Історія України: Навчальний посібник

8.13. Культура України у XVIII ст.

Розвиток духовного життя українського народу у XVIII ст. відбувався в різних регіонах по-різному. До кінця другої третини XVIII ст., тобто до ліквідації Гетьманщини, яка певною мірою захищала українську культуру, духовне життя Лівобережжя розвивалося у більш сприятливих умовах. Близьким до нього культурним життям жила Слобожанщина, пізніше — Південь України. Продовжуючи національно-державні традиції Київської Русі, Галицької держави, Київського та інших князівств Литовської доби, Гетьманська держава забезпечувала частині українського народу досить широкі можливості будувати своє життя і культуру за власними уподобаннями. Українське козацтво, козацька держава своєю діяльністю, самим існуванням оберігала українську народність від культурно-національної асиміляції сусідніми народами: близьким за культурою польським, єдиним за релігією — російським.

У той же час ряд регіонів України на початку XVIII ст. знаходилися у складі різних держав. Лише наприкінці XVIII століття Правобережжя та Південь України були приєднані до Російської імперії, куди вже входили Лівобережжя та Слобожанщина. Однак Східна Галичина до середини 70-х років перебувала у колоніальному володінні Польщі, а з кінця XVIII ст. разом з Північною Буковиною та Закарпаттям — під владою Австрійської імперії. В російській частині України розгортався процес русифікації, в Західній Україні — полонізації, онімечення та мадяризації. Обидві монархії — австрійська і російська намагалися обмежити національно-культурний розвиток, денаціоналізувати українське населення, позбавити його своєї культури і знищити українську мову.

Одночасно з України до Росії відтягувалося багато інтелігенції, переважно вихованців Києво-Могилянської академії, визначних діячів церкви. Всі вони проводили велику культурно-освітню і наукову діяльність. Наприклад, у Слов´яно-греко-латинській академії у Москві з 1701 по 1762 pp. працювало 95 професорів із Києво-Могилянської академії, а із 21 ректора — 18 були могилянцями. У XVIII ст. практично не було жодної ділянки культури в Росії, на якій би не позначився вплив української культури. А це певного мірою обезкровлювало, ослабляло духовний розвиток українського народу.

У XVIII ст. в Україні вся система релігійних організацій, православних і уніатських, продовжувала бути фундаментом духовного життя українського народу. Поряд з цим православна церква, підпорядкована російському царизму, поступово ставала знаряддям русифікації українців. Грамоти царів та московського патріарха у кінці XVII ст., коли відбулося підпорядкування їм української православної церкви, обіцяли їй широку автономію і збереження традицій. Однак царизм порушував і в цій сфері всі свої обіцянки, обмежував та душив українську церкву.

У 1721 р. за наказом Петра І російський патріархат був знищений і створений колективний керівний орган церкви — синод, на чолі якого стояв цар. У 1722 р. за його наказом керівником української церкви був призначений Вонятович, але не в сані митрополита, а архієпископа, чим вся церква України була понижена до звичайної регіональної єпархії в Російській імперії. Всі спроби Вонятовича відновити українську митрополію завершилися невдачею, а він зазнав репресій і арешту. Лише у 1742 р. українська ієрархія повернула собі сан митрополита.

Отже, в кінці XVIII ст. керівництво української церкви остаточно перейшло з лагідних рук царгородських патріархів до деспотичних російських царів, світських людей, що робили релігію політичною справою реакційного російського монархізму. У XVIII ст. 60 років церквою управляли жінки, з яких дві — Катерина І і Катерина II — німкені. За вказівками російських імператорів були ліквідовані всі особливості української церкви (у звичаях проведення церковної служби, у святах, читанні богослужбових книг та ін.) — вона була уніфікована з російською. Майже всі українські богослужбові книги винищувалися, замінювалися московськими, а друкарні українських монастирів мали друкувати книги за московським зразком. Вводилася заборона на українські переклади святого письма, будівництво церков в українському стилі та ін. На високі церковні посади уряд призначав лише росіян або денаціоналізованих українців.

