7.8. Державний і соціально-економічний розвиток Лівобережної України

Українська держава утворилася внаслідок визвольної війни 1648-1654 pp. Протягом другої половини XVII ст. вона зазнала значних змін, пройшла різні фази свого розвитку і у 80-х роках виглядала не так, як за Богдана Хмельницького. Згідно з договорами з Польщею та іншими документами, Українська держава дістала землі трьох польських воєводств — Київського, Чернігівського, Брацлавського (сучасна Чернігівщина, Полтавщина, Київщина, Поділля та частина Волині). Після Андрусівського перемир´я (1667 р.) Лівобережна Україна з Києвом, як автономна держава, залишилась остаточно в межах Московської держави. Під її ж впливом перебувало Запорожжя, що згодом офіційно увійшло до складу Російської імперії. До неї входила і Слобожанщина. У 80-х роках XVII ст. Лівобережна Україна з Києвом в офіційних документах царського уряду (Гетьманська держава) почала називатися Малоросією, а в місцевих письмових пам´ятках та усній мові часто іменувалася Гетьманською, її територія включала землі нинішніх Чернігівської, Полтавської, західних частин Сумської та Харківської, східних частин Черкаської та Київської областей.

Україна, єдина в складі Росії, мала своєрідне козацько-старшинське самоврядування, військо, суд, податкову систему та митні кордони. На чолі керівництва стояв гетьман, який обирався на Генеральній військовій раді і затверджувався царем.

Незважаючи на протекторат московського царя, Богдан Хмельницький правив Україною як незалежний володар. По суті, Україна до 1659 р, була незалежною державою, пізніше — автономною. Після Івана Виговського характер її державності, ступінь автономності та форми відносин з Москвою визначалися кожного разу при виборах нового гетьмана окремим договором. В основі договорів лежали «Статті Богдана Хмельницького» («Березневі статті») 1654 р. Але до кожного нового договору вводилися деякі зміни, майже всі в напрямку обмеження української автономії та влади гетьмана.

У кінці XVII ст. верховна влада у Гетьманщині в більшості важливих сфер життя належала володарю Московської держави. І все ж у гетьмана все ще зберігалися досить значні повноваження: від нього залежали призначення на посади, розподіл земельних маєтностєй, що ставило старшину в повну від нього залежність. Старшина володіла важливою зброєю — донос на нелюбого гетьмана в Москву. Тому гетьмани завжди намагалися здобути прихильність Москви й певні особисті зв´язки серед московського уряду, як це успішно зробив Іван Мазепа.

При гетьмані існувала старшинська рада, до якої входили генеральні старшини та полковники. Вони мали обиратися на військовій раді, але часто призначалися гетьманом і затверджувалися царським урядом. Гетьман, за давньою традицією, з важливих питань радився зі старшинами чи з усією старшинською радою, яку в окремих випадках значно розширювали, залучаючи сотників та авторитетних козаків. Поволі встановився звичай, за яким старшини мали можливість регулярно приїздити до гетьманської резиденції кілька разів на рік: на свята Різдва, Великодня, Нового року і тоді відбувалися сесії старшинської ради, де обмірковувалися найважливіші справи, визначалися кандидатури на певні посади.

Загальна козацька рада (іноді її називали Генеральною, іноді військовою) відживає на Гетьманщині після смерті Богдана Хмельницького і на деякий час відроджується в часи Руїни. В окремих випадках збиралися так звані Чорні ради, де поряд з козаками були представлені духовенство, міщанство та селянство. Найчастіше збиралися ради, старшинська і загальна, за гетьманування Петра Дорошенка, який був найпослідовнішим прибічником демократизму, волевиявлення широких мас. За часів Мазепи вони не скликалися. Він вів курс на утворення міцної, аристократичної старшини і утвердження її влади. Українська держава зберігала свою військово-адміністративну систему поділу на полки, започатковану Богданом Хмельницьким. На Лівобережній Україні існувало 10 полків: Київський, Ніжинський, Переяславський, Чернігівський, Стародубський, Лубенський, Прилуцький, Галицький, Миргородський та Полтавський. Це були, по суті, адміністративні округи. Очолював полкову адміністрацію полковник, який за звичаєм мав обиратися на полковій раді, але на практиці його найчастіше призначав гетьман за погодженням з представниками царського уряду. Полковник мав помічників — обозного, судцю, писаря, осавула та хорунжого. Полки ділилися на сотні, які мали управи — копії полкових, сотні — на курені, які очолювали курінні отамани. Козаки-земляки, які разом становили курінь, підпорядковувалися отаману, а селяни, що там проживали, — виборному війтові. Таким чином, уже в другій половині XVII ст. традиційний козацький демократизм все більше обмежувався та звужувався,

Судочинство в Україні мало систему різних місцевих судів: генеральний, полкові, сотенні, міські, сільські. Всі вони користувалися звичаєвим правом, а також литовськими статутами, пізніше — російськими законами. В системі адміністративного управління керівна роль належала козацькій старшині га шляхтичам, які економічно все більше міцнішали. Козацька армія, якою командував гетьман, після відокремлення Правобережної України нараховувала по реєстру 30 тис. чоловік.

