8. Вплив ідей західної економічної думки на ліберальні реформи в кредитній системі росії та України в другій половині XIX ст.

О. В. Ходченко

У статті досліджуються передумови та характерні риси реформ кредитної системи Російської імперії в другій половині ХІХ ст. Розглядається еволюція наукових поглядів вітчизняних економістів- лібералів під впливом історичних тенденцій і змін у державі.

Питання ефективного функціонування кредитної системи держави є тими нагальними проблемами економіки, без розв’язання яких неможливий успішний розвиток національного господарства будь-якої країни. Завдання вироблення сучасних науково обґрунтованих концепцій державного регулювання кредитних відносин, у свою чергу, потребує ретельного вивчення й осмислення історичної наукової спадщини, процесів формування наукових поглядів у цій сфері, їх трансформації під впливом історичних тенденцій і змін, а також зворотних впливів розвитку наукової думки на історичну реальність.

Розробки проблеми кредитних відносин у працях видатних російських та українських вчених-економістів мали значний вплив на розвиток системи господарювання в період становлення ринкових відносин в Російській імперії (до складу якої входила Україна). Сформована ними в другій половині XIX ст. система наукових поглядів на проблему кредитних відносин не втрачає певною мірою актуальності й нині та може використовуватися як теоретико-методологічна основа багатьох нагальних проблем становлення й розвитку національної економіки України.

Важливі загальні аспекти обраної теми представлені в наукових працях таких відомих дослідників фінансів і кредиту, як М. Бунге («Основания политической экономии», «Теория кредита»), П. Мігулін («Русский государственный кредит», «Наша банковая политика (17281903)»), О. Гур’єв («Очерки развития кредитных учреждений в России»), І. Бліох («Финансы России XIX столетия»), І. Гиндин («Русские коммерческие банки: из истории финансового капитала в России», «Банки и промышленность в России», «Государственный банк и экономическая политика царского правительства») та ін. Деякі питання реформування кредитної системи (як загальнотеоретичного, так і прикладного характеру), в тому числі такі, що стосуються застосування досягнень західної економічної думки, розглянуті в працях, присвячених дослідженню історії Державного банку (Д. Піхно, М. Бернацкого, В. Судейкина, Я. Печоріна, Л. Яснопольского, О. Геймана), установ іпотечного кредиту (В. Безобразов, О. Красіков, Л. Ходський), дрібного кредиту (О. Анциферов, І. Бондарев, В. Брунст, М. Герценштейн), акціонерних комерційних банків (І. Левін, О. Гур’єв). Однак незавершеність розробки даного напрямку досліджень та його актуальність для сучасної української економічної науки зумовили вибір теми даної статті.

Хвиля економічного лібералізму, що охопила Російську імперію з середини 50-х років ХІХ ст., привела до поширення на державному рівні ідей західної економічної думки, зокрема постулатів манчестерської школи політекономії. Ця школа, розвивала ідеї Сен-Сімона, в тому числі ідею про визначну роль кредиту в промисловому розвитку держави. В її основі лежало уявлення про економічний розвиток як природний процес, що не потребує будь-якого державного втручання. Ставка робилась на приватний інтерес, акціонування промисловості, торгівлі та банків, а також на значне залучення іноземного капіталу.

Класичним виразником цих ідей став майбутній міністр фінансів М. Х. Рейтерн, який з 1855 р., перебуваючи за кордоном, інтенсивно вивчав «фінансовий лад» західних держав (таких, як Прусія, США, Франція, Англія). З поверненням до Росії (1859 р.) він був призначений на посаду члена Ради Міністерства фінансів і увійшов у гурток ліберальних економістів, які групувалися навколо міністра фінансів О. М. Княжевича. Ядром гуртка були також виконуючий обов’язки товариша міністра внутрішніх справ М. О. Мілютин, директор Особливої канцелярії з кредитної частини Ю. А. Гагемейстер, чиновник з особливих доручень при керуючому Міністерством державних маєтностей Є. І. Ламанський і ректор Київського університету професор політичної економії М. Х. Бунге. Всі вони міцно засвоїли західні цінності з їх гуманістичною спрямованістю. Визнання пріоритету людського розуму, віра в самоцінність вільної особистості, відданість ідеям гласності і правопорядку - все це поєднувалося у них з уявленнями про виключне значення держави в історії Російської імперії, з прихильністю до монархічної форми правління. В програмах ліберальних економістів соціально-економічна реформа завжди передувала політичній. Незважаючи на деяку ідеалізацію діяльності акціонерних товариств, притаманну тогочасним поглядам економістів- лібералів, вони правильно вважали, що «поява акціонерних банківських товариств звільнила б виробництво від застою, духу рутини. Акціонерні банки, - зазначав М. Бунге, - дали б прибуткове застосування тим засобам, для яких уряд ледве знаходить вживання, між тим як ми чуємо скарги на брак капіталу та кредиту» [1, с. 39-40].

