Історія України: Навчальний посібник

5.4. Зміцнення козацтва. Запорозька Січ

Протягом другої половини XVI ст. внаслідок посилення тяжкого феодального і національно-релігійного гніту на західних і північних землях України значно зростає кількість втікачів — селян та міщан у Подніпров’я та Побужжя. Сюди стікається бідний, знедолений люд, так звані «гультяї», а також частина дрібної шляхти, яка зазнавала утисків великих магнатів і шляхтичів. Всі вони вливалися до лав козацтва, збільшуючи і зміцнюючи їх. Козацтво швидко зростало і територіально. Багато козаків жило в селах, хуторах, містечках Чернігівщини, Київщини та інших землях — на «волості» — і називалися «волосними», городовими. А тих, хто втікав далі на південь, у степи, задніпровські пороги, називали «низовими», «запорозькими».

Вже в середині XVI ст. відбувається об´єднання козаків під керівництвом найбільш енергійних і талановитих із них у військову організацію. Певну роль у цьому процесі відіграли магнати, шляхтичі та старости і воєводи прикордонних міст. Важливе місце в процесі формування військово-політичної козацької організації належить князю Дмитру Вишневецькому — 50-60-ті роки XVI ст. (у народі мав ім´я козак Байда). Він був яскравою історичною фігурою, видатним дипломатом і полководцем, діяльність якого залишила помітний слід в історії боротьби з турками і татарами. Хоча він був магнатом і великим землевласником, але допомагав козакам у спільній боротьбі проти турецько-татарської небезпеки.

Як пишуть сучасні дослідники (див.: В.Голобуцький. Запорозьке козацтво. — Київ, 1994. — С 124), козацтво і до Вишневецького, ще в 30-40-х роках XVI ст., формувало свою військову організацію. Вишневецький продовжив і прискорив цей процес. Він збудував на Дніпрі, за порогами, на острові Мала Хортиця у 1556 р. замок (Запорозька Січ) як опорний пункт козацтва у боротьбі з кочівниками. Однак у козаків були й інші укріплення, і вони продовжували боротьбу.

У 1557 р. татари зруйнували замок на Малій Хортиці. Вишневецький розширював боротьбу, шукав союзників для воєн проти «бусурманів».

Зрозумівши, що підтримки від литовського уряду не буде, він переходить на службу до московського царя Івана IV (Грозного). Той щедро обдарував його, виділивши кілька міст та сіл під Москвою. За дорученням царя у 1558 р. Вишневецький очолює похід на Крим російських військ та українських козаків, які дійшли до Перекопа, погромивши по дорозі татарські загони. У 1558 р. Московська держава починає Лівонську війну (1558-1583 pp.), і цар не має можливості приділити увагу боротьбі з Кримом. її продовжує сам Вишневецький у союзі з донськими козаками і народами Північного Кавказу. Він розгорнув широкі військові дії проти кримського хана, захопивши ряд фортець.

У 1561 р. Вишневецький — знову підданий литовського князя. У1563 р. він йде походом на Молдавію, де воює з турками, але попадає до них у полон, і його страчують у Стамбулі. Доля Вишневецького справила велике враження на тогочасне українське суспільство. Завдяки його діяльності Запорозька Січ перетворюється на один із найважливіших центрів боротьби з татарсько-турецькою загрозою.

Слідом за Байдою-Вишневецьким пішов другий ватажок козаків — князь Богдан Ружинський. Багатий магнат з великокнязівської родини Гедиміновичів у спільній з рядовим козацтвом боротьбі проти татарсько-турецької агресії зблизився з кошовим товариством, очолив його в 70-х роках, став любимим у народі, оспіваним в його піснях і думах. Як гетьман низових козаків, він зробив кілька походів на Крим і в 1577 р. загинув біля однієї з татарських фортець в гирлі Дніпра.

Хортицький замок, або «січ», збудований Вишневецьким, послужив зразком наступних «січей». Наприкінці 60-х років козаки перенесли Січ на острів Томаківка (60-90-ті pp. XVI ст.). Після того як у 1593 р. татари напали і зруйнували Томаківку, запорожці перенесли Січ на острів Базавлук (Чортомлик). Тут вони насипали земляні вали, побудували укріплення зі сторожовими баштами, з яких вартували козаки і в разі небезпеки по тривозі піднімали всю Січ Адміністративно-політичний устрій Запорозької Січі мав відбиток замкнутого лицарського ордену (іноді вживається вираз напіворден).