Одночасно царизм погіршив і матеріальне становище української церкви. У 1786 р. за вказівкою Катерини II уряд здійснює секуляризацію монастирських маєтків і забирає їхні землі разом із селянами, які там проживали. Лише у київських монастирів (Києво-Печерська лавра та ін.) відібрано 50 тис. селян. Значна частина монастирів була закрита, а решта перейшла на скупе утримання уряду. Ця реформа негативно позначилася на шкільній справі та друкарстві, які були тісно пов´язані з монастирями. Це був дуже жорстокий удар по Києво-Могилянській академії, позбавленій тепер своєї матеріальної бази, і по всій українській культурі.

Становище уніатської церкви на Правобережжі та в Галичині у другій половині XVII ст. характеризувалося нестабільністю, спричиненою повстаннями селянських і козацьких мас, що вбачали в ній уповноважених польської верхівки. На початку XVIII ст. ситуація змінюється. Уніатська церква значно зміцнила свої позиції на Правобережній Україні. І тут, і в Галичині та на Волині загострюються її відносини з католицькою церквою. Це було пов´язано з тим, що для поляків національне питання стояло вище, ніж релігійне, і в своїй антиукраїнській політиці польський уряд не міг спиратися на уніатів. Останні мусили користуватися польською мовою, виконувати католицькі обряди, чим були дуже невдоволені. Поступово уніати створюють свої навчальні заклади, серед яких важливу роль відігравали школи в Умані та Вільно. Однак значна частина українського населення вороже ставилася до уніатів: під час «Коліївщини» було вбито близько 300 уніатських священиків, а також всіх членів Василіанського монастиря та учнів його школи в Умані. Причиною цієї трагедії слід вважати бездарність та егоїзм польської верхівки, що сліпо ненавиділа українців, роздмухувала жорстокість і ворожнечу проти них, а також лицемірну, дворушну політику російського царизму. З часу першого поділу Польщі на Правобережжі розгортається боротьба за повернення населення у православ´я.

Після третього поділу Польщі цей процес швидко наростає. Катерина II видає ряд указів, вимагаючи від українців-уніатів повернення в православ´я. В результаті в лоно православної церкви повернулося 2300 церков, були ліквідовані всі василіанські (уніатські) монастирі. Однак польські поміщики мали міцну підтримку з боку царського уряду в боротьбі проти селянства і жорстоко їм мстилися за вихід з унії. Це призвело до подальшого погіршення становища селян, що перейшли у православ´я. На початку XVIII ст. в Галичині після довгої боротьби польським урядом була остаточно утверджена унія. Однак, прийнявши її, галицьке населення твердо дотримувалося своїх східних обрядів, вважаючи їх національною святинею, і не піддавалося латинізації. Під керівництвом кількох енергійних єпископів греко-католицька церква склалася в окрему релігійну організацію, відмінну і від православ´я, і від католицтва. Починається піднесення культурного рівня нижчого духовенства, розгортається його освітня діяльність. За короткий час населення Галичини звикло до унії, визнало її за свою національну церкву та захисника своїх національних інтересів.

У другій половині XVII ст. унія проникає і в Закарпаття. Однак до кінця XVIII ст. православна релігія займає міцні позиції в Мармароській окрузі. Після переходу Закарпаття під владу Австріїїї уряд провів низку реформ, що значно поліпшило становище уніатського духовенства. Воно зрівнювалося у правах із римсько-католицьким. У 1784 р. засновується греко-католицька семінарія. Уніатська церква зміцнилася і посилила свою культурно-релігійну активність.

На Буковині за підтримки православної Молдавії у XVIII ст. православна церква зберегла свої пануючі позиції. Таким чином, російський царизм, підпорядкувавши собі українську православну церкву, перетворив її на знаряддя русифікації. Водночас уніатська церква Галичини та Закарпаття, завдяки незалежності від польського, а потім і австрійського урядів, ставала захисником національних інтересів українців Західної і Закарпатської України. Але і в сфері діяльності православної церкви, і в регіонах з переважаючим уніатством релігія була ідеологічною основою культури. В той же час у суспільстві поступово посилюється роль філософії, природничих наук, художньої літератури та їх відокремлення від теології.