У серпні 1859 р. на базі гуртка ліберальних економістів була заснована Комісія для улаштування земських банків, роботою якої керував Ю. А. Гагемейстер. Комісія мала на меті здійснення реформи кредитної системи Російської імперії. Вона зосередила свою увагу головним чином на питаннях поземельного кредиту. Обговорювалося також і питання про характер необхідних для країни кредитних установ. Комісія дійшла висновку, що операції, які проводяться казенними кредитними установами, не відповідають вимогам світової банківської практики. В зв’язку з цим було рекомендовано ліквідувати старі кредитні установи, а на їх місці створити систему приватних, цілком самостійних і вільних від будь-якого урядового втручання поземельних банків (або на перехідний період - змішаних банків).

Характерно, що Комісія цілком усвідомлювала труднощі створення в імперії приватних земельних (або, за прийнятою нею термінологією - земських) банків. Для цього вона, вивчивши досвід по даному питанню в державах Західної Європи (а також в Царстві Польському і в Прибалтійських губерніях), розробила в січні 1860 р. проект упорядкування земських банків і розіслала його для доопрацювання по всіх губерніях імперії.

Однак доопрацьований Комісією з урахуванням всіх зауважень «Проект положення про приватні кредитні установи, що проводять операції по заставі нерухомого майна, або земські банки» (березень 1862 р.) законодавчого затвердження в Державній Раді так і не отримав. Тому становлення нової кредитної системи Російської імперії, перших її форм, проходило не на приватній основі, а базувалося на вже існуючих принципах діяльності громадських кредитних установ, визначених, наприклад, у Положенні про міські громадські банки від 1857 р. (зміненому та доповненому в 1862 р.), Положенні про міські кредитні товариства від 1861 р., у різноманітних положеннях про діяльність дрібних кредитних установ станового типу.

Перша кредитна установа нового типу - Санкт-Петербурзьке міське кредитне товариство - з’явилося в 1861 р. Його створення на основі приватної ініціативи стало можливим головним чином тому, що основним напрямком його діяльності було традиційне для нашої держави іпотечне кредитування.

Банки західного типу - акціонерні і в формі товариств взаємного кредиту - в Російській імперії, і в тому числі в Україні, дуже довго виникали взагалі. Основна причина цього полягала в тому, що надто повільно складалися реальні економічні передумови для банків такого типу (низький рівень розвитку вітчизняної промисловості на початку 60-х років

ХІХ ст. і т. д.). Значні труднощі виникали при спробі зібрати приватні грошові кошти, необхідні для створення статутного капіталу (вільних грошових коштів всередині країни в цей час було дуже мало). Певна частина заощаджень населення знайшла застосування в акціонерних компаніях. Інша частина, в процесі ліквідації казенних банків, була переведена в 5-процентні банківські білети. Крім того, вітчизняні підприємці остерігалися вкладати кошти в незнайому їм справу.

Не можна сказати, що в цей час не існувало проектів створення банків. Навпаки, в Міністерство фінансів і Державну раду такі проекти надходили регулярно. Всі вони передбачали надання їх творцям значних привілеїв (іноді і за рахунок коштів казни) [7, с. 131-165]. Акціонерні банки пропонувалося створювати як банки змішаного типу. Такі банки, поширені на той час в континентальних західноєвропейських країнах, спеціалізувалися на наданні одночасно і комерційного, і іпотечного, і промислового кредитів. Однак жоден з цих проектів затверджено не було. Ідея створення банків в формі товариств взаємного кредиту і акціонерних компаній (акціонерних комерційних банків, акціонерних земельних банків і акціонерних ломбардів) почала реалізовуватися лише з приходом до керівництва Міністерством фінансів М. Х. Рейтерна (1862 р.).

Заснування перших акціонерних банків і товариств взаємного кредиту проходило дуже повільно і важко. Серед них не було змішаних банків, проекти яких обговорювалися наприкінці 50-х - на початку 60-х років. Спочатку банки нового типу створювалися лише як банки короткострокового комерційного кредиту. Перші з них (Петербурзьке товариство взаємного кредиту і Петербурзький приватний комерційний банк) були засновані за ініціативою Міністерства фінансів і за участі Державного банку. Цим банкам був наданий режим найбільшого сприяння. Привілеї вони одержали за те, що, поряд з комерційними операціями, вони виконували і певні доручення уряду.

Важким і повільним в Російській імперії був не лише процес заснування перших акціонерних банків і товариств взаємного кредиту, а й процес становлення всієї капіталістичної кредитної системи. Спричинялося це властивими державі повільними темпами нагромадження капіталу, зумовленими її геополітичним положенням.

До 1869 р. в Російській імперії функціонувало всього 5 акціонерних комерційних банків (в тому числі 2 на українських землях - Харківський торговий та Київський приватний комерційний банки) і 9 товариств взаємного кредиту [12]. Зауважимо, що саме Харківський торговий банк став першим в країні акціонерним банком, створеним за приватною ініціативою (заснований раніше Петербурзький приватний банк, як зазначалося, виник за допомогою уряду).

