Природно-кліматичні умови

Топонім "Месопотамія" перекладається як "Межиріччя", Його залишили нам у спадок стародавні греки, які так називали спільну заболочену долину річок-близнюків — Тігру і Євфрату. Територія Месопотамії географічно окреслена на півночі Вірменським нагір’ям, на сході — горами Загроса, на півдні — Перською затокою, на заході — горбистою Аравійською пустелею. Існує гіпотеза, що в сиву давнину Месопотамська долина була на 120—150 км коротша, ніж у наш час, оскільки через наноси мулу південна окраїна теперішньої алювіальної рівнини була з тих пір відвойована в моря, тобто затока поступово відступила, залишивши людям на згадку про свою колишню присутність малозаселену територію озер і боліт. Однак не всі геологи погоджуються з таким висновком. Деякі з них вважають, що відкладення наносів у дельті врівноважувалося просіданням корінної породи і що берегова лінія, таким чином, за історичний період істотно не змінилася.

Територія Месопотамії, яку Біблія називає "рівниною Санаар", поділяється на дві географічні зони — Північну (Верхню) й Південну (Нижню) Месопотамію, географічний кордон між якими проходить приблизно по 43-му меридіану.

Південна Месопотамія, яку вчені ще називають Вавилонією, лежить у зоні пустельного клімату. З середини березня до кінця листопада, особливо в липні — серпні, там стояла пекельна спека, температура повітря в тіні не опускалася нижче + 30 *С, часом перевищуючи + 50 "С. Нерідко шаленіли пилові й піщані бурі, які вмить укривали поля і гаї мертвим піщаним саваном. Дощу не бувало впродовж восьми місяців. Узимку нерідко налітали ураганні зливи, які перетворювали долину на суцільну трясовину. Під час такої зливи люди боялися виходити за поріг будинку, бо можна було прямо біля порога потонути. Сонячний диск, який кидав на землю не промені — розпечений свинець, швидко висушував землю, однак після цього на ґрунті залишався шар солі. Засолюваність полів була справжнім бичем месопотамських хліборобів, наслідком їхнього недбалого господарювання. Солончакові болота з’явилися спершу на крайньому півдні долини й згодом поширились у північному напрямку до самого Вавилона. Через них упродовж другої половини III тис. до н. е. у Вавилонії істотно скоротилися посіви пшениці, став гірше родити ячмінь. Шумери, таким чином, подали перший приклад нерозумного поводження з природою. Картина природнокліматичних умов Вавилонії була б неповною, якби ми не згадали про міріади комарів у тамтешніх очеретах річок та озер і про болотяну пропасницю.

Люди змогли поселитися у Вавилонії й перетворити її негостинну територію на квітучий оазис лише завдяки Тігру та Євфрату, які витікали з гір Вірменії (неподалік від озера Ван). Нині річища Тігру і Євфрату на широті Багдада розходяться у південному напрямку врізнобіч, а потім знову зближуються і зливаються в одну річку (Шатт ель-Араб), що впадає в Перську затоку. У давнину ж обидві ріки текли майже паралельно, кожна з них мала своє гирло, тому їх називали ріками-близнюками. Мілкуватий Євфрат (Його середні глибини не перевищували 2—3 м) менш повноводний, ніж Тигр, спокійно ніс свої голубуваті води й був придатніший для судноплавства. Тігр же, скутий на території Вавилонії високими берегами, мав бурхливу течію; для регулювання Його каламутних вод потребувалися водоналивні пристрої, які з’явилися в Месопотамії лише в І тис. до н. е. Тому люди селилися у Вавилонії вздовж Євфрату та його рукавів, а також у долині Діяли, за Тигром.

Тігр і Євфрат не тільки несли в пустелю життєдайну вологу, а й щороку відкладали в долині близько 3 млн. т. мулу, створюючи дуже родючі алювіальні ґрунти Месопотамії. Месопотамський алювій, на думку одних дослідників, був менш родючий, ніж нільський, на думку інших — давав найщедріші врожаї на Близькому Сході. Так чи інакше, середні врожаї у Вавилонії становили для зернових "сам = 36 — 50", а в урожайні роки досягали "сам = 80". Про такі фантастичні врожаї нинішньому населенню Іраку годі й мріяти.