Українська культура мала від попередніх часів значну духовну спадщину, традиції, її флагманом продовжувала бути Києво-Могилянська академія, яка одночасно діяла як передовий і найважливіший орган наукового, культурного, а також релігійного життя. Під її впливом у XVIII ст. були відкриті колегіуми у Чернігові (1700 p.), Харкові (1727 р.) та Переяславі (1738 p.).

У Західній Україні в 1784 р. був заснований Львівський університет, однак він діяв як польський орган освіти. У великих містах — Львові, Дрогобичі, Бродах, Стриї — деякий час ще існували братські школи, але вже в середині XVIII ст. вони занепадають. У другій половині століття з´являються гімназії в Крем´янці, Володимир-Волинському та Чернівцях, семінарія в Мукачевому. XVIII ст. характеризується високим рівнем розвитку народної освіти в Україні. Майже у всіх містах і селах Лівобережної України та Слобожанщини діяли початкові школи — на Лівобережжі їх було 866, на Слобожанщині — 129, тобто одна школа припадала приблизно на тисячу чоловік населення. У всіх полкових містах існували великі школи, де навчалися тисячі дітей. Багато шкіл було при церквах (єпархіальні). Більшість закладів утримувалися на кошти населення, а учителювали в них мандрівні дяки. Кількість початкових та інших шкіл до кінця XVIII ст. в Україні зростала. Однак царизм і кріпосництво розгортають наступ на українську культуру, і народна освіта занепадає. Та й кріпосні селяни мали все менше можливостей навчати своїх дітей: феодали дивилися на них, як на «бидло», тримали в бідності, завантажували дітей роботою. Тому вже в 1875 р. на 6730 чол. Населення припадала всього одна школа. Таким чином, українська народна освіта, створена зусиллями церкви, інтелігенції, передових кіл козацтва і селянства у Гетьманщині та Слобожанщині, у першій половині XIX ст. була придушена російським царизмом.

У 1786 р. царський уряд схвалив «Статут народним училищам у Російській імперії», за яким створювалися два типи училищ: малі — дворічні, у яких учнів навчали основам православної віри писати, читати та рахувати, і головні — п´ятирічні, які за своєю програмою були тогочасними середніми школами. На 1801 р. в українських губерніях діяло 8 головних і 17 малих народних училищ, у яких навчалося близько 3,5 тис. дітей. У кінці XVIII ст. середня освіта російської України зміцнюється. У селах Правобережжя і Галичини теж існували українські початкові школи, що утримувалися за рахунок населення. Польський уряд підтримував єзуїтські колегії, де викладання мало переважно богословський католицький характер. Після приєднання Галичини до Австрії уряд цієї країни провів шкільну реформу, і навчання у школах почали проводити німецькою мовою. Пізніше контроль за навчанням був переданий римсько-католицькій церкві, і в школах запанувала польська мова. Лише у невеликій кількості шкіл керівництву уніатської церкви вдалося ввести українську мову навчання.

Стан освіти у Північній Буковині був гіршим, ніжу Галичині. Там діяли початкові школи, які утримувалися за кошти населення, але у невеликій кількості. Після приєднання Буковини до Австрійської імперії тут поширюються німецькі, румунські та польські школи. Кількість народних шкіл почала зменшуватися, тому що місцеве українське населення не бажало навчати дітей у чужих школах. У 1792 р. діяло 32 народні школи, а на початок XIX ст. — 15, і серед них жодної української. На Закарпатті початкова освіта розвивалася більш високими темпами, і в кінці XVIII ст., завдяки активному сприянню уніатської церкви, шкільна справа досягла значних успіхів: у цьому невеликому регіоні діяло більше 300 українських шкіл, і кількість їх продовжувала зростати.