Запорозька Січ була суто військовим табором. Тут були лише козаки, а жінок і дітей туди не пускали. Козаки підпорядковувалися лише своїй старшині, яку самі зі свого середовища і обирали. На Січі існували дві ради (два кола): одна велика, в якій всі козаки мали право брати участь; і мала — за участю лише старшин. Вищою владою на Січі вважалася загальна Велика рада. Цей поділ на велике і мале коло свідчить, що на Січі не було повної рівності у розв´язанні всіх питань. Поступово посилювався поділ на бідних і заможних козаків. На керівні посади обиралися переважно багаті козаки.

Запорозька Січ мала свою територію, яка поступово збільшувалася, а пізніше адміністративно поділилася на так звані паланки (райони). До неї входили великі райони Правобережжя і Лівобережжя. Запорозька Січ мала ще назву Кіш. Тут знаходився центр військової, адміністративної та судової влади всієї козацької території — Запорожжя. На чолі Коша стояв виборний кошовий отаман, якого обирала Велика Рада. На ній також обиралися генеральні старшини — суддя, писар, обозний, осаул та хорунжий, яких у разі необхідності переобирали і за провини засуджували до смертної кари, тут же здійснюючи вирок. Це свідчило про високу відповідальність керівників перед козаками. Козаки судили за звичаєвим правом. Писаних кодексів чи правових збірників у них не було. Цей політичний та адміністративний лад протягом трьох століть існування козацької державності дещо змінювався, але в основному зберігся до останніх років її діяльності.

На розгляд Ради кошовий виносив всі важливі питання життя козацького товариства. Доступ на Січ мав кожний, хто хотів поселитися тут. Однак до Коша приймали індивідуально, і молоді хлопці проходили випробування як джури (помічники-слуги) у досвідчених воїнів. Хто не підходив до військової діяльності, того відсилали з Січі. Всі козаки, рядові чи обрані на посади старшин, вважалися рівними (мали однакові права). Жили козаки в куренях, зроблених із хмизу і обмазаних глиною, вкритих від дощу очеретом чи кінськими шкурами. Тими, хто жив у куренях, управляли курінні отамани. Це була нижча ланка командного складу козацтва. Війни та суворе життя виробили у низових козаків своєрідний аскетичний погляд на життя, зневагу до комфорту і розкоші, повагу до дружби, побратимства, мужності, стійкості та презирство до смерті. Проводячи життя в походах і війнах козаки набували значного досвіду і високого військового мистецтва. Вони були озброєні самопалами, рушницями, пістолями, шаблями, списами, використовували луки й стріли, мали свою артилерію. У мирний час на Січі під керівництвом курінних отаманів вони щоденно по кілька годин виконували військові вправи та фізичні тренування. Тому влучно стріляли і добре володіли шаблею. Козаки, за словами французького інженера Боплана, який на початку XVII ст. служив у Польщі і багато з ними спілкувався, були високого зросту, дотепні і щирі, міцні здоров´ям, витривалі, у боях невтомні та винахідливі. Аскетизм запорозького козацтва поєднувався з гарячим патріотизмом і православною ідеологією.

Перші десятиріччя існування Січі виявили і ряд суперечностей: свобода особи і жорстоке переслідування; часто винищення меншості чи окремих груп, які мали власні переконання, більшістю на загальних Радах (це умовно можна назвати «терором маси»); свавілля і сувора дисципліна, особливо під час походів; аскетизм і розгульність, зокрема, після походів, коли вся козацька маса пиячила. Протягом всього свого існування Запорозька Січ мала демократичний устрій, про що свідчать козацьке самоврядування, право кожного брати участь у військових радах, виборах старшин, а також володіти землями. Отже, це своєрідна демократична козацька республіка з власною територією, урядом, фінансами і економікою. Стихійне створення її було проявом намагання української народності мати свою державність. Військовий її характер диктувався вимогами часу. Польська влада неодноразово намагалася підкорити цю державу, але вона постійно боролася за свою незалежність.