Крім реєстрових козаків, гетьмани мали полки найманого, так званого охотницького війська. У Петра Дорошенка вони називалися сердюками, у лівобережних гетьманів — компанійцями. До них вступали не лише українці, а й іноземці — серби, волохи, поляки, німці. Основним родом військ була піхота. Хоча у похід кожен козак вирушав на коні, але в боях «спішувався». Кіннота була невеликою. Досить ґрунтовно козаки озброювалися артилерією.

Армія вимагала значних матеріально-фінансових витрат. Основним податком, що являв собою найбільшу частину державних прибутків, було мито з привізного краму і непрямі податки з меду, пива і горілки, що в загальній сумі давало близько 100 000 золотих щорічно. Поряд з податками на військо значні суми виділялися на утримання дипломатії, що коштувала дуже дорого, бо за звичаєм тих часів чужоземні посольства перебували в Україні на кошти гетьманського уряду. Збирачі державних прибутків називалися індукторами.

Поступово був оподаткований горілчаний промисел козаків, які в перші роки визвольної війни мали право вільно виробляти («курити») і продавати горілку, як і тютюн та дьоготь. У зв´язку з необхідністю збільшувати прибутки держави з´їзд старшин у 1669 р. у Батурині ухвалив завести право оренди на продаж тютюну, дьогтю та горілки, тобто передати на відкуп. Оренди передавалися як окремим особам, так і групам та корпораціям. Мед, пиво і брагу дозволялося всім продавати вільно.

Визвольна війна українського народу внесла значні корективи у соціальну структуру України. На початку існували шляхта, козацтво, духовенство, міщанство, селянство та невелика група магнатів. Проте в ході революційних перетворень були ліквідовані земельні володіння польських і великих українських полонізованих магнатів, значної частини шляхтичів-католиків та католицького духівництва. Ці землі перетворилися на власність скарбу (фінансового відомства) Гетьманської держави. Протягом тривалого часу селяни відмовлялися виконувати будь-які феодальні повинності на користь скарбу та українських старшин-феодалів або зводили їх до мінімуму. Тобто селянство (посполиті), як і рядове козацтво, виступало за фермерський шлях розвитку, а феодально-кріпосницький лад був серйозно підірваний.

Слід зазначити, що значна частина української шляхти з самого початку повстання опинилася в козацьких лавах, і чим далі, тим більше шляхтичів переходило на бік повсталих. Цим українська шляхта узаконила себе в козацькій державі. Тому в Березневих статтях Богдана Хмельницького затверджено пункт про збереження прав і привілеїв шляхти, що жила на території Української держави. Але це була невелика група, яка злилася з козацькою верхівкою.

У вільний військовий стан перетворилося козацтво, обов´язком якого стало несення військової служби. Його було так багато, що старшина боялася складати реєстри під час Переяславської угоди. Козаки були звільнені від податків і повинностей. Така маса вільних виробників суперечила закономірностям феодалізму. Разом з тим, це була найбільш вагома, авторитетна і привілейована соціальна група в українському суспільстві. Разом зі шляхтою і селянством козацтво створило під проводом Хмельницького Українську державу і зайняло в ній положення організуючої, правлячої і економічно найсильнішої соціальної групи. Однак уже в кінці гетьманування Богдана Хмельницького з козацької маси виділилася старшина, до рук якої перейшла вся влада. Спочатку вона складалася з людей, що вибилися наверх завдяки своїм здібностям і військовим заслугам. З часом старшинські посади займають не в результаті обрання козацтвом, а призначення Старшинською радою або навіть гетьманом, і вже переважно дітей старшини. Таким чином, старшина перетворилася в замкнуту привілейовану правлячу групу, доступ до якої рядових козаків став майже неможливим.

Під час війни старшина нагромадила великі багатства, перш за все земельні маєтки, єдину на той час базу економічної могутності, і почала запроваджувати примусову селянську працю. А козацька держава, не маючи достатньої кількості фінансових засобів для оплати праці урядовців, надає їм земельні маєтності, але тільки на час виконання посадових обов´язків. До кожної посади (тоді вони називалися ранги) була приписана певна земельна маєтність чи водяний млин. Це були так звані рангові маєтності. Часто за службу гетьман дарував урядовцю цю маєтність у власність. Поступово старшина перетворилася на групу великих землевласників. її соціальна політика тепер спрямовувалася на закріплення за собою права на земельну власність і працю селян, тобто відродження феодалізму. Поряд з цим старшини захоплювали землі, купували у селян, козаків, їхні земельні наділи, а нерідко захоплювали їх. У відповідь рядове козацтво (тоді говорили — козацька чернь) ворожо ставилося до політики старшини, часто не підтримуючи і її державницьких змагань. Соціальні суперечності між старшиною і рядовим козацтвом використовувалися Московською державою і полі-тиками-демагогами типу Івана Брюховецького.

