Історія народного господарства та економічної думки України. Вип. 39-40.

10. Економіка Росії та України в XX столітті [1] : докорінна реконструкція, н особливості та результати (1928 - 1945 рр.)

Т. І. Дерев’янкін

Досліджуються та аналізуються історико-економічні обставини, пов’язані з проведенням форсованої (сталінської) індустріалізації. Характеризується її роль у здійсненні реконструкції економіки країни, в забезпеченні високих мобілізаційних здатностей нашого господарства в період Великої Вітчизняної війни.

Відновлення на шляхах непу довоєнного рівня виробництва було важливим досягненням у плані подолання розрухи. Однак рівень 1913 р. - це був рівень відсталої Російської імперії - країни переважно аграрної. Це означало, що промислова продукція становила тут 42,1% валової продукції народного господарства; причому 2/3 всієї продукції промисловості припадало на виробництво засобів споживання. Питома вага країни у промисловій продукції світу становила лише 2,7%. Одночасно дуже відсталою була структура важкої індустрії: у ній були відсутні такі важливі галузі, як важке машинобудування, складне енергомашинобудування, виробництво точної апаратури та інструментів, авто- та тракторобудування, будівельне і дорожнє машинобудування, хімічна промисловість, електрометалургія, виробництво алюмінію та ін. В результаті машинами та знаряддями господарство дореволюційної Росії було устатковано в 4 раза гірше Англії, в 5 раз гірше Німеччини, в 10 раз гірше США. Не було в країні і скільки-небудь розвинутої воєнної промисловості, що особливо різко виявилося під час першої світової війни. З огляду на це сталінське керівництво висунуло стратегічну настанову, яка гласила: «Ми відстали від передових країн на 50-100 років. Ми повинні пробігти цю відстань за десять років. Або ми зробимо це, або нас зімнуть». І те, що така небезпека існувала реально, підтверджувалося всім ходом міжнародних подій.

Справді, вже на початку 1930-х років у світі виникло два вогнища війни: одне створювалося загарбницькими діями Японії на Далекому Сході (починаючи з 1931 р.); друге - агресивними устремліннями Німеччини (відкрито проголошеними нею відразу після встановлення в 1933 р. гітлерівського режиму) у центрі Європи. Потім (у 1936 р.) між фашистською Німеччиною та мілітаристською Японією було укладено «Антикомінтернівський пакт». У 1937 р. до нього приєдналася фашистська Італія. В результаті виник фашистсько-мілітаристський блок держав, який поставив своєю метою насильницький переділ світу. Воєнним вогнищем, що безпосередньо переросло у справжню пожежу війни, стало вогнище європейське, а головним палієм - німецький фашизм. За дуже короткий строк фашистське керівництво Німеччини на чолі з А. Гітлером спланувало, підготувало і розв’язало найжорстокішу в історії людства війну. В основу програми Гітлером було покладено плани завоювання «життєвого простору» на Сході, встановлення германського панування в Європі і в усьому світі. На досягнення поставленої мети було спрямовано внутрішню і зовнішню політику країни.

Про те, наскільки серйозними виявилися агресивні наміри гітлерівської Німеччини, яскраво свідчили її досягнення в галузі воєнних приготувань. Воєнні витрати «третього рейху» в 1939 р. збільшилися порівняно з 1934 р. майже в 10 разів (а загальна сума витрат на воєнні потреби за ці шість років склала 90 млрд марок). Вже у 1933-1935 рр. у країні розгортається в широких масштабах воєнна промисловість (за цей короткий строк було збудовано 300 великих воєнних заводів). В рамках реалізації так званого «чотирирічного плану» (прийнятого у 1936 р.) було здійснено максимально можливу мобілізацію економічних, воєнних і моральних ресурсів країни [6, с. 26, 27].

Протягом всього міжвоєнного періоду радянське воєнно-економічне будівництво велося згідно з політичною установкою про те, що збройна сутичка СРСР зі світовим капіталізмом неминуча. Тому характер народногосподарських програм країни визначався з урахуванням саме даної обставини.

