Конфуціанські ідеї щодо перебудови суспільства

Найавторитетнішою суспільно-політичною доктриною стало конфуціанство, без якого неможливо собі уявити традиційне китайське суспільство. Творцем його був мрійник і мораліст Кун-цзи ("вчитель Кун") чи, як це ім’я читається в латинізованій формі, Конфуцій.

Конфуцій народився 551 р. до н. е. в царстві Лу в родині збіднілих аристократів. Він рано став сиротою, тому дитинство його не було безхмарним. Дев’ятнадцятирічним юнаком Конфуцій одружився, проте сімейне життя його не склалося. Природа обділила його зовнішністю та рисами характеру, необхідними для забезпечення службової кар’єри. В. Малявін із цього приводу зазначає: "Батько "китайських церемоній" зовсім не вирізнявся дипломатичним тактом. Він абсолютно не вмів догоджати, лицемірити, інтригувати, вичікувати слушного моменту, одним словом — робити все те, що є необхідним для успішного просування до вершин влади... Його прямодушність, бездоганна чесність, сміливі судження разом з його, м’яко кажучи, дивною зовнішністю могли занепокоїти будь-кого з тих, хто захотів би йому протегувати". До військової кар’єри в Конфуція також не було нахилу. Отож майбутньому "Вчителю десяти тисяч поколінь" довелося пробувати свої сили на непрестижній у тодішньому Китаї викладацькій ниві (для цього Конфуцій мав відповідні дані: добре грав і співав, опанував інші "шість мистецтв"). Саме на освітянському полі Конфуцій і зажив слави, піднісши авторитет народного вчителя в Китаї на запаморочливу висоту. Він відкрив першу в Китаї (можливо, й у світі) новаторську приватну школу, в якій дітей не лише навчали, а й виховували. Конфуцій вважав, що "в навчанні не повинно бути різниці між людьми" (Луньюй, XV, 38), і приймав до своєї школи всіх бажаючих, незважаючи на їхній соціальний статус, за майже символічну плату. Завдяки новаторській педагогічній діяльності Вчителя освіта та культура в Китаї перестали бути монополією знаті.

Звичайно, Конфуцій мріяв і про високу адміністративну посаду, яка уможливила б реалізацію його реформаторських задумів. Він став подорожувати країною, намагаючись переконати високих можновладців у необхідності гуманно керувати народом. Володарі його з почестями зустрічали, проте довго в себе не затримували, так що, за образним висловом сучасника, в нього "не було навіть часу, щоб зігріти циновку, на якій він сидів". Розчарувавшись у політичному місіонерстві, Конфуцій повернувся в рідне царство Лу, де й помер у 73-річному віці, залишивши нащадкам багату історико-філософську спадщину та когорту відданих йому учнів (останні справили по ньому, немов по рідному батькові, трирічний траур).

Суспільно-політичні погляди Конфуція найповніше відображені в афористичному трактаті Луньюй ("Бесіди та судження"), що має форму учнівських записів та діалогів (загалом конфуціанський канон налічує 13 книг, які складають 40 томів). У традиційному (середньовічному) Китаї цю національну Біблію знав напам’ять кожен грамотний китаєць. Луньюй відіграв колосальну роль у формуванні китайського менталітету; він донині служить значною мірою дороговказом у сфері етико-морального життя нації, хоча ще у 20-х роках XX ст. уряд вилучив його зі списку обов’язкової літератури для школярів.

Дослідники по-різному оцінюють філософську спадщину Конфуція. Одні вважають "Учителя десяти тисяч поколінь" революційним мислителем, інші — закоренілим ретроградом. Але факт залишається фактом: Конфуцій упродовж двох тисячоліть був володарем дум майже третини людства (китайців, корейців, в’єтнамців, японців), а те, що він — один із найвидатніших мислителів планети, ніхто не заперечує.

Яке суспільство Конфуцій вважав ідеальним і як він збирався його будувати?

