7.1. Становище України після Переяславської угоди

Розрив з Польщею та союз з Москвою, формування Української держави ще не розв´язали всіх завдань, які стояли перед українським народом: розгром військових сил Польщі, Кримського ханства і гарантування безпеки на заході й півдні, возз´єднання всіх українських земель у єдиній державі. Назрівала нова війна України й Росії проти Польщі. Але відбулося певне перегрупування сил: татари перейшли на бік Польщі і з союзників, хоч непевних і підступних, перетворилися на ворогів. Утворився новий фронт боротьби — на півдні. Внутрішнє становище України теж ускладнювалося. Селяни й рядові козаки, які отримали багато перемог над польськими феодалами, прагнули бути вільними господарями-землеробами. Старшина, українська шляхта, вище духівництво у переважній своїй більшості намагалися зосередити в своїх руках якнайбільше землі і перетворити селян, які мешкали на території їхніх володінь, у своїх підданих. Це призводило до все гостріших соціальних конфліктів, недовіри і напруження між низами і верхніми шарами суспільства. Царський уряд вже з перших місяців перебування України у складі Московської держави почав обмежувати права Української держави, все більше її підпорядковувати. Це викликало невдоволення як серед старшин, так і в народних масах, підштовхувало до пошуків нових союзників — ведення переговорів зі Швецією та Туреччиною. Загострюються зовнішні і внутрішньополітичні конфлікти та суперечності. За цих умов Богдан Хмельницький дбає про те, щоб досягти міжнародного визнання своїх династичних намірів і підкріпити традиційний військовий титул гетьмана титулом князя Руського князівства та утвердити його спадкоємність.

Московська держава, незважаючи на складність міжнародних відносин (загроза з боку Швеції з північного заходу і Туреччини та Криму — з півдня), після Переяславської угоди, весною 1654 p., вступила у війну з Польщею. На чолі з царем сорокатисячна російська армія вирушила на Смоленщину і Білорусь. За наказом Богдана Хмельницького йому на допомогу під Гомель вирушили три козацькі полки (20 тис.) під командуванням наказного гетьмана Івана Золотаренка, а під Смоленськ — 12 тис. козаків на чолі з полковником Василем Золотаренком. Бойові операції московсько-українського війська були успішними: здобуто Смоленськ, Борисів, Мінськ, Вільно, Ковно та інші міста, тобто значну частину Білорусії та Литви. Поряд з цим українські війська окупували південну Білорусію. Тут українські полковники стали запроваджувати українську адміністративно-політичну систему, розділяючи завойовані території на полки та сотні. Метою цих дій було приєднання окупованих територій до України, чого бажало і білоруське населення. Московські ж воєводи намагалися приєднати білоруські землі до Московського царства. Виник конфлікт, який вперше так погіршив відносини, що запахло війною. Але в цей час надзвичайно загострилася ситуація на польсько-українському фронті.