В результаті середина 1920-х років стала поворотним пунктом в економічному розвитку СРСР. У грудні 1925 р. XIV з’їзд ВКП(б) проголосив курс на індустріалізацію. З цього приводу мали місце гострі дискусії про її (індустріалізації) шляхи, методи, темпи. В кінцевому підсумку під натиском Сталіна було прийнято форсований (за офіційними документами - «оптимальний») варіант, яким передбачалися максимально високі темпи, докорінна ломка народногосподарських пропорцій, пріоритет важкої індустрії. І затверджувався даний курс, зрозуміло, з цілковитим усвідомленням того, що здійснити форсований стрибок на шляху індустріалізації при збереженні непівських (ринкових) принципів було неможливо*. З врахуванням цих обставин почалося формування (замість непівського) іншого господарського механізму - механізму планово-централізованого.

* У 1989 р. було проведено економічне моделювання варіанта продовження непу в 30-ті роки. Воно показало, що в цьому випадку не тільки не було можливості вивести оборонний потенціал країни на необхідний для світової війни рівень, але й що річний приріст валового продукту опустився б нижче приросту населення (а це було чревато серйозними соціальними ускладненнями) [15, с. 308].

Відповідно до постанови ЦК ВКП(б) від 5 грудня 1929 р. «Про реорганізацію управління промисловістю» суттєвих змін зазнала структура останнього. Трести з госпрозрахункових об’єднань спочатку перетворювалися на органи технічного управління, а трохи пізніше були ліквідовані взагалі. Основною ланкою управління стали підприємства як виконавчі органи центрального керівництва (зрозуміло, не наділених такою господарською самостійністю, яку мали трести). Важка промисловість передавалася у підпорядкування союзних наркоматів (наділених значними повноваженнями), а легка, харчова і місцева галузі - наркоматів республіканських. Паралельно здійснювалася перебудова податкової системи: більшість платежів, що існували до цього, було об’єднано в основному в два платежі - податок з обороту та відрахування від прибутку. Вони (ці платежі), не будучи регуляторами виробництва, стали забезпечувати надходження коштів до державного бюджету. За нових умов докорінно змінювалися функції банків: з установ, що діяли стосовно до ринкової кон’юнктури (надаючи довгострокові кредити державним підприємствам), вони стали виконувати операції державного бюджетного фінансування. Було заборонено комерційний кредит між підприємствами, скасовано обіг векселів. Одночасно з усіх секторів економіки був майже повністю витіснений приватний капітал. Диспропорція між обсягом фінансування капітальних витрат і їх матеріальним покриттям, що виникла в зв’язку з індустріалізацією країни, призвела до різкого зниження купівельної спроможності радянського червінця, а потім - і до втрати ним конвертованості. Одним із засобів певної нейтралізації зазначеної диспропорції стало повернення до карткової системи розподілу продуктів і промислових товарів.

За словами М. О. Бердяєва, більшовизм виступав, насамперед, за сильну, централізовану державу [1, с. 99]. В зв’язку з цим неп (за якого головним саморегулятором економічної діяльності ставав ринок) з даним постулатом аж ніяк не кореспондувався. Стосовно до економіки сила більшовизму матеріалізувалася у вигляді централізованої системи директивного планування. Держплан СРСР, перетворившись у головний економічний штаб країни, став саме тим органом, який за допомогою планів розподілу ресурсів та обсягів виробництва, реалізовував основні економічні, а почасти і політичні цілі держави. Основною формою цілеспрямованої реконструкції суспільного виробництва і його найважливіших галузей стали п’ятирічні плани. Функціонування планово-розподільчої системи забезпечували адекватні їй жорстка система фондової організації матеріально-технічного постачання, централізована система ціноутворення і оплати праці, переважно бюджетна форма асигнувань витрат.

У трактуванні поняття «п’ятирічка» [«п’ятирічний план»] первісно робився наголос на його ідеологічну сторону (у дусі «переваг соціалізму»). Те, наскільки це було близьким до істини, стане зрозумілим багато років пізніше. Що ж до суто прагматичних аспектів, то роль п’ятирічних планів у досягненні цілей, що ставилися Радянською владою, є безсумнівною. Хоча, слід зазначити, для наших п’ятирічок в дійсності було характерне щось таке, що позитивно сприймалося навіть на «тому» боці. Так, сталінські п’ятирічки в певному сенсі подобалися Гітлеру: йому імпонувало те становище, цілком залежне, в яке потрапляла людина, приречена працювати у такому «надплановому» виробництві. «Ми повинні захоплюватися Сталіним, - говорив Гітлер з цього приводу, - він знає як зібрати країну в кулак. І кращими за його п’ятирічні плани є тільки наші, чотирирічні...» [18].