У Галичині існували п´яти і шестикласні середні школи з латинською мовою навчання. З приєднанням Галичини до Австрії створюється п´ять середніх шкіл-гімназій. На Буковині перші школи з´явилися лише у кінці XVIII ст. — в Чернівцях та Сучаві з німецькою мовою викладання.

Духовним центром всієї України був Київ з його Могилянською академією. Академія була осередком освіти та культури, громадської думки України. Вона підготувала цілу плеяду вчених, письменників, педагогів, церковних, громадсько-політичних діячів, які головну мету своєї діяльності вбачали в просвіті народу, служінні його інтересам. Залишаючись вірною кращим традиціям, академія приймала молодь різних станів і різних країн. її вихованці відкривали школи, засновували бібліотеки, сприяли розвитку науки, літератури, мистецтва не лише в Україні, а й Росії, Білорусії, Сербії. Навчання в академії ґрунтувалося на ідеях гуманізму і просвітництва.

Вплив Києво-Могилянської академії як центру інтелектуального життя був надзвичайно відчутним в кожній галузі культури. В академії вивчалися українська книжна, старослов´янська, грецька, латинська та польська мови, арифметика і катехізис, нотний спів. Мовники багато працювали над вдосконаленням мови українського народу. Українською мовою пишуться літописи, складаються судові і державні акти, ведеться офіційне листування.

У XVIII ст. посилюється вплив німецької та французької мов. Широкими були знання грецької й латині. Багатомовність, ґрунтовні філологічні знання були ознакою кожної культурної людини України. Студенти, вихідці з різних країн, вільно спілкувалися між собою. В академічних та приватних бібліотеках надавалася в оригіналах богословська, наукова, художня література. В академії традиційно поважалася і розвивалася поезія, чому сприяла поява спеціальних посібників — поетик і риторик, написаних викладачами. Складаються певні поетичні традиції: літературні диспути, конкурси, присудження звання лавроносного поета і т.ін.

Вихованці академії створювали навколо себе осередки та гуртки: Г. Сковорода — у Харкові та Полтаві, І.Максимович — у Чернігові, С. Яворський, Ф. Прокопович та ряд інших — у Москві, Г. Кониський — у Білорусії, М. Козачинський — у Сербії. Академія була основною школою філософських знань. її вихованці висловлювали сміливі і прогресивні для того часу погляди, доводили, що розум удосконалить світ. Ф. Прокопович після закінчення академії навчався у Римі, потім викладав у Могилянській академії філософію, риторику, богослов´я та математику, був її ректором. У 1716 р. за наказом Петра І він прибув до Петербурга, де став керівником церкви Російської імперії. Пропагував вчення Декарта, Локка, Бекона, першим в Україні визнав систему Коперника та вчення Галілея, висловив думку про єдність світу на основі його матеріальності.

Визначне місце у розвитку філософської думки, науки та літератури належить Григорію Сковороді (1722-1794 pp.). Здобувши освіту в Київській академії, він викладав у Переяславському і Харківському колегіумах, але через переслідування залишив цю діяльність і останні 25 років свого життя мандрував Україною. Він переходив від села до села, зустрічався з простим людом, навчав дітей, проповідував свої погляди та розповсюджував знання. Створив багато віршів, пісень, драм, комедій, філософських творів, які передавалися усно і в рукописах. Опубліковані після смерті автора, вони складають два великі томи: філософські трактати й діалоги, збірки віршів і пісень, байки, правові переклади, листи, афоризми та ін. В центрі його теорій та ідей — людина. Сковорода особливо звеличує трудівника людину. Шлях до щастя він бачив у самопізнанні, самовихованні і праці. Поет пропагував високу мораль, непідкупність, щирість. Таврував світських і духовних експлуататорів, користолюбців, кар´єристів, пройдисвітів, що були винуватцями народних страждань, гноблення та війн.