Засновницький бум в Російській імперії почався в 1870 р., коли в країну попрямував іноземний капітал. Впродовж 1870-1873 рр. засновано 259 акціонерних компаній, більшість з яких були торгово-промисловими (а діяльність 21 компанії була пов’язана з залізничним будівництвом). Характерною рисою цього періоду стало масове заснування акціонерних банків: протягом трьох років (з 1870 по 1873) створено 53 акціонерних банки з капіталом 107,9 млн руб. [12].

Безумовно, розвиток приватної кредитної діяльності мав для підприємців і вкладників свої переваги. Акції комерційних банків були більш привабливими з точки зору своєї доходності. Вони приносили більше 10% дивідендного річного доходу, в той час як процент за строковими вкладами в казенних банках не перевищував 4,5% на рік. В зв’язку з цим і значно зріс приплив грошових коштів населення і акціонерів до кас комерційних банків.

Через відсутність законодавства, що захищало б клієнтів таких установ, акціонерні комерційні банки розвивали свої активні операції переважно в таких напрямках: а) акціонування торгово-промислових компаній в частині гарантованих і негарантованих цінних паперів. При цьому банки, що здійснювали на комісійних основах підписку на акції підприємств, гарантували останнім високі дивіденди, шляхом придбання (у випадку необхідності) нереалізованих пакетів акцій цих підприємств за свій рахунок; б) видача позик на вимогу через онкольні рахунки під заставу корпоративних цінних паперів. При цьому такі позички (як і інші банківські активи) використовувалися для придбання акцій не лише вже існуючих акціонерних товариств, а й новостворених компаній.

Промислово розвинені країни на цей час вже пережили не одну промислову, фінансову і грошову кризи. Не менш як дві з них були світовими. В Російській імперії світові кризи 1857 і 1866 рр. не завдали таких збитків господарству, як на Заході (рівень економічного розвитку країни був низьким, а інтеграція в світову економіку - слабкою). Певні зрушення в розвитку економіки, яких країна досягла за десять років після скасування кріпосного права, в порівнянні з досягненнями західних країн за той же час були незначними. Проте й вони стали результатом колосальних зусиль. Існувала загроза втратити через кризу те невелике, що вдалося досягти.

Розуміння того, що становище на фінансових ринках стає загрозливим значною мірою в результаті надмірної активності акціонерних компаній, вимусило вітчизняних лібералів-економістів багато в чому змінити свої погляди. До висновку, що економічний лібералізм західного типу - не безумовне благо для Російської держави, вони прийшли не відразу. Вперше головну ідею «вітчизняного економічного лібералізму» про розвиток народного господарства на основі приватної ініціативи під патронатом уряду висловив М. Х. Рейтерн у записці, яку він подав Олександру ІІ (вересень 1866 р.). У квітні 1871 р. в поданні Міністерства фінансів Державній раді про затвердження двох акціонерних банків у Москві М. Х. Рейтерн писав, що «фінансові кризи, які так часто спостигають кредитні установи за кордоном», відбуваються «внаслідок надмірної їх конкуренції». Тому необхідно захищати інтереси вкладників, попереджаючи банкрутство банків. Пізніше в ході обговорення банківського законодавства з вітчизняними економістами в своїй неофіційній записці М. Х. Рейтерн дав теоретичне обґрунтування майбутньої банківської політики уряду. Посилаючись на закордонний досвід, він підкреслював, що якщо надмірна конкуренція в галузі промисловості могла привести до галузевої кризи, то «падіння одного банку тягло за собою розлад інших і оберталося нерідко в кризу, згубну для торгівлі і промисловості цілого округу», охоплюючи всі галузі в даному регіоні. При цьому М. Х. Рейтерн явно бачив різницю між Російською державою і західними країнами, де заснування банків набуло більшого розмаху і дає промисловості і торгівлі «таку життєву силу, що завдані банківськими кризами збитки відновлюються» [5, с. 362].

Таким чином, реформування кредитної системи шляхом простого копіювання досвіду західноєвропейських країн в умовах Російської імперії з її повільними темпами нагромадження капіталу і розвитку промислового виробництва вимусило уряд звернутися до адміністративно-правового регулювання діяльності комерційних кредитних установ.

Прийняття адміністративних заходів, спрямованих на зниження конкуренції між акціонерними комерційними банками, було реакцією уряду на наявні в кінці 60-х - на початку 70-х років негативні (з точки зору Міністерства фінансів) явища в банківській сфері. Ці заходи повинні були звести до мінімуму фактори, що несли загрозу стабільності кредитної системи, яка знаходилася в стадії становлення. Одним з таких факторів була процентна політика установ. Конкуруючи між собою, вони сплачували високі проценти по вкладам. Щоб виконати свої зобов’язання перед вкладниками, ці установи брали активну участь у спекулятивних операціях, надмірне захоплення якими могло призвести до кризи. Щоб мінімізувати втрати під час кризи, до банківського закону 1872 р. було введено заборону на заснування нових акціонерних банків в столицях і в тих містах, де вже існував хоча б один такий банк [8].