Планово-централізована модель управління стала міцним фундаментом політичного режиму особистої влади Сталіна. Утвердження цього режиму супроводжувалося фактичним одержавленням профспілок, перетворенням виборних органів (партійних, радянських, профспілкових) на органи суто представницькі, концентруванням реальної влади в руках сталінського партійного апарату, запровадженням вольових методів керівництва. В зв’язку з цим сталінські п’ятирічні плани стали тією формою мобілізації трудящих, в рамках якої останні потрапляли у залежне становище і були приречені працювати у цілком зарегульованому виробництві.

Головне завдання, яке сталінському керівництву довелося розв’язувати в період перших п’ятирічок, полягало у здійсненні форсованої індустріалізації. На досягнення цього було спрямовано всі без залишку сили та засоби. Причому, з одного боку, за допомогою пропаганди організовувався масовий трудовий ентузіазм робітників, селян, інтелігенції. З другого боку, широко використовувалася праця репресованих, засланих, ув’язнених. Саме з метою мобілізації необхідних засобів для індустріалізації було здійснено примусову колективізацію села і відновлено «воєнно-комуністичні» методи вилучення державою сільгосппродукції. Прихована мета колективізації села полягала в тому, що: самостійне селянське господарство ліквідувалося; селяни перетворювалися на робітників колективного підприємства, підпорядкованих вищестоящему керівництву; колгосп, на відміну від селянської сім’ї, не міг приховувати хліб; створювалася можливість насильницького вилучення хліба у селянства як «данини» на користь індустріалізації. В результаті все це обернулося страшенним голодом 1932-1933 рр. і загибеллю від нього 7 млн (з них в Україні - 5 млн) чол. Число 5 млн становило близько 18,8% усіх жителів України і близько 25% сільського населення [17, с. 337; 33, с. 196]. При цьому складовою частиною сталінської політики було те, що влада ставилася до голоду як до неіснуючого явища: в пресі про голод не з’являлося ні слова [16, с. 11; 34, с. 330-331].

Найскладнішою проблемою трьох довоєнних п’ятирічних планів, що визначили конкретні завдання, спрямовані на здійснення форсованої індустріалізації країни, було фінансування розвитку важкої промисловості (за офіційною термінологією - основи «матеріально-технічної бази соціалізму»). Розв’язання даної проблеми об’єктивно ускладнювалося тим, що радянська держава не мала змоги отримувати допомогу у вигляді позик від іноземних (капіталістичних) країн. За цих умов фінансування планових програм здійснювалося виключно за рахунок: нагромаджень підприємств державної промисловості; перекачування в промисловість насамперед ресурсів сільського господарства, а також інших галузей економіки; залучення заощаджень населення; посиленої грошової емісії (в зв’язку з цим за першу п’ятирічку кількість грошей в обігу збільшилася в 5 разів).

Результати високих мобілізаційних здатностей планово- централізованої економіки за своїм характером були і неоднозначними, і вражаючими одночасно: з одного боку, надзвичайно високою виявилася соціальна ціна народногосподарської реконструкції кінця 20-х - 30-х років; з другого боку, величезні (на грані можливого) зусилля, організовані і спрямовані на здійснення цієї реконструкції, принесли справді історичного значення плоди.

