцем, а между тем не кончил. Какая тому была причина - я Вам признаюсь, и да останется это признание между нами тайной. В 1863 году вышли в свет мои украинские оповідання. Вслед за их появлением явился в "Современнике" не критический разбор, а просто ругня и наглая ложь (йдеться про анонімну статтю, автором якої був скандальний критик І. Дмитрієв, хоча довгий час її приписували
О. Пипіну - О.П.). Видно было, что критик даже не читал оповіданий и не знал, что они в двух частях. Я мало обратил внимания на выходку "Современника", но восстали другие, и, представьте, из русских, между тем как наши: Кулиш, Костомаров, Белозерский и tutti guanti занимались восхвалением Марка Вовчка, а за меня не наершилась ни одна украинская душа. С тех пор я дал честное слово прекратить писание на родном языке и, как видите, сдержал свое слово"14. До речі, в одному з листів (від 13 грудня 1873 р.) митець згадує про високу оцінку твору П. Гулаком- Артемовським: "Наш старый батько Гулак-Артемовский, прочитавши Марка, своею рукою написал: "Зроду луччого не читав і до смерти вже не прочитаю". Може, старий і шуткував, а може й правду казав, не мені се діло рішати"15. Про скромність цієї людини може свідчити і прохання до В.Білого: ".цур не тітуловать мене тим превосходительством."16.
Звичайно ж, дуже шкода, що через певні амбіції письменника ми нині не маємо завершеного чудового готичного роману "Марко Проклятий", не реалізувалися інші його творчі плани, про які можемо лише здогадуватися. Хоча наміри доопрацювати твір у письменника були: "когда Бог продлит веку та у меня серце отойдет, то можно будет и кончить"(15 лютого 1874 р.)17, однак він реально оцінював ситуацію: "Продолжать Марка тяжело, не подымается рука, нужно что-нибудь особенно сильное, могучее, чтобы двинуло поэму вперед"(13 січня 1874 р.)18.
Листування О. Стороженка з В. Білим дає підставу твердити, що, хоч письменник і відмовився писати українською мовою, але інтерес до національної культури у нього аж ніяк не поменшав. Свідченнями цього є численні зауваження, висловлювання, оцінки щодо тих чи інших видань, які отримував він з Одеси. Так, у листах зустрічаємо імена М. Гоголя, Є. Гребінки, П. Гулака-Артемовського, В. Білозерського, Т. Шевченка, Д. Мордовця, П. Куліша,
В. Крестовського, А. Скальковського, Ф. Морачевського, П. Ніщинського, І. Нечуя-Левицького та ін., творчості останнього з них митець дає високу оцінку: "явление в нашей родной литературе весьма отрадное"19. Нетрадиційною є думка О. Стороженка про причини припинення діяльності "Основи": ""Основа" же прекратилась вследствии неспособности и несостоятельности редактора Белозерского и таких ярых сотрудников, как Кулиш, вооруживших земляков своими непоследовательными статьями против Котляревського, Гулака, Полуботка и проч."20.
Заслуговують на увагу роздуми О. Стороженка над українськими перекладами іншомовних творів. Це стосується, зокрема, перекладів Євангелія, що його виконали Ф. Морачевський та невідомий автор (М. Комаров, публікуючи лист, висловив здогад, що йдеться про П. Куліша). Зіставивши ці два переклади, письменник зауважує: "Перевод Евангелия - весьма трудная вешь, это работа не одного человека, а целого общества" (26 вересня 1874 р.)21 А у попередньому листі навіть обіцяє перекласти деякі його розділи, та, очевидно, вільного часу в письменника так і не знайшлося.
