17. «Та дороги розійшлися...» (письменники на життєвому шляху Івана Огієнка)

М. О. Лєцкін
Житомирський державний університет імені Івана Франка

Стаття розглядає взаємини великого українського науковця, поета й первосвященика Івана Огієнка та знаного російського радянського поета Дем’яна Бєдного, шляхи яких тісно перепліталися на початку XX ст., але швидко стали протилежними.

Ключові слова і словосполучення: освіта, поеми і вірші, філологічні зацікавлення, еміграція, церква.

В автобіографічній праці «Моє життя», опублікованій уперше в 1935-1936 роках, Іван Огієнко, фіксуючи факти й перебіг своєї після- шкільної, післябрусилівської освіти та називаючи себе у третій особі, зазначив таке:

«1896.УІІІ — 1900.VI. Навчається в чотирилітній Військово- Фельдшерській Школі... Ближчі товариші в школі: Юхим Придворов (тепер письменник Дем’ян Бєдний), Михайло Донець (тепер оперний артист) і ін. ...

1897 — 1900. Писання поем і віршів російською мовою навпере- гонки з Юхимом Придворовим (Дем’яном Бєдним)...

1899 — 1900. Співредактор із Юх. Придворовим (Д.Бєдним) рукописного шкільного місячника: «Моя Библиотека», де містить свої вірші» [1, с.11-12].

Здавалося б, багато чого спільного було в цих двох юнаків. Юхим, 1883 року народження, був лише на рік молодший за Івана, народженого 1882 року. Обоє були з бідних українських родин: Іван — напівсирота, син померлого на той час відставного солдата з містечка Брусилова (нині це Житомирщина, а тоді Київська губернія), Юхим, народжений у селі під Єлисаветградом, виховувався переважно дідом [2, с.6]. Обоє в дитинстві мали контакти з православною церквою: Іван в Брусилові співав у церковному хорі, Юхим був сином церковного сторожа. Обоє саме через нестатки опинилися учнями згаданої Київської військово-фельдшерської школи (хоч зацікавлення мали філологічні, а ніяк не медичні), бо для продовження освіти в інших навчальних закладах потрібні були чималі гроші, тоді як у згадану спеціалізовану школу приймали хлопців на безкоштовне навчання [3, с.51]. Обоє знайшли у фельдшерській школі вихід для свого поетичного хисту — звісно, офіційною в імперії російською мовою [8, с.40]. «Здібності Ю.Придворова, його спілкування з редакціями київських журналів, свідком яких час від часу був й І.Огієн- ко, публікації в газеті «Киевлянин», визнання молодого поета громадськістю стимулюють юнацьку амбітність Івана» [9, с.33]. Обоє, віддавши по закінченні цієї школи належне за законом медицині, врешті- решт спромоглися віддатися вимріяній гуманітарній вищій освіті. Обоє прибрали для своїх поетичних публікацій (вже у справжніх, не рукописних виданнях) псевда: Іван Огієнко виступав як Іван Рулька, Юхим Придворов — як Дем’ян Бєдний.

«Мотиви душевного смутку, печалі, безвиході, болісних розчарувань, тривожного очікування чергової невдачі, а то й біди присутні в переважній більшості поетичних творів, написаних Іваном Огієн- ком у період з 1906-го по 1911 роки. Ліричний герой поета — зовсім юний, вразливий душею, змалку пізнав і сирітську долю, і тяжку працю, і людську підлість, заздрість та зраду» [4, с.167]; ці настрої переростають у соціальний протест. Схожі мотиви були притаманні також раннім поезіям Ю.Придворова, що можна простежити навіть текстуально, наприклад:

Ось ходімо в село, там побачимо горе,

Та таке, що ніколи й не снилось тобі...

Якби сльози села, що пролиті в журбі,

Та злилися в одно — було б справжнєє море... (Іван Огієнко).

С тревогой жуткою привык встречать я день Под гнетом черного кошмара.