Темпи індустріального розвитку СРСР, і в тому числі України, в період реконструкції були найвищими в світі. Середньорічний приріст продукції усієї промисловості країни в роки першої п’ятирічки (19281932) дорівнював 19,2%, другої п’ятирічки (1933-1937) - 17,1% (по Українській РСР - відповідно 19,4 і 17,4%), а виробництва засобів виробництва (група «А») - 28,5% і 19%. Темпи зростання виробництва предметів споживання (група «Б») були нижчими, але теж досить високими: за 1928-1940 рр. вони становили в середньому 12,6% на рік. За роки довоєнних п’ятирічок (жовтень 1928 р. - червень 1941 р.) загальний обсяг капітальних вкладень в народне господарство країни обчислювався сумою в 48,2 млрд крб. Завдяки цьому було побудовано 9 тис. нових великих підприємств, докорінно реконструйовано багато старих фабрик і заводів. Все це означало, що за передвоєнні роки в СРСР виникла якісно нова, сучасна велика машинна індустрія. В її складі з’явилися десятки нових виробництв, яких в дореволюційний період у нас не було. Серед них: автомобільна, тракторна та комбайнова промисловість, верстатобудування, ряд хімічних виробництв, вугільне, металургійне та хімічне машинобудування, виробництво з виготовлення ковальсько-пресового устаткування, складних різальних та контрольно- вимірювальних інструментів, потужних турбін і генераторів, високоякісних сталей, алюмінію, високооктанового бензину тощо. На основі стрімкого піднесення важкої індустрії в найкоротші строки було створено вітчизняну оборонну промисловість. В СРСР виникли високорозвинуті авіаційна, танкова і мінометна галузі промисловості, ряд нових виробництв артилерійського й іншого бойового озброєння, потужне виробництво боєприпасів і т. д.

В рамках форсованої індустріалізації кардинально підвищився рівень індустріального розвитку України. Тут стали до ладу такі гіганти індустрії, як: металургійні заводи - «Азовсталь», «Запоріжсталь», «Криворіжсталь»; електростанції - Штерівська ДРЕС, Дніпровська ГЕС (найбільша на той час гідроелектростанція в Європі); великі машинобудівні підприємства - Новокраматорський завод важкого машинобудування, Харківський турбогенераторний завод, Сумський машинобудівний завод (підприємство хімічного машинобудування), Горлівський завод гірничошахтного устаткування, Харківський тракторний завод (ХТЗ), Запорізький комбайновий завод «Комунар»; підприємства хімічної індустрії - Горлівський азотнотуковий завод, Рубежанський комбінат анілінових барвників, завод «Донсода» і ін. В 1940 р. 92% всієї промислової продукції в УРСР вироблялося на нових і реконструйованих підприємствах. На них різко підвищився рівень механізації трудомістких процесів.

У ході форсованої індустріалізації основні виробничі фонди промисловості набули нові якості: вони значно зросли в кількісному відношенні і одночасно були докорінно оновлені (загальний коефіцієнт оновлення на початок 1937 р. досяг 84,7%). Широкомасштабний процес оновлення основних фондів мав своїм наслідком якісне піднесення технічного рівня всіх галузей промисловості (зокрема, електроозброєнність праці в 1937 р. перевищила рівень 1913 р. у 7 раз). При цьому однією з найпередовіших галузей вітчизняної індустрії стало багатопрофільне машинобудування, здатне виробляти машини й устаткування для всього народногосподарського комплексу.

