Рік видання: 2009 | Кількість сторінок: 500
Однією з міфологем радянської влади було твердження про невсипущу турботу комуністичної партії про розвиток народної освіти та освітян. У численних публікаціях подавались дані про вражаючі успіхи в подоланні неписьменності, підготовці кваліфікованих кадрів для всіх сфер народного господарства [1]. Практично всі дослідження базувались на офіційних документах КПРС і уряду, а також матеріалах компартійних архівів. Значно менше використовувались документи та матеріали державних архівів, переважно з фондів центральних органів влади й значно рідше - обласних.
Із відновленням у 1991 році державної незалежності України з’явилась змога об’єктивного вивчення всіх сторінок історії, зокрема й вищезазначеної. Серед новітніх досліджень доцільно виділити монографію О. Завальнюка й Ю. Телячого, в якій з позицій об’єктивності ґрунтовно аналізуються процеси будівництва української школи в роки національно-демократичної революції (1917-1920) [2]. Водночас, поза увагою більшості дослідників виявився початковий період радянської влади, коли, власне, і закладались основи майбутньої політики в даній сфері, практично недослідженими є прояви цієї політики на рівні повітів, що існували в УСРР до весни 1923 року.
З огляду на це метою даної статті є заповнення наявних прогалин стосовно становлення політики щодо освіти та освітян у перші роки радянської влади. Джерельною базою слугують матеріали фондів виконкомів Рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів західних повітів Подільської губернії, які майже не використовували дослідники. Ареал дослідження зумовлений тим, що тут переплелись як загальнореспубліканські аспекти, так і регіональні особливості, викликані тим, що дані повіти були прикордонними та мали багатоетнічний склад населення. Часові рамки охоплюють період з початку 1921 до початку 1923 року часу існування повітів.
Перехід до мирних умов роботи органів молодої радянської влади в зазначеному регіоні, як і по всій республіці, розпочався з пошуку ворогів. Оскільки нова влада за визначенням негативно ставилась до інтелігенції, то, як свідчить аналіз джерел, відразу роль ворога відвели працівникам органів народної освіти. Зокрема, розглядаючи на засіданні Новоушицького повітвиконкому 28 лютого 1921 р. звіт завідувача відділу наросвіти, члени виконкому визнали її «вкрай бездіяльною та недопустимою в Радянській Республіці» [3, арк.59] й дійшли висновку, що «ця бездіяльність пов’язана із зловживанням і саботажем деяких осіб»1 [3, арк.59-59 зв.]. Відтак виконком «доручив президії (повітвиконкому - авт.) негайно виділити Комісію у складі трьох осіб для розслідування справ Наросвіти і притягнення винних у цьому осіб до відповідальності. Завідуючим же Відділом Наросвіти як більш енергійного працівника призначити т. МЕКЕЛІТУ, заступником його т. ПІСКУНА, звільнивши останнього від робіт в Райсоюзі» [3, арк.59зв.].
Підтвердженням неблагонадійності освітян, з погляду радянської влади, може слугувати доповідь голови Кам’янецької повітової революційної трійки з боротьби із бандитизмом 17 листопада 1921 р., у якій зазначалось, що активну участь у бандах (за радянською термінологією - авт.) поряд з селянами брали вчителі. Там же стверджувалось, що метою «повстання є захоплення влади для Петлюри, на що мали надію вчителі, духовенство, інтелігенція та несвідоме селянство» [4, арк.22].
Ще один фронт боротьби радянської влади був спрямований проти церкви. А оскільки ще з царських часів приміщення шкіл або знаходились у одному комплексі з церквами, або в них на покутті традиційно розміщувались образи, то нова влада вбачала в цьому загрозу своєму ідеологічному пануванню. Саме тому Кам’янецький повітвиконком своїм циркуляром № 742 від 23 січня 1922 р. рішуче вимагав: «1)...з приміщень шкіл, повинні бути негайно видалені всі, які ще залишились в них предмети всіх релігійних культів...; 2) Якщо школи розміщуються в молитовних домах, видалення з яких залишків предметів культів є утрудненим, то школи повинні бути переведені в інші приміщення.» [5, арк.6]
Не менш жорстко влада вимагала виселяти з приміщень шкіл священиків, які там проживали [6, арк.20]. І хоч в протоколах засідань повітвиконкомів про це не йдеться, можна
При цитуванні збережено стиль першоджерел і особливості правопису - авт.