Я знаю: принесет мне утро бюллетень

О тех, над кем свершилась кара... (Юхим Придворов).

Однак уже у фельдшерській школі виявилося те, щу розрізняло двох початкуючих поетів. І тут, перетинаючи великий, більш аніж 60-річний часовий простір, варто згадати, що 1963 року в 10-11 (118119) числі свого вінніпезького журналу «Віра й культура» Іван Огієнко — митрополит Іларіон — опублікував порівняно невеликий (на чотири сторінки) матеріал «Дем’ян Бєдний (1883—1945). Спогади» [5, с.219]. Цей мемуарний текст був навіяний Іванові Івановичу 80ми роковинами колишнього колеги, і звідси ми довідуємося про деякі особливості духовної атмосфери Київської військово-фельдшерської школи кінця ХІХ — початку XX століття. За словами І.Огієнка, ця школа давала обом (як, звісно, й іншим учням) рівні стартові можливості у подальшому світоглядному розвиткові, бо хоча вона спеціально й не культивувала української національної ідеї, але «не накидала й російського патріотизму» [5, с.9]. Іван Огієнко, згаданий ним в автобіографії майбутній оперний співак Михайло Донець, а також випускник 1907 року майбутній письменник Остап Вишня — Павло Губенко [6, с.9] обрали перший шлях, осяяний українською ідеєю, за що й мали кожен свою Ґолґофу: Огієнко — піввікове вигнання, Вишня

— гулагівські митарства, Донець — розстріл. Повним антиподом виявився Придворов-Бєдний «з його відвертою зневагою не тільки до Бога, а й до найважливіших моральних чеснот людського життя» [5, с.9]. Можливо, в цій характеристиці є певна доза погляду на більш пізнього Юхима-Дем’яна, але в цілому вона абсолютно правильна, бо навіть і сам поет згадував: «Учился я старательно и успешно. Казенную премудрость усвоил настолько основательно, что... долго я не мог отделаться от... патриотической закваски»´ [2, с.6], та й в апологетичній статті на його честь ідеться про ранні вірші Дем’яна, «проникнутые верноподданическим духом» [2, с.6]. Цікаво, що й у віршованих рядках обидва поети показали різницю між собою. І.Огієнко у цитованих спогадах 1963 року наводить такі власні рядки, написані, вочевидь, у тридцяті роки (це припущення обґрунтуємо трохи згодом):

А ми вкупі молодими Правді присягали, —

Та дороги розійшлися,

И ми не тими стали [3, с.51].

А Дем’ян Бєдний в поезії «Юной гвардии» так осмислює свій шлях у молоді роки, фактично визнаючи відсутність у себе принциповості й людської гідності:

Перед кем лишь мне, парнишке,

Не случалось спину гнуть?..

Сиротливый одиночка,

Брел я слепо, наугад.

Вправо шел по бездорожью,

Влево брел наискосок,

И дрожал пугливой дрожью Мой незрелый голосок.

Тепер варто повернутися знову до Огієнкових спогадів 1963 року про Дем’яна Бедного. «Коли я професорував у Варшавському університеті, я натрапив у якомусь журналі на поему Придворова, присвячену емігрантам», де Дем’ян «висміював еміграцію і закликав мене «на родіну» [5, с.142-143]. Ці слова І.Огієнка багато про що говорять.

І.Огієнко професорував у польській столиці з 1926 по 1932 рік [5, с.35-38], на цей час він був уже всеєвропейсько-відомим україністом, славістом і церковником, автором численних праць (і великих монографій, і портативних брошур), як «Огляд українського язико- знавства», «Українська граматична термінологія», «Українська граматична література», «Як селяни пишуть та читають по-українському», «Вчімося рідної мови», «Українська культура», «Курс украинского языка», «Друкарська трійця: Фіоль, Скорина і Хведорович: ´ Виділено мною. — М.Л.

