13.3. Утворення незалежної УНР, Брестський договір

Для Центральної Ради такий поворот виявився несподіваним, становище не змінилося і в результаті відозв УЦР до громадян України та до солдатів. 11 січня 1918 р. у відповідь на агресію Радянської Росії Центральна Рада ухвалила IV Універсал, який проголошував самостійність, національне відродження і державність УНР, яка представляла і захищала інтереси українського народу. Це був акт великого історичного значення. Пройшовши довгий і суперечливий шлях, національно-визвольний рух України подолав ідеї автономізму та федералізму і здійснив логічний завершальний