60. Особливості формування елементів корпоративного управління у вітчизняній господарській практиці (20-і роки ХХ ст.)

Н.А. Супрун

Стаття присвячена аналізу особливостей формування елементів корпоративного управління у процесі становлення вітчизняного підприємницького середовища на початкових етапах економічних трансформацій радянського періоду (20-іроки ХХ ст.).

Ключові слова: акціонерне товариство, нова економічна політика, корпоративне управління.

Постановка проблеми. Завдання дослідження сутності та еволюції корпоративних відносин і корпоративного управління як системи реалізації інтересів та прав акціонерів є об’ єктом постійного наукового інтересу у вітчизняній науковій літературі. Проте його концептуальне вирішення потребує цілеспрямованого і комплексного дослідження питання про залежність цілей, завдань та способів реалізації прав акціонерів від конкретних історичних умов розвитку господарської системи. Зокрема, важливою та малодослідженою сторінкою історичної еволюції корпоративного управління у вітчизняній господарській практиці залишається період кардинальних інституційних трансформацій початкового етапу радянських економічних реформ 1920-х років. Незважаючи на те, що в даний період функціонування ринкових господарських форм та їх відповідне наукове обґрунтування було зведене до мінімуму, дослідження їх розвитку (згортання) має важливе наукове значення для з’ясування етапів та тенденцій еволюції ринкового господарства і його окремих елементів.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Як показує дослідження вітчизняної наукової літератури, розвиток наукового інтересу до з’ясування історико-генетичної сутності корпоративних відносин пов’язаний з етапами активізації акціонерного підприємництва. У періоди акціонерних бумів, що, як правило, супроводжуються негативними тенденціями розвитку корпоративного устрою, актуалізується необхідність аналізу еволюційних витоків природи корпоративного управління як одного з найбільш важливих інститутів реалізації права власності. Натомість, періоди спаду спричиняють згортання наукових розвідок у даній сфері. Попри нестабільність розвитку вітчизняної корпоративної теорії та її значне відставання від загально цивілізацій- ного поступу, можна стверджувати, що на всіх етапах історичної еволюції вітчизняної корпорації вона виступає активним чинником розвитку та важливим елементом системи корпоративних відносин. Інституційні трансформації, пов’язані із процесом корпоратизації економіки, спричинили наприкінці ХХ ст. відродження інтересу до аналізу історичних форм організації та управління господарством, що довели свою конкурентоспроможність у минулому, а також еволюційних витоків наукових концепцій у світовій та вітчизняній науковій літературі. Відтак, у вітчизняній науковій літературі з’явилася низка наукових праць, присвячених аналізу різних історико-економічних аспектів еволюції корпоративних відносин та відповідних організаційних форм. Найбільш повно питання еволюції колективних форм господарювання в контексті формування засад корпоративізму в період економічних реформ 1920-х років проаналізовано у працяхВ. Гринчуцького, В. Касьяненка, С. Румянцевої, З. Левченко.

Одною із перших розвідок у сфері дослідження проблем еволюції корпоративних відносин в сучасній українській науковій літературі стала праця В. Гринчуцького «Промислові трести в Україні у 20 роки», що є важливим джерелом для з’ясування практичних аспектів особливостей еволюції корпоративних організацій у вітчизняній господарській практиці початку ХХ ст. [7]. Дана праця побудована на аналізі значного масиву фактологічних джерел, що ілюструють історичні умови та процес становлення корпоративних організацій у вітчизняній практиці початку ХХ ст. Особливий інтерес в контексті нашого дослідження викликає праця В. Касьяненка «НЭП и акционерное предпринимательство в СССР» [9]. Дана робота привертає увагу комплексним аналізом практичних аспектів та наукових концепцій акціонерного підприємництва радянського періоду реалізації нової економічної політики. Представлена в роботі історична реконструкція процесу становлення та організаційного оформлення корпоративних відносин на початковому етапі радянських реформ є важливим джерелом для з’ясування особливостей еволюції елементів корпоративного управління у вітчизняній господарській практиці. Важливі аспекти історичного розвитку вітчизняного корпоративного середовища у господарській практиці періоду НЕП-у розглянуті у публікаціях С. Ру- мянцевої [13] та З. Левченко [11]. Названі наукові праці є важливим джерелом для з’ясування тенденцій та закономірностей історичної еволюції інституту корпоративного управління та особливостей формування його національної моделі.