Історичний нарис із світанку українського друкарства», «Свято української культури», «Український стилістичний словник», «Український правопис зі словничком», «Чистота й правильність української мови», «Нариси з історії української мови», «Українська літературна мова ХУІ ст. і Крехівський «Апостол» 1560-х років»; «Історія церковнослов’янської мови», «Новочасний церковнослов’янський правопис»; «Отражение в литературе «Неба Новаго» Іоаникия Галятовс- каго, южнорусскаго проповедника ХУІІ в.», «Проповеди Іоаникия Галятовскаго, южнорусскаго проповедника ХУІІ века», «Брусиловская Свято-Воскресенская замковая церковь», «Брусиловское церковное братство и его культурно-просветительная деятельность» та ін. Найвизначніші з цих праць «здобули велике визнання у європейській славістиці і стали обов’язковою лектурою для докторантів слов’янознавства в університетах Праги й Відня невдовзі вже після виходу їх у світ» [5, с.40]. Крім того, за плечима І.Огієнка був досвід міністра та головноуповноваженого УНР, а людину з таким минулим і з антиросійськими церковними поглядами варто було б, на думку московських більшовицьких керманичів, спробувати заманити до СРСР, як це вони зробили (з різним ступенем успіху й відповідно з різними наслідками) стосовно В.Винниченка та М.Грушевського.

Чому ж сбме Дем’янові Бедному випала така «честь» — спробувати повернути І.Огієнка «на родіну»? Тут діяв складний комплекс факторів. З одного боку, Дем’ян на цей час остаточно перетворився на повного антипода І.Огієнка: він став вірним ленінцем-сталінцем (навіть мешкав у московському Кремлі поруч із «вождями», брав особисту участь у страті Ф.Каплан: «Одной дорогой с Лениным я с давних пор держусь.») і оспівував ту радянську фантасмагоричну дійсність та комуністичну ідеологію, проти яких мужньо боровся

І.Огієнко. І якщо Огієнкові-поетові більше за все боліли знедолена рідна Україна та її народ («Я взяв своє серце малими руками й віддано поклав Україні до ніг.»; «Що тяжчий хрест за край свій рідний, що більша за народ свій жертва, — скоріше прийде час побідний, й не буде праця наша мертва»), то Придворову-Бєдному в дусі горезвісного «пролетарського інтернаціоналізму» були ближчі до серця «латышские красные бойцы» (назва його поезії), для нього важливіше те, що «средь женщин узбекских прекраснее нет Зайнет», він гнівно вимагав «!» — та найголовніша проблема « Руки прочь от возмущенного Китая інтернаціоналізму», звісно, така: «Будь такие все, как вы, ротозеи, что б осталось от Москвы, от Расеи?»; «Кто он: захватчик ли румынский, иль белый русский офицер, иль самостийник украинский, или махновский изувер?». Дем’ян Бєдний віддався червоній заразі з ентузіазмом неофіта: «Коммунизм — наше красное знамя, и священный наш лозунг — борьба»; хоча інколи в нього і проривалися зізнання в нещирості, награності своєї причетності до комуністичних ідеалів: «Я сросся с бодрой маской. И прав, кто скажет мне в укор, что я сплошною красной краской пишу и небо и забор». Індустріалізація та колективізація разом із голодоморами довели український народ (і не лише український) до прірви вимирання, а у віршах Дем’я- на царював «соціалістичний реалізм»: «Обо всех всего не скажешь вкратце, во дворцах — чем наша власть горда — вместо прежних подлых тунеядцев веселятся рыцари труда!»; «Стальные кони мчат победно на коллективной полосе». Він позиціюнував себе войовничим атеїстом і висміював усе, що було пов’язане з Христовою вірою: поет радів тому часові, «когда забыли люди бога и стали сундуки трясти у богачей»; «Что с попом, что с кулаком — вся беседа: в брюхо толстое штыком мироеда!»; «Событий сколько, бог ты мой! (Тьфу! Бог! Нельзя без оговорки!)»; «Дурман поповского глагола томится в собственном гною.». Словом, для союзної влади Дем’ян був «свій» і усім життям виправдовував не так своє псевдо (бо існував не бідно), як справжнє прізвище (бо був придворним при радянських можновладцях). З іншого боку, за ним водилися грішки, на які йому вказували «высочайшим перстом»: Ленін дорікав поетові за грубість («Грубоват. Идет за читателем, а надо быть немножко впереди»), а ЦК ВКП(б) і Сталін поскубли його за те, що в нього якось мимоволі прорвалось його малоруське походження й він дозволив собі посміятися над деякими непрогресив- ними рисами російського народу, які відображені у фольклорних ідеалах лежання на пічці та «щучьего веления, моего хотения» [2, с.40-41]; отже, Дем’ян був у влади «на гачку». І до того ж він колись був особисто знайомий з «українським буржуазно-клерикальним націоналістом» Іваном Огієнком — так кому ж і виманювати того професора «на роді- ну», як не Придворову-Бєдному?.. На щастя, І.Огієнко, хоч і тужив за батьківщиною, на цю провокацію не піддався.