Етапним підсумком початкового періоду функціонування планово-централізованої економіки стало те, що в надзвичайно короткі строки було не тільки досягнуто, а й набагато перевершено дореволюційний рівень промислового виробництва. Валова продукція всієї промисловості СРСР в 1940 р. збільшилася порівняно з 1913 р. у 7,7 раза, а виробництво засобів виробництва - в 13 раз (в тому числі України - відповідно в 7,3 і в 10 раз). В результаті СРСР за загальним рівнем промислового розвитку міцно утвердився на першому місці в Європі і на другому - у світі (після США). Це означало, що Радянський Союз увійшов в перші ряди найбільш розвинутих у техніко-економічному відношенні країн. Високі у міжнародному вимірі рубежі, досягнуті у зростанні промислового потенціалу радянської держави, справили глибокий вплив на весь комплекс макроекономічних показників. Так, вперше за всю історію набула індустріального характеру економіка країни: у сумарній валовій продукції промисловості і сільського господарства частка промисловості по УРСР підвищилася з 48,2% у 1913 р. до 51,6% у 1928/29 р. і до 60,0% в 1929/30 р. В цьому ж напрямі зазнала докорінних змін ще одна з найважливіших народногосподарських пропорцій - співвідношення між виробництвом засобів виробництва і виробництвом предметів споживання: питома вага галузей групи «А» у валовій продукції промисловості УРСР неухильно збільшувалася і в 1937 р. досягла 68%, а напередодні Великої Вітчизняної війни - 78%; причому частка суто машинобудівної індустрії (без металообробки) в усій промисловості України в 1937 р. становила 23,9% (тоді як в 1935 р. цей показник дорівнював: у США - 17,6%, в Англії - 16,2%, в Німеччині - 14,6%). Завдяки цьому було практично розв’ язано таку надзвичайно важливу проблему, як забезпечення індустріально-технічної незалежності нашої країни. У зв’язку з інтенсивним індустріальним розвитком відповідні зміни відбулися у складі населення: частка міського населення України зросла з 20,3 у 1913 р. до 36,3% у 1939 р. Створення сучасної важкої індустрії (з її серцевиною - машинобудуванням) стало передумовою як процесу технічного переозброєння, так і зростання (тією чи іншою мірою) виробництва інших галузей народного господарства. На кінець другої п’ятирічки 66,7% усіх енергетичних потужностей сільського господарства припадало вже на механічні двигуни (трактори, вантажні автомобілі, комбайни та ін.) і 33,3% - на кінну тягу (у переведенні на механічну силу), в результаті чого істотно підвищився рівень механізації основних сільськогосподарських робіт; у 1940 р. загальна посівна площа в Україні збільшилася порівняно з 1913 р. на 12%, а валовий збір зерна - на 14,7%; напередодні Великої Вітчизняної війни в сільському господарстві УРСР функціонувало 28374 колгоспи, 929 радгоспів, 1227 машинно-тракторних станцій (МТС); частка названих господарств у загальному виробництві зерна становила 82%, а у виробництві продукції тваринництва - значно менше. Загальна експлуатаційна довжина залізниць в Україні в 1940 р. досягла 20,1 тис. км (проти 10,9 тис. км у 1913 р.); залізничний транспорт оснащувався новою потужною технікою (насамперед паровозами серій ИС, ФД, СО), розпочалася електрифікація залізниць; вантажообіг залізниць республіки в 1940 р. перевищив вантажообіг 1913 р. в 3,3 раза. Здійснення на початку першої п’ятирічки (1930 р.) податкової реформи забезпечило перетворенні радянських фінансів у знаряддя акумулювання і розподілу коштів на виконання запланованих програм.

В ході форсованої індустріалізації забезпечувалося більш рівномірне розміщення промислового виробництва на території країни. В зв’язку з цим роль України у випуску ряду важливих видів продукції промисловості дещо знизилася (хоча, як і раніше, залишалася дуже високою). Питома вага УРСР у народному господарстві СРСР (1940 р.) становила: по виплавці чавуну - 64,7%, сталі - 48,8%, по видобутку вугілля - 50,5%, залізної руди - 67,6%, по виробництву електроенергії - 25,7%, готового прокату - 49,7%, металургійного устаткування - 67,5%, комбайнів зернових - 57,5%, цукру-піску - 73% [27, с. 34]. В той же час було побудовано досить потужну індустріальну базу у східних районах країни (Поволжя, Урал, Сибір) У роки довоєнних п’ятирічок тут були створені нові нафтова, металургійна та дві вугільні бази, споруджені підприємства-дублери по ряду галузей машинобудування. В

1940 р. східні райони дали від загальносоюзного виробництва: вугілля - 35,9%, залізної руди - 28,8%, чавуну - 28,9%. сталі - 32,2%, прокату чорних металів - 28%, металургійного устаткування - 31,9%, тракторів - 27,1%, нафти - 11,6%, електроенергії - 22,1% і т. д.

У міру розгортання індустріалізації в планово-централізованому порядку прискореними темпами зростала воєнна промисловість, що забезпечувалося наданням їй певних пріоритетів у розвитку. Так, якщо протягом 1933-1937 рр. щорічні видатки на оборону становили в середньому 12,7% усіх видатків державного бюджету країни, то в 1938-1940 рр. вони були збільшені до 26,2%. В результаті за роки довоєнних п’ятирічок в СРСР було створено потужну воєнно-промислову базу. Причому до літа 1941 р. майже 20% усіх воєнних заводів країни було зосереджено у східних районах. Значна увага надавалася створенню державних резервів і мобілізаційних запасів промислової сировини та матеріалів стратегічного призначення. Мали місце великі успіхи у конструюванні найдосконаліших видів бойової техніки і зброї. Хоча серійне виробництво багатьох з них своєчасно налагоджено не було.