Постійна зацікавленість О. Стороженка історією простежується також і в деяких листах. Так, у листі до В. Білого від 17 серпня 1874 р . дослідник героїчного минулого України зізнається: "В молодости у меня было призвание к составлению описания "Последние дни Запор(ожской) Сечи"22. А 26 вересня 1874 р . від повідомляє про те, що в Петербурзі ".затевают ученое исследование по случаю 100 лет. юбилея зруйнования коша. Костомаров взялся; что-то пишет или собирается писать"23. А ще раніше (17 серпня) повідомляє про власні наміри опрацювати матеріали про Запорозьку Січ і "послать на печатание в "Русскую Старину""24, однак ці наміри залишились нездійсненими. Не байдужими О.Стороженкові були й сучасні соціальні процеси. Так, про реформу 1861 р. він пише: ".свята правда переважила віковічну неправду і зачарований люд з бидла знов став людом"25. А от думки про державні посади: "Лишко тяжке з тим генерал- губернаторством. Шутка ли - содержание генерал-губернаторства в Одессе стоило казне около 300 т. Сколько пришлось челюстей с зубами положить на полку?"26.
Цінними виявилися додатки до листів, адресованих В. Білому, завдяки яким до нас дійшли уривок із вірша-посвяти "Україна" (22 червня 1874 р.), байка "Кури та Собака" (13 січня 1874 р.) та гумореска "Вивів дядька на сухеньке" (21 жовтня 1874 р).
Листи до В. Білого дають нам деякі штрихи і до фізичного портрета Олекси Петровича: "Глаза у меня черные, с блеском, лицо смугловато, как виражаються живописцы: "теплый цвет""27; ".не так давно еще я сгинал двугривенные, разгинал подковы и носил на гору 10 пудов. Короче - был когда-то козак."28. Крім того, дізнаємось і про певні мистецькі обдарування письменника: ".за скульптуру получил в Ак. Худ. медаль, а за проект памятника Нестору-летоп. - звание художника"29.
Недатований лист до О.В. Нікітенка (автограф цього листа зберігається у Відділі рукописів Інституту російської літератури (Пушкінський дім) у Санкт-Петербурзі) стосується прохання письменника допомогти в публікації п´єси "Гаркуша", джерелами якої, за свідченням автора, були народні пісні та перекази. Також автор зауважує, що у драмі, на противагу викривленому зображенню українців у більшості тодішніх вистав, "действующие... лица не карикатурны, какие обыкновенно привыкли мы видеть во всех малороссийских пьесах"30. Письменника хвилювала проблема тогочасного національного театру, який мав би бути важливим виховним чинником, джерелом формування національної свідомості. До речі, М. Старицький та М. Лисенко працювали над створення української опери, на основі романтичної драми "Гаркуша" О. Стороженка, що з успіхом виконувалася на домашній сцені. На жаль, до нашого часу ця опера не дійшла.
25 лютого 1872 р О. Стороженко надіслав листа до А.О. Краєвського, з якого довідуємося про роман "Былое не минувшее (записки русского землевладельца)". Сюжет цього твору навіяли події польського повстання 1863 р. Автор пише: "Послуживши в крае с самого начала мятежа и до окончания, я был посвящен во все таинства польской интриги и имел возможность собрать все факти, относящиеся к мятежу. Кроме того, 40 лет изучая шляхту, я, признаюсь, вызубрил польскую натуру в совершенстве. Описывая проделки патриотов, я не подводил их, по обыкновению, к одному знаменателю и отмечал и другие личности, которые были исключением из общей массы юродивих"31. Інформація, як бачимо, надзвичайно цінна. На превеликий жаль, роман так і не був надрукований за життя автора, хоча про його публікацію повідомляється у листі до В. Білого від 16 травня 1874 р.: "В июне или июле пойдет мой роман в Русском Вестнике "Былое не минувшее" и еще другая забавная повесть, которую пристроил в Петербурге"32, а по смерті й досі не знайдено його рукопис. Безперечно, цікавий твір О. Стороженка залишився для нас невідомим.