Спогади І.Огієнка про Дем’яна Бедного свідчать і про те, що професор при всій своїй титанічній діяльності й відповідній зайнятості встигав стежити, крім іншого, й за російськими радянськими часописами («я натрапив у якомусь журналі на поему Придворова»).

І це був не поодинокий випадок: І.Огієнко, наприклад, передруковував в українському перекладі (щоправда, в більш пізній період) у журналі «Наша культура» під рубрикою «Для розваги» з російського оригіналу сатиричні оповідання М.Зощенка [7, с.70].

.Так, дороги українського велета-патріота Івана Огієнка — митрополита Іларіона — й російського поета-малороса Юхима Придворова — Дем’яна Бедного — діаметрально розійшлися. І хоч І.Огієнко більшу частину життя провів мимоволі в екзилі, а Ю.Придворов добровільно відмовився від батьківської землі та її заповітів, та немає сумніву в тому, що митрополит — людина щаслива і в своєму щасті взірцева, а оспівувач комуністичного «раю» — істота глибоко трагічна, незалежно від того, чи розумів свою трагічність Дем’ян Бєдний, чи ні. Бо Коли забудеш Київ рідний,

Душа бездомною зостане (Іван Огієнко).

Список використаних джерел:

1. Огієнко І. Моє життя. — Житомир: Полісся, 2002. — 120 с.

2. Эвентов И. Демьян Бедный // Демьян Бедный. Стихотворения и поэмы. — Л.: Советский писатель, 1957. — 420 с.

3. Опанасюк О. Трійця з передпілля Києва. — Житомир: АСА, 1999. - 64 с.

4. Тимошик М. «Рідний край раз у раз мене кличе до праці.» (Іван Огієнко як поет) // Слов’янське віче. — 1997. — №3. — С.167.

5. Тіменик З. Іван Огієнко (Митрополит Іларіон): Життєписно-бібліографічний нарис. — Львів, 1997. — 228 с.

6. Шинкарук В. Літературна Житомирщина: біобібліографічний довідник. — Житомир: Льонок, 1993. — 112 с.

7. Воротняк Т. «Наша культура» як продовження програми однойменного варшавського часопису // Іван Огієнко і сучасна наука та освіта: науковий збірник (серія історична та філологічна). — Випуск ІІІ. — Кам’янець- Подільський, 2006. — С. 63-72.

8. Тимошик Микола. «Лишусь навіки з чужиною.»: митрополит Іларіон (Іван Огієнко) і українське відродження. — Вінніпеґ-Київ: Український православний Собор — Наша культура і наука, 2000. — 548 с.

9. Ляхоцький Володимир. Просвітитель: видавничо-редакційна діяльність Івана Огієнка (митрополита Іларіона). — К.: Видавництво імені Олени Теліги, 2000. — 528 с.