Стан джерельної бази біблійна критика

Сильніші сусіди неодноразово, нищили багаті й не захищені природою міста Східного Середземномор’я. Не щадили їх і руйнівні землетруси. До того ж тамтешній торговий люд був надто ощадливий, щоб улаштовувати багаті похорони навіть царям, і не практикував жертвоприношення мертвим. Тому археологи збирають убогий урожай на схід-носередземноморській території.

Археологічні розвідки в регіоні розпочалися в 1860 р. на території Фінікії. Започаткував їх француз Жорж Ренан, який розкопав міста Арвад, Бібл, Tip і Сідон. Проте християнська Європа засудила його ініціативу, вважаючи її блюзнірством. До археологічних розкопок у "святій землі" в Європі почали ставитися толерантно лише після сенсаційної знахідки в 70-х роках XIX ст. таблички з вавилонською легендою про всесвітній потоп. Саме тоді й з’явився термін "біблійна археологія".

У 20-х роках XX ст. французи П. Монте та М. Дюнан завершили розкопки Бібла, де вони виявили руїни язичеського храму, ознаки впливу староєгипетської культури на фінікійців. Тоді ж Кл. Ф.-А. Шеффер розкопав пагорб Рас-Шамра, під яким лежали руїни стародавнього Угариту. Тут було виявлено царські палаци й храми, найдавніший у світі алфавіт. Археологи не обминули своєю увагою також колишні фінікійські колонії та факторії на території Північної Африки, Іспанії, островів Середземного моря. Наприкінці 80-х років вони виявили на острові Сардинія фінікійський некрополь середини І тис. до н. е.

На території Палестини основні археологічні відкриття здійснено вже в нинішньому столітті. Так, на початку XX ст. англійський археолог Р. А. С. Макалістер розкопав стародавній Гезер (сучасний Тель-Джезер), у некрополі якого виявив сліди ритуальних дитячих поховань (немовлят живими по втискували в глеки з вузькою шийкою)*. До цікавих археологічних знахідок у Гезері слід віднести кам’яні стовпи, в яких, за уявою семітів, жили боги (ці стовпи називали вефіль, тобто "божа оселя"). Поблизу цього міста археологи виявили печерні неолітичні стоянки. Невдовзі німецькі та англійські археологи (Д. Гарстант та ін.) розкопали одне з найдавніших міст — Єрихон, у якому виявили залишки потужного муру, групові поховання (по 50—300 тіл у могилі), місцеві та привізні ремісничі вироби тощо. До речі, Біблія запевняє, що мури Єрихона впали від лементу євреїв і моторошних звуків їхніх військових дудок. Розкопки підтвердили, що мури ці справді завалилися, проте трапилося це лихо задовго до приходу в Палестину стародавніх євреїв, скоріше всього — внаслідок сильного землетрусу. Археологічне вивчення Єрихона триває. Упродовж останніх двох десятиліть там виявлено рештки двох царських палаців доби Другого храму з садами та десятком басейнів. У 20—30-х роках американські вчені

розкопали Мегіддо, оточене широким муром, і виявили в його підземеллях близько 200 виробів із слонової кістки. Тоді ж було розкопано Бет-Шан, на воротах якого, як стверджується у Старому Заповіті, філістимляни повісили тіло першого єврейського царя Саула. В Бет-Шані знайдено староєгипетські пам’ятки, в тому числі описи воєнних походів у Східне Середземномор’я фараонів Сеті І та Рамзеса II. Фахівці здійснили археологічні розвідки також у Самарії та Єрусалимі — столицях Ізраїльського та Іудейського царств. У Самарії вони виявили міські мури, царський палац, глиняні таблички з написами IX ст. до н. е., в Єрусалимі — могильники, захисну стіну, підземний водопровід. Проте копали в Єрусалимі надто обережно, остерігаючись пошкодити сучасні святині. В 50—60-х роках у Хацорі та Арваді археологи розкопали руїни стародавнього храму, чимало культових статуеток із написами-посвятами, поселення епохи ранньої бронзи тощо.

