Історія народного господарства та економічної думки України. Вип. 43

5. Біржі України в XIX - на початку XX століть

О.П. Хромов

Розглянуто особливості створення та функціонування бірж в Україні. Розкрито участь бірж у внутрішній та зовнішній торгівлі зерном, цукром, рогатою худобою та багатьма іншими видами товарів. Показано роль бірж у громадському та культурному житті.

Ключові слова: біржі, маклери, операції, угоди, біржова артіль, меценатство.

Постановка проблеми. Біржі як організаційно оформлені, постійно діючі центри оптової торгівлі сільськогосподарською сировиною та промисловими матеріалами найбільшою мірою реалізують свої можливості лише за умов ринкової форми господарювання.

В Україні біржі вперше виникли в період переходу від феодального до капіталістичного способу виробництва й досягли найкращих результатів у кінці XIX - на початку XX ст. Наступний етап розвитку бірж був пов’язаний із впровадженням нової економічної політики, що ґрунтувалася на поєднанні планових і ринкових засад. Нині в нашій державі знову відроджені ринкові відносини між суб’єктами господарювання, внаслідок чого біржі отримали нове життя. Проте сучасні українські товарні, товарно-сировинні й агропромислові біржі так і не перетворилися на провідні центри ринкового обміну. Тому вони не відіграють належної ролі як у внутрішній, так і в зовнішній оптовій торгівлі.

Значною мірою така ситуація пояснюється тим, що нинішні теоретики і практики біржової справи не обізнані з досвідом діяльності бірж, що успішно працювали сто з лишком років назад. Тому існує необхідність розглянути та проаналізувати історичні надбання тогочасних біржовиків, які можуть стати в нагоді на сучасному етапі відродження бірж в Україні.

Аналіз досліджень і останніх публікацій. Теоретична суть, місце та роль бірж у ринковому господарстві України розкриті у працях І.М. Кулішера, Н.Д. Силіна, М.Н. Соболєва, М.І. Тугана-Барановського. Досвід роботи дореволюційних бірж отримав подальше висвітлення в публікаціях І.С. Бака, К.Г. Воблого, М.Н. Гордонa, П.І. Коломойцева та деяких інших авторів, які зробили істотний внесок у відродження біржової торгівлі в Україні в період непу. Діяльність бірж в епоху капіталізму привертає увагу сучасних українських істориків і економістів. Певною мірою дана проблема була порушена у працях

І.О. Гуржія, Б.А. Кругляка, В.В. Лантуха, В.І. Никітіна. Посилання на досвід роботи дореволюційних бірж можна зустріти в статтях і монографіях Б.В. Губського, Т.І. Дерев’янкіна, Т.Б. Кушнір, П.Т. Саблука, М.О. Солодкого, О.М. Сохацької, О.М. Шпичака та ін.

Разом з тим, незважаючи на значну кількість наукових праць, присвячених роботі бірж у дореволюційній Україні, низка питань, пов’язаних з організацією торгівлі, участю бірж у господарському та суспільному житті, взаємовідносинами із представниками іноземного капіталу, залишається не розкритою й потребує подальшого вивчення. У цьому зв’язку у статті зроблена спроба ввести до наукового обігу раніше невідомі архівні дані й літературні матеріали, які дають можливість розширити знання про особливості започаткування та різносторонньої діяльності бірж України в умовах ринкового господарства.

Мета статті полягає у висвітленні причин виникнення бірж як інститутів ринку в Україні в до- та пореформений період, введенні в науковий обіг раніше невідомих архівних данних і літературних матеріалів, що дають можливість розширити уявлення про характер діяльності бірж у розглядуваний період.

Виклад основного матеріалу. На початку XIX ст. на українських землях, що перебували у складі Російської імперії, переважали феодально-кріпосницькі відносини. Поміщики здебільшого задовольнялися веденням самодостатнього сільського господарства. Купецтво не виявляло бажання брати участі в матеріальному виробництві. «Купець вважав доцільним скуповувати, володіючи ринком, продукти праці дрібного виробника й тримати останнього в повній залежності від себе, не обертаючи його на найманого робітника», - характеризував економічну обстановку у країні в першій половині XIX ст. М.І. Туган- Барановський [10, с. 11].