Одночасно для забезпечення стабільності банківської системи країни були обмежені певними рамками операції акціонерних банків, пов’язані з нерухомістю і з засновницькою діяльністю в промисловості, а також торгові операції за свій рахунок і участь банків в біржовій грі шляхом кредитування клієнтів через систему спеціальних поточних рахунків. З цією метою в Російській імперії для акціонерних комерційних банків і товариств взаємного кредиту був в законодавчому порядку встановлений ряд обов’язкових нормативів їхньої діяльності [8].

Після видання банківського закону 1872 р. заснування акціонерних комерційних банків в державі практично припинилося. Через рік сталася світова економічна криза. На відміну від попередніх аналогічних криз, вона завдала значних збитків господарству Російської держави. В той же час протікання цієї кризи в нашій країні показало, що уряду значною мірою вдалося досягнути мети, яку він переслідував при підготовці закону 1872 р. Прийняття цього закону і здійснення Державним банком під час кризи функції «кредитора останньої інстанції» допомогло врятувати всі основні банки (збанкрутували всього 10 банків).

Банківський закон 1872 р. відіграв значну роль у справі розвитку банківської діяльності в країні. Він справляв позитивний вплив як на формування системи державного регулювання і нагляду за діяльністю кредитних установ, так і на процес становлення національної кредитної системи кінця ХІХ - початку ХХ ст. На Заході законодавство з регулювання діяльності кредитних комерційних установ з’явилося спочатку у Швеції (на початку ХХ ст.), а потім і в інших країнах (з кінця 20-х років XX ст.).

Таким чином, наприкінці свого правління міністр фінансів М. Х. Рейтерн вимушений був багато в чому переглянути свої ліберальні погляди і повернути вітчизняну економіку до системи державного протекціонізму. Передаючи справи С. О. Грейгу, він вручив йому разом з міністерським портфелем «Фінансовий духовний заповіт», в якому відмітив пагубні наслідки засновницької гарячки і спекулятивної діяльності. Надалі, писав він, необхідно «уникати всього того, що могло б знову розвинути гарячкове збудження промислових і біржових підприємств» [5, с. 363]. Однак лише при міністрі М. Х. Бунге (який очолив Міністерство фінансів 1880 р.) почалися істотні поліпшення в кредитній системі Російської імперії.

Заходи Міністерства фінансів 1881-1886 рр. являють собою ланку, що пов’язує реформи 1860-70-х років і перетворення кінця XIX - початку

XX ст. М. Х. Бунге як один з творців ліберального законодавства 1860-х років і міністр-ліберал епохи царювання Олександра III (який помітно вплинув і на більш пізнішу політику уряду) символізує собою спадкоємність реформаторського процесу в Російській державі.

В історії ліберальних перетворень другої половини XIX ст. Бунге належить особливе місце. Як політичний мислитель він орієнтувався на західні цінності, що полягали в гарантіях свободи особистості, права приватної власності і приватної ініціативи. Разом з тим він намагався враховувати вітчизняні особливості та вже набутий державою досвід ліберального реформування. Для розуміння його поглядів слід брати до уваги головну особливість російського лібералізму - прихильність державним основам і інституту монархії, зумовлену специфікою історичного шляху країни. Бунге передбачав перехід до народного представництва лише в майбутньому, в міру політичного визрівання суспільства. Подібна відданість принципу самодержавства може розглядатися як ознака «реакційності», оскільки ліберальні економісти бачили в монархії засіб для модернізації країни. З точки зору Бунге, вади самодержавства як форми правління повинні були компенсуватися дотриманням правопорядку, певною мірою гласності і залученням суспільних елементів до співпраці з адміністрацією в межах нетрадиційних для абсолютної монархії установ (земських і міських виборних органів, комісій експертів тощо).

З урахуванням вітчизняних реалій складалася і економічна програма Бунге. Вона поєднувала в собі, з одного боку, спрямованість на формування ринкової економіки, розвиток комерційних кредитних установ, становлення приватного селянського землеволодіння, забезпечення правової самостійності найнижчих станів; з другого - втручання держави (хоча й певною мірою обмежене) в економіку та відносини між класами, заходи з соціального захисту бідних верств населення. Програма ця була достатньо реалістичною і відповідала потребам країни в коректуванні ліберального законодавства 60-х років і в подальшому розгортанні перетворень, оскільки під кінець царювання Олександра II, за умов фінансового розладу, економічної кризи і політичної нестабільності стало очевидним, що звільнення селян та інші «великі реформи» очікуваних результатів не дали.

Посилаючись на досвід західних країн, міністр фінансів М. Х. Бунге у вересні 1880 р. писав: «Визнаючи, що держава зобов’язана приходити на допомогу підприємствам, що мають державне значення, і що в Росії такі випадки повинні мати місце частіше, ніж в Західній Європі, не можна не визнати, однак, явищем аномальним, що приватні особи і акціонерні товариства звертаються за позичками і допомогою до уряду в той час, коли у нас існує багато приватних банків» [2, с. 134].