В цілому рівень оснащеності радянських військ (чисельність яких до середини 1941 р. була доведена до 5,4 млн чол.) зброєю та бойовою технікою характеризувався такими даними. Всього перед початком війни на озброєнні Червоної Армії було понад 67 тис. польових гармат і мінометів, 1861 танк і 2739 бойових літаків нових типів (без урахування застарілих). У складі Військово- Морського Флоту налічувалося 276 бойових кораблів основних класів. При цьому в західних прикордонних округах було зосереджено 2680 тис. чол. особового складу, 37,5 тис. гармат і мінометів, 1475 нових танків КВ і Т-34, 1540 бойових літаків нових типів [12, т. 4, с. 18, 25-26].

На кінець 30-х років в СРСР сформувалася соціально-економічна система, характерними рисами якої стали відсутність приватної власності і повне одержавлення виробництва. В зв’язку з цим істотних змін зазнала соціальна структура радянського суспільства, яка за станом на 1940 р. мала такий вигляд: робітники становили 33,7%, колгоспники і кооперовані кустарі - 47,2%, службовці та інтелігенція - 16,5%, селяни-одноосібники і некооперовані кустарі - 2,6%. В країні було ліквідовано безробіття. З 1 січня 1935 р. відмінялася (введена у 1928 р.) карткова система постачання міського населення. Разом з тим у соціальній сфері залишалося багато нерозв’язаних проблем.

Нав’язана Радянському Союзу фашистською Німеччиною війна стала особливо жорстоким іспитом як для країни, так і для її економіки. Зумовлювалося це зокрема тим, що конкретні обставини першого етапу війни склалися далеко не на нашу користь. Так, воєнно-економічні ресурси фашистської Німеччини (на яку працювали близько 5 тис. промислових підприємств окупованих нею західноєвропейських країн) у

1,5-2 рази перевищували відповідні ресурси СРСР. На початку війни німецька воєнна економіка продовжувала працювати в найсприятливіших для себе умовах. В той же час Радянський Союз протягом літньо-осінньої кампанії 1941 р. тимчасово втратив території, на яких до війни проживало 40% всього населення і вироблялося більше третини основної продукції країни. Одночасно у відповідності з прийнятими рішеннями при вимушеному відступі власними силами виводилися з ладу об’єкти стратегічного призначення (підприємства, мости, дороги, засоби зв’язку тощо). За цих обставин валова продукція промисловості СРСР з червня по листопад 1941 р. зменшилася в 2,1 раза. Прямі матеріальні втрати, заподіяні окупантами всьому народному господарству і населенню нашої країни, досягли 679 млрд крб., з яких 285 млрд крб. прийшлися на Україну. Але найтяжчі втрати, що їх понесла наша країна у Великій Вітчизняній війні, це - втрати людські. На фронтах і в результаті масового знищення фашистськими загарбниками мирного населення в СРСР загинуло понад 27 млн чоловік. У тому числі загинув кожний шостий житель України [7, с. 55, 58].

У жорстокому двобої з сильним і безпощадним ворогом, в якому йшлося про життя або смерть радянської держави, з особливою силою проявилися мобілізаційні здатності нашої економіки. Саме завдяки планово-централізованому регулюванню воєнно-господарських процесів на задоволення потреб війни було максимальною мірою оперативно переключено наявні людські, матеріальні та фінансові ресурси, форсованими темпами нарощувалися потужності воєнних галузей промисловості, на воєнний режим роботи було переведено транспорт, засоби зв’язку та інші галузі і виробництва. Протягом липня - листопада

1941 р. на схід було перебазовано 1523 промислових підприємства (з них 518 - з України); туди ж було евакуйовано залізницями понад

10 млн чол. населення (в тому числі з України - 3,5 млн чол.). За планом нового будівництва там було споруджено ще 3500 великих промислових об’єктів. І навіть в роки війни в широких масштабах розгорталося відродження зруйнованих ворогом продуктивних сил в районах, які визволялися від фашистської окупації.