Невирішена частина загальної проблеми. Разом з тим, у дослідженнях становлення акціонерного підприємництва початку ХХ ст. залишається низка теоретико-методологічних проблем, що потребують поглибленого аналізу з урахуванням особливостей історичної еволюції вітчизняного господарства. До таких питань слід віднести дослідження еволюційних витоків та тенденцій розвитку вітчизняної моделі корпоративного управління у радянський період.

Метою даної статті є аналіз особливостей формування елементів корпоративного управління у процесі становлення вітчизняного підприємницького середовища на початковому етапі формування економічного укладу адміністративно-командного типу (у 1920-х роках).

Основна частина. Вихідним моментом формування корпоративного середовища в радянський період стала незавершеність реформи акціонерного законодавства, розпочатої ще наприкінці ХІХ ст. Тимчасовий уряд обмежився лише частковим перерозподілом функцій регулювання процесу заснування акціонерних товариств між державними органами влади. Вже у грудні 1917 р. радянська влада розпочала політику націоналізації акціонерних банків і великих промислових підприємств: банківська справа була визнана державною монополією, акціонерні банки об’єднані з Державним банком, а акціонерні компанії в інших господарських сферах зобов’язані укласти угоди про порядок державного контролю за їх діяльністю [2]. Відповідно, подальший розвиток корпоративного законодавства та наукові розробки цієї проблеми на початку 1920-х років були підпорядковані інтересам державної політики націоналізації.

У 1930-х роках зміни в господарській політиці щодо корпоративних організацій спричинили пожвавлення інтересу до дослідження проблеми. Відродження акціонерного бізнесу та наукових досліджень у межах корпоративної теорії пов’язане із початком нової економічної політики (НЕП). У 1920 р. Декретом уряду було затверджено програму відродження промисловості на основі залучення іноземного капіталу, приватних підприємств та акціонерних компаній, а також затверджено низку важливих нормативних документів, що визначали їх інституційні засади (насамперед, Цивільний кодекс). У травні 1922 р. вийшла постанова ВЦВК «Про основні приватні майнові паї», якою дозволялося заснування акціонерних товариств [3]. Згідно із цим документом, акціонерні товариства були поділені на державні, змішані та приватні. Відповідно до Цивільного кодексу, статутний капітал акціонерного товариства мав формуватися за рахунок внесків засновників, які могли укладати будь-які угоди від імені товариства ще до публікації оголошення про реєстрацію. При цьому, якщо згодом загальні збори акціонерного товариства не схвалювали ці угоди, засновники товариства несли особисту та солідарну відповідальність за угодами перед контрагентами. Виконавчим органом акціонерного товариства визначалося правління, яке мало право укладати будь-які угоди від імені товариства. За збитки, завдані неефективним керівництвом, члени правління несли солідарну відповідальність перед товариством, а у разі банкрутства останнього - відповідальність перед акціонерами та кредиторами. Важливість унормування даного положення для подальшого розвитку корпоративного управління полягає в тому, що вперше було поставлене (та отримало значний резонанс у науковій літературі) питання про необхідність запровадження відповідальності керівництва компанії перед її власниками за неефективне управління акціонерним капіталом. Проте дане положення не отримало розвитку в акціонерній практиці досліджуваного періоду через деформацію економічної сутності акціонерної власності як механізму акумуляції капіталів.

Відродження акціонерного товариства стало результатом заінтересованості держави у створенні організаційної форми акумуляції приватних капіталів для реалізації суспільно-господарських та державних проектів. Одним із перших державно-акціонерних товариств стало Всеросійське акціонерне товариство фінансування місцевої електрифікації «Електрокредит», засновниками якого виступили виключно державні організації (1922 р.). Як бачимо, на практиці форма акціонерного товариства здебільшого використовувалася для об’єднання майна державних (націоналізованих) підприємств, перерозподілу в даній формі суспільної власності та створення можливостей для централізації контролю за її використанням. Загалом у 1922 р. було засновано 20 акціонерних товариств, а до початку 1925 р. їх було понад 150. Найбільш активно акціонування розгорнулося у банківській сфері: окрім Державного банку, що був реструктуризований через процес акціонування, у 1920-х роках було засновано п’ять великих комерційних банків, які мали 95 філій по всій країні [16].