Конфуцій виходив із того, що ідеальне суспільство має складатися з ідеальних громадян, тому він обстоював необхідність удосконалення самої людини. Людей він не ідеалізував, поділяючи їх на три групи: "благородних" (цзюнь цзи), "звичайних" (чжун жень) та "нікчем" (сяо жень). В основу цієї класифікації Конфуцій поклав не соціальне походження, а суто морально-етичний критерій. Він, таким чином, не приписував "благородство" соціальній еліті, а "нікчемність" — низам суспільства.(Найпершими ознаками "благородства" філософ вважав справедливість, скромність, чемність, шанобливе ставлення до батьків та старших за віком, доброту, щирість, виваженість у вчинках, відданість своїй справі та інші моральні чесноти. Основну відмінність між "благородним" і "нікчемою" Конфуцій вбачав у тому, що перший живе для інших, а другий — собі на втіху. "Благородний" керується принципом "не роби іншим того, чого не хочеш для себе" (Луньюй, XV, 23). Покликання "благородного" — оберігати норми моралі в суспільстві, а "нікчеми" — створювати матеріальні блага, годувати й одягати себе та інших. "Нікчем" Конфуцій зневажав до такої міри, що прирівнював їх до жінок, запевняючи, що "однаково важко мати справу з жінками та "нікчемами": якщо з ними зблизишся — перестають слухатись, якщо тримаєшся від них на відстані — ненавидять" (Луньюй, XVII, 25).

На думку Конфуція, "благородними" люди не народжуються, а виховуються, тому "облагородити" (перевиховати) можна навіть зіпсованих типів, не кажучи вже про "звичайних" громадян!] Певна річ, суспільство не може складатися із самих "благородних", адже комусь треба й у землі порпатись, проте кожен повинен боротися зі своїми пороками, щоб не стати "нікчемою". Пороками ж людей природа не обділила — всі прагнуть багатства, знатності, люто заздрять тим, кому більше поталанило в житті.

Як можна "облагородити" людей? Для цього, вважав Учитель, слід домогтися, щоб кожен громадянин неухильно виконував "ритуал і церемоніал" (лі), тобто дотримувався давніх народних традицій, усталених норм звичаєвого права. Лише коли загальновизнані норми поведінки стануть способом життя кожного, вдасться перетворити натовп у народ, запобігти перетворенню можних світу цього на тиранів, чиновників — на безпринципних лакуз, підлеглих — на заколотників і хамів, забезпечити теплі стосунки між батьками й дітьми, старшими й молодшими. Без такої вуздечки, як "ритуал і церемоніал", говорив Конфуцій, "шанобливість стає зайвим тягарем, обережність — боягузтвом, сміливість — смутою, відвертість — грубістю" (Луньюй, VIII, 2).

На думку Л. С. Переломова, Конфуцій намагався завдяки "ритуалу й церемоніалу" органічно поєднати суспільство з державою, адже якщо всі керуватимуться однаковими морально-етичними нормами, то, по-перше, підлеглих та урядовців об’єднуватимуть спільні цінності, а по-друге, на випадок порушення верхами давніх традицій низи матимуть підставу виправити дії державних органів. "Абсолютизуючи роль обрядів і ритуалів,— розвивають цю думку інші історики,— конфуціанські мислителі вбачали в них основний регулятор взаємин між людьми в суспільстві, з одного боку, і важіль, з допомогою якого Ідеальний володар спроможний навести лад у Піднебесній,— з іншого".

Філософ домагався "виправлення імен", сподіваючись у такий спосіб повернути людям утрачену совість. Речі слід називати своїми іменами, інакше батьковбивство сприйматиметься як звичайне вбивство, люди не відрізнятимуть правду від брехні, будуть здатними на будь-який аморальний вчинок.

Конфуцій не вірив у виправну силу законів, тобто в каральну функцію держави. Будь-який закон, на його думку, при бажанні можна обійти, до того ж судові розправи залякають народ, тоді він почне пристосовуватися, втратить залишки порядності, а з таким народом ідеального суспільства не побудує. Інша справа — зміцнення народних традицій у формі "ритуалу й церемоніалу", тобто прищеплення народу своєрідної культури.