В результаті цих і інших заходів, здійснених у планово- централізованому порядку, вже у грудні 1941 р. скорочення промислового виробництва в країні припинилося, а з березня 1942 р. його обсяг почав знов зростати. В цілому валова продукція промисловості СРСР у 1944 р. збільшилася у порівнянні з 1940 р. на 4%; виробництво засобів виробництва зросло відповідно на 36%, у тому числі продукція військових наркоматів - у 2,5 раза. При цьому основною промисловою базою нашої воєнної економіки стали східні райони країни. Одночасно виявилися високі якісні характеристики радянської воєнної економіки: маючи менше воєнно-економічних ресурсів, СРСР випустив значно більше військової техніки, ніж Німеччина. Було налагоджено масовий випуск нової та новітньої техніки, яка перевершувала техніку ворога за тактико-технічними даними. Таким чином, у Великій Вітчизняній війні радянська планово-централізована економіка стала однією з фундаментальних складових, що забезпечили Радянському Союзу всесвітньо-історичну перемогу.

...Славнозвісний англійський історик сер Алан Буллок у 1991 р. опублікував фундаментальну працю «Гітлер і Сталін: Життя та влада», яка незабаром була перевидана десятьма мовами світу, в тому числі російською. В ній є таке історичного значення визнання: «Если бы СССР не прошел через этот период индустриализации, он не смог бы оправиться от начального поражения после немецкого нападения в 1941 году и не смог бы продолжить войну и, в конце концов, окончить её на Эльбе» [34, с. 337].

Исследуются и анализируются историко-экономические обстоятельства, связанные с проведением форсированной (сталинской) индустриализации. Характеризуется её роль в осуществлении реконструкции экономики страны, в обеспечении высоких мобилизационных способностей нашего хозяйства в период Великой Отечественной войны.

1. Бердяев Н. А. Истоки и смысл русского коммунизма. - Париж: YMCA- PRESS. 1955. - [Репр. воспроизв. издания YMCA-PRESS. 1955 г.]. - М.: Наука, 1990. - 223 с.

2. Бухарин: человек, политик, ученый / Под общ. ред. В. В. Журавлева / Сост. А. Н. Солопов. - М.: Политиздат, 1990. - 416 с.

3. Валянский С. И., Калюжный Д. В. Забытая история русской революции: От Александра I до Владимира Путина. - М.: Вече, 2006. - 352 с.

4. Гинцберг Л. И. Массовый голод в сочетании с экспортом хлеба в начале 30-х годов: По материалам «особых папок» политбюро ЦК ВКП(б) // Вопр. истории. - 1999. № 10. - С. 119-126.

5. Даниленко В. М., Касьянов Г. В., Кульчицький С. В. Сталінізм на Україні: 20-30-ті роки. - К.: «Либідь», 1991. - 344 с.

6. Дерев ’янкін Т. І. Велика Вітчизняна війна: важкий шлях до Перемоги // Економіка України. - 1995. - № 5. - С. 26-34.

7. Дерев’янкін Т. І. Велика Вітчизняна війна: ціна Перемоги // Економіка України. 2000. - № 5. - С. 52-58.

8. Деревянкин Т. И. Питирим Сорокин о демографических и социальноэкономических последствиях войн и революций в России (1914-1921 гг.) // V Международные Сорокинские чтения. «Социальные трансформации в социокультурной динамике 20 - 21 веков: реверсивно-циклическая парадигма»: Материалы Междунар. науч. конф. / Редколлегия: С. А. Ерохин [и др.]. - К.: НАУ, 2007. - С. 50-70.

9. Документы свидетельствуют: Из истории деревни накануне и в ходе коллективизации. 1927-1932 гг. / Под ред. В. П. Данилова и Н. А. Ивницкого. - М.: Политиздат, 1989. - 526 с.

10. Жамин В. А. Социалистическая реконструкция народного хозяйства // Экономическая энциклопедия: Политическая экономия. - Том 3 / Глав. ред. А. М. Румянцев. - М.: «Советская Энциклопедия», 1979. - С. 599-600.

11. Индустриализация СССР: Документы и материалы. 1929-1932 гг. - М.: Наука, 1970. - 635 с; - 1933-1937 гг. - М.: Наука, 1971. - 656 с.

12. История второй мировой войны. 1939-1945. В 12 т. - Том 2. - М.: Воениздат, 1974. 480 с.; - Том 4. - М.: Воениздат, 1975. - 536 с.