Основними центрами товарно-грошового обміну у вказаний період виступали ярмарки - сезонні, короткострокові торговельні зібрання. Характерною особливістю ярмарків була обов´язкова наявність сільськогосподарських продуктів, худоби та коней, ремісничих виробів, одягу та взуття, інших предметів вжитку. Доставка таких товарів на ярмарки гужовим транспортом коштувала продавцям вельми дорого через відсутність упорядкованих доріг. Товари необхідно було охороняти в дорозі й під час проведення ярмарків. Непродані товари доводилося везти назад, знову витрачаючи на це певний час, сили й кошти.

Ярмарки проходили у великих містах і дрібних містечках у сільській місцевості. До найбільш багатих ярмарків належали Контрактовий у Києві, Водохресний, Покровський і Успенський у Харкові, Іллінський у Полтаві, Олександрівський у Ромнах. Обсяги продажів на ярмарках залежали від припливу покупців і тому кожного разу були різними. Асортимент товарів змінювався залежно від того, які з них вдавалося купцям купити та привезти на продаж. Жодних гарантій відносно якості товарів продавці покупцям не давали. Обман і підробка товарів вважалися звичайною справою.

У Європі, що вступила на шлях капіталістичного розвитку ще в XVI-XVII ст., на зміну ярмаркам прийшли біржі - організовані та контрольовані державою центри оптової торгівлі.

Створена в Одесі у 1796 р. за зразком європейських перша в тогочасній Україні біржа, хоч і обслуговувала головним чином іноземних негоціантів, проте, на відміну від ярмарків, діяла на постійній основі. Наявність товарів на біржових торгах була необов’язковою - достатньо було пред’являти покупцям зразки, проби зерна, вовни або інших виробів. До послуг торгуючих були біржові маклери - офіційні посередники, які могли виконувати завдання купців щодо продажу або купівлі товарів, які знаходилися в місцях їх виготовлення. Окрім маклерів, при біржі служили нотаріуси, які документально оформляли та завіряли операції.

При вступі на посаду маклери та нотаріуси давали присягу. Вони були зобов’язані мати над дверима свого житла вивіску: «Тут живе маклер прислуги та робочих людей». Укладення договорів про наймання прислуги та робітників було їх головним обов’язком; вони могли також засвідчити інші договори й записувати векселі. На біржових торгах, які проходили щодня з 10 до 12 год., маклери мали бути присутніми в залі та виконувати доручення учасників біржових зборів щодо купівлі й продажу товарів. При операціях із казенними товарами маклери брали з покупців по 1 копійці з кожного рубля, а при інших операціях по 1 копійці з обох сторін. Іноземні купці купували на Одеській біржі у великих обсягах збіжжя, вовну, ліс, мед, пропонували на продаж мануфактуру та бакалійні товари, предмети розкошу. Якщо в 1803 р. загальна сума біржового обороту становила 4 047 тис. руб. асигнаціями, то в 1805 р. вона зросла до 7 856 тис. руб. [7, с. 178].

Важливою подією в житті Одеської біржі стало Високоповажне затвердження 20 липня 1848 р. Положення про Біржовий комітет, а також Статуту біржі. На виконання зазначеного затвердження Одеське відділення Комерційної ради зібрало купців 1 гільдії та доручило їм обрати Голову та двох біржових старшин як членів Біржового комітету. Більшістю голосів іноземний гість 1 гільдії граф Яків Порро був обраний Головою, а почесний громадянин Аріст Мас і купець 1 гільдії дворянин Йосип Етлін- гер - біржовими старшинами терміном на три роки [19, арк. 315]. Гофмаклером Одеської біржі був призначений Петро Лоде, який міг бути присутнім на засіданнях Біржового комітету із правом дорадчого голосу.

14 грудня 1848 р. Одеський Біржовий комітет у присутності Військового губернатора та членів відділення Комерційної ради приступив до виконання своїх обов’язків, про що зроблений рапорт Його Високості, генералові від інфантерії П.І. Федорову, який виконував обов’язки Новоросійського та Бессарабського генерал-губернатора [3, арк. 127). Гофмаклер забезпечував підготовку та проведення біржових торгів, контролював роботу підлеглих йому маклерів і нотаріусів. Він регулярно складав прейскуранти цін на біржові товари та двічі на тиждень подавав їх у присутствені місця, зокрема в Одеську контору Державного комерційного банку (3 прим.), Одеський комерційний суд (1 прим.), поліцію (1 прим.). За сумлінну роботу зі складання та розсилки біржових прейскурантів гофмаклер П. Лоде у квітні 1851 р. був нагороджений 500 руб. сріблом з одеських міських доходів [13, арк. 305].

