Рік видання: 2009 | Кількість сторінок: 500
С.І. Дровозюк
Антропологічно зорієнтована історіографія, яка ставить у центр історичного процесу людину, її світобачення і поведінку, є одним з провідних напрямів сучасного історичного знання. Саме крізь призму людини українські історики активно переосмислюють власний досвід та засвоюють здобутки світової історичної думки1. Ознакою нашого часу є те, що проблема "людина в історії" все чіткіше окреслюється в теоретичному та історіографічному аспектах2, що створює підгрунтя для конкретно-історичних дослідів.
Декларування людинознавчих студій як першочергового завдання привертає увагу до понять, якими оперували історики, позначаючи свої дослідницькі пріоритети. Зокрема, у словнику історичної науки ХХ-ХХІ ст. фігурують поняття «жива історія» і «жива людина». Важливо з’ясувати, який зміст вкладали у них українські історики, яке смислове навантаження вони несли в історичних текстах .
На поняття «жива людина» натрапляємо при огляді здобутків академічної науки 20-х рр. ХХ ст., передусім у руслі конфлікту між істориками- марксистами і школою М.Грушевського. Підсумовуючи сорокарічний творчий шлях М.Грушевського, О.Гермайзе використав словосполучення «живе життя» і «живі люди» для того, щоб відтінити та чіткіше підкреслити особливості методології М.Грушевського. На відміну від істориків, які за сухими колонками цифр не бачать живого життя і живих людей, М.Грушевський умів не тільки дати аналіз фактів, а й відчути переживання та прагнення людей, які творили життя колись. Таке сприйняття минулого проявилося ще на початку творчості М.Грушевського, коли з актових книг перед очима молодого дослідника «живим встав» селянин-втікач з-під панського ярма .
Офіційна історіографія і більшовицька пропаганда не випадково спрямували вістря критики проти «психологізму» історичної концепції М.Грушевського - адже цей психологізм міг підірвати позиції економічного детермінізму і відкрити шлях до пізнання ірраціонального у людському бутті. За визнанням М.Яворського, теорія М.Грушевського "з її психологічними методами", яка надзвичайно широко знаходила відгук серед "молодняка", становила не меншу загрозу для марксистської методології, ніж теорія
В.Липинського4. Критикуючи М.С.Грушевського за те, що його погляди не є марксистськими, характеризуючи його як представника дрібнобуржуазного ідеалізму, М.Яворський в той же час назвав вченого найвидатнішим істориком України, який не обмежився однією схемою та синтезою українського історичного процесу, а заповнив цю схему живим фактичним змістом5.
На початку 30-х рр., коли більшовики розгорнули широкомасштабну антиукраїнську кампанію, М.Грушевському знову пригадали психологічні "гріхи". Адептів більшовизму особливо дратувало міркування М.Грушевського про те, що марксизм не здатний пояснити усю складність суспільного життя людства за допомогою матеріалістичного монізму та його твердження, що з розвитком духовного життя людства дуже важливого і самостійного значення набуває психологічний фактор у таких його проявах, як релігійні уявлення, звичай, мораль і мистецтво. Найбільшою «провиною» М.Грушевського було те, що в його концепції «психологічний фактор не тільки не підпорядкований дії економічного, але часто має самостійне домінуюче значення» .