Вчитель десяти тисяч поколінь" любив і знав давнину, схилявся перед мудрістю народних традицій. "Конфуція можна по праву називати трубадуром давнини,— зазначає Л. С. Переломов,— адже він був першим в історії китайської філософії та політичної думки, хто фактично не лише створив культ давнини, а й ніби зорієнтував свою модель держави в минуле". Став крилатим вислів Конфуція, що "нове — це добре забуте старе".!

Конфуцій покладав на традиції давнини великі надії, вважав навіть найменші порушення "ритуалу й церемоніалу" неприпустимими: "Не можна дивитися на те, що суперечить Правилам, не можна слухати те, що суперечить Правилам, не можна говорити те, що суперечить Правилам" (Луньюй, XII, 1). Сучасники помітили, що Вчитель ніколи не відповідав поклоном на подарунки, не передбачені церемоніалом. Більше того, коли якось під час міждержавних переговорів музики й танцівники, виступ яких був передбачений протоколом, у чомусь порушили ритуал, Конфуцій зажадав для них кари — і слугам Мельпомени при ньому повідрубували руки й ноги.

Із народних традицій Конфуцій канонізував передусім шанобливе ставлення до батьків та старших за віком, бо вважав, що "серед тих, хто шанує батьків і поважає старших братів, рідко трапляються здатні виступити проти начальства, а серед тих, хто не виступає проти начальства, ніколи не буває здатних здійняти заколот". "Батьки приховують помилки синів, а сини покривають помилки батьків, це і є прямотою",— підкреслював Учитель (Луньюй, XIII, 18), для якого міцна сім’я служила запорукою сильної держави.

Слід наголосити, що Конфуцій не обстоював всепрощення, не проповідував стрижньову в християнстві ідею непротивлення злу. Коли учень запитав його, чи варто платити добром за зло, Вчитель рішуче відповів: "А чим у такому разі платити за добро? Платіть добром за добро, а за зло віддячуйте по справедливості").

Конфуцій обстоював рівновеликі можливості в суспільстві, в тому числі майнову рівність, яка, на його думку, є єдиним гарантом від бідності (Луньюй, XVI, 1). Разом із тим він вважав, що рівність соціальна неможлива й шкідлива, адже коли б зникла відмінність між верхами й низами, народ перетворився б на некеровану масу. За вченням Конфуція, володар має бути володарем, чиновник — чиновником, батько — батьком, син — сином/ (Луньюй, XII, 11). Саме за цей погляд Конфуція звинувачують у намірі зберегти станові бар’єри, іншими словами — в ретроградстві. Але цей докір на адресу Конфуція безпідставний: філософ не збирався перетворювати елітний прошарок суспільства на касту, адже він відкривав доступ до чиновницького апарату для всіх "благородних", а стати "благородним", згідно з його концепцією, міг кожен.

Чи спроможна людина самотужки позбутися своїх пороків, без чого ідеальне суспільство — лише рожева мрія? Ні, не спроможна, вважав Конфуцій, адже, в Його уяві, народ — це отара, яку можна повести потрібним шляхом, але якій не втлумачиш, навіщо це знадобилось (Луньюй, VIII, 9). Люди без держави не стануть кращими. Лише держава здатна примусити своїх громадян виконувати "ритуал і церемоніал", прислуховуватись до порад стародавніх "мудреців", постійно самовдосконалюватися. Проте доможеться вона цього не силовими методами, не шляхом розробки єдиного для всіх законодавства, яке лише знищить потрібну дистанцію між верхами і низами, а виключно своїм авторитетом, силою власного прикладу. "Якщо верхи люблять Правила, то в народі не знайдеться жодного, хто б наважився виявляти неповагу; якщо верхи люблять справедливість, то в народі не знайдеться жодного, хто б виявив непокору; якщо верхи люблять чесність, то в народі не знайдеться жодного, хто б наважився бути нещирим" (Луньюй, XIII, 4). "Якщо ти займешся політикою,— переконував Конфуцій можновладців,— навіщо вбивати? Прагни добра, і народ буде добрий. Здібності "благородного" — вітер, здібності "нікчеми" — трава. Коли над травою вітер, вона гнеться" (Луньюй, XII, 19). У державі, мовляв, усе тримається на авторитеті уряду. Держава, стверджував Учитель, може проіснувати в умовах нестачі продуктів харчування й зброї, проте "коли народ втратить довіру до уряду — держава не вистоїть" .