Незважаючи на значну роль Одеської біржі в торгівлі сільськогосподарською сировиною та промисловими виробами, вона переважно обслуговувала торговий капітал: по допомогу до неї зверталися лише іноземні та місцеві купці, зацікавлені в міжнародній комерції. Представники промислового капіталу в особі управителів поміщицьких і купецьких мануфактур із найманими робітниками ще протягом певного часу обмежувалися продажем своїх виробів і закупівлями сировини на численних ярмарках.

Царський маніфест 19 лютого 1861 р. про відміну кріпосного права ознаменував початок нового етапу в розвитку ринкових відносин і промислових перетворень в Україні. Промисловий переворот спричинив до того, що впродовж 1856-1865 рр. до країни щорічно ввозили з-за кордону різних машин і інструментів на 7,5 млн руб. [2, с. 241]. На основі механізації праці й передових технологій почали бурхливо розвиватися добувна та обробна промисловість. У сільському господарстві внаслідок застосування певної механізації та найманої праці зростала врожайність зернових і технічних культур. Виникла й набувала розвитку кредитна система, яка давала можливість підприємцям того часу користуватися позиками для створення нових фабрик і заводів.

Промисловий капіталізм в Україні вже не міг задовольняти свої потреби щодо реалізації готової продукції й закупівель чергових великих партій сировини та матеріалів на традиційних сезонних ярмарках. Тому, одночасно з розвитком тих, що діяли, та появою нових заводів і фабрик, посиленням товарно- грошових відносин між виробниками та споживачами, виникла необхідність у постійних ринках сировини, матеріалів, готової продукції, цінних паперів і валюти. Серед торгових установ таким вимогам відповідали тільки біржі, перша з яких в Одесі вже на ділі довела свою ефективність.

У 1862 р. майбутній міністр фінансів М.Х. Бунге, який стояв на чолі Київської контори Державного Комерційного банку, спільно з міським головою Завадським склали записку про доцільність створення в Києві біржі - «зважаючи на важливе значення цього міста для торгівлі всього південно-західного краю Росії» [3, с. 54]. Записку було подано до Київського губернського правління. Через бюрократичну тяганину рішення про відкриття біржі в Києві було ухвалене тільки в 1865 р. Розроблений Біржовим комітетом Статут удостоївся 5 листопада 1865 р. Високого затвердження. Міська управа відкрила в себе прийом заяв від охочих стати членами біржового товариства. Проте підписка йшла мляво і протягом подальших трьох років було подано заяви тільки від 79 осіб, які і стали першими членами Київської біржі. У 1869 р. в Києві відбулися перші біржові торги сільськогосподарською сировиною та продуктами її переробки. Протягом 1873-1893 рр. обсяги продажів на Київській біржі зросли з 4 524 тис. до 90 890 тис. руб. [4, с. 37].

Київська біржа швидко перетворилася на основний центр оптової торгівлі цукром. З її допомогою власники цукрозаводів не тільки продавали свою продукцію, а й укладали угоди на виготовлення цукру в наступному сезоні цукроваріння. На початку ХХ ст. через Київську біржу проходили понад половина цукру, виробленого в Україні, і не менше однієї третини випуску цукру в усій Російській імперії. Дані, представлені нижче, свідчать про те, що на біржі продавали й купували цукор, призначений для вживання усередині імперії та поза її межами (табл. 1).

Біржові угоди, що стосувалися так званого вільного цукру, поширювалися на продукцію цукрозаводів, яка залишалася в них після передачі встановленої кількості цукру державним органам для створення резервних запасів цього продукту. Операції з вільним цукром мали найбільшу питому вагу в оборотах Київської біржі й були призначені для продажу його на внутрішньому ринку. Регулювання випуску цукру по суті стало операціями з передачі права виготовляти цукор понад обмеження, передбачений законом «Про нормування цукроваріння». Найбільший обсяг таких операцій мав місце в 1913/14 р.