На території стародавньої Сирії археологічні пошуки велися в ще скромніших масштабах. Упродовж 20—40-х років XX ст. там було розкопано стародавні міста Кадеш (нинішній Тель Небі Менде), Катну (нинішній Тель Мішріфе), Хамат (нинішній Хама), Алалах (нинішній Тель Атчана). У 70-х роках італійські археологи віднайшли північно сирійське місто-державу Ебла, а в ньому — великий архів клинописних документів середини III тис до н. е.

Щодо писемних джерел з історії давнього Східного Середземномор’я, то їх узагалі збереглося зовсім мало, ще менше, ніж археологічних пам’яток. До нас дійшли кілька царських написів, документи з Амарнського архіву, складені напередодні виникнення староєврейської держави, семітські, хеттські та хурритські тексти з Угариту, пам’ятки фінікійської літератури (в переказі античних авторів), повідомлення про східносередзем-номорські країни в літописах окремих єгипетських фараонів, ассирійських і ново вавилонських царів, документах з Еблського архіву. Історична інформація про Східне Середземномор’я є в працях Філона Олександрійського, Йосипа Флавія та інших античних авторів.

Особливе місце серед писемних джерел з історії стародавніх народів Східного Середземномор’я, передусім євреїв, посідає Старий Заповіт, історизм багатьох сюжетів якого нині не викликає сумнівів. Ядром Старого Заповіту є перші п’ять його книг — П’ятикнижжя Мойсея, проте найбагатший історичний матеріал міститься у Книзі Судців, чотирьох Книгах Царств, двох Книгах Параліпоменон (або Хронік), Книгах Ездри, Неємії, Пророків. Він проливає світло на господарський уклад та суспільні відносини східно середземноморських народів, їхню політичну історію, на рівень їхньої суспільно-політичної думки тощо.

Історичний матеріал Старого Заповіту вартий того, щоб його використовувати в історичних дослідженнях, нерідко взагалі унікальний. Все ж стверджувати про абсолютну достовірність біблійних сюжетів не доводиться, бо історична правда в них перемішана з міфами. Книги Старого Заповіту складалися в різні періоди історії, в них часто трапляються анахронізми. До того ж старозаповітна традиція подає історію народів у контексті єврейської історії і відчутно грішить апологетичними тенденціями щодо історичного минулого євреїв та їхньої релігії, приписує історичну долю окремих староєврейських племен усім стародавнім євреям. Наукове опрацювання біблійних історичних переказів ускладнюється також тією прикрою обставиною, що, за словами історика, проблеми біблеїстики "нерідко використовуються з суто пропагандистською метою, в якої мало спільного з історичною наукою". Таким чином, звертаючись до Старого Заповіту за історичною інформацією, його доводиться попередньо піддавати науковій критиці, яка в цьому випадку зводиться до відокремлення історичної правди від вигадок, ідентифікації біблійних персонажів, виявлення на сучасній карті відповідників біблійним топонімам тощо. Цим займається окрема наука — бібліологія.

Біля колиски бібліології стояли в XVII—XVIII ст. голландський філософ Б. Спіноза та французький учений-енциклопедист Ж. Астрюк, які виявили в біблійному тексті чимало суперечностей. У XIX ст. цю науку істотно збагатив німецький сходознавець Ю. Вельдхаузен, який, зокрема, довів, що т. зв. "Закон Мойсея" є сукупністю правових норм різних епох. Бібліологія, безперечно, змогла б досягти ще вагоміших успіхів, якби ряд дослідників старозаповітної традиції не намагався будь-що довести правдивість кожного рядка біблійного тексту.

Розвитку бібліології посприяло сенсаційне віднайдення в 1947 р. Кумранських рукописів (рукописів Мертвого моря) — виконаних на пергаменті та мідних пластинках релігійних текстів, які зберегли архаїчну, на ціле тисячоліття давнішу за канонічну, редакцію Біблії. Тексти Кум-рану водночас змальовують суспільний устрій та духовну культуру іудейської секти ессеїв, яка чомусь усамітнилася серед мертвих Кум-райських скель. На жаль, уведення в науковий обіг частини Кум райських рукописів чомусь затягується, навіть більше, вчені-католики, як про це повідомляла французька преса, спромоглися "загубити" окремі тексти.