4.5. Виникнення козацтва

Загроза для українського народу з боку Османської імперії та її васала — Криму швидко наростала. Для Кримського ханства напади і грабежі України, торгівля українськими бранцями були вигідним промислом, що пояснювалося низьким рівнем продуктивності їх кочового господарства. Орда мала великі військові сили, направляла в Україну десятки тисяч військ. Вони були примітивно озброєні (лише луками й шаблями), проте дисципліновані і надзвичайно рухливі. Численні досвідчені кінні загони раптовими швидкими нападами часто перемагали своїх противників.

Глинський зі своїми військами та Костянтин Острозький з литовськими дружинами наносили поразки татарам. На боротьбу з кримчаками не раз виступали також магнати з Волині, Київщини, Поділля. Однак ці епізодичні виступи і перемоги не могли змінити ситуацію, бо через рік-два знову з´являлися розбійницькі татарські зграї. Це вимагало нових підходів. На кордонах з Кримським ханством потрібна була постійна присутність досвідчених, великих військових сил, які так само швидко могли б реагувати на появу ворогів (у фольклорних творах татар часто називали «людоловами»).

Південна Україна тих часів, розташована на кордоні з Кримським ханством, адміністративно була поділена на чотири повіти: Канівський, Черкаський, Вінницький і Брацлавський. Тут, а також у Київському і Житомирському повітах у середині XVI ст. за підрахунками професора І. Рибалки (Рибалко І. К. Історія України. — Харків, 1995. — С 122), нараховувалося близько 17 тис. жителів. Це нечисленне населення в основному зосереджувалося навколо замків, які побудував литовський уряд у Києві, Черкасах, Вінниці, Брацлаві, Барі та Хмільнику. У містах жили урядовці, служилі люди — старости й підстарости, а також ті, хто відбував військову службу. Великі землевласники — князі, шляхтичі отримували тут землі від уряду та місцевих властей або захоплювали пустища шляхом займанщини. А поряд залишалися ніким не зайняті степи з чудовими землями, які чекали на свого господаря.

Місцеві селяни, які займалися хліборобством, до середини XVI ст. були вільними. Податки і повинності на користь Великого князя або власника землі були порівняно легкі, і кріпосна неволя їм не загрожувала.

Природа Придніпров´я, Брацлавщини та Дніпровського Низу (тоді мали назву Дикий степ, Дике поле) відзначалася надзвичайним багатством. Понад річками були великі ліси і гаї, за якими починалися незаселені степи, повні різної звірини — турів, диких кіз, ведмедів, бобрів, лисиць, куниць. Дніпро, його притоки та інші річки, які тоді були ще повноводними, кишіли білугою, севрюгою, осетром, сазаном, судаком, щукою, сомом, лящем. Тут же селилась величезна кількість водоплавних птахів. Ці багатства приваблювали енергійних і підприємливих людей, і вони далеко в степах, повних небезпеки, починають розвивати господарську діяльність — полювати, рибалити, займатися землеробством та скотарством. Із прикордонних північних та західних районів України сюди мандрували так звані уходники. Вони осідали в гирлах річок, у балках і там промишляли, освоювалися, вивчали місцевість.

На зиму більша частина уходників верталася до своїх осель, продавала у містах набуте добро, готувалась до промислів наступного року. Але деякі залишалися в степу, будуючи собі на островах, у балках і ярах зимовища, хутори, пасіки тощо.

Ця колонізаційна діяльність супроводжувалася сутичками з татарами, які нападали, намагаючись пограбувати їх майно, а самих захопити і продати в неволю. Тому групи уходників виступали в степи озброєними, готовими до зустрічі з ворогом. На відкритих полях стояли землянки з отворами для стрільби: тут ховалися селяни під час несподіваних нападів татар. Будувалися й інші укріплення, обгороджені засіченими зверху колодами, — січі. Степові промисли давали великі прибутки, але вимагали витривалості, відваги і завзяття. Уходники мусили бути одночасно воїнами, що не боялися небезпеки і навіть смерті. Вони засвоїли методи степової партизанської війни, часто від оборони переходили в наступ і все частіше самі нападали на татарських чабанів та купців. Життя під загрозою зустрічі з ворогом гартувало вдачу, формувало відважні, витривалі характери. Вони завжди несли з собою дух свободи і протесту проти соціального і національного гноблення.