Досить чутливими до наступу сталінського «економізму» на гуманітарні науки були етнографи, які за змістом своїх повсякденних дослідів найближче стояли до «живої» історичної людини. Як реакцію на посилення виробничого ухилу в краєзнавстві, що акцентував увагу на дослідженні продуктивних сил та применшував значення фольклору, можна розглядати концепцію дослідження «живої людини» В.Петрова. Він був переконаний, що вивчати суспільні процеси і явища 20-х рр. (працю сільради, землеустрій, кооператив, комсомол і т.п.) можна або «фольклорно», або ж «поза фольклором». Його міркування є цікавими з точки зору інформаційних можливостей фольклору та його співвідношення з іншими історичними джерелами. Дослідник був упевнений, що не варто обмежуватись архівними і офіційними матеріалами (обіжчиками, інструкціями і протоколами), а доповнити їх автобіографіями, спогадами, записами промов на засіданнях сільради. Прикметно, що до цієї групи джерел він відніс також учнівські твори 1917-1920-х рр., у яких були відображені унікальні явища і процеси тієї доби, та висловив жаль, що наукове значення цих творів не було належним чином оцінене. Саме перелічені матеріали, на думку етнографа, дадуть можливість «списати живих людей» мовою «живих розмов». «Виучуючи соціально-економічні процеси, - писав В.Петров, - треба на увазі мати не тільки методу цифр та підрахунків, але й факт, слово, людину». Він розумів краєзнавство як синтетичну науку, яка досліджує природу, економіку, техніку, людину, народний побут «в реальній комплексній зв’язаності» .
Цікаво, що історики, які вважалися марксисти, теж не були одностайними у трактуванні змісту історичного процесу та ролі у ньому людини. Прикметною у цьому плані є відповідь автора «Нарису історії України» М.Яворського своєму опонентові Д.Багалію, який намагався оцінити згадану працю з позицій історичного матеріалізму. Обстоюючи свої погляди на український історичний процес, М.Яворський підкреслив, що він спирався на динаміку соціального розвитку, «що знаходила свій діялектичний вислів у зрості та зміні соціяльно-політичних форм і ідеологічних систем». Конкретизуючи власне розуміння динаміки соціального розвитку, він протиставив її динаміці «типу Рожкова», «що являється чистої води статистичним описуванням». На противагу цій позиції М.Яворський був переконаний, що він спирається на «подійсну живу динаміку, як живі були люде, що її творили в процесі своєї громадянської продукції.»8. У кінці 20-х - на початку 30-х рр. часом ще відбувалися дискусії між представниками ортодоксальної більшовицької історіографії, які відкидали саму можливість розглядати «людей взагалі» та брали за основу аналізу історичного процесу тільки економічну структуру суспільства і класову боротьбу, і тими істориками, які бачили історичний процес в динаміці і багатоманітності, у зіткненні і взаємодії «живих людей» .
Варто підкреслити, що теоретиків і практиків більшовизму теж цікавила «жива людина», однак цей інтерес був підпорядкований іншій меті - остаточному утвердженню більшовицької влади. Наприклад, у процесі обстеження сіл, що проводилося у 20-х рр. ХХ ст., тогочасних політтехнологів цікавили соціально-психологічні портрети куркулів як ««живих людей», що зуміли пристосуватися до нового ладу на користь собі й фактично панують по селах»10. Пропагандистська машина чинила шалений тиск на суспільну свідомість, формуючи спотворене уявлення про людину, наділяючи усіх, хто знаходився по інший бік барикад, негативними соціально-психологічними характеристиками. Робітникам і бідним селянам приписувалися усі чесноти, в той час як опонентам давалися непривабливі характеристики. Людина, яка «живе чужим трудом», в тогочасній агітці змальовувалася як «найлютіша тварина із усіх диких тварин», «хитра і єхидна»11. Реагуючи на спроби сакралізації більшовиками незаможних селян і робітників, відомий український діяч Г. Наш писав: «Не треба безглуздо кидатися в обоготворіння мужика й робітника; не треба приписувати їм того, чого вони не мають, - бо всякий чоловік є чоловік ... »12.
З початку 30-х рр. історична наука в СРСР була взята під цілковитий контроль влади і функціонувала на методологічній основі спрощеного, вульгаризованого марксизму. Однак це не означало, що тогочасний режим не цікавився людиною. Йшлося про інше: місце «живої», реальної людини мала зайняти більшовицька «нова людина». Партійні функціонери ставили перед суспільствознавцями завдання «розробити проблему народження нової людини» і «нової психології», оскільки вони вважали, що у свідомості робітників і колгоспників відбуваються «велетенські зрушення», які необхідно вивчати .