У містах становище було дещо кращим, оскільки міські жителі позбулися гноблення польських магнатів і шляхти і дістали значно ширші права, зменшення податків, можливість вільно займатися промислами та торгівлею.

Як уже відзначалося, у XVI — першій половині XVII ст. деякі міста Дістали магдебурзьке право. Московський уряд після Переяславської угоди (1654 р.) підтвердив цей їхній статус. Міста були незалежними від полкової адміністрації, мали власне самоуправління і суд. Уже за Гетьманщини дістали магдебурзьке право міста Остер, Козелець і Полтава. Весь устрій залишався майже незмінним: війта обирало населення міста, а затверджував його гетьман. Суд залишався в руках війта. Апелювати на суд війта потрібно було до полкового суду.

Поступово за типом міст із магдебурзьким правом організовується життя і в інших містах Україні. Управа складалася з ратуші на чолі з городовим отаманом, але підпорядковувалася вона полковій владі.

У другій половині XVII ст. духовенство не було замкнутою кастою. Священики залишалися виборними, причому обирали їх світські люди. Громадськість продовжувала започатковану під польською владою традицію спільної з церковними колами боротьби за православну релігію. Культурно-національні заслуги духовенства давали йому високий авторитет у суспільстві, що дозволяло втручатися в політичне життя. Монастирі отримали універсали від Богдана Хмельницького та інших гетьманів, якими підтверджувалися їхні права на володіння землями і на працю селян. За підтримки влади вони залишалися своєрідними островами кріпосництва і в нових умовах зміцнювали феодальні основи свого господарства.

Найважливішою групою населення в ті часи було селянство (посполиті), одна із основних рушійних сил національно-визвольної революції. Однак лише після розриву з Польщею і створення незалежної Української держави зникла небезпека повернення польських панів і польського кріпацтва. Селяни стали вільними хліборобами, отримали право на володіння землею. Кількість землі у селян, як і в козаків та міщан, значно збільшилася за рахунок привласнення методом займанщини кинутих земельних угідь та пустищ.

Вони зобов´язані були платити податки державі, хоч і значно менші, ніж до 1648 р. Ті ж із них, хто був схильний до військового життя, мав можливість озброїтися і записатися в козаки. Селяни відрізнялися від козаків перш за все характером обов´язків перед Українською державою: козаки мали боронити її, а селяни мусили вносити до фінансового відомства (скарбу) грошові податки, а також працювати на будівництві мостів, доріг та укріплень. Ні козацтво, ні селянство не були у 50-60-х роках XVII ст. закритою соціальною групою, і могли переходити з однієї до іншої. Однак з часом гетьманська влада стала забороняти такі переходи, і козацтво стало замкнутим станом.

Поступово у становищі селянства відбуваються негативні зміни. Вже за Богдана Хмельницького в монастирських селах селяни були закріпаченими, хоча це кріпосництво і було набагато легшим, ніж польське.

З часом старшина, отримуючи гетьманські універсали на землі із залюдненими селами, вимагала від селян відбувати «повинності». Власники отриманих незаселених земель закликали до себе вільних селян, давали їм можливість завести своє господарство, звільняли на три-п´ять років від повинностей і податків. Тим самим створювалися так звані «слободи». Однак минали роки, і поселенці слобід ставали підданими старшини. На них накладалися повинності. Поступово відновлюється одно-дводенна панщина на тиждень, а в 1701 р. не більше двох днів на тиждень. Однак вони ще не були закріпачені і могли переходити від одного власника до іншого.

З кожним роком розширювалися повинності населення на користь держави: селяни і міщани мусили утримувати війська російського царизму, що стояли в Україні, давати продовольство і фураж найманим полкам гетьмана — компанійцям і сердюкам, платати податок за виробництво горілки — показанщину, тютюнову десятину (хто вирощував тютюн), млинарський збір за помол зерна та багато інших, що йшли на утримання гетьманської адміністрації, війська та судів.