зробити припущення, що така вимога стосувалась священиків, які раніше викладали в школах, тим більше, що основну масу шкіл складали недавні церковно-парафіяльні, а, за новою термінологією, школи першого ступеня. Зокрема, в Новоушицькому повіті із загальної кількості 204 школи освітні заклади 1-го ступеня складали 176 [7, арк.362]. Схожа картина була й в інших повітах.
Логічним після цього буде питання: «Хто ж після видалення священиків залишився викладати в школі?». Відповідь знаходимо в доповіді про діяльність відділу політнаросвіти Новоушицького повітвиконкому за вересень місяць 1922 року: «Всіх вчителів в Ушицьких трудшколах насчитуеться 417 чоловік, з них з вищою освітою 7%. З середною 28%, зі спеціальною підготовкою 42%, решта з нищою освітою» [7, арк.362зв.]. Відтак рівень професійної та ідеологічної підготовки вчителів не завжди задовольняв владу. Так у доповіді про роботу Зінківського волвиконкому Летичівського повіту за вересень 1922 року волвиконком «звернув серйозну увагу на персональний склад учительства, при якому складі народна просвіта не може бути на тій висоті, на якій вона повинна бути при забезпеченні худобою вчительства и перегляді персонального складу вчительства і для чого постановлено створити комісію по видаленню з середовища їх тих елементів, які не відповідають призначенню» [8, арк. 18-18зв.]. Слова «при забезпеченні худобою вчительства» свідчать про повну деградацію матеріального становища вчителя, який, щоб вижити, був змушений вперше почати утримувати худобу, що заважало належним чином виконувати вчительський обов’язок. На жаль, вчителі продовжують до сьогодні цю практику, що є непрямим звинуваченням чинній владі. Документальне підтвердження жахливого матеріального стану вчителів містить вже згадувана доповідь про діяльність відділу політнаросвіти Новоушицького повітвиконкому за вересень 1922 р. У ній йшлося про те, що: «Матеріальне положення учителів в вересні дуже кепське: ни жалования, ни зерно-хліба вони не одержали» [7, арк. 362].
«Кепське» становище вчителів зумовлювалось не лише економічною кризою, яка панувала в країні, а й тим, що радянська влада зняла школи з державного забезпечення, передавши їх утримання повністю на місцевий бюджет [7, арк.66]. Відтак місцева влада змушена була запровадити спеціальний «шкільний податок», збір якого мали забезпечувати волосні виконкоми та відповідальні з числа вчителів. Цей податок мали стягувати «твердими культурами по еквіваленту» [9, арк.12], але ні в якому випадку «не здійснювати будь-яких витрат із продуктів зібраного податку без дозволу Повітнаросвіти» [9, арк.12]. Селяни ж, обтяжені багатьма іншими податками та зборами в умовах глибокої продовольчої кризи 1921-1922 років, сплачувати «шкільний податок» фізично не могли.
Відсутність коштів змушувала повітову владу проводити реорганізацію та скорочення шкільної сітки. Зокрема, в Новоушицькому повіті на 1922-1923 навчальний рік було «внесено в сітку 176 укр. шкіл 1-го ступня 14 шк. ІІ ступня, 12 еврейських шк. і 2 польских. В порівненню з минулим роком загальна кількість шкіл зменшена на 5 шкіл» [7, арк.362]. Однак і скорочення мережі шкіл не рятувало ситуацію. Про це свідчить аналіз доповіді про діяльність відділу політнаросвіти Новоушицького повітвиконкому за вересень 1922 року. У ній зазначалось, що у вересні заняття розпочались лише у 1/3 шкіл і «можна сподіватися, що до 15 жовтня всі школи повіту будуть функціонувати» [7, арк.362]. І хоч в доповіді головна провина за це перекладалась на батьків, які «не пускають дітей до школи, задержуючи іх в дома ріжними господарчими роботами» [7, арк.362], справжні причини, на думку автора, полягали в наступному: «Підручниками школи зовсім не забезпечені, письменним приладдям більш меньш забезпечені. В відношенні до ремонту школи знаходяться в дуже незадовільніючим стані, позаяк більшість з них вже давно нуждаеться в капітальному ремонті, перевести який, за відсутністю ресурсів, Повітнаросвіта не має можливости, допомога ж населення в цім напрямку виявляється дуже слабо, і шкільні будинки все більш і більш руйнуються. Поверховний ремонт переводився майже во всіх школах, в декотрих він ще не закінчен» [7, арк.362зв.]. На відсутності підручників, а також форми й взуття в школярів наголошував у доповіді про свою роботу за вересень 1922 року Зінківський волвиконком Летичівського повіту [8, арк.66].