Урозумінні Конфуція, держава має бути єдиною великою сім’єю, відносини між царем і народом у ній — такими, які традиційно склалися між главою сімї та молодшими родичами, іншими словами, цар повинен бути батьком народу, а останньому належить покірно виконувати всі його настанови] "Коли народ живе в достатку, як може не вистачати володареві? — риторично запитував філософ.— Якщо ж людям не вистачає, то як може вистачати володареві?" (Луньюй, XII, 9). Проте взаємоповага між монархом і низами можлива, на думку Конфуція, лише в тому разі, якщо монарх буде освіченою, гуманною особою, одним словом — "благородним". Неука й тирана слід позбавляти влади. Монархові мають допомагати ідеальні чиновники-професіонали, не заражені бацилою безпринципності й кар’єризму. Чиновники повинні служити народові, а не один одному. "Не вводьте його (монарха) в оману! Заперечуйте йому!" — закликав Конфуцій чиновницьку братію (Луньюй, XIV, 23).

Конфуцій уперше в Китаї проголосив владу монарха священною. Він запевняв, що монарх — це посланець Неба, яке наділяє монарха владою і через нього втілює в життя принципи вищої справедливості. Небо може розгніватись на нього, якщо він перетвориться на тирана, й продемонструє свій гнів сонячним затемненням, засухою, повінню, землетрусом чи нашестям сарани. Отож філософ не збирався нав’язувати суспільству тоталітаризм. Проголосивши Небо верховною керівною силою, він цим, навпаки, вберігав суспільство від тиранії монарха, давав тим самим можливість царським радникам і міністрам контролювати його діяльність, вирішувати з допомогою астрологічних тлумачень, чи виконує монарх "волю Неба" та заповіді давніх мудреців, і за потреби усувати його від влади. Саме завдяки цій особливості конфуціанської доктрини в Китаї час від часу відбувалися під гаслом повернення до старих порядків народні повстання проти окремих династій.

Таким чином, конфуціанство пішло "в атаку на серця" — проголосило зверхність культурно-етичних норм і стародавніх традицій над законодавством. Це, в принципі, влаштовувало державу, якій імпонувало облачатися в тогу охоронця моральності та соціальної справедливості.

Конфуцій боявся суспільних перебудов, розгулу народної стихії, він прагнув стабільності та спокою в державі й, до речі, залишив нащадкам таку пораду, як поводитись у смутну добу: "В країні, де панує належний порядок, будь сміливий у вчинках і розмовах. У країні, де немає порядку, будь сміливий у вчинках, проте обережний у розмовах" (Луньюй, XIV, 3).

Конфуцій настійно рекомендував верхам спершу нагодувати народ, а вже потім від нього чогось вимагати, спочатку просвітити його, й лише опісля карати за правопорушення: "Не навчити, і все ж покарати — це аморально, злочинно" (Луньюй, XV). Разом із тим він не збирався цілком звільнити народ від обов’язків перед державою, а лише ратував за помірний визиск низів, вважав мудрим і справедливим того володаря, який "примушує народ працювати лише в призначений час" (Луньюй, І, 5).

Заслуговує на увагу ставлення Вчителя до релігії. Конфуцій рекомендував "поважати чортів і духів, але триматися від них подалі" (Луньюй, XXIII, 6:22), отож, на кшталт інших китайських інтелектуалів, не вбачав у набожності народу панацею від падіння моральності, вважав надмірну релігійність ознакою безкультур’я та неуцтва.

Наскільки реалістичною була конфуціанська модель суспільства? Про яку реальність такої держави може йти мова, якщо вона могла існувати лише за умов ідеального керівництва (мудрий і справедливий цар, гуманні, не корумповані, віддані своїй справі чиновники)? Тимчасом історичний досвід показує, що надто часто політичну кухню обслуговують не кращі кулінари. Історик В. О. Ключевський навіть констатував (дещо перебільшуючи), що "державі служать гірші люди, а кращі — лише гіршими своїми якостями". Тому критики на адресу конфуціанської моделі суспільства не бракувало вже в стародавні часи.