Експортні операції з іноземними покупцями здійснювалися з метою вивозу останніми цукру за кордон. У зв’язку з ускладненням міжнародного становища обсяги таких операцій у 19121914 рр. були зведені до мінімуму. Угоди на переробку цукру давали можливість покупцям закуповувати цукор із метою його переробки на рафінад. Такі операції були пов’язані з додатковими умовами і здійснювалися за фіксованими цінами. Перед Першою світовою війною обсяги таких операцій зменшилися, проте продовжували залишатися достатньо великими.

Конвенційні права давали можливість їх власникам вивозити цукор до Західної Європи в рамках міжнародної Брюссельської конвенції. Такі права надавалися щорічно виробникам цукру, проте кожен з них міг перепродати їх охочим узяти участь у міжнародній торгівлі. Як видно з даних Таблиці 1, найбільша кількість цукру за конвенційними правами припала на 1913/14 р. Персидські і фінляндські права були необхідними для вивозу цукру в названі країни. Важливо відзначити, що завдяки посередництву Київської біржі до Фінляндії - автономного князівства у складі Російської імперії - перед війною було вивезено 2 774 тис. пудів цукру.

Створена в Харкові в 1869 р. біржа також спочатку не привернула до себе уваги торгуючих. Місцеве купецтво майже не збиралося на торги. Мірою зміцнення промисловості до біржі стали звертатися власники переробних підприємств. Харківська біржа спеціалізувалася на продажу худоби. Після оформлення операцій на місцеві бійні приганяли тисячі голів худоби. Частина м’яса залишалася в Харкові, решта вивозилася до великих промислових міст України та Росії. Наприклад, у 1904 р. через біржу було продано 160 тис. голів худоби [4, с. 63]. Поява залізничних вагонів-рефрижераторів сприяла активізації торгівлі м’ясом на Харківській біржі.

У січні 1902 р. у Харкові відкрилася друга кам’яновугільна та залізорудна біржа. Її створення було обумовлене, з одного боку, швидким промисловим розвитком Харкова, а з іншого, - недостатньою оперативністю підприємств у реалізації своєї продукції. Через цю біржу проходили мільйонні операції із продажу мінерального палива, руди, заліза різних сортаментів. Навіть в особливо несприятливі для економіки царської Росії роки (1905-1907) на біржі було оформлено операцій на продаж вугілля, чавуну та сталі відповідно на 1 230 827, 2 279 177 і 343 000 руб. [14, с. 63].

Важливу роль відігравали біржі в організації торгівлі збіжжям. Лише на одній Одеській біржі щорічно протягом 19001914 рр. хліба продавали на 65 млн руб. [11, с. 270]. У зв’язку зі значним попитом на збіжжя були відкриті Миколаївська (1885 р.), Бердянська (1902 р.), Херсонська та Маріупольська (1905 р.), Кременчуцька (1908) та Єлисаветградська (1910 р.) біржі. Вони виступали центрами внутрішньої й зовнішньої хлібної торгівлі.

Усього в Україні на початку ХХ ст. працювали 11 бірж. Із них три - Одеська, Київська та Харківська - були товарно- фондовими, інші вісім - товарними. Хоча всі українські біржі знаходилися у підпорядкуванні Ради торгівлі та мануфактури при Міністерстві фінансів Російської імперії, вони, проте, мали автономію в розв’язанні питань торговельно-промислового характеру. Біржі проводили самостійну політику щодо відбору товарів, представлених на продаж усередині та за межі імперії, оформляли документи на партії вантажів, що підлягають вивозу в інші країни, стягували митні збори за провезення товарів через кордон. Про важливість подібної роботи свідчить такий приклад. У червні 1886 р. до Одеського Біржового комітету звернулися члени Російського товариства пароплавства й торгівлі зі скаргою на дії турецької влади. Остання в односторонньому порядку почала вимагати від купців сертифікати про походження товарів, придбаних на Одеській біржі, з візою турецького консула. При цьому сертифікати повинні були засвідчувати кожну одиницю вантажу, а за візу слід було сплачувати 8% від вартості товару. За відсутності подібних сертифікатів із купців у турецьких портах почали стягувати мито у розмірі 30% від вартості товарів.

