Господарство та суспільство Західного Чжоу

"Книга пісень" яскраво змальовує господарський побут чжоусців. Основну увагу вони приділяли землеробству, причому вже освоїли сівозміну, систему ярових та озимих культур. Чжоусці також займалися городництвом, а з технічних культур вирощували коноплі, тутове дерево, каштан. Садівництвом у Китаї не захоплювались, лісові масиви розчищали, як правило, під ріллю. Праця хлібороба була в чжоусців особливо шанованою, її навіть вважали священною. Не випадково ван особисто прокладав навесні першу борозну, а влітку жав перший сніп (у багатьох азіатських країнах ця традиція збереглася дотепер). Чимало уваги приділяли чжоусці також тваринництву, особливо конярству. Своїх непоказних, низькорослих коней вони використовували здебільшого у військовій справі. Молочне тваринництво у Китаї, на відміну від Індії, майже не розвивалось.

Чжоусці були непоганими ремісниками. Захопивши шанські майстерні з виробництва холодної зброї, вони швидко освоїли металургію (не виключається, що вони знали її секрет ще до того, як їм дісталася шанська спадщина). В мистецтві ливарництва чжоусці досягли навіть більших успіхів, ніж шанці. Не останню роль у їхньому господарстві відігравала й торгівля, причому вона контролювалася державою. У чжоуських містах вирували базари, на яких за якістю товарів та цінами наглядали спеціальні чиновники.

Суспільний механізм чжоуського Китаю відомий краще, аніж шанського, проте й він ховає в собі чимало загадок для науки.

Китай, як уже зазначалося, був клановим суспільством. Китайці жили сімейно-родовими колективами із спільним предком по батьківській лінії. Кілька великих патріархальних сімей, об’єднаних у клан, мали спільний храм предків, храмову землю, гуртом вели господарство. Колективне майно клану (храм предків, цвинтар, поля та угіддя, водоймища, ліси, садки, господарські будівлі тощо) не підлягали розподілу й продажу. Клани ворогували між собою, нерідко доходило навіть до кровопролить та актів вандалізму, коли "в сліпій люті чинилася наруга над могилами предків, розкидалося каміння з могильних надгробків, викопувалися покійники".

Соціальна нерівність у чжоуському Китаї оформилась у систему спадкових рангів, яка остаточно склалася у Х—ІХ ст. до н. е. Історики називають різну кількість таких рангів, найчастіше ж — п’ять: ван, чжухоу, дафуші та шужень. Ранг вана був найпрестижнішим, він надавався тільки одній особі — цареві. Чжухоу (всі хоу) — узагальнена назва знаті, наділеної князівськими титулами "гун", "хоу", "бо" тощо. їхні володіння були напівнезалежними. Чжухоу присягали вану на вірність, зобов’язувалися ділитися з ним військовою здобиччю та виконувати його розпорядження. Дафу були начальниками кланів. На відміну від чжухоу, ці представники середнього прошарку китайської знаті не мали родових маєтків і годувалися з військової служби. їх часом називають давньокитайськими рицарями. Ші уособлювали дрібну китайську знать, були главами великих патріархальних сімей, з яких складалися клани. Шуженями в країні називали простолюдинів, рядових членів патріархальної сім’ї. Соціальне походження шуженів ще не з’ясоване, ясно лише, що саме вони своєю працею годували й одягали чжоуське суспільство. У невеликій кількості існували в Західному Чжоу й раби, які поділялися на кілька розрядів. Раби перебували поза системою соціальних рангів.

Між представниками різних рангів існувала васальна залежність і якнайсуворіша субординація, що підкреслювалася традиційними відмінностями в матеріальному забезпеченні, озброєнні, термінології тощо. Зокрема, ван мав право будувати сім храмів для своїх предків, чжухоу — лише п’ять, дафу — три, ші — один, шужень — жодного. Вану дозволялось споживати будь-яке м’ясо, чжухоу — лише яловичину, дафу — свинину, ші — рибу, а в шуженів усі 365 днів на рік тривав великий піст. Смерть вана позначалась одним терміном, смерть чжухоу — іншим і т. ін.

Китаїсти здебільшого вважають, що основу такої соціальної структури суспільства становив ієрархічний характер земельної власності. Ван як верховний землевласник, на думку одних істориків, або просто як сюзерен, на думку інших, надавав аристократам-чжухоу маєтки в спадкове володіння (на початку чжоуської доби таких маєтків у Китаї налічувалося близько двохсот). Чжухоу, у свою чергу, забезпечували землею дафу і т. ін. Отож земля в країні не належала комусь одному, право власності на неї дробилося між різними соціальними верствами, система користування землею, .таким чином, базувалася на умовному землеволодінні.

