Реформаційні віровчення середини І тис. до н. е

Відразу зазначимо, що поява реформаційних віровчень, краще пристосованих до нових суспільних умов, аніж релігія Вед, не підписала смертний вирок брахманізму. Брахманізм, чимало ідей та сюжетів якого нові віровчення запозичили, і надалі утримував у своїх рамках духовне та світське життя маси населення, причому його вплив зберігся в Індії дотепер (сьогодні кожен письменний індієць знає напам’ять усі 1028 гімнів "Рігведи"). Майже не зменшився й колишній престиж брахманів. Ці творці й охоронці ведійської літератури забезпечували міжетнічний мир і злагоду, зберегли сам принцип станово-кастового поділу населення, який, за словами С. Ф. Ольденбурга, "на перший погляд, розчленовував, однак насправді виконував і об’єднавчу місію, бо він не рахувався ні з племенем, ні з державою, створюючи щось міцніше, ніж умовні кордони племені чи країни".

Зміни в духовному кліматі Індії започаткувала поява літератури упанішад ("сидіти біля вчителя"). Упанішади завершують ведійську літературу, тому їх ще називають ведантою — "кінцем Вед". Традиція налічує 108 упанішад, найдавніша з яких, "Бріхадараньяка-упанішада", датується VIII—VII ст. до н. е.

В науці упанішади характеризуються по-різному. Одні дослідники вбачають у них принципово нові релігійно-філософські вчення, інші органічно пов’язують їх з усім попереднім розвитком індійської релігійно-філософської думки. Однак у будь-якому разі упанішади виробили більш цілісну світоглядну систему, аніж Веди. "Якщо автори рігведійських гімнів були насамперед співаками й поетами, то автори упанішад — це вже філософи й мудреці".

Упанішади поставили під сумнів твердження брахманів, буцімто лише жерцям доступна "вища істина", висловили впевненість, що наставником у релігійному житті може бути навіть безрідний, аби він лише мав відповідну підготовку, допускали безгріховність порушення станово-кастових обмежень та заборон. Саму варнову систему вони не відкидали, проте пов’язували належність особи до тієї чи іншої варни не з її походженням, а з моральністю та професією.

Упанішади породили (чи відродили) віру в переселення душ — сансару. Згідно з цією релігійною ідеєю, Всесвіт — це сансара, "колесо життя", тобто нескінченний цикл народжень і смертей, у якому смерть є переселенням душі в іншу матеріальну субстанцію. Долю кожної душі в її новому народженні визначає карма — сукупність вчинків, слів, помислів у кожному з попередніх життів. Відповідно до непорушного закону карми, якому підлягає все, що живе в сансарі (тобто навіть боги), душа праведника відроджується в представникові тієї самої, а то й вищої касти, душа ж грішника — в якійсь нікчемній істоті.

Карму образно порівнюють із річкою: "Життя річки підтримується тисячами струмків (бажань), що несуть водночас і чисті води (добрі діла), і нечистоти (лихі вчинки). Відринаючи нечистоти чи, навпаки, вбираючи їх, річка може змінити й свою майбутню карму (проте не теперішню) і в наступному існуванні стати прозорим гірським струмком чи смердючою канавою, річища яких знову ж будуть наперед визначені кармою...".

Витончене вчення про сансару і карму виправдовувало соціальну нерівність, перекладало провину за існування соціальної несправедливості на тих, хто став її жертвою, а тому підтримувало в країні соціальний мир і стабільність. Мовляв, якщо комусь доводиться сповна пити гірку чашу, то в цьому винен він сам, бо не заслужив собі кращої долі в попередніх життях.

Упанішади подарували людям омріяну надію на "самоспасіння", виразили (в теологічній формі) прагнення людини самостійно визначати свою долю. Вже тому вони мали колосальний вплив на світогляд і поведінку індійців. Проте упанішади не давали вичерпної відповіді на запити людини, яка у своїх духовних шуканнях прагнула не лише виявити причину зла у світі, а й віднайти шляхи його подолання. Тому в середині І тис. до н. е. в країні з’явилися й інші реформаційні вчення, які на свій лад розв’язували це завдання. Одне з них, Йога, пропонувало як вихід злиття індивідуальної душі з Абсолютом. Вирватись з проклятої сансари, розчинитись у природі можна, згідно з Йогою, шляхом спеціальних фізичних і психологічних вправ, містичного екстазу, трансу, завдяки яким людина перестає сприймати довколишній світ. На фунті Йоги виник і дуже поширився в VII—VI ст. до н. е. знаменитий індійський аскетизм — наслідок глибоких змін у суспільстві. "Стародавні племінні об’єднання розпадались,— зазначив англійський індолог А. Бешем,— зникло почуття взаємної опори, згуртованості, притаманне родові. Людина опинилася наодинці із зовнішнім світом, вона вже не відчувала підтримки з боку одноплемінників... Почуття страху й невпевненості заполонило серця людей", кидаючи їх в обійми містики та аскетизму. Багатьох аскетизм приваблював новими знаннями, які він давав людині. Не випадково індійці вважали, що подвижництво наділяє кожного особливою мудрістю й магічною силою, а в їхній міфології аскетами ставали навіть демони — щоб бути сильнішими й мудрішими за богів.