У другій половині 50-х рр. критикувалася безликість сталінської історіографії, однак йшлося, звичайно, не про те, щоб вивести на історичну арену реальних людей, а тільки про відновлення імен «борців за справу соціалізму», які були забуті або їхня діяльність «оцінювалася неправильно»14. Очевидно, як альтернативу сталінській історіографії, у якій не було місця «живій» людині, можна розглядати заклик О.К.Касименка "розгорнути активну діяльність по збиранню спогадів, листування та інших документів, які відображають життя, діяльність, працю і думки наших людей". На його думку, згадані історичні джерела дадуть більші можливості "мати в центрі уваги людину, а не лише виробничі процеси"15. Історики почали говорити про розкриття справжнього образу "людини, що створює всі матеріальні і духовні цінності". Вони вважали покликанням історика "розкриття людських відносин, духовного світу творців історії, їх суспільно-політичного і морального обличчя"16. Ф.П.Шевченко у статті "Про суд історії" закликав враховувати в історичних дослідженнях соціальні мотиви, морально-етичні і психологічні моменти17. Заклики прихильників історичної психології показати народні маси як живих людей, які діють у повсякденній обстановці, живуть буденними турботами, інтересами, пристрастями18, не були реалізовані, оскільки у плани політичного режиму не входило розкриття справжнього образу людини. Йшлося про виконання політичного замовлення: наділити певними людськими рисами і "вивести" на історичну арену лише тих представників "народу", які становили "опору" влади. В радянський період вартими уваги видавалися лише люди влади, в той час як «прості люди» у свідомості радянських істориків зливалися в абстрактні класи і маси19.
На противагу радянській історіографії, для якої суб’єктивний світ людини був забороненою зоною, представники української гуманітарної науки в Західній Україні (до 1939 р.) та в діаспорі могли вільно розвивати власні погляди на ці питання. Так, Я.Ярема був переконаний, що до фактів слід підходити "не тільки з боку об´єктивних, зовнішніх умовин та причин, але й з тих внутрішніх, суб´єктивних, які разом складаються на характер суб´єкту історії"20. Представники української суспільно-історичної думки в зарубіжжі досягли значних успіхів у дослідженні етнопсихології свого народу (В.Янів, Є.Онацький, О.Кульчицький, Б.Цимбалістий, Г.Ващенко, І.Рибчин, М.Шлемкевич, Ю.Липа та ін.). Важливо, що з’ясування характерних психологічних рис народу розглядалось як нова галузь історичної науки21. Слід відзначити ще один здобуток українських істориків в діаспорі: вони започаткували дослідження процесу "совєтизації людини", тобто змін, що сталися в духовному житті українського народу в умовах панування тоталітарного режиму.
У період горбачовської "перебудови" партійні ідеологи, намагаючись модернізувати теорію соціалізму, актуалізували гасло "людського фактора" в побудові нового суспільства. Дослідження "людського фактора" розглядалося як одне з першочергових завдань істориків, а перебудова історичної науки пов’язувалася з дослідженням проблеми людини, її життєвих потреб та ідеалів.
Слід визнати, що в «перебудовній» історіографії в теоретичному обґрунтуванні і конкретно-історичному осмисленні проблеми «живих людей»
перед вели російські історики, хоча й у той період їхні симпатії були на боці «людини-колективіста» . У методологічному плані важливим було те, що історики, розглядаючи історичний процес крізь призму духовних факторів, почали усвідомлювати, що вони занадто часто пов’язували людські пороки з недоліками тієї чи іншої соціально-політичної системи . Українські історики також долучилися до критики десуб´єктивізації історичних досліджень, акцентували увагу на питаннях методології і методики історичного портрета . Загалом же історіографічний процес супроводжувався гуманістичною риторикою, радянська людина характеризувалася здебільшого як «творць нового суспільства». Повторюючи тезу про те, що історію творять люди, які підкоряються об’єктивним законам суспільного розвитку, радянські історики ніби не бачили, що руйнівний потенціал людини, ті риси, які вона сама вважала негативними (агресивність, жорстокість тощо), є цілком об’єктивними феноменами.