Зусиллями учених академії прискорюється процес нагромадження історичних знань і розвиток історичної думки. Визначними історичними творами свого часу слід вважати літописи, авторами яких були Г. Граб´янка і С. Величко, а також твори Г. Полетики, П. Симоновського, В. Рубана та О. Рігельмана. їхні праці — це перехід від літописання до власне історичної науки, від хронологічного переліку подій до їх осмислення й трактування.

У XVIII ст. зростає інтерес до наук, що мають практичне застосування. Курси лекцій С. Яворницького та Ф. Прокоповича містили елементи астрономії, фізики, біології і медицини. З´являються курси натурфілософії — попередниці природознавства.

Арифметика і геометрія лягли в основу курсу математики Ф. Прокоповича, прочитаного ним у 1707—1708 pp. у Київській академії. У другій половині XVIII ст. були засновані класи чистої (алгебра, геометрія), а також змішаної математики, в яких викладали цивільну і військову архітектуру, механіку, гідростатику, гідравліку та оптику.

У Києво-Могилянській академії студенти отримували і знання з медицини. Багато її вихованців стали відомими медиками, заснували лікувальні заклади в Україні, Росії та Білорусії. У 1787 р. в Єлизаветграді була відкрита перша в Україні медична школа, де вивчення медицини поєднувалося з лікуванням хворих у шпиталі.

У XVIII ст. українська художня література переживала значні перетворення: на зміну поетичним і прозовим творам, які базувалися на релігійних мотивах, приходить світська література з сюжетами, взятими із реального життя. Ці твори пишуться здебільшого розмовною, а не книжною мовою, що базувалася на старослов´янській. Літератори черпали ідеї, образи, поетику, методи відображення дійсності з багатого джерела народної творчості. Зникають такі широко розповсюджені жанри середньовічної літератури, як житія, полемічна, ораторсько-проповідницька й паломницька проза, церковна поезія, шкільна драма. Натомість з’являються віршовані твори на історичні й побутові теми, які створювалися переважно авторами з демократичних прошарків.

Визначним поетом був К. Зіновіїв, який уклав у 1700-1709 pp. збірку, до якої увійшло 370 віршів та понад 1600 приказок. Визначним був діалогічний твір «Розмова Великоросії з Малоросією», написаний у 1762 р. в Глухові канцеляристом Семеном Дівовичем. У ньому розкриваються найважливіші події з історії України та її взаємини з Росією. Широкого розповсюдження набувають вірші-травестії (від франц. переодягати). У яких біблійні персонажі одягнуті у народний одяг, говорять народною мовою як звичайні люди.

Продовжує розвиватися народна творчість. В історичних піснях, баладах, легендах розповідається про героїчну боротьбу українського народу проти іноземних загарбників та місцевих гнобителів. У народних піснях, відбивалося тяжке життя народу, особливо за часів кріпацтва, ненависть до царів, панів, воля до боротьби за національне і соціальне визволення. У театральному мистецтві поширюється вертепна драма, своєрідний ляльковий театр, в якому переважали методи віршованої сатири і гумору. У 1789 р. в Харкові засновується перший постійний театр.

У духовному житті українського суспільства визначне місце посідає музично-пісенна творчість. У XVIII ст. чарівна українська пісня викликала захоплення в багатьох країнах світу. Виникають визначні музичні центри — у Львові, Кам´янці, Стародубі, Ніжині, Полтаві, Чернігові, Харкові та інших містах. Музичною столицею України XVIII ст. був Глухів — гетьманська резиденція. Тут діяла спеціальна музична школа, у якій викладалися вокальний спів, гра на скрипці, флейті та басах.

Одним із центрів музичного життя традиційно залишалася Київська академія, у якій функціонували велика хорова капела та оркестр. Всі урочистості, важливі події академічного життя, народні гуляння на площах Києва супроводжувалися переважно хоровим співом і музикою студентів. Капели і хори в Росії також комплектувалися переважно вихідцями з України, часто могилянцями. Так, у 60-х роках XVIII ст. половину хористів царської капели складали українці. Києво-Могилянська академія виховала багатьох талановитих композиторів, серед яких виділялися М. Березовський (1745-1777), А. Ведель (1767-1808), Д. Борт-нянський (1751-1825), твори яких хвилюють слухачів до нашого часу.

Широке використання національної, античної і європейської культурної спадщини, поширення освіти сприяли подальшому розвитку архітектури та образотворчого мистецтва. Тут спостерігається перехід від середньовічних традицій до національних форм і кращих закордонних зразків. Процвітають школи іконописців і граверів, найбільшою з яких була школа при Києво-Печерській лаврі. Діяли також малярні при Софійському соборі, Межигірському монастирі, при Троїцько-Іллінському монастирі в Чернігові та ін. Відомі численні зразки монументального живопису в розписах Успенського собору, Троїцької надбрамної церкви у Києво-Печерській лаврі. В храмових розписах важливим елементом був так званий ктиторський портрет. Так, в алтарній частині Успенського собору Києво-Печерської лаври зображено 85 історичних осіб — від князів Київської Русі до Петра І.

Великою популярністю серед жанрів світського образотворчого мистецтва користувався портретний живопис. Це зображення в основному представників козацької старшини — Б.Хмельницького, І. Мазепи, учених І. Галятовського, Л. Барановича, Ф. Прокоповича. Продовжувала розповсюджуватися графіка. Школи графічного мистецтва були в Київській академії, Києво-Печерській лаврі, у Чернігові і Львові. Це гравюри-панегірики і тези академічних диспутів, друковані книги з численними мініатюрами, в яких релігійні сюжети тісно переплітаються зі світськими.

В Україні продовжують розвиватися народні художні промисли: різьблення, кераміка, килимарство, художня вишивка та гаптування, кахлеве й гончарне виробництво, художнє литво, ювелірне мистецтво. В архітектурі співіснують різні стилі, удосконалюється техніка будівництва.

Поряд із дерев´яними будівлями з´являються кам´яні, все ширше використовуються металеві деталі та скло. Розбудовуються і прикрашаються Київ, Чернігів, Глухів, Батурин, Харків, Переяслав, Львів, Кам´янець-Подільський та Мукачеве.

Визначне місце у XVIII ст. посідає культове будівництво, в якому, як і в світському, переважав стиль так званого українського бароко. Велику кількість духовних споруд було зведено завдяки матеріальній допомозі Івана Мазепи. За 1697-1706 pp. він збудував 12 храмів і близько 20 церков, реставрував і розбудував Софійський собор та будинок Могилянської академії.

У середині XVIII ст. з´являються визначні пам´ятники архітектури: Андріївська церква у Києві (арх. В. Растреллі, І. Мічурін), собор св. Юра у Львові (арх. Мерети) та ін. З 60-х років XVIII ст. на зміну бароко приходить так званий російський класицизм, для якого характерними були строгість і чіткість архітектурних форм.

Вчені, релігійні діячі, літератори України не стояли осторонь світової науки і культури. Продовжувалася традиція навчання української молоді в університетах країн Європи. Повертаючись в Україну, молоді вчені працювали в різних навчальних закладах України та Росії, розповсюджуючи передові європейські ідеї.

Таким чином, XVIII ст. було важливим етапом у розвитку української культури, хоча російський монархічний деспотизм все більше обмежував її. Поступове подолання середньовічних догматів, поширення передових ідей гуманізму й раннього просвітництва сприяли загальному суспільному прогресу, підносили почуття національної гідності, розширювали духовність. Розвивалася культура як елітних соціальних груп українського суспільства, так і широких народних мас. Український народ у XVIII ст., як і в попередні віки, зробив значний внесок у світову духовну скарбницю, особливо в культуру слов´янських народів. Продовжувалося формування української нації, етнічна консолідація українців, зростання їх національної самосвідомості. Відбувалося подальше збагачення української народної мови, яка в творчості І.Котляревського перетворюється на літературну.