13. История социалистической экономики СССР. В 7 т. - Том 5 / И. А. Гладков, Ю. Ф. Воробьев, В. А. Жамин [и др.] / Редколлегия: И. А. Гладков (отв. ред.) [и др.]. М.: Наука, 1978. - 566 с.

14. Історія народного господарства Української РСР. У 3 т., 4 кн. - Том 3, кн. 1 / Т. І. Дерев’янкін, Р. Д. Толстов, Б. М. Орловський [та ін.] / Редколегія тому: Т. І. Дерев’янкін (відп. ред.) [та ін.]. - К.: Наук. думка, 1985. - 464 с.

15. Кара-Мурза С. Г. Советская цивилизация. - Кн. 1: От начала до Великой Победы. М.: Алгоритм, 2001. - 528 с.

16. Колективізація і голод на Україні: 1929-1933: Зб. док. і матеріалів / Редколегія: С. В. Кульчицький (відп. ред.) та ін. - К.: Наук. думка, 1992. - 736 с.

17. Конквест Р. Жнива скорботи: радянська колективізація і голодомор. - К.: Либідь, 1993. - 391 с.

18. Конквест Р. Культ личности - ничто по сравнению с террором и фальсификацией // «Известия». - 1990. - 19 мая.

19. Корицкий Э. Б., Лавриков Ю. А., Омаров А. М. Советская управленческая мысль 20-х годов: Крат. имен. справ. - М.: Экономика, 1990. - 234 с.

20. Кульчицький С. В. Голодомор 1932-1933 рр.: механізм сталінського терору // Укр. істор. журн. - 2007. - № 4. - С. 4-26.

21. Лацис О. Р. Перелом: Опыт прочтения несекретных документов. - М.: Политиздат, 1990. - 400 с.

22. Лельчук В. С. Индустриализация СССР: история, опыт, проблемы. - М.: Политиздат, 1984. - 304 с.

23. Лисичкин Г. С. План и рынок. - М.: Экономика, 1966. - 96 с.

24. Литвин В. М. Історія України: Підручник. - К.: Наук. думка, 2006. - 728 с.

25. Локшин Э. Ю. Очерк истории промышленности СССР (1917-1940). - М.: Госполитиздат, 1956. - 320 с.

26. Очерки развития народного хозяйства Украинской ССР / В. В. Бондаренко, Д. Ф. Вирнык, В. П. Теплицкий [и др.]. - М.: Изд-во АН СССР, 1954. - 555 с.

27. Народне господарство Української РСР: Стат. зб. - К.: Держстатвидав, 1957. 536 с.

28. Павлова И. В. Власть и общество в СССР в 1930-е годы // Вопр. истории. - 2001.- № 10. - С. 46-56.

29. Пути развития: дискуссии 20-х годов / Е. А. Преображенский, Н. И. Бухарин / Сост. Э. Б. Корицкий. - Л.: Лениздат, 1990. - 254 с.

30. Советский Союз в годы Великой Отечественной войны. 1941-1945. - Изд. 2-е. / Отв. ред. А. М. Самсонов. - М.: Наука, 1985. - 712 с.

31. Сорокин П. А. Социология революции / Вст. ст. Ю. В. Яковца / Предисловие И. Ф. Кураса, И. И. Лукинова, Т. И. Деревянкина. - М.: Издат. дом «Территория будущего», РОССПЭН, 2005. - 704 с.

32. Субтельний О. Україна: історія. - Вид. 2 / Пер. з англ. / Вст. ст. С. В. Кульчицького. К.: Либідь, 1992. - 512 с.

33. Шубин А. В. Вожди и заговорщики: политическая борьба в СССР в 1920-1930-х годах. - М.: Вече, 2004. - 400 с.

34. Буллок А. Гитлер и Сталин: Жизнь и власть: Сравнительное жизнеописание. В 2 т. Том 1 / Пер. с англ. - Смоленск: Русич, 1994. - 528 с.

[1] Продовження серії публікацій автора на дану тему. Початок див.: Історія народного господарства та економічної думки України: Міжвід. зб. наук. праць: - Вип. 33-34. - Київ, 2002. - С. 56-67; Вип. 35-36. - Київ, 2003. - С. 85-95; Вип. 37-38. - Київ, 2005. - С. 87-95.