Аналогічною була ситуація з ліквідацією неписемності. У звіті про діяльність Новоушицького відділу політосвіти за серпень 1922 року прямо вказувалось, що ця робота «не переводилася літом з приводу польових робіт. За наступний місяць намічено виробити певний план роботи і скласти сітку ліквідпунктів, забезпечивши їх всім необхідним до переведення ліквідації неписемности протягом 5 осінньо-зимових місяців» [7, арк.213].
Аналіз протоколів засідань президії та пленумів Кам’янецького повітвиконкому дозволяє виявити свідчення як вкрай важкого становища вищих навчальних закладів Поділля та їх викладачів, так і намагання місцевої влади хоч якось його полегшити. Так, розглянувши заяву «вищої школи сільськогосподарського інституту», президія Кам’янецького повітвиконкому 12 листопада 1921 року ухвалила: «Видати. професурі СГІ 10 пар взуття.Негайно відпустити 1 пуд муки.Негайно зробити заявку в Губекономнараду про відпуск 1 пуду 10 ф. підошви.Видати професурі 100% академічного пайка. Персонал СГІ задовольняти пайком на загальних підставах» [6, арк.30зв.- 32]. Більш системний підхід був продемонстрований на об’єднаному надзвичайному засіданні Кам’янецького повітвиконкому та повітового комітету компартії 21 липня 1922 року при розгляді доповіді про вищі школи в м. Кам’янці-Подільському. Ухвалою було передбачено: «Видати 500 пудів зерно-хліба на ремонт помешкання для робітничого факультету та омеблювання його. Крім того, по мірі можливості, виказувати вищим школам материяльну допомогу в майбутнім.Порушити питання в Губекономнараді і Губпаливі про забезпечення паливом вищих шкіл у м. Кам’янці, а також паливом та освітленням профессуру. Передать У.Н.О. і С. Г.І. всі залізні коні, які взяті на учот Р.Н.Г. і знаходяться в помешканню С. Г.І... Від імені повітвиконкому і повітпаркому зернутись з листом до всіх органів на Поділлю про допомогу всіми можливими засобами відкриттю Рабфаку, студентам та професурі його» [10, арк. 64зв.].
Отже, на підставі аналізу документів і матеріалів фондів повітвиконкомів Рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів повітів західного Поділля можна з впевненістю зробити висновок, що усталений погляд на всебічну увагу й турботу комуністичної партії та радянської влади про розвиток освіти та освітян принаймні в перші роки цієї влади не відповідають дійсності. Документи неспростовно свідчать про прагнення нової влади встановити свій тотальний контроль над цією важливою сферою, а також створити такі умови для освітян, щоб в них не залишалось ні часу, ні бажання до вільнодумства чи участі в опозиційній діяльності.
ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА
1. Высшее образование в Украинской Советской Социалистической Республике. - К.: Вища школа, 1983; Історія Української РСР. В 2 т. - К.: Наук думка, 1967.; 2. Завальнюк О.М., Телячий Ю.В. Будівництво української загальноосвітньої школи в роки національно-демократичної революції (1917-1920). Кам’янець-Подільський, 2001; 3. Державний архів Хмельницької області. - ФР.1010. - Оп.1. - Спр.112; 4. Там само. - ФР.336. - Оп.1. - Спр.38; 5. Там само. - ФР.336. - Оп.1. - Спр.124; 6. Там само. - ФР.336. - Оп.1. - Спр.3; 7. Там само. - ФР. 1010. - Оп.1. - Спр.351; 8. Там само - ФР. 912. - Оп.1. - Спр.1; 9. Там само ФР. 1010. - Оп.1. - Спр.19; 10. Там само. - ФР.336. - Оп.1. - Спр.10.