Голова Біржового комітету в доповідній записці на ім’я Одеського градоначальника повідомив, що дії турецьких можновладців є неправомірними. Згідно з рішенням членів комітету, гофмаклерові Одеської біржі С.Г. Бернштейну було доручено видавати по одному сертифікату на весь однорідний вантаж на судні. На підставі статті 2688 XI тому Зведення законів Російської імперії біржовим маклерам було дозволено стягувати за експертизу товарів до 5 руб., якщо партія товару не перевищувала 1000 руб. і не більше 10 руб., коли товар оцінювався дорожче.

Канцелярія градоначальника сповістила турецького консула в Одесі про те, що він не має повноважень візувати вантажі, які купуються на місцевій біржі, а турецькі власті не мають права знову стягувати з купців плату за товари [14, арк. 24-25]. Таким чином, Біржовий комітет захистив інтереси перевізників і покупців, що доправляли придбані на Одеській біржі товари до Туреччини.

При Одеській, Миколаївській та інших біржах, розташованих у портових містах, працювали корабельні маклери, на Київській, двох Харківських і решті інших бірж - диспашери. Вони сприяли покупцям біржових товарів у виборі транспорту для перевезення вантажів, займалися страхуванням вантажів у дорозі, підраховували збитки від аварій, пошкоджень і псування товарів. Підбір кандидатів на такі посади був вельми суворий. Наприклад, у січні 1886 р. на Одеській біржі звільнилося місце корабельного маклера. Купці-судновласники звернулися з проханням до Біржового комітету про прийняття на службу «вільного» штурмана Льва Дубініна. Вони запевнили комітет у тому, що «він протягом багатьох років плавав на суднах, керував ними як корабельник, діяльність його завжди високо цінувалася судновласниками. При його теоретичних пізнаннях він, пан Дубінін, добре знайомий з умовами торгового мореплавства, а знання ним іноземних мов дають йому повну можливість спілкуватися з іноземними шкіперами ... при оцінці збитків від аварій» [14, арк. 7]. У справі Л.І. Дубініна є довідка про політичну благонадійність, видана жандармським управлінням м. Одеси, і довідка з поліцейської дільниці про місцепроживання [14, арк. 8].

При багатьох біржах України були створені біржові артілі, учасники яких виконували вантажно-розвантажувальні та складські роботи. Так, наприклад, у Статуті Одеської біржової артілі, затвердженому 12 січня 1873 р. Міністерством фінансів, наголошувалося, що вона створена «для проведення робіт з вивантаження та навантаження суден в Одеському порту, доставки товарів від суден до місць призначення оних і від місць складки для навантаження на судна, а також для виконання різних доручень, робіт і караулу товарів або майна при приватних складах і коморах» [11, с. 1] .

До Одеської біржової артілі входило до ста чоловік вантажників і охоронців. Кожен із них вносив грошову заставу в сумі 250 руб. Членами артілі могли бути люди всіх суспільних станів, які не мали ніяких службових обов’язків із найму. Усі, хто вступав до артілі, зобов’язані були підкорятися старшині й виконувати його накази. Без відома старшини ніхто з артілі в робочий час не міг відлучатися або брати роботу на стороні. Кожен член артілі носив на грудях металевий знак «Біржовий артільник м. Одеси», був зобов’язаний поводитися чесно та пристойно. Члени артілі на загальному сході обирали старшину, який забезпечував їх роботою, для чого знаходився в біржовому приміщенні на зборах купецтва для одержання замовлень і різних доручень. Він розподіляв роботу, здійснював нагляд за виконанням робіт. Писар артілі на кожного її члена заводив розрахункову книжку, куди вписував обсяг робіт, суму заробітку, штрафи. Касир артілі приймав від замовників грошові надходження, видавав робітникам зарплату та премії. Він також отримував від судновласників добровільні пожертви за скорочення терміну простою кораблів під завантаженням або вивантаженням, перераховував на рахунок Одеської біржі необхідні збори, вносив встановлені законом податки до міської казни.

За посередництво між торгуючими біржові маклери стягували з продавців і покупців плату. На Одеській біржі, наприклад, діяв такий порядок: а) за товарними операціями маклер отримував 0,5 % від суми товарів з обох сторін; б) за перевідними векселями - ¹/₈ % з продавця-векселедавця; в) за іншими грошовими оборотами, у тому числі асекураціями (страхування товарів) - ¹/₈ % від позичальника грошей, продавця кредитних зобов’язань, монет, золота і срібла; г) за наймом будинків, магазинів та іншої нерухомості - 1 % з кожної зі сторін [13, арк. 72]. Із отриманих коштів маклери половину передавали біржі, а та- кож сплачували податки. Продавці та покупці оплачували біржовий збір, який на різних біржах коливався від ^[1]/₄ до ¹/₂% від суми операції.