Водночас посилився критичний напрям в українській історичній науці, представники якого звернули увагу на необхідність дослідження морально- психологічного клімату 20-30-х рр. та психологічного пояснення поведінки соціалістичних політичних партій в умовах становлення тоталітаризму (С.Білокінь)25.
Необхідність залучення психологічних знань до процесу історичного дослідження національної і класової психології обґрунтовувалася тим, що
історію творили «живі люди», які керувалися в своїх вчинках тими чи іншими мотивами, що становлять психічний механізм діяльності людини .
На сучасному етапі розвитку історичної науки спостерігаємо низку історіографічних фактів, що свідчать про намагання наблизитися до «живої» історичної людини. Про перенесення уваги на людський зміст трагічних сторінок історії України свідчать новітні праці з історії війни 1939-1945 рр. Історіографи помітили прагнення дослідників висвітлити долю простої людини на війні . Вартими уваги є спроби показати співвідношення живого образу війни, що існує у свідомості українців, та конструйованих літературний і наукових образів війни. Дослідники вважають, що в сучасному українському інформаційному просторі не тільки триває боротьба «живого образу війни» із конструйованими, а й існує чимало протилежних варіантів «живої війни». Ця ситуація несе в собі певний позитив: вона надає дослідникові можливість «схопити» воєнну реальність в її багатоманітності28. Емоційне життя людини, її почуття і сподівання яскраво виражені в листах, написаних у фашистській неволі. Так, невимовною тугою за рідними та Україною переповнені листи «остарбайтерів» з Поділля, вивезених на роботу до нацистської Німеччини . Немає сумніву, що людина «засвітиться» новими гранями і набуде ознак живої у процесі дослідження гендерної історії. Йдеться, зокрема, про дослідження участі жінок в історичному процесі. Це підтвердила монографія О.В.Стяжкіної, яка на засадах історичної антропології конкретизувала образ жінки, використавши з цією метою листи та джерела усної історії .
Прагнучи охопити людську реальність у її соціально-психологічній багатоманітності, історична наука не оминає жорстоких типів. Йдеться про психологічну сутність політичних постатей, які істотно вплинули на долю народів. Класичною є фігура Сталіна. Українські історики привернули увагу до проблеми «живих сталінських людей» різного суспільно-політичного калібру31. Дослідники слушно пов’язали мобілізацію «сталінських людей» із самою тоталітарною системою владарювання і управління, якій необхідний був специфічний персонал . Дослідження репресій відкрило тіньові сторони людської сутності. Джерелознавчий аналіз архівних справ показав, що політика репресій детонувала масові прояви найнікчемніших рис людської натури - підлість, заздрощі, жорстокість тощо .
Як історики бачать шлях до «живої» людини? Які методологічні орієнтири слід обрати, щоб рухатися у цьому напрямі? Немає сумніву, що шлях до «живої» історичної людини лежить через поєднання здобутків світової науки і власного досвіду, про що свідчать праці О.А.Удода34, В.А.Потульницького35 та інших дослідників.
У руслі людинознавчих студій набувають актуальності проблеми ролі в історії «героїв» і «мас», «великих» і «простих» людей. Так, досліджуючи колективізацію та геноцид українського народу 1932-1933 рр., варто приділити увагу рівною мірою як діяльності Сталіна та його «оточення», так і сільським активістам - партійцям, комсомольцям, комнезамівцям, головам сільрад . Той же принцип об’єктивності вимагає, щоб розглядати їх не тільки як певні соціальні типи, а й психотипи, спробувати побачити в них «живих» людей. Саме структура психіки і мораль спричинили «розкол» в рядах активістів: в той час, як представники жорстокого типу не вагаючись виривали з дитячого рота останню картоплину і, як писав про них Сталін у листі до Шолохова, докочувалися до садизму, інші категорично відмовлялися виконувати репресивні функції, хоча ті і ті формально вважалися комнезамівцями чи комуністами. До речі, психоаналітик Е.Фромм, який вважав Сталіна найяскравішим історичним прикладом садизму, а його поведінку - справжнім посібником для дослідження «несексуального садизму», вважав, що «серцевину» садизму становила жадоба абсолютної влади над живою істотою37.