Спадковий ранг у чжоуському Китаї не був лише престижним титулом. Саме від рангу залежав достаток кожного китайця, адже на рангову систему був зорієнтований суспільний розподіл у державі. Спрацьовувало все це таким чином. Ші, як старший у сім’ї, надлишковий продукт, створений працею шуженів, забирав собі, при цьому частину його передавав — у вигляді підношень чи "подарунків" — своєму клановому начальникові. Дафу, своєю чергою, ділився своїми доходами з чжухоу і т. п. Щоб замаскувати соціальну несправедливість такого суспільного розподілу, знать час від часу організовувала громадські трапези, роздавала подачки найбіднішим тощо.

Поділ населення на соціальні стани, зрозуміло, не був китайським винаходом, проте китайці не були б китайцями, коли б не надали йому незвичної форми. Зокрема, якщо в Стародавній Індії він кристалізувався в ізольовані одна від одної варни чи касти, то між китайськими рангами не існувало глухої стіни, перехід з одного рангу в інший здійснювався автоматично завдяки оригінальній системі раннього успадкування. Річ у тім, що батьківський ранг у Китаї успадковувався лише старшим сином, інші ж діти опускалися рангом нижче (крім дітей шуженя, яким опускатися було нікуди). Отож навіть побічні нащадки чжухоу через кілька поколінь ставали простолюдинами, які кількісно переважали серед населення.

Чжоусці зміцнили патріархальні основи старокитайської сім’ї. Китаянка остаточно перетворилась на безправну, загнану істоту. Вона жила в окремому помешканні, не могла навіть виходити до гостей. Принизливість її сімейного та суспільного становища засвідчують, зокрема, такі факти. Для китайця не було більшої образи, як докір йому в тому, що він прислухається до порад своєї жінки; ієрогліфом "жінка" китайці передавали на письмі людські вади (сварливість, інтриганство тощо).

Хоча конфуціанство не схвалювало ранні шлюби (вважало шлюбним віком для чоловіків 30 років, для жінок — 20 років), усе ж китайські юнаки нерідко одружувалися у 15—16-річному віці, дівчат же їхні батьки віддавали заміж навіть у 13-річному віці. Про шлюб своїх дітей домовлялися між собою батьки, причому ініціатива тут здебільшого належала батькові жениха. Коли вибирали синові наречену, дивилися, щоб була вона вродливою, багатою, з порядної сім’ї. Китайці часто користувалися послугами свахи. Якщо випадав несприятливий гороскоп (скажімо, молода народилася в рік тигра, а жених — у рік вівці), то шлюб не відбувався. Заборонялося також одружуватися юнакові й дівчині, якщо вони мали однакове прізвище. Будь-які прояви ніжності між юнаком і дівчиною (особливо на людях) до шлюбу вважалися неприпустимими. Як правило, до заручин молодята взагалі не зустрічались. Якщо жених помирав до весілля, наречену "вінчали" з його поминальною табличкою, що унеможливлювало її друге заміжжя. Вступаючи в дім свого чоловіка, китаянка цілком поривала із своєю ріднею і потрапляла під дику тиранію свекрухи, яка вважала ледь не своїм обов’язком їсти її поїдом. Заступитися за свою дружину чоловік у такому разі не міг, бо його звинуватили б у злочинній неповазі до матері. Повторний шлюб удови вважався тяжким злочином, вдова мала добровільно піти з життя, щоб небіжчик не нудьгував у царстві тіней без неї. Пізніше на місці самогубства вдови китайці ставили на її честь арку (пайлоу) чи кам’яний обеліск.

Колосальні людські жертвопринесення, що їх знало шанське суспільство, в Західному Чжоу вже не практикувалися, військовополонені ставали рабами, праця яких використовувалась у маєтках вельмож поряд із працею інших залежних робітників. Чжоуські вани, наприклад, обернули на підневільних робітників майже всіх шанців. Характерно, що до примусових робіт залучались не окремі особи, а цілі родоплемінні колективи, тобто від кількох десятків до кількох тисяч сімей одночасно. Великими партіями (від 5 до 200 сімей) вани жалували дармову робочу силу своїм наближеним. Праця рабів та інших залежних виробників використовувалась у землеробстві, ремеслі, військовому будівництві тощо.