Таким чином, феодальна система землеволодіння, міжнародні феодальні економічні і політичні зв´язки України привели в кінці XVII ст. до відновлення кріпосництва, хоча і в полегшеній чи початковій формі. Нова феодальна знать — козацька старшина, що фактично злилася зі шляхтою, посіла місце польської знаті. І все ж офіційного введення такого «класичного» кріпосництва, як у Московській державі чи Польщі, не було. Кривава війна, спустошливі напади польських, турецьких та татарських загарбників у другій половині XVII ст. заважали, але не надто затримували розвиток виробничих сил Лівобережної України. Основою економіки залишалося сільське господарство. Водночас зростали промисли, мануфактури, ремесла, торгівля. Значно сприяло цьому переселення з Правобережжя. Певна кількість селян та інших верств населення переселилася з Росії. На кінець XVII ст. в Лівобережній Україні проживало близько 1,5 млн чоловік.

Основними галузями сільського господарства були землеробство і тваринництво. В землеробстві переважало трипілля, а в південних малозаселених районах нерідко існувала перелогова система. У Західній Європі ці методи вже поступилися більш прогресивним, багатопільним. Землеробські знаряддя теж характеризувалися консервативністю та відсталістю: сохи, рала, коси, серпи, граблі, вила та ціпи. Поряд з цим розповсюджується так званий важкий плуг. Сіяли жито, пшеницю, ячмінь, овес, гречку, просо. Вирощували коноплю, льон, тютюн, огірки, капусту, буряки, цибулю, моркву та ін. Через недосконалу техніку землеробства врожаї були низькими: на чорних землях збирали лише в 4-5 разів більше, ніж сіяли («сам — 4», «сам — 5»). Із розвитком ґуральництва та пивоваріння розширювалися посіви жита, ячменю, зростало вирощування збіжжя на зовнішній ринок. На Лівобережжі традиційним залишалося садівництво. Розвивалося також скотарство. Зокрема, вирощували волів, коней, корів, овець та інших тварин. Поширеним було бджільництво, рибальство та полювання.

Поступово розвивалася промисловість, в основному у формі мануфактурного виробництва. Використовувалася переважно примусова праця залежних від старшин селян, а також вільнонаймана робоча сила. Мануфактури створювалися у маєтках старшин та монастирів. Важливою галуззю економіки було ґуральництво, яким у 70-80-х роках XVII ст. мали право займатися тільки козаки й козацька старшина, а також міщани. Все більшої ваги в економіці України набуває млинарство. Кількість водяних і вітряних млинів зростає, як і їх продуктивність. Традиційно на півночі Лівобережної України розвивалися лісові промисли, виробництво поташу, селітри та дьогтю. Вони йшли на продаж як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках.

На Чернігівщині, Ніжиніцині. Стародубщині найбільше видобувалося болотних і озерних залізних руд, з яких виплавлялося залізо. Важливе місце у промисловому виробництві належало гутницькому промислу (виробництво скла і виробів з нього). З міді виливалися гармати, дзвони, а також казани та інші предмети для потреб ґуральництва, особливо у Києві, Стародубі та Глухові.

Розвивалися також різноманітні ремесла: ковальське, теслярське, гончарне, шевське, кравецьке. Зростає й урізноманітнюється будівництво, особливо церковне. Не лише гетьмани, полковники, а навіть нижча старшина будують церкви, монастирі, шкільні будинки. Визвольна війна, її перемоги, ліквідувавши засилля хижацького польського магнатства і шляхетства в містах, сприяли значному їх зростанню на Лівобережжі. Вже у 1665 р. разом із сотенними містами і містечками їх нараховувалося близько 90. Великі міста мали магдебурзьке право і були незалежними від старшинської влади. Найбільші міста — Київ, Переяслав, Чернігів, Глухів, Стародуб, Ніжин, Новгород-Сіверський та Полтава стали значними промисловими і торговими центрами, в яких ремісники і торгові люди становили до третини мешканців. Більшість ремісників були об´єднані в цехи, що охоплювали майже 300 спеціальностей. Значна майнова нерівність міських жителів, поділ на багатих і бідних була причиною безперервної боротьби між різними соціальними групами. Поряд з цим над всіма містами посилювалася влада козацької старшинської адміністрації.

Міста і містечка Лівобережжя мали густу мережу ярмарків і торгів, де продавалися як місцеві сільськогосподарські продукти й ремісничі вироби (зерно, прядиво, мед, посуд), так і привізні товари (сілезькі суконні й шовкові тканини, голландське і швабське полотно, дорогі вина, прикраси). Українські купці торгували з Молдовою та Валахією, вивозили свої товари в Данціг, Кенігсберг, Відень. Зростали торгові зв´язки України з Росією. Українські купці вивозили в Росію худобу, шкіру, вовну, віск, горілку, тютюн, мед, сало, поташ, селітру, скло та інші товари. З Росії завозилася риба, хутра, металеві вироби. У торгівлі з Росією найважливіше місце посідали Стародуб, Чернігів та Кролевець.