Для дореволюційних бірж було характерне меценатство. Із зароблених коштів вони перераховували досить значні суми на підтримку комерційної освіти, культури та мистецтва. Наприклад, у фінансовому звіті Миколаївської біржі за 1913 р. з одержаних коштів на суму 45 955 руб. 35 коп. перераховано на утримання Миколаївського комерційного училища 11 311 руб. 64 коп., жіночому комерційному училищу виділено 500 руб., Талмуд-торі - 300 руб., громадській бібліотеці - 100 руб., двом школам робітничих артілей - 250 руб., приватним школам - по 150 руб. [6, с. 91-92]. На Одеській біржі протягом багатьох років у неробочі дні влаштовували бали - звичайні, «маскерадні», новорічні та добродійні. Бали були платними, але це не зупиняло охочих веселитися [8, с. 68].

Біржі в Україні працювали до початку Першої світової війни. Під час війни всі вони були закриті царським урядом під приводом боротьби з відпливом капіталу за межі Російської імперії.

Досвід роботи дореволюційних бірж був успішно використаний та отримав подальший розвиток у період непу. На сучасному етапі відродження ринкової економіки в Україні певні досягнення дореволюційних бірж можуть також знайти застосування в організації біржової торгівлі й обслуговуванні її учасників.

Висновки дослідження та перспективи подальших розробок. Досвід роботи дореволюційних бірж України свідчить про те, що вони виступали провідними центрами внутрішньої та зовнішньої оптової торгівлі сільськогосподарською сировиною, промисловими виробами. У подальших дослідженнях слід звернути увагу на такі аспекти, як ділові стосунки тогочасних українських бірж з іншими біржами Російської імперії та інших країн світу.

1. История торговли и промышленности в России / Под ред. П. Х. Спа- ского. — М.-С.-Петербург, 1910. — Том 1. — 112 с.

2. Кругляк Б. А. Товарні біржі в Російській Імперії / Б. А. Кругляк // Укр. істор. журнал. — 1992. — № 2. — С. 58—64.

3. Ландо В. Биржевая торговля сахаром прежде и теперь / Ландо В. // Биржи и рынки. — М. : Изд. БСПБТ, 1924. — Том 1. — С. 130—154.

4. Никитин В. И. Николаевская хлебная биржа. Прошлое и настоящее /

В. И. Никитин. — Николаев, 1993. — 119 с.

5. Одесса : 1794-1894. Издание городского общественного управления к столетию города. — Одесса, 1895. — 835 с.

6. Одесскій вестникъ. — 1904. — № 58. — С. 12.

7. Павлоцький В. Я. Експортні контракти в організації зернової торгівлі України на початку ХХ сторіччя / В. Я. Павлоцький // Вісник соціально-економічних досліджень : зб. наук. праць ОДЕУ. — Вип. 7. — Одеса : АТЗТ IPEHTT, 2000. — C. 270—274.

8. Туган-Барановский М. И. Русская фабрика в прошлом и настоящем : Ист.-экон. исслед. / М. И. Туган-Барановский— Харьков : Пролетарий, 1926. — Том 1. Истор. разв. рус. фабр. в XIX веке. — 446 с.

9. Устав Одесской биржевой артели. — Одесса, 1873. — 12 с.

10. Хромов О. П. Біржі як об’єкт наукових досліджень М. І. Тугана- Барановського / О. П. Хромов // Історія народного господарства та економічної думки України : зб. наук. праць. Вип. 39-40 / Редколегія : Т. І. Дерев’янкін (відп. ред.) [та ін.]. — К. : Ін-т екон. та прогноз. НАНУ, 2007. — С. 263—267.

11. Государственный архив Одесской области (ГАОО). — Фонд 1. — Оп. 192. — Ед. хран. 127.

12. ГАОО. — Фонд 2. — Оп. 1. — Ед. хран. 1586.

[1] Гуржій І. О. Україна в системі всеросійського ринку 60-90 років XIX ст. / І. О. Гуржій— К. : Наук. думка, 1968. — 262 с.