Примітно, що виникнення специфічної форми акціонерного товариства за участю держави не знайшло відображення у змісті теоретичних конструкцій та правових норм, які передбачали однакову регламентацію дій та функцій для всіх акціонерних товариств, незалежно від складу їх учасників. Використання інституту акціонерного товариства як форми об’єднання державних підприємств супроводжувалося заходами підпорядкування його в адміністративному порядку органам державного управління, що спотворювало сутність даного інституту. Разом з тим, притаманні акціонерній формі господарювання демократизм в управлінні та певна автономія щодо підприємницького середовища становили основу суперечності із системою централізованого управління економікою.

Незважаючи на певні неузгодженості в практиці організації корпорацій, активізація акціонерного бізнесу спричинила зростання інвестиційної активності та розвиток ринку цінних паперів. Згідно з Декретом 1922 р. було відроджено обіг основної економічної одиниці акціонерного капіталу - акції - та дозволено емісію акцій різних видів (іменних і на пред’явника). Акцію визначено матеріальним носієм права на отримання дивідендів із чистого прибутку товариства, а також права на управління товариством. Фактично, даним положенням було закріплено перелік основних прав акціонера та механізмів їх захисту, тобто в основних рисах визначено необхідність існування системи їх представництва та реалізації (в сучасному трактуванні - корпоративного управління). На практиці ж позначилася тенденція до зміщення ціннісних орієнтирів у правах акціонерів - від права на отримання частки доходу у вигляді дивідендів до права на участь в управлінні товариством. Починаючи з 1920-х років пріоритетним мотивом інвестування в акції для більшості акціонерів дослідники називають можливість брати участь в управлінні товариством, а не перспективи отримання потенційного доходу. Очевидною причиною такого становища була відсутність довіри населення до трансформаційних заходів нового уряду і, відповідно, до перспектив довготривалого інвестування, що спричинило переорієнтацію економічної мотивації інвесторів на досягнення економічного ефекту (дивідендів) у короткостроковому періоді. Разом з тим, попри значну деформацію системи економічної мотивації інвесторів, ця тенденція визначила необхідність відпрацювання на практиці та внормування правил і механізмів реалізації можливостей управління акціонерним капіталом, що, в кінцевому підсумку, сприяло вкоріненню корпоративного управління як системи формальних норм та неформальній суспільній легітимізації даного інституту.

Формуванню інституційної бази корпоратизації сприяло прийняття у 1927 р. «Положення про акціонерні товариства» (з незначними змінами діяло до 1961 р.), яке більш детально внормувало основні принципи їх створення й діяльності [4]. У Положенні було закріплено надзвичайно важливі елементи корпоративного устрою, що зберігають свою цінність не тільки як історіографічний матеріал, а й мають актуальність та практичне пізнавальне значення для сучасної практики становлення корпоративного управління. Зокрема, викликають дослідницький інтерес положення щодо: порядку ліквідації акціонерного товариства; компетенції загальних зборів акціонерів (зокрема, загальні збори мали право звільняти з посади членів правління до закінчення терміну їх обрання); необхідності створення спеціальних заходів щодо управління контрольним пакетом акцій; процесу підписки на акції (передбачалося укладання угоди між засновниками й передплатником). Згідно із Положенням, акціонерне товариство повинно було мати не менше трьох засновників (для державних акціонерних товариств - не менше двох).

Окрім того, законодавче положення про акціонерні товариства чітко відмежовувало державні акціонерні товариства від змішаних і приватних, остаточно вирішивши питання про юридичну природу державних акціонерних товариств. Необхідність такого статусу визначалася тим, що на той час дані організаційні форми складали 96% загальної кількості акціонерних компаній країни [8, с. 64]. Відмежування державних акціонерних товариств від змішаних і приватних компаній сприяло розв’язанню питання щодо їх організаційно- правової природи та економічних особливостей функціонування. Згідно з Положенням, державним визнавалося лише таке акціонерне товариство, всі акції якого належали виключно державним установам чи підприємствам. Закон забороняв відчужувати акції державного акціонерного товариства третім особам (окрім державних установ та підприємств), відповідно, акції таких товариств не могли перебувати у вільному обігу. Як відзначає відомий дослідник історії вітчизняного корпоративного права В. Долинська, «акції цих товариств не котирувалися на біржі, а підлягали відчуженню в якості товару, відігравали роль паїв об’єднання суб’єктів» [8, с. 64].