Оскільки однією з найголовніших ознак людини є емоції, саме дослідження історії емоційного життя допоможе реконструювати «живу» історичну людину. За емоційним забарвленням історичних праць можна говорити про особливості історіографічного процесу. Наприклад, домінантою емоційного життя українського народу у період сталінського терору був страх. Радянська історіографія припускала наявність страху лише у «класових ворогів», які тремтіли перед більшовиками та пролетаріатом. Нині є загальноприйнятим твердження, що репресії 30-х рр. спричинили тотальний страх, який став формою існування більшості людей. Мають рацію автори, які, розглядаючи страх як соціально-психологічний феномен і знаряддя політики, вважають, що «ген страху» в крові українського народу є результатом тотального залякування протягом століть, особливо в ХХ ст.38. Тому цілком слушною є думка Ю.Павленка про те, що проблема історичних форм страху, в тому числі у добу тоталітаризму, може стати однією з найцікавіших тем дослідження .
Націленість на людину з її запитами та інтересами, думками, віруваннями, страхами, сподіваннями, достоїнствами і тіньовими сторонами стає досить помітною у сучасних дослідницьких проектах40. Саме людина, як вважає О.П.Реєнт, у всіх її багатоманітних виявах і зв’язках має стати центральним об’єктом історичного дослідження. Мова йде про зосередження уваги на мотивації вчинків особи, факторів, що оптимізували чи ускладнювали її самовплив і вплив на суспільні процеси41. Перспективний напрям досліджень історія стосунків між поколіннями, зміни соціальних настроїв, цінностей, орієнтацій, моделі поведінки тощо .
Намагання відтворити життя історичної людини актуалізують джерелознавчі проблеми, привертають увагу до джерел особового походження та їх співвідношення з іншими видами джерел. І.Майстренко вважав, що без поєднання документів і спогадів неможливо відновити правильну історію подій. «Одні тільки документи - це мертва анатомія суспільства», - писав він43. Т.Гунчак підкреслив, що самі документи і навіть творче їх використання не будуть спроможні відтворити внутрішній світ тої доби, яку бажаємо «оживити». Як свідчить досвід європейської суспільно-історичної думки, ключ до розуміння внутрішнього світу минувшини - автобіографія і сам індивідуум як найкраща первинна одиниця дослідів .
Отже, пошук «живої» людини - одна з ознак історичної думки ХХ-ХХІ ст. Прагнучи наблизитися до історичної правди, історики писали не про людину взагалі, а про «живу» історичну людину з притаманним їй духовним світом. Саме у понятті «жива людина» досить повно виражена функція самопізнання людини як одна з провідних в гуманітарному знанні, в тому числі в історичній науці. Пошук «живої» людини розпочинався як протест проти спроб влади нав’язати історичній науці соціальні образи, необхідні для політичних конструкцій і маніпуляцій. Протистояння в історичній науці «живої» (реальної) і «мертвої» (вигаданої) історичної людини є одним з виявів конфлікту між історичною правдою і політичною кон’юктурою. Нині шлях до «живої» історичної людини вільний від адміністративних перешкод, однак на ньому історик постійно зустрічатиме проблеми методологічного та джерелознавчого характеру. Передусім варто мати на увазі проблему людської сутності, взаємодії соціального і біологічного в людині, поєднання тіла, душі і духу. Для історика у дослідженні людини важливе значення має статус особистості. Ці міркування дають підставу ще раз згадати заклик В.Підгаєцького брати ліхтаря і йти шукати людину .
ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА
Зашкільняк Л. Методологічні аспекти світового історіографічного процесу і сучасна українська історична наука // Українська історіографія на зламі ХХ і ХХІ століть: здобутки і проблеми.- Львів, 2004.- С.24-57; 2. Болебрух А.Г. Сучасна людина в контексті історичного минулого: гуманітарний аспект // Грані.- 2000.- №3 (11) .- С.17-20; Бондаренко Г.В. Проблема людини в історичному краєзнавстві // V Всеукр. конф. «Розвиток історичного краєзнавства в контексті національного і культурного відродження України» (жовтень 1991 р.): Тези доповідей та повідомлень.- Кам’янець-Подільський, 1991.- С.23-24; Гринів О. Людина як об’єкт наукових досліджень української еміграції (етносоціологічні аспекти) // Народознавчі зошити.- 1998.- №1.- С.66-71; 3. Гермайзе О. Ювілей української науки. Сорок років діяльності акад. М.С.Грушевського // Життя й революція.- 1926.- №10.- С.97-99; 4. Яворський М. Сучасні течії серед української історіографії // Криза сучасної буржуазної науки та марксизм: Збірник .- Х., 1929.- С.28-29; 5. Яворський М. Михайло Сергієвич Грушевський // Вісти ВУЦВК.- 1928.- 10 жовтня; 6. Скубицкий Т. Классовая борьба в украинской исторической литературе // Історик - марксист. - 1930.- №17.- С.28-29,32; 7. Петров В. Місце фольклору в краєзнавстві.-К., 1926.- С.2,4,6,9; 8. Яворський М. Де - що про критичну критику, про об’єктивну історію та ще й про бабусину спідницю // Червоний шлях.- 1924.- №3.- С.168; 9. Спорные вопросы методологии (Дискуссии об общественных формациях).- Х., 1930.- С.11,12,196-194; 10. Малиновський О. Революційне радянське звичаєве право.- К., 1928.- С.36; 11. Одинець Г. Боротьба незаможного селянства на Україні і селянський інтернаціонал.- Х.,1925.- С.5-6; 12. Наш Г. Соціялізм, хамство та правовий лад.- Прага, Львів, Ляйпціг, 1923.- С.10-11; 13. Постышев П. Поднять работу марксистколенинских научных институтов Украины на уровень требований нашей великой социалистической стройки // Вестник коммунистической академии.- 1934.- №1.- С.19; 14. Основні проблеми розвитку історичної науки в Українській РСР.- К., 1958.- С.24; 15. Касименко О.К. За нові успіхи українських істориків // Український історичний журнал. - 1963.- №2.- С.21; 16. Шевченко Ф.П., Сарбей В.Г. Радянська історична наука на службі будівництва комунізму // Український історичний журнал. - 1965.- №1.- С.6-8, 13-14; 17. Шевченко Ф.П. Про суд історії // Український історичний журнал. - 1967.- №2.- С.51-53; Соболев Г.Л. Проблемы общественной психологии в исторических исследованиях // Критика новейшей буржуазной историографии: Сборник статей. - М., 1967.- С.108; 19. Куприянов А.И. Историческая антропология: проблемы становления // Исторические исследования в России: тенденции последних лет.- М., 1996.- С.366; 20. Ярема Я. Українська духовність в її культурно-історичних виявах // Рідна школа. - 1992.- №5-6.- С.88; 21. Шульгин О. Основні проблеми історії і життя // Записки НТШ ім. Шевченка. - Париж- Мюнхен, 1969.- Т.СLХХХVІ.- С.159; 22. Социалистическая революция и человек: заметки историка // Коммунист.- 1988.- №4.- С. 104-114; 23. Лопухов Б.Р. Духовне факторы в истории // Всеобщая история: дискуссии, новые подходы. Вып.1.- М., 1989.- С.68; 24. Український історичний журнал. - 1988.- №8.- С.53-55; 83-84; 25. Білокінь С. Про становище історичної науки в Україні // Український історик.