Тому, по-перше, було відновлено доступний і порівняно недорогий земельний кредит. В 1882 р. з метою «полегшення селянам всіх найменувань способів до купівлі землі» було засновано Державний селянський поземельний банк. Через три роки (1885 р.) було організовано «з метою підтримки землеволодіння потомствених дворян» Державний Дворянський земельний банк [3; 4]. По-друге, відбулися суттєві зміни в сфері регулювання і спрямовлювання діяльності активно-пасивних операцій комерційних банків. У жовтні 1882 р. міністр фінансів М. Х. Бунге направив до Державної ради подання про внесення змін до закону 1872 р. В ньому він, відзначивши позитивну роль закону, який припинив засновницьку спекуляцію, підкреслив, що в результаті його дії разом з «припиненням ажіотажу та спекуляції банковими акціями настав період застою». Одночасно зазначав, що введені в державі обмеження були тимчасовою мірою. Вони були викликані надзвичайними обставинами, а між тим, за його оцінкою, збільшення кількості кредитних установ і розвиток їх операцій для народного господарства має величезне значення: «Правильно влаштовані банки складають могутній засіб для нагромадження заощаджень і для спрямування їх на користь землеробства, промисловості та торгівлі. Тому скрізь, де розвивалася банківська справа на скільки-небудь правильних засадах, країна скидала з себе залежність від іноземних капіталів, її грошовий ринок ставав джерелом для покриття внутрішніх позик і для виконання великих загальнокорисних заходів» [15, арк. 16]. І при цьому міністр фінансів підкреслював, що кредитні установи повинні бути доступними для населення, а гроші вкладників - застраховані від нераціонального застосування. Нагляд за виконанням кредитними установами встановлених правил, на думку М. Х. Бунге, доцільніше було здійснювати не в формі безпосередньої участі в управлінні офіційних осіб, а шляхом проведення урядових ревізій [15, арк. 16, 21].

5 квітня 1883 р. було прийнято закон «Про зміни і доповнення існуючих правил відносно відкриття нових комерційних банків» [9]. Зміст цього закону полягав у відмові від політики заборони та в переході від чисто заборонної до суворо обмежувальної політики. Цим законом сума зобов’язань банку обмежувалася 5-кратним перевищенням його власного капіталу, а величина максимального кредиту, що надавався на одного позичальника, скорочувалася до 10% основного капіталу банку. За законом

1883 р. були внесені істотні зміни і в розміри обов’язкових резервних вимог зі зниження ризику активно-пасивних операцій комерційного банку. Міністерству фінансів також було надане право на рівних з кредиторами ставити питання про визнання банку таким, що є неспроможним і підлягає ліквідації. По-третє, при М. Х. Бунге суттєво змінився характер діяльності Державного банку Російської імперії, який в початковий період свого функціонування займався лише фінансуванням наслідків від ліквідації системи старих банків. З поступовим скороченням рахунків ліквідованих кредитних установ він отримував у своє розпорядження все більше й більше коштів для розвитку активних операцій. Значно зросли касова готівка і кількість обліково-позичкових операцій головного банку держави, зросли обсяги належних йому процентних паперів. Так, з початку 1883 р. обліку стали підлягати соло-векселі, забезпечені нерухомістю. Потім (з серпня 1884 р.) в обіг широко увійшли промислові позички. Крім того, в 1882-1884 рр. значно розширилося кредитування Державним банком комерційних банків всіх видів. В фінансовому звіті Київського Приватного комерційного банку в цей період зазначалося: «ми постійно повинні були вдаватися до переобліку і спеціального рахування в конторі Державного банку» [6, с. 7].

В центрі уваги Міністерства і Державного банку були також підтримка та врятування товариств взаємного кредиту окремих міських банків. Таким чином, політика Міністерства фінансів на збереження та врятування комерційних банків поширилася і на акціонерні банки (що обслуговували певні великі капітали), і на товариства взаємного кредиту, банки середньо капіталістичних прошарків (які діяли в провінції).

Однак вже з 1890 р., при міністрі І. А. Вишнеградському, обліково- позичкові операції Державного банку різко скоротилися. Вивільнені з обігу кошти спрямовувалися на збільшення золотого запасу (в зв’язку з інтенсивною підготовкою до запровадження системи золотого монометалізму).

Як державний діяч Бунге мав властивість гостро відчувати потреби часу, зберігати міру і необхідну обережність, був прихильником продуманої концептуальної і науково обґрунтованої політики. На відміну від консерваторів з їх утопічними планами створення «національної» економіки при збереженні паперовогрошового обігу, він виступав за інтеграцію з передовими країнами Заходу, широке залучення іноземних капіталів і введення золотої валюти.