У Положенні також запроваджувалася норма про необхідність здійснення контролю за ефективністю використання акціонерної власності за допомогою створення спеціального органу представництва інтересів акціонерів та управління компанією - Ради директорів. При цьому товариству надавалася певна свобода у регламентації діяльності даного органу (можливість його створення, функції та порядок функціонування) через закріплення відповідних норм у статуті компанії. Рада директорів розглядалася на даному етапі як проміжний орган між загальними зборами акціонерів та правлінням, що вирішує питання, які за статутом чи за рішенням загальних зборів не в праві вирішувати правління.

Слід відзначити, що вітчизняне дореволюційне законодавство не містило положень щодо унормування інституту Ради директорів (наглядової ради). Разом з тим, як відмічав видатний український вчений ХІХ ст. П. Цитович, «незважаючи на відсутність державного інтересу в існуванні зазначеного органу, в приватному порядку (в статутах конкретних компаній) передбачається створення наглядового комітету - третього органу акціонерного товариства, не відомого нашому законодавству» [15, с. 176]. Відтак, впровадження даного правового механізму захисту прав акціонерів в якості обов’язкового сприяло формальному законодавчому закріпленню неформальної норми корпоративної взаємодії. Попри те, що даний інститут не отримав значного поширення на практиці через відсутність теоретичної бази та практичного досвіду, поява даної норми стала основою формування у радянських акціонерних товариствах елементів управлінської структури світового типу та справила значний вплив на суспільне усвідомлення важливості існування корпоративного контролю як інституту. Разом з тим, кодифікація даної корпоративної норми спричинила активні наукові дискусії щодо важливості представництва інтересів акціонерів у періоди між загальними зборами. Так, у працях В. Вольфа, в контексті аналізу основних параметрів діяльності Ради директорів, були визначені її можливі компетенції та ієрархічне положення у структурі органів управління корпорацією, що стало теоретичним підґрунтям формування норм корпоративного управління, аналогічних сучасним [6]. У цьому контексті слід підкреслити, що положення про керівництво діяльністю акціонерної компанії посередництвом Ради директорів є одним із найбільш важливих сучасних принципів корпоративного управління.

Розвитку елементів корпоративного управління посприяло прийняття у 1922 р. Цивільного кодексу, в якому внормуванню акціонерних питань було відведено 44 статті (ст. 322-366). Для становлення елементів корпоративного управління принципове значення мало затвердження в даному документі обов’язку акціонерної компанії обирати ревізійну комісію із числа акціонерів для контролю за діяльністю виконавчого органу - правління акціонерної компанії [1, ст. 360, с. 162]. На ревізійну комісію покладалося зобов’язання перевіряти щорічний звіт правління, вести контроль витрат та доходів у касі товариства. Також було унормовано важливе питання щодо гарантійної ролі особи засновників, які, згідно із положенням кодексу «зобов’язані залишати за собою в загальному 1/10 частину випущених акцій і не в праві відчужувати їх до затвердження звіту за другий операційний рік» [1, ст. 326, с. 156].

Важливим етапом у розвитку корпоративних норм та принципів корпоративного управління стало прийняття Декрету «Про державні промислові підприємства, що функціонують на підставі комерційного розрахунку (трести)» від 10.04.1923 р., в якому вперше у світовій практиці було зафіксовано необхідність регулювання складних корпоративних організаційних форм - трестів та визначено основні елементи їх управлінської структури (ВРНГ ^{^[1]}, правління та ревізійна комісія). Необхідною умовою та економічною основою розвитку даної організаційної форми стало закріплення за промисловими трестами наданого їм державного майна, оскільки потреба у здійсненні господарської діяльності вимагала певної організаційної самостійності у прийнятті управлінських рішень та наявності відокремленої майнової бази. Лише на основі закріпленого за ним майна трест міг реалізувати господарсько-оперативну самостійність у виконанні покладеного на нього державою планового завдання й нести матеріальну відповідальність за всіма зобов’язаннями.