Привертають також увагу мемуари письменника та спогади про нього. Так, у молоді роки він познайомився зі студентом останнього курсу Ніжинського ліцею Миколою Гоголем, про що йде мова в есе "Воспоминание", надрукованому вперше в "Отечественных записках" (1859, кн. 4). Розповідаючи про різні курйозні ситуації, О.Стороженко дає можливість читачеві зробити висновок, що, можливо, саме Гоголь поклав початок формуванню його художнього обдарування та естетичних смаків, звернувши увагу на те, що український народ з його звичаями, повір‘ями, переказами та легендами "источник обильный, неисчерпаемый, рудник богатый и еще не початый"33.
1884 р. в журналі "Киевская старина"(№ 12) з‘явилися спогади про слідчу діяльність Стороженка, написані М. Стороженком - "Два эпизода из следовательской деятельности А.П. Стороженко", де зауважується, що письменнику були характерні "глубокое знание народной жизни, тонкий психический анализ и мягкая, завлекательная речь, которую мы наблюдаем в его литературных произведениях"34. Також він відзначався великим мистецтвом розкривати найскладніші судові справи. У спогадах йде мова про два таких випадки: про розслідування вбивства селянина, яким зацікавився імператор Микола І, та крадіжки у відомого аристократа Мусіна-Пушкіна. Слід зазначити, що здатність до аналітичного аналізу відобразилась і в Стороженкових творах з детективними сюжетами, наприклад в оповіданні "Розумний бреше, щоб правди добути".
Збереглися спогади сучасників про останній період життя письменника: "Живя в Бресте, Алексей Петрович посвящал много времени музыке. Часто устраивались в разных домах музыкальные вечоринки, в которых Алексей Петрович принимал всегда самое живое участие. Иногда музика прекращалась и уступала место литературе; тогда Алексей Петрович вынимал рукопись из кармана и сам читал вслух какое-нибудь, приготовляемое к печати, свое сочинение. Такие же чтения устраивались иногда в местном клубе. Некоторые лица, слышавшие отрывки "Марка Проклятого" в чтении Алексея Петровича, до сих пор с удовольствием вспоминают об этом"35.
Таким чином, листи та спогади, пов‘язані з іменем Олекси Стороженка, є неоціненним джерелом для розуміння його творчої особистості, мистецьких уподобань, джерел письменницького надбання, творчих планів та громадянської позиції.
ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА
Єфремов С. Історія українського письменства. - К., Femina, 1995. - С.403; 2. Зеров М. Олекса Стороженко // Зеров М. Твори: У 2 т. - К., 1990. - Т.2. - С.21; 3. Цит. За вид. Стороженко О. Твори. В 4 т. - Харків: Держвидав України, 1928. - Т.І. - С.325; 4. Стороженко О. Твори. В 4 т. - Харків: Держвидав України, 1928. Т.ГУ. - С. 290; 5. Барвінський О. Образки з громадянського і письменського розвитку русинів. Листи П. Куліша. -Львів, 1912. - С.183; 6. Стороженко О. Твори. В 4 т. - Харків: Держвидав України, 1928. - Т.ІУ. С.331-332; 7. Там само. - С.330; 8. Там само. - С.333; 9. Там само. - С.294; 10. Там само. - С.294-295; Там само. - С.295; 12. Там само. - С.294; 13. Там само. - С.295; 14. Там само. - С.300-301. 15. Там само. С.295. 16. Там само. - С.299. 17. Там само. - С.297; 18. Там само - С.296; 19. Там само. - С.316; 20. Там само. - С.311; 21. Там само. - С.323; 22. Там само. - С.318. 23. Там само. - С.324-325; 24. Там само. - С.317; 25. Там само. - С.296; 26. Там само. - С.298-299; 27. Там само. - С.324; 28. Там само. - С.299; 29. Там само. С.308; 30. Там само. - С.292; 31. Там само. - С.293; 32. Там само. - С.313; 33. Там само. - С.348; 34. Там само. - С.358; 35. Н(ауменко). Из записной книжки (Несколько мелочей из жизни А.П. Стороженка.) // Киевская старина. - 1886. - №5. - С.180.