Бунге намагався встановити найбільш раціональний баланс між державним втручанням і приватним підприємництвом. Він не вважав, що уряд може залишатися байдужим глядачем подій економічного життя (особливо під час кризових моментів). В зв’язку з цим міністерство фінансів підвищило митні збори, організувало державний іпотечний кредит, посилило адміністративний нагляд за приватними банками, одержавило приватні залізниці. Разом з тим він був переконаний, що вплив держави на економіку має бути обмежений певними рамками.

В науковій літературі традиційно недооцінювалася можливість альтернативи в розвитку країни у 1880-ті роки. Між тим Російська імперія стояла на порозі нового витка перетворень, які могли б забезпечити державі подальшу еволюцію. Реалізації наміченої Бунге програми сприяли відносна політична стабілізація суспільства після розгрому «Народної волі» і тривалий мирний перепочинок. Це були ті самі «двадцять років спокою», про які згодом марно мріяв П. А. Столипін.

Однак в кінцевому підсумку доля починань Бунге як політика була визначена такими обставинами. Будучи учасником Великих реформ, членом реформаторської «коаліції» М. Т. Лорис-Мелікова, Бунге отримав доступ до важелів влади в момент повороту уряду до політичної реакції. При Олександрі III самодержавство зробило ставку на відродження політичної могутності дворянства, придушення не лише радикального, а й ліберального суспільних рухів. Виконання програми Бунге в повному обсязі виявилося неможливим. Після відсторонення міністра-ліберала і його оточення від влади відбулося остаточне згортання реформаторського курсу. Це поховало останні надії ліберальної громадськості на здоровий глузд «верховної влади».

Між тим значення економічних перетворень М. Х. Бунге було досить великим в іншому плані - в плані історичної перспективи. Пониження ставок викупних платежів, відміна подушної податі, відкриття Селянського банку, боротьба Бунге проти штучної підтримки громади, його заклики до зміцнення індивідуальної селянської власності на землю - все це, разом узяте, створило необхідну «реформаторську базу» для діяльності реформаторів наступного покоління - С. Ю. Вітте і П. А. Столипіна.

В 1892 р. до керівництва Міністерством фінансів прийшов С. Ю. Вітте. Новий міністр продовжив курс М. Х. Бунге щодо захисту ліберальних тенденцій в економіці і проведення протекціоністської політики, здійснив ряд реформ, спрямованих на стабілізацію фінансів, удосконалення податкової системи, індустріалізацію країни. «Економічний геній Вітте, - писав у 1915 р. П. Б. Струве, - слід шукати не в поганих трактатах з політичної економії, а в державній творчості, вільній від пут доктрин, і яка з якоюсь державною легкістю розв’язувала труднощі, перед якими зупинялися мудреці і знавці» [13, с. 4].

На початок діяльності міністра фінансів С. Ю. Вітте економічні реальності того часу (неврожаї 1891-1892 рр., зниження позитивного сальдо торговельного балансу, відмова в кредиті з Європи тощо) потребували значного розширення активних операцій Державного банку, що знайшло своє відображення в його новому статуті від 6 липня 1894 р.[1] У коло активних операцій Державного банку були внесені такі зміни та доповнення: 1) за провінційними його відділеннями остаточно закріплювалося право враховувати векселі без затвердження центральним управлінням та без попереднього розгляду векселів в обліковому комітеті банку. Термін обліку векселів було збільшено до 12 місяців - як для векселів по торговельним угодам, так і для векселів на промислові потреби; 2) з метою підтримки вітчизняної промисловості в обіг вводилися промислові позички під соло-векселі із забезпеченням (до трьох років), а також офіційно були закріплені промислові довгострокові позички за клопотанням, регламентовані листом Міністерства фінансів від 17 серпня 1884 р. Причому в першу чергу зазначені позички надавалися підприємцям, які свою виробничу діяльність пов’язували з інтересами держави; 3) для пожвавлення торгових обігів почала практикуватися видача короткострокових позичок до 9 місяців під заставу товарів вітчизняного виробництва, що не піддавалися швидкому псуванню, а також під документи на ці товари, що знаходилися на складі або на транспорті; 4) для поліпшення добробуту міст Державний банк, в межах наявних у нього вільних коштів, став надавати земствам і містам різноманітні кредити для забезпечення їх обіговими коштами. При цьому кредит відкривався для покриття торговельно-промислових потреб регіонів, але на умовах і в розмірах, що визначалися в кожному конкретному випадку за взаємною домовленістю сторін; 5) з метою сприяння сільському господарству та дрібній кооперативній промисловості Державний банк став опосередковано (через позичково-ощадні товариства, товариства взаємного кредиту та іпотечні банки) кредитувати деякі групи дрібних землевласників, селян, кустарів та ремісників, що не мали змоги користуватися позичками банку безпосередньо.

Однак головним банком країни, який, з одного боку, регулював би та контролював діяльність різноманітних кредитних інститутів, а, з другого - сприяв би пожвавленню та розвитку вітчизняного товаровиробництва, Державний банк в майбутньому так і не став.