Даним законодавчим актом було запроваджено принципово важливе положення про статутний капітал тресту, а також уточнено критерії розмежування основного та обігового капіталу. Запровадження даних економічних категорій у нормативному трактуванні мало надзвичайне значення для формування економічної бази розвитку корпоративного управління, оскільки ним визначалася економічна сутність статутного капіталу як гаранту прав акціонерів та як основного об’єкта управління всередині корпорації. У науковій літературі, зокрема у працях М. Арєфьєва [5], В. Вольфа [6], С. Ландкофа [10], спроби з’ ясувати сутність статутного капіталу розглядалися у контексті аналізу таких проблем: структура та її основні елементи, джерела формування (реальні цінності або відповідна їм грошова маса), розподіл його на різні фонди. Проблема досліджувалася насамперед у контексті акумуляційної здатності та гарантійних функцій статутного капіталу. Науковці звертали увагу на те, що виконання капіталом гарантійної ролі можливе лише за умови нагромадження реальних майнових ресурсів та адекватної оцінки їх цінності. Згідно з Декретом, визначальним був майновий склад капіталу, при цьому його грошова оцінка мала похідне значення. Цей підхід був зумовлений тим, що тресту виділявся певний обсяг майна за особливим інвентарним описом, де чітко фіксувався його склад. Визначення структури та складу майна мали принципове значення для ефективної діяльності тресту, оскільки щодо різних частин майна права були різними: так, щодо обігового капіталу трест мав не лише право користування й володіння, а й право розпорядження (застави та продажу), тоді як щодо основної частини майна права тресту обмежувалися лише користуванням і володінням (без права застави та продажу). Важливою структура цього майна була і для третіх осіб, оскільки стягнення на їх користь могло бути накладено тільки на обігову частину майна і не могло накладатися на основну його частину. Будучи домінуючим власником, держава мала певний економічний інтерес щодо реальної структури капіталу тресту, оскільки була заінтересована у збереженні та примноженні майна націоналізованих підприємств.

Досліджувані організаційні форми не можуть бути віднесені до корпоративних організацій ринкового типу, оскільки вони формувалися у вигляді господарських комплексів, що не мали прав юридичної особи та комерційної свободи прийняття рішень, виступаючи в такій ролі як структурна одиниця загальнодержавного господарського комплексу. Основною метою їх організації в різні періоди було посилення державного контролю та регулюючого впливу на розвиток народногосподарського комплексу, що функціонував на антиринкових засадах. Проте саме в цих антиринкових за своєю сутністю формах вперше у світовій історії була апробована можливість функціонування складних корпоративних структур та здійснено спроби формування особливого різновиду корпоративної власності - державно- акціонерної. З огляду на проблемність становлення такої власності та здійснення контролю за ефективністю реалізації корпоративних прав держави в економіці сучасної України особливості функціонування останньої безперечно потребують окремого ґрунтовного дослідження.

Важливим для подальшого розвитку елементів корпоративного управління стало унормування гарантійної ролі держави, що визначалося у затвердженні відповідним Народним комісаріатом найважливіших рішень загальних зборів акціонерів: зокрема, складу правління, фінансового плану, розподілу прибутку, змін статуту та ліквідації державного акціонерного товариства тощо. За державою закріплювалося право мати своїх представників на загальних зборах (із правом голосу), виносити на їх обговорення будь-які питання та скликати надзвичайні загальні збори акціонерів. Активна позиція держави щодо запровадження системи корпоративного контролю може бути пояснена тим, що на той час сама ідея створення акціонерного товариства як механізму акумуляції капіталу втратила актуальність. Головною метою заснування державних акціонерних товариств була не стільки концентрація капіталу, скільки посилення державного контролю за процесом господарської діяльності. Державні і змішані товариства лише за формою були акціонерними, а за суттю вони цілком зберігали риси державного підприємства. Крім того, змішані акціонерні товариства, яких налічувалось у країні всього 10%, розглядались як перехідна форма до державних товариств, що свідчить про те, що дозволена державою діяльність окремих ринкових організаційних форм мала на меті поступову їх трансформацію у форми державного контролю за господарством. Аналіз основних тенденцій розвитку корпоративного підприємництва свідчить, що основну роль у його розвитку відігравав державний капітал.

