Історія України: Навчальний посібник

1.2. Перші держави. Праслов’яни

Найдавніше з відомих нам військово-політичних об´єднань на території України створено кіммерійцями в кінці II тис. до н.е. Це перший народ, назва якого дійшла до нас. Про нього писав Гомер в «Одіссеї». Більшість істориків вважає, що це одна із груп іраномовного населення. На сьогодні знайдені лише їх поховання під курганами, в яких знаходилася зброя, кінська упряж та предмети кочового побуту. Поселення їхні поки що не відомі.

Основною галуззю господарства було кочове скотарство, провідне місце в якому займало конярство. Кіммерійці освоїли технологію виробництва бронзових речей, що дозволило їм створити добре озброєні загони кінноти, які здійснювали численні походи, в тому числі в Малу Азію. Війна була для них однією із «галузей господарства». У них були військова знать, царі, як вони називали племінних вождів. Кіммерійці мали цивілізаційні зв´язки з Кавказом та Малою Азією. У VII ст. це об´єднання розпалося під ударами нової хвилі кочівників-скіфів, що прийшли з Азії.

У ІХ-І ст. до н.е. в гірських районах Криму і вздовж узбережжя Чорного моря жили племена таврів, які займалися скотарством, рибальством, а в долинах гірських річок — мотичним землеробством і виноградарством, їхнє життя відзначалося консервативністю та замкнутістю. Для житла вони використовували печери і мали обмежену кількість примітивних знарядь праці. Жили замкнутими общинами. У II ст. до н.е. їх завоював понтійський цар Митридат VI Євпатор.

Скіфи — це загальна назва племен Південної і Південно-Східної України, які прийшли з Прикаспійських степів. Скіфією греки називали країну, розташовану між Дунаєм і Доном. Вони займалися кочовим скотарством, землеробством, мали розвинену металургію, вели активну зовнішню торгівлю.

Соціально-політична структура скіфського суспільства швидко еволюціонувала. У ньому відбувається майнове розшарування, виникає і збагачується родоплемінна знать, вожді, влада яких стає спадковою. Існувало патріархальне рабство. Особливо збагачувалася верхівка скіфського суспільства в результаті жорстоких грабіжницьких війн. Зовнішньополітичні інтереси, майнове розшарування, сусідство розвинутих грецьких та малоазіатських держав сприяли розвитку державотворчих тенденцій. У кінці VI ст. в причорноморських степах формується могутнє скіфське державне об´єднання, до якого увійшло і місцеве населення степових і лісостепових регіонів. Столиця знаходилася на Нижньому Дніпрі поблизу міста Кам´янка Дніпровська. Скіфією управляли царі. За своїм характером скіфська держава була значною мірою схожа з середньоазіатською деспотією, що експлуатувала сусідні племена, стягуючи з них данину.

У VI ст. до н.е. скіфи знайомляться і вступають в контакт з античними державами Причорномор´я, зближуються з місцевими племенами, і поступово утворюється співробітництво і навіть союз цих трьох сил — скіфи, греки, місцеві племена. При цьому головною політичною силою були скіфи. Проте греки і місцеві лісостепові племена частково зберігають економічну і політичну незалежність, що було своєрідною особливістю політико-економічного розвитку Причорномор´я і Лісостепу.

Важливим кроком у розвитку скіфської держави і всього місцевого населення тих часів був розгром скіфами армії перського царя Дарія у кінці VI ст. до н.е.

Період занепаду Скіфи почався з її поразки у 339 р. до н.е. у війні з Філіпом II Македонським. Негативну роль відіграла і еколого-демографічна криза, що була наслідком виснаження степів. Окрім того, на ПІ ст. до н.е. припадає певна орідізація (посилення сухості) клімату. Вторгнення у II ст. до н.е. сарматів зі сходу та кельтів із заходу призвело до остаточного руйнування скіфської могутності. Частина скіфів підкоряється сарматам, асимілюється ними, багато з них гине, невелика кількість відходить за Дунай. Значна частина скіфського населення переселяється до Криму і пізніше разом з місцевим населенням створює так звану Пізньоскіфську державу зі столицею в Неаполі (в межах сучасного Сімферополя). Ця елінізована рабовласницька держава проіснувала до III ст. н.е., ведучи численні війни, і врешті-решт ними ослаблена була розгромлена готськими та гунськими завойовниками.

В часи свого розквіту скіфське суспільство поділялося на кілька груп племен: скіфи-орачі, що жили між Дністром і Дніпром; скіфи-кочівники і царські скіфи, які володіли степовими просторами Лівобережжя і Правобережжя Дніпра. На схід від Дніпра в Лісостепу мешкали скіфи-землероби, яких оточували підкорені ними численні народи, що платили їм велику данину.

Скіфські племена були тісно пов´язані з високорозвиненою середземноморською цивілізацією, підтримували широкі торговельні зв´язки грецькими колоніями у північному Причорномор´ї, постачаючи їм продукти свого господарства — зерно, хутро, рабів і закуповуючи вино, посуд, прикраси, коштовну зброю. Таким чином, до Скіфії і сусідніх з нею племен, серед яких були і праслов´янські, потрапляла продукція грецького ремісничого виробництва, вироби із золота та срібла, що частково дійшли до нас завдяки археологічним дослідженням Чортомлицького та Солохівського курганів, розкопаних поблизу Нікополя (Дніпропетровської обл.), Гайманової могили і Товстої могили (Запорізька обл.).

Скіфи мали досить складні політеїстичні релігійні погляди, в яких поєднувалися елементи вірувань племен землеробського та скотарського суспільства. Головною богинею була Табіті, повелителем неба — грізний Папай. Скіфи вірили в загробне життя, померлих ховали в підкурганних могилах. При бідняках клали горщик з їжею, примітивний інвентар та кам´яні речі. Багатих ховали у глибоких могилах, які мали форму будинку, насипаючи над ними високі кургани. Померлих одягали у розкішний одяг, клали біля них коштовну зброю, посуд, убивали і ховали разом жінку, коней.

Висока для свого часу скіфська матеріальна та духовна культура — це синтез досягнень місцевих племен та передових цивілізацій Сходу, Кавказу, Греції. Скіфське образотворче мистецтво мало своєрідний характер, так званий звіриний стиль.

Сармати, як і скіфи, — іраномовні племена, що мали ряд спільних чи споріднених рис. Хоча духовна культура скіфського суспільства була вищою, вони змішалися зі скіфами, асимілювалися з ними, але частково засвоїли їхню цивілізацію. Головна галузь господарства — кочове скотарство. Війна теж була галуззю господарства. Сармати були не єдиними однорідними племенами, а слабким союзом споріднених і частково ворогуючих племен язигів, роксоланів, аорсів, аланів та ін. Кожне з них намагалося панувати на території України. Лише у II ст. н.е. вони об´єдналися під проводом алан.

Для сарматського суспільства характерні процеси, аналогічні тим, що відбувалися у скіфів: сарматська знать швидко збагачувалася на торгівлі з грецькими містами. Поряд з цим їхні торгові каравани доставляли з Китаю шовк, з Індії — дорогоцінності та інші товари, що посилювало розкіш знаті.

Сармати здійснювали військові походи з метою пограбування сусідніх держав, звозячи трофеї до столиці. Всі історики підкреслюють надзвичайно велику роль жінок у сарматському суспільстві: жінка брала участь у війнах нарівні з чоловіками, полювала верхи, займала верховні родові та племінні посади (матріархат). Археологи виявили, що жінок тут часто ховали зі зброєю.

Сарматське військово-політичне об´єднання було знищене у III ст. н.е. готською, а потім у IV ст. ще й гунською навалами. Частина сарматів змішалася з слов´янами та іншими племенами. Але переважна більшість залишилася в степу, змішавшись з новими хвилями тюркомовних кочівників. Так у причорноморських степах скінчилося панування індоєвропейських племен і на довгі віки запанували тюркські народи.

Визначну роль в історії України відіграли античні міста-держави Північного Причорномор´я, започатковані жителями давньої Еллади у VII-VI ст. до н.е. Заселення Причорномор´я відбувалося в умовах перенаселення Греції і формування там рабовласницького ладу. Колонії засновувалися організовано за рахунок безземельних селян, ремісників та торговців.

В історії цих держав можна виділити два етапи. Перший охоплює V! — середину І ст. до н.е. й характеризується незалежністю і самостійністю, подальшим розвитком еллінських традицій, мирними, а часто дружніми взаємовідносинами зі скіфськими та іншими місцевими племенами. Другий етап припадає на І ст. до н.е. — кінець IV ст. н.е. У цей період відбувається активізація агресивного тиску кочових та інших племен, і грецькі держави, шукаючи допомоги у Римської імперії, все більше переходили під її вплив та владу.

У процесі античної колонізації сформувалися чотири основні центри. Перший зосереджувався на побережжі Дніпро-Бузького лиману з найбільшим містом Ольвія. її вигідне географічне місцезнаходження сприяло широким торговельним зв´язкам із землеробами Лісостепу, кочівниками та іншими регіонами Східної Європи.

Другий осередок античної цивілізації сформувався в районі Дністровського лиману з найбільшим містом Тіра, що мало різнобічні зв´язки з навколишніми поселеннями.

Третій центр — Крим з головним містом Херсонесом, що мав певний вплив на економічний розвиток скіфів, таврів та сарматів.

Четвертий район античної цивілізації зосереджувався на Керченському та Таманському півостровах. Найвизначніше місто — Пантикапей. Значну роль також відігравали Фанагорія, Феодосія, Гермонаса (нині станиця Таманська) та ін. У V ст. до н.е. ці міста були об´єднані у Боспорську державу.

Культура всіх центрів мала високорозвинутий характер, відповідала античному суспільству давньої Греції. Населення грецьких регіонів у Причорномор’ї займалося землеробством, виноградарством, рибальством, ремеслами, вело широку торговельну діяльність як з місцевими племенами, особливо скіфами, пізніше — сарматами, так і з Грецією. На колишню батьківщину вивозили хліб, мед, віск, худобу, рибу, шкіру, хутра, ліс, рабів, а завозили вино, посуд, тканини, ароматичні речовини, ремісничі вироби, предмети розкоші, особливо ювелірні прикраси.

Політичний устрій та адміністративно-територіальна структура античних держав відповідали тим, які панували в грецьких полісах. Частково це були рабовласницькі демократичні республіки. Політичним, економічним і культурним центром кожної з них було місто, навколо якого розташовувалася сільськогосподарська округа. Найбільшими розмірами серед цих рабовласницьких держав виділялося Боспорське царство, що мало монархічну форму. У античних державах відбувалися глибоке класове розшарування, майнова нерівність, гострі соціальні конфлікти, особливо між аристократією і демосом-народом, а також рабами і рабовласниками, які в окремих випадках переростали у повстання і військові конфлікти. Зокрема, надзвичайною гостротою та масштабами відзначалося повстання рабів у 107 р. до н.е. під керівництвом раба Савмака у Боспорському царстві, яке придушувалося за допомогою сусідньої Понтійської держави. Слід однак відзначити, що раби ніколи не були основними виробниками продукції. Економіка античних міст базувалася на праці вільних громадян.

Грецькі поселення були розгромлені навалами готів у НІ та гунів у IV ст.

Античні міста-держави значну роль в розвитку цивілізації праслов’янського світу. Це були перші організовані міста на території України, центри культури та торгівлі. Будучи складовою частиною античної цивілізації, вони водночас жили і розвивалися у тісній взаємодії з місцевим праслов´янським населенням Причорномор´я і більш віддалених районів, майже тисячоліття здійснювали на них вплив найвищої на той час культури. Не зливаючись з місцевим населенням, яке часто конфліктувало з ним, вони все ж сприяли прискоренню їхнього соціально-економічного, політичного та культурного розвитку. Організація торгівлі і мореплавства на Чорному морі відкрили племенам, що мешкали на території України, шлях до зв´язків з Середземномор´ям, Малою Азією.

І тис. до н.е. — це пізній період праслов´янської історії. Продовжується процес формування праслов´янських племен: переселенські рухи різних етнічних груп, їх змішування, асиміляція, взаємовпливи та ін. У цьому частково брали участь племена лужицької культури, певною мірою висоцької та чорноліської.

До великого масиву центральноєвропейської лужицької культури входило багато племен з різними традиціями, віруваннями, і серед них предки іллірійців, германців і слов´ян. Спільною рисою цих племен був поховальний обряд — кремація, який наприкінці бронзової доби поширився майже по всій Європі.

Висоцька культура — між Західним Бугом і Стиром — теж пов´язана з лужицькою, хоча мала декілька своєрідних рис. Це був масив праслов’янських мирних племен, що жили патріархально-родовим ладом і займалися землеробством та скотарством; знаряддя виробництва виробляли переважно з каменя, кременя, кісток, а також бронзи, заліза і мали досить розвинуте гончарне виробництво. Поховальні обряди змішані — кремація і тілопокладання. Біля померлих клали посуд з їжею, знаряддя, рідше — зброю. В дитячих похованнях зустрічаються глиняні іграшки. Ця культура проіснувала майже чотири століття і розчинилася в інших праслов´янських землеробських культурах, що з´явилися в середині І тис. до н.е.

У першій половині І тис. до н.е. на Правобережжі і Лівобережжі Дніпра мешкали племена чорноліської культури. їхній побут та виробництво багато в чому схожі з племен висоцькою культурою. Поряд із цим у них спостерігається високий рівень металургії бронзи та заліза. Для боротьби з агресією кіммерійців та інших кочівників чорнолісці будували городища, оточені земляними валами з дерев´яними стінами зверху. Серед них зустрічаються дуже великі, такі як Чорноліське, довжина валів якого сягала 6 км. Городища об´єднували населення і ставали племінними центрами.

Починаючи з VI ст. до н.е. значна частина праслов´янських племен потрапила під вплив скіфів — Лісостепове правобережжя і побережжя Ворскли на Лівобережжі Дніпра. Основним заняттям було землеробство. Воно мало такий розвинутий характер, що велика кількість зерна вивозилася у грецькі міста, а Ольвію навіть називали «Торжиськом борисфенітів» (дніпрян).

Підтиском скіфів деякі праслов´янські племена поступово переміщуються на захід, аж до Закарпаття, і мирно зливаються з місцевими праслов´янськими племенами. Ці «переселенці» принесли з собою багато елементів скіфської культури, особливо в озброєнні та прикрасах. Характерним був поховальний обряд під курганами з масивними конструкціями кам´яних брил всередині. Сотні їх розкидані на землях сучасної Хмельниччини, Тернопільщини, Буковини. Племена праслов´янського світу жили також на Волині, у верхів´ях Дністра, західного Бугу, де ситуація була спокійнішою і тому зміни населення були незначними. Тут відчувався більший вплив лужицької культури із заходу.

Праслов´яни середини і другої половини І тис. до н.е. вирощували пшеницю трьох видів (тверду, м´яку та карликову), жито, ячмінь, просо, боби, рапс, льон, розводили коней, корів, кіз, овець, свиней. Серед знарядь праці переважають залізні серпи, кам´яні зернотертки і т.ін. Майже кожне праслов´янське плем´я мало свою кераміку, що відрізнялася формою та орнаментацією.

І тис. до н.е. було періодом формування праслов´янського язичництва. З´являлися нові релігійні уявлення і культ Даждьбога — бога Сонця, сина бога неба Сварога. З ідеєю неба і сонця пов´язані щорічні святкові вогнища в час весняного рівнодення та літнього сонцестояння (Купала). Більшість праслов´янських культів і вірувань були пов´язані із землеробством. На багатьох праслов´янських поселеннях знайдені жертовники у вигляді глиняних кругів, а поряд — кістки тварин (жертвоприношення), ритуальний посуд, культові фігурки та ін.

Таким чином, багатоетнічне населення, що проживало на території сучасної України, пройшло такі основні етапи розвитку: кам´яний, мідно-кам´яний, бронзовий, ранній залізний, створили відповідні типи організації суспільно-політичного, економічного, духовного життя. Це був період палеолітичної та родової общини, племен, народження соціально-класової структури, державно-політичних об´єднань, великих міграційних процесів та періодичного змішування родів, племен, етнічних груп. УІІ-І тис. до н.е. відбувається формування праслов´янства, з якого в середині І тис. н.е. вичленовується східнослов´янський масив.

Український народ отримав у спадщину від своїх попередників усталену традицію хліборобсько-скотарського побуту, взаємозв´язки з європейською, середземноморською і азіатськими цивілізаціями. Від одного народу до іншого, від старших поколінь до нових передавалися господарські традиції, звичаї, культурні надбання і зв´язки, зберігалася безперервність і нерозривність розвитку.