Розлив Євфрату припадав на квітень — червень, Тігру — на березень — квітень, причому він іноді відбувався й узимку внаслідок випадання дощів у басейні Тігру та його при токів. Розливи обох річок залежали від танення снігів у горах Вірменії, тому були нестабільні. На відміну від паводку в Нільській долині, найбільший розлив Тігру і Євфрату наставав ще до визрівання хлібів, тому землеробам Месопотамії доводилося, перш ніж приступати до посіву, спочатку відводити надлишки води в канали й басейни, звідки потім її використовували для поливу озимини. Русла обох річок поступово замулювались і піднімалися, тому ці ріки блукали час від часу по алювіальній рівнині, змінюючи свої русла й розгалужуючись на рукави. Через це деякі стародавні міста Месопотамії, що раніше стояли на берегах річок-близнюків, нині, за словами археолога, являють собою "гігантські руїни на високих полях, загублені в безводній пустині". До того ж весняні повені іноді були катастрофічними. їхні масштаби можна краще уявити собі, якщо згадати, що нині, коли населення Іраку вже навчилося приборкувати Тігр і Євфрат, води цих річок часом піднімаються на 10—12 м вище ординара. Отож немає нічого дивного в тому, що саме в Месопотамії виникла моторошна легенда про "всесвітній потоп".

Щоб перетворити південно месопотамські болота на райський куточок, тамтешньому населенню довелося голими руками будувати складну іригаційну систему, здатну забезпечити поля потрібною кількістю вологи й рятувати країну від катастрофічних повеней. Початок іригаційного землеробства був пов’язаний у Вавилонії з дренажними роботами. Родючий мул погано доходив до полів, натомість постійно замулював канали і водоймища, тому населенню доводилося регулярно здійснювати каторжні роботи по ремонту дамб і очищенню каналів. Досить було іригаційній системі через напад чужинців чи недбалість у зрошенні полів вийти з ладу, як цілі області між Тігром і Євфратом перетворювалися на пустелю.

Природа в Південній Месопотамії не розщедрилась на сировинні ресурси. Там не було ані промислової деревини, ані будівельного каменю, ані металевих руд. Населенню Вавилонії доводилося обходитись у господарських роботах майже виключно річковою глиною та очеретом. Про величезне промислове значення глини у Вавилонії свідчить уже той факт, що в уяві тамтешнього населення боги зліпили з глини и саму людину.

Знайомство з природнокліматичними умовами Південної Месопотамії завершимо характеристикою, яку дав їм американський учений Т. Якобсон: "Тут, у Месопотамії, природа не стримує себе; всією своєю могутністю вона ламає й топче поривання людини, дає ЇЙ відчути з усією повнотою свою немічність".

Природнокліматичні умови на Півночі Месопотамії істотно відрізнялися від південно месопотамських. Якщо Вавилонія являла собою ідеально випрасувану наносами долину, то північніше лінії Хіт — Самара починалося голе вапнякове плато ель-Джезіра ("острів"), яке затисло Євфрат у вузькій долині, а Тігру з його притоками дало можливість плинути по широкому нагір’ю. Типовий ландшафт Ассирії — це нагористий, кам’янистий степ з родючими (особливо в долинах Верхнього і Нижнього Забів), краще зволоженими, ніж у Вавилонії, землями. Втім, орних земель в Ассирії було небагато, бо гори майже впритул примикали до берегів річок. Опадів і струмків вистачало для того, щоб не будувати складну систему дамб та каналів і обходитись простою колодязною системою поливу землі. В Ассирії було вдосталь будівельного каменю, залізних руд. Радувала своїм багатством місцева фауна: в країні водилися леви, слони, леопарди, дикі осли і поні, кабани, ведмеді, лані (нині майже всі ці види тварин там зникли). Територію Ассирії перетинали прадавні караванні шляхи, що зв’язували Елам і Аккад із торговими містами Східного Середземномор’я та Єгиптом, а Вірменію — з країнами Малої Азії. Тому місцеве населення мало всі можливості для того, щоб займатися міжнародною торгівлею, головно посередництвом. В економічному й демографічному відношеннях більш розвиненою була територія, розташована північніше Верхнього Забу, а територія між обома Забами була заселена гірше й відставала у своєму господарському розвитку.