Упродовж наступних років державний капітал почав все глибше проникати в капітал акціонерних компаній, прибутки яких надалі розподілялися між відповідними відомствами. Поступова відмова радянського уряду від принципів НЕП-у призвела до поступової трансформації акціонерних товариств у суто державні підприємства. Зі згортанням економічної програми НЕП-у відбулося остаточне витіснення корпоративних форм та елементів корпоративного управління із господарської практики. До початку 1930-х років практично всі вони були перетворені на державні підприємства, за винятком Банку для зовнішньої торгівлі (1924 р., пізніше - Зовнішекономбанк) та Всесоюзного акціонерного товариства «Інтурист» (1929 р.). Проте ці товариства лише формально можна визначити як акціонерні, в основі їх діяльності були покладені принципи державного підприємництва. Можна стверджувати, що традиція активного регуляторного впливу держави у формуванні корпоративного середовища, що була притаманною всьому історичному періоду розвитку підприємницьких форм у вітчизняній практиці, об’єктивно визначила особливості сучасної вітчизняної моделі корпоративного управління в частині реалізації прав держави-акціонера. Відповідно, для оптимізації сучасної системи захисту корпоративних прав держави важливе наукове та прикладне значення має аналіз та узагальнення історичного досвіду регулювання участі держави в акціонерному капіталі.

У період з 1930-х до 1980-х років у Радянському Союзі було створене лише одне акціонерне товариство - Страхове акціонерне товариство СРСР, проте і воно лише за формою, а не за принципами діяльності було акціонерним.

Важливим чинником формування інституційної бази та відповідних елементів корпоративного управління стало наукове обґрунтування проблем корпоративного устрою вітчизняними вченими. У перші післяреволюційні роки дослідження були зосереджені на аналізі прикладних аспектів трансформації економічної системи та здійснювалися в контексті ефективності заходів Радянської влади по націоналізації акціонерних компаній. У 1930-х роках реставрація ринкових елементів у господарській політиці спричинила пожвавлення наукового інтересу до дослідження проблеми корпоративного устрою. Наукові дослідження вітчизняних науковців М. Арєфьєва, Л. Виноградова, В. Вольфа, П. Гусаковського, П. Кактиня, С. Ландкоффа було зосереджені на з’ ясуванні особливостей становлення нової економічної системи та місці корпоративних організацій в ній.

Як позитивний момент у характеристиці поступального розвитку вітчизняної корпоративної теорії цього періоду, можна відмітити той факт, що як у науці, так і в практиці корпоративного будівництва в період непу, коли виникла необхідність законодавчого унормування, а, відтак, і теоретичного обґрунтування корпоративних відносин як активного елементу ринкового середовища, з успіхом був використаний теоретичний досвід наукової розробки проблеми у працях науковців минулих століть. Так, у працях радянських вчених в якості теоретичного підґрунтя досліджень використовувались основні концепції видатних науковців дорадянського періоду: Л. Петражицького [12], І. Тарасова [14], П. Цитовича [15] та ін. Навіть законодавство названо- го періоду, покликане регулювати функціонування одержавленого корпоративного сектору у принципово відмінних від ринкових умовах, не змогло проігнорувати досвід теоретичних надбань у сфері корпоративної теорії. На жаль, в сучасній історико-економічній літературі праці названих вчених до сьогодні залишають без належної уваги дослідників та відповідного критичного узагальнення їх теоретичного здобутку.

Результатом реалізації розпочатого у другій половині 1920-х рр. курсу на ліквідацію акціонерних компаній у країні стало також відчутне зниження активності наукових досліджень із проблематики корпоративного устрою. Як зазначає В. Долинська, у радянській корпоративній науці «відбулася відмова не тільки від вирішення концептуальних питань, а навіть і від їх постановки на користь прикладних моментів» [8, с. 24]. Історіографічний аналіз економічної літератури радянського періоду свідчить, що переважно на початковому етапі - до 1930-х років - простежуються елементи наступності в економічних дослідженнях корпоративного середовища, функціонуванні різноманітних організаційних форм та методів управління. Але в міру витіснення ринкових відносин відбувалась зміна концептуальних засад наукового дослідження проблеми та відмова від незаангажованої наукової оцінки реальних економічних процесів. Зміна наукової парадигми та концептуальних підходів не дала можливості вітчизняним вченим об’єктивно оцінити процеси розвитку корпорацій в радянській економіці, що значно зменшило ефективність наукових досліджень та унеможливило вироблення практичних рекомендацій щодо подальшого використання досвіду діяльності корпоративних структур.