- 1990.- Ч.1- 4 (104-107).- Т.27.- С.143; 26. Полухіна О.М. Про завдання суспільствознавців у вивченні проблеми національної психології // Історичні дослідження: Вітчизняна історія. Республіканський міжвідомчий зб. наук. праць. - К., 1990.- С.18; 27. Стецкевич В. Сучасна українська історіографія війни 1939-1945 рр. (Деякі ознаки поступу й оновлення ) // ІІ Міжнародний науковий конгрес українських істориків «Українська історична наука на сучасному етапі розвитку». Кам’янець- Подільський, 17-18 вересня 2003 р. Доповіді та повідомлення. - Кам’янець-Подільський; Київ; Нью-Йорк; Острог, 2005.- Т.1.- С.389, 390; 28. Іваненко В., Кавун М. Образ війни у масовій свідомості: Велика Вітчизняна війна в осягненні посттоталітарного українського суспільства // Ґенеза.- 2005.- №1(10).- С.18-19; 29. Гальчак С.Д. «Східні робітники» з Поділля у Третьому рейху: депортація, нацистська каторга, опір поневолювачам.- Вінниця, 2003.- С.195-210; 30. Стяжкіна О.В. Жінки в історії української культури другої половини ХХ століття.- Донецьк, 2002; 31. Шаповал Ю.І. Сталінський посланець на Україні. Сторінки політичної біографії Л.М.Кагановича // Сторінки історії Української РСР: факти, проблеми, люди: Посібник для вчителів.- К., 1990.- С.281; 32. Романовский Н.В. Люди Сталина: етюд к коллективному портрету // Отечественная история.- 2000.- №4.- С.65; 33. Граніна О.В. Деякі аспекти джерелознавчого аналізу архівно-слідчих справ репресованих у 1920-х-1950-х рр. у СРСР // Український історичний журнал.- 1997.- №4.- С.55; 34. Удод О. Про психоаналітичний підхід до історії // Бористен.- 2000.- №3.-С.12-13; його ж: Що цікавить істориків повсякденності? // Бористен.- 2002.- №3.- С.18-19; його ж: Історія: осягнення духовності.- К., 2001; 35. Потульницький В.А. Україна і всесвітня історія: історіософія світової та української історії ХVІІ-ХХ століть.- К., 2002; 36. Кривчик Г.Г., Бараєв В.М., Щербакова О.В. Взаємозв’язок діалектики та принципів історизму і об’єктивності в дослідженні новітньої історії України // Наукові записки Вінницького державного педагогічного університету ім.М.Коцюбинського: Серія: історія.- Вінниця, 2004.- Вип.7.- С.251; 37. Фромм Э. Анатомия человеческой деструктивности. Перевод.- М., 1994.- С.248, 251; 38. Сморж Л.О. Страх як соціально-психологічний феномен і знаряддя політики // Україна у ХХ столітті: уроки, проблеми, перспективи.- К., 2001.- С.483; 39. Павленко Ю.В. История мировой цивилизации: Философский анализ.- К., 2002.- С.626; 40. Смолій В. Вступаючи у ХХІ століття: деякі теоретико-методологічні аспекти історичних досліджень в Україні // ІІ Міжнародний науковий конгрес українських істориків «Українська історична наука на сучасному етапі розвитку». Кам’янець-Подільський, 17-18 вересня 2003 р. Доповіді та повідомлення.- Кам’янець-Подільський; Київ; Нью-Йорк; Острог, 2005.- Т.1.- С.32; 41. Реєнт О.П. Історична наука: Регрес чи поступ? // Історія в школі.- 1999.- №1-2.- С.7; 42. Реєнт О. Перечитуючи написане.- К., 2005.- С.190; 43. Майстренко И. Национальная политика КПСС в ее историческом развитии.- Б.м.: Сучасність, 1978.-С.5; 44. Гунчак Т. Історія - невичерпна криниця // Сучасність.- 1993.- №8.- С.109; 45. Підгаєцький В. Модернізм і постмодернізм: уявне минуле чи інваріантне майбутнє? // Україна модерна.- 1999-2000.- Число 4-5.- С.295.