Основним родом козацьких військ була піхота (пластуни). Часто в похід запорожці вирушали верхи на конях, але до бою ставали як піхотинці: від ворогів відбивалися переважно в окопах і наступали, прикриваючись, по можливості, шанцями. Разом з військом рухався табір, що складався з легких возів. На відкритих місцях при обороні він прикривав військо, і під його заслоном велися воєнні дії. Під час походів у війську дотримувалися суворої дисципліни. Кошовий отаман, який на Січі в усьому підкорявся Раді, на полі бою був необмеженим диктатором — міг карати козаків прямо на місці. Запорозька Січ мала чітку військову організацію: в походах козаки ділилися на полки по 500 чоловік, кожний на чолі з виборними полковниками. Полки складалися з сотень, якими командували сотники. На чолі всього війська козацького стояв кошовий отаман або гетьман (старший). Офіційно титул гетьмана вперше був визнаний за Богданом Хмельницьким, хоча взагалі це слово вживалося і раніше, зокрема, так іменував себе Петро Сагайдачний. Роль помічників гетьмана у військових справах виконували осавули, артилерією відав обозний.

Січ мала власний флот, що складався з великих парусних човнів — чайок. Цей невеликий корабель (20 м завдовжки) мав швидкість до 15 км на годину і був озброєний трьома-шістьма гарматами. Бойовий екіпаж складався з 50-70 козаків, озброєних рушницями та мушкетами. Чайки досить глибоко осідали у воді і здалеку були непомітні. Тому турецький флот, що складався з великих галер, не міг відшукати флотилії, яка відзначалася високими маневровими якостями.

Зростання вільнолюбного незалежного козацтва викликало у польських феодалів побоювання загрози селянсько-козацьких повстань. До того ж походи козаків на татар і турок спричиняли все більші ускладнення у відносинах Польщі з Туреччиною та Кримським ханством. Щоб уникнути їх, польський уряд вирішує взяти на службу частину козаків, дати їм деякі привілеї, щоб їхніми руками приборкувати решту та використовувати їх як прикордонну охорону. У 1572 р. за наказом короля Сигізмунда Августа був створений загін з трьохсот оплачуваних козаків на чолі з польським шляхтичем Бадоським. Козаки записувалися до реєстрів (списків) і звідси дістали назву реєстрових. І хоча загін проіснував недовго, але виведення його за наказом короля з-під юрисдикції урядовців означало визнання урядом козацтва окремим військовим станом, що мав власне самоврядування і правовий статус.

Зміцнення козацтва, його походи на татар і турок продовжувалися, незважаючи на суворі заборони та розпорядження уряду. Водночас Польща вела війну з Московським царством, і їй потрібні були прикордонні частини козацьких військ, які б захищали кордони від татар та турок. Тому в 1578 р. уряд включив до реєстрового війська 500 чоловік, у 1583 — 600, у 1590 — 1000. Пізніше їх кількість збільшувалася. Вони поділялися на полки. Багато реєстровців мали володіння у королівських маєтностях в Середньому Подніпров´ї. Тепер вони вже офіційно були визнані окремим військовим станом. Реєстрове козацтво вважало себе окремою військовою групою на службі у Польської держави, кордони якої вони захищали. Однак реєстровці діяли часто разом з нереєстровими, щонайбільше в походах на Крим і Туреччину. Організація реєстрового козацтва значно зміцнювала козацтво України, хоча вносила в нього і певні суперечності.

Виділенню козацтва в окремий суспільний стан сприяла і соціально-економічна ситуація, коли польське магнатство і шляхта закріпачували селянство в нових районах України. Рятуючись від панського ярма, багато селян втікало на Січ, поповнюючи і зміцнюючи її. У кінці XVI ст. козацтво остаточно сформувалося, значно виросло і стало окремим військовим суспільно-політичним станом, що складався з двох тісно пов´язаних між собою частин — узаконеного реєстрового, кількісно невеликого, та масового, вільного запорозького і городового (волосного). Воно продовжувало в кінці XVI — на початку XVII ст. протистояти нападам татар та поряд з цим все більше втягувалося у боротьбу соціального та релігійного характеру — з польським феодально-кріпосниць-ким і католицьким наступом.