У розвитку корпоративних відносин та, відповідно, корпоративної теорії настала вимушена перерва до кінця 80-х років ХХ ст. Проте існування незначної кількості наукових праць із досліджуваної проблематики свідчить, що науковці навіть в умовах ідеологічного тиску намагалися вивчати проблеми ефективності організаційних форм господарства, оптимізації системи управління та співвідношення повноважень учасників корпоративних відносин. Відтак, перспективним напрямком дослідження даного етапу історії вітчизняної економічної науки повинен стати аналіз особливостей формування економічних концепцій акціонерного підприємництва в радянський період, коли наукові дослідження здійснювалися під тиском ідеологічних догматів, адміністративно-командних методів керівництва та некомпетентного втручання.

Висновки. Аналіз розвитку корпоративних відносин у радянський період свідчить, що під тиском жорстких ідеологічних імперативів, орієнтованих на згортання ринкового середовища та максимальне одержавлення економіки, а, відтак, і максимальне зменшення частки ринкових елементів та відповідних організаційних форм у господарстві країни, відбулася значна деформація як їх економічної сутності, так і організаційної структури. Сказане, насамперед, стосується корпоративних організацій, які в перші роки становлення радянської економічної системи виявились найбільш активними та поширеними елементами ринкового підприємницького середовища. Дослідження становлення вітчизняного акціонерного середовища у радянський період свідчить, що, попри певні інституційні викривлення, в межах даного періоду були закладені засади корпоративного управління та апробовані на практиці такі його важливі елементи, як система корпоративного контролю через представництво Ради директорів, компетенції загальних зборів акціонерів, визначення спеціальних заходів щодо управління контрольним пакетом акцій, система контролю за процесом підписки на акції тощо.

Важливо також відзначити, що саме у практиці становлення корпоративних відносин радянського періоду сформувалися риси, які й дотепер визначають специфіку вітчизняного корпоративного середовища, а саме: значна роль держави як одного з найбільших акціонерів та як ініціатора корпоративних трансформацій; невідповідність номінальних прав та реальних можливостей захисту інтересів акціонерів; правовий нігілізм та відсутність інтересу в пересічних акціонерів щодо реалізації власних прав тощо. Зберігає актуальність дослідження ролі держави в системі корпоративних відносин, оскільки саме радянський період став початковим етапом формування засад і принципів функціонування державно-корпоративної власності та інституту державних корпоративних прав. Оскільки концептуальне розуміння проблеми участі держави в акціонерній ієрархії та відповідній системі корпоративного управління в сучасний період перебуває на стадії становлення, дослідження початкового етапу формування механізмів забезпечення корпоративних інтересів держави є важливим для наукового обґрунтування та правового унормування, а також усвідомлення ролі різних еволюційних чинників у процесі становлення елементів інституту корпоративного управління.

Разом з тим, дослідження розвитку корпоративних організаційних форм свідчить, що їх відродження в межах командно- адміністративної економічної системи призвело до значних інституціональних викривлень інституту корпоративного управління та його сприйняття в суспільстві. Десятиліття панування системи бюрократично-розподільчого соціалізму спричинили знецінення інститутувласності та формування стійких суспільних стереотипів (неформальних інститутів) - фрірайдерства , патерналізму, абсентеїзму , що в кінцевому підсумку стало найбільш значним інституціональним обмеженням для ефективного розвитку корпоративних відносин на етапі сучасних трансформаційних перетворень. Визначення особливостей формування названих суспільних стереотипів та їх ролі у процесі ін- ституціоналізації сучасної вітчизняної моделі корпоративного управління актуалізує необхідність подальшого системного аналізу проблеми, що покликаний виявити механізми нівелювання їх негативних впливів та запропонувати стратегію їх заміщення більш ефективними неформальними інститутами. Таке заміщення може відбуватися лише за умови цілеспрямованої державної політики, що орієнтована на реалізацію національних стратегічних пріоритетів, метою яких є оптимі- зація інституціональної взаємодії економічних агентів та формування моделі сталого розвитку.

^{^[1]} ВРНГ - Вища рада народного господарства (1917-1932), загальногосподарський центральний орган, на який покладалося завдання організації народного господарства і фінансової системи. В міру зосередження у руках держави націоналізованої промисловості ВРНГ стала центральним державним органом управління нею.