Державний банк через свої змінені та доповнені операції розвитку вітчизняної торгівлі, промисловості та сільського господарства сприяв далеко не повною мірою. Так, на 1 січня 1914 р. банком було видано всіх позичок на суму 466,5 млн руб., в тому числі під процентні папери - 201,3 млн руб., під товари - 163,8 млн руб., установам дрібного кредиту -

68,1 млн руб., сільським господарям - 16,8 млн руб. та промислових позичок підприємствам - 16,5 млн руб. [11, с. 28]. За цих умов кредитування промисловості та землеробства перейшло до рук приватних банків та іноземного капіталу.

Економічна політика С. Ю. Вітте була пов’язана із залученням іноземного капіталу в промисловість, банки і державні позики. Іноземний капітал під найвищі гарантії уряду ще більшою мірою спрямовувався на будівництво залізниць і заснування промислових підприємств. В подальшому доля іноземного капіталу в акціонерному капіталі торгово- промислових підприємств і кредитних установ постійно зростала.

В країні було введено розмін кредитних білетів на золото. При цьому кредитним білетам було надано силу законного платіжного засобу поряд із золотом. Нова грошова система золотого монометалізму, введена в Російській імперії із 1899 р., викликала нестачу грошей (а отже, подорожчання та скорочення кредиту всередині країни) та зростання зовнішньої заборгованості Російської імперії.

Крім того, в імперії як і раніше гостро відчувалася нестача обігових коштів для кредитування дрібного та середнього виробництва (промислового, торгового та сільськогосподарського). Ця нестача обігового капіталу (як наслідок лібералізації грошово-кредитної та інвестиційної політики в країні) почала поступово виправлятися лише після революції 1905 р. Так, на основі маніфесту від 3 листопада 1905 р. «Про покращання добробуту та полегшення становища селянського населення» Селянський поземельний банк почав продавати селянам землі на пільгових умовах [10]. При цьому були зняті всі обмеження на купівлю банком землі. Надалі йому було дозволено купувати землі в необмежених розмірах за рахунок своїх емісійних свідоцтв. Банку було надано також право видавати позички під заставу надільних земель. І, нарешті, на нього, крім функцій іпотечного характеру, були покладені завдання по землевпорядкуванню в імперії. Для прискорення реалізації нового курсу в аграрній політиці іменним указом від 4 березня 1906 р.[2] створювалися комітет по землевпорядкуванню і місцеві (губернські та повітові) землевпорядні комісії. Протягом того ж року в Україні їх (цих комісій) було відкрито 42 [16, арк. 13].

Наприкінці ХІХ ст. в країні гостро відчувалася потреба в організації установ дрібного кредиту. За цих умов була потрібною значна підтримка розвитку цієї системи державою, а також шляхом «самодопомоги через взаємодопомогу» самого населення країни. В результаті в 1890-х роках виникла суто вітчизняна форма народного кредиту - кредитне товариство. З 1901 р. з’являються різноманітні союзи установ дрібного кредиту.

Таким чином, на основі виконаного дослідження можна зробити наступні висновки.

Початок в середині XIX ст. економічних реформ в Російській імперії призвів до глибоких змін в усіх сферах народного господарства. На чолі здійснення перетворень, в тому числі в кредитній системі, опинилися політики і економісти, орієнтовані на західну модель економічного розвитку. Вони розпочинали реформи під «гаслом» скорочення регулюючої ролі держави в економіці, відмови від монополії держави в сфері кредиту, розвитку вільного підприємництва.

В ході перетворень виникли проблеми та труднощі, яких самі реформатори передбачити не зуміли. Виявилося, що одних грошово- кредитних методів регулювання для забезпечення економічного зростання недостатньо, що пасивний вихід держави з багатьох сфер призвів не до розвитку вільного підприємництва, а до розширення тіньового сектору і криміналізації економіки, що передача власності до рук приватних осіб «автоматично» ефективної роботи підприємств не створює.

В цілому західна модель економічного розвитку, яку реалізовували «молоді фінансисти» в 1860-1870-х роках, для Російської імперії виявилася непридатною. Вона не враховувала найважливішу особливість її історичного розвитку - традиційно потужний, всепроникаючий вплив держави у всю сферу кредитних відносин. Тому не випадково вже в середині 1870-х років в державі розпочалося стрімке повернення до державного регулювання економіки, що проявлялося в стримуванні акціонерного засновництва, в припиненні видачі залізничних концесій приватним компаніям, у наданні Державним банком неуставних позик підприємствам і різноманітним кредитним установам тощо.

Проте історичне значення досвіду ліберальних реформ другої половини ХІХ ст., і насамперед в грошово-кредитній системі, полягає в тому, що вони дозволили вивести країну з глибокої економічної і політичної кризи і дали потужний поштовх капіталістичному розвитку країни без будь-яких серйозних потрясінь і соціальних катаклізмів. Ставка на індивідуалізм, ініціативу, приватну підприємливість (що є, як відомо, однією з найважливіших складових ідеології лібералізму) зробила можливим поступове включення вітчизняної економіки в європейські ринкові структури, привела до значних економічних успіхів в кінці XIX - на початку ХХ ст. Піввіковий період ліберальних реформ в історичній перспективі постає одним з найбільш цілісних періодів розвитку України в складі Російської імперії та її взаємовідносин із західним світом. При всіх своїх очевидних пороках, державна влада Російської імперії в другій половині XIX ст. змогла виробити економічний курс, що забезпечив певну економічну модернізацію країни.

В той же час досвід вітчизняного лібералізму XIX ст. показав необхідність обережного проведення будь-яких реформ і врахування інтересів усіх сторін. Багато завдань ліберальних перетворень, що стояли перед Росією та Україною ще в XIX ст., не вирішені й понині. Тому ідеї, висунуті вітчизняними теоретиками лібералізму, значною мірою залишаються сучасними. Особливо тепер, коли Україна обирає шляхи та модель свого подальшого розвитку.

В статье исследуются предпосылки и характерные черты реформ кредитной системы Российской империи во второй половине ХІХ в. Рассматривается эволюция научных взглядов отечественных экономистов-либералов под влиянием исторических тенденций и изменений в государстве.

1. Бунге Н. Х. Значение промышленных товариществ и условия их распространения. Ч. 2. - С.-Петербург, 1858. - 49 с.

2. Бунге Н. Х. О финансовом положении России / Публикация А. П. Погребинского // Исторический архив. - 1960. - № 2. - С. 132-143.

3. Высочайше утвержденное [далі - В. у.] Положение о Государственном Дворянском земельном банке // Полное собрание законов Российской империи [далі - ПСЗ]. Собр. 3-е. - Том 5. - Отд. 1-е. - 1885. - № 3016. - С.-Петербург, 1887. С. 263-269.

4. В. у. Положение о Крестьянском Поземельном банке // ПСЗ. - Собр. 3-е. - Том 2. Отд. 1-е. - 1882. - № 894. - С.-Петербург, 1886. - С. 218-221.

5. Гиндин И. Ф. Государственный банк и экономическая политика царского правительства (1861-1892 гг). - М.: Госфиниздат, 1960. - 415 с.

6. Деятельность Киевского частного коммерческого банка с 1876 по 1885 г., за время бытности директором Н. К. Флиге. - Киев, 1885. - 11 с.

7. Левин И. И. Акционерные коммерческие банки в России. - Том 1. - Петроград, 1917. - 266 с.

8. О порядке учреждения кредитных установлений частных и общественных // ПСЗ. Собр. 2-е. - Том 47. - Отд. 1-е. - 1872. - № 49980. - С.-Петербург, 1875. С. 430-432

9. Об изменении и дополнении существующих ныне правил относительно открытия новых акционерных коммерческих банков. В. у. мнение Гос. совета // ПСЗ. Собр. 3-е. - Том 3. - Отд. 1-е. - 1883. - № 1464. - С.-Петербург, 1886. С. 105-106.

10. Об улучшении благосостояния сельского населения. Манифест // ПСЗ. - Собр. 3-е. Том 25. - Отд. 1-е. - 1905. - № 9737. - С.-Петербург, 1908. - С. 790.

11. Отчеты кредитных учреждений, торговых и промышленных предприятий // Вестник финансов, промышл-сти и торговли. - 1914. - Том 1. - № 1. - С. 28.

12. Статистический временник Российской империи. - Серия ІІ. - Вып. 11: Статистика русских банков. - Ч. 2. - С.-Петербург, 1875. - С. 192-423.

13. Струве П. Б. Граф С. Ю. Витте: Опыт характеристики. - М.; Пг.: Рус. мысль, 1915. 7 с.

14. Ходченко О. В. З історії формування кредитної системи Російської імперії (друга половина XIX - початок XX ст.) // Історія народного господарства та економічної думки України: Зб. наук. праць. - Вип. 37-38 / Редколегія: Т. І. Дерев’янкін (відп. ред.) [та ін.]. - Київ, 2005. - С. 179-192.

15. Российский гос. истор. архив (РГИА). - Фонд 1152. - Оп. 10. - Спр. 99.

16. РГИА. - Фонд 408. - Оп. 1. - Спр. 2.

[1] Устав Государственного банка (в. у. 6 июля 1894 г.) с приложением Правил о выдаче ссуд под хлебные грузы и Правил для производства операций агентами Государственного банка и др. [Сост. Н. И. Арефа]. - С.-Петербург, 1895. - 156 с.

[2] Именной Высочайший указ от 4 марта 1906 г. «Об учреждении: а) Комитета по землеустроительным делам при Главном управлении землеустройства и земледелия и б) губернских и уездных землеустроительных комиссий, и об упразднении Комитета по земельным делам». - Полное собрание законов Российской империи. - Собр. 3. - Том 26. Отделение 1-е. - 1906. - № 27478. - С.-Петербург, 1908. - С. 307.