Уже в кінці XV ст. їх було так багато, що вони складали окрему соціальну групу, під назвою — козаки. Це слово тюркського походження означає вільну, незалежну, озброєну людину. Перша звістка про українських козаків належить до 1489 р. У дипломатичному листуванні між московським і литовським князями йдеться про появу у цьому році загонів козаків у низов´ях Дніпра і розгром ними охорони групи татарських купців та захоплення товарів. У 1492 р. кримський хан скаржився князю литовському про напад його підлеглих на турецький корабель у гирлі Дніпра, а князь у відповідь обіцяє знайти винних серед козаків. З кожним роком авторитет і популярність козацтва зростають, а тому кількість свідчень про них збільшується. Все це говорить про те, що козацтво вже у кінці XV ст. набуло великої сили, для досягнення якої потрібен був значний час. Тобто виникло воно принаймні у середині XV ст., а може й раніше.

Джерелами, з яких формувалося козацтво, були місцеве населення півдня України і Подніпров´я, селяни і міщани, що втікали із Західної та Північної України від покріпачення та національно-релігійних утисків. Поряд з цим серед козацтва зустрічаються невеликі групи шляхти і навіть магнатів. Були сини князів Заславських, Корецьких, Ружинських та ін., а також старости окраїнних повітів Остап Дашкевич (черкаський староста 1514-1535 pp.), Предслав Лянцщронський (староста Хмель-ницький) та ін. Прихильно ставилися до козаків київські воєводи Юрій Пац, Дмитро Путятич, черкаський намісник Богдан Глинський, про яких схвально свідчать козацькі літописи, називаючи їх «козацькими гетьманами». Слава про них і про козацтво, їхні подвиги і успіхи в боротьбі з татарами розходилася по Україні, Литві, Польщі і викликала у багатьох сміливих шляхтичів бажання взяти участь у козацьких походах і спробувати рицарського щастя. Все це свідчило, як зросла роль козацтва в обороні України від татарської загрози і як високо цінували їхню боротьбу вищі представники адміністрації земель, які литовський, а пізніше й польський уряди не здатні були обороняти.

Козакували групами — «ватагами» на чолі з отаманами, яких обирали на загальних зібраннях. Поряд із уходництвом все більше займалися «добичництвом», нападаючи на татар та захоплюючи їхні багатства. Кількість козаків швидко зростає, особливо з середини XVI ст., коли почалося, по суті, масове переселення селянства з Галичини, Волині, Полісся та Західного Поділля як форма соціального протесту проти закріпачення й посилення феодальної експлуатації.

Особливу групу складали міські козаки, що складали значну частку населення міст Подніпров´я — Чигирина, Канева, Корсуня та Черкас. їх тоді називали «непослушними», оскільки вони, займаючись торгівлею та ремісничими промислами, не підпорядковувалися магістратам і не виконували повинностей. Кількість козаків-городян зростала за рахунок «покозачення» міщан, переселення їх з міст Західної та Північної України.

На нових землях поступово формувався своєрідний козацький лад. Козаки об´єднувалися у громади і всі важливі питання обговорювали та розв´язували на радах. Тут же обирали отаманів. Кожний козак мав право брати участь у радах, користуватися землею, ловити рибу, полювати на звіра. Польсько-литовська адміністрація їх майже не контролювала.

Однак уже на початку XVI ст. в середовищі козацтва поступово з’являються бідні й заможні. Козацька біднота (голота) добувала собі засоби до існування наймитуванням у заможних козаків та службою у найманих загонах при замках.

У першій половині XVI ст. козацтво виробляло свою тактику боротьби з татарами і турками, завдаючи їм все дошкульніших ударів. Уже в середині XVI ст. боротьба з татарами стає основною їх діяльністю, і це рятувало український народ від повного винищення агресорами.

Слід підкреслити велику заслугу українського козацтва у господарському освоєнні причорноморських степів, започаткуванні прогресивного процесу розвитку його виробничих сил. Вони творили новий тип сільськогосподарського виробництва — фермерське господарство. Козацтво поступово перетворилося на важливий фактор боротьби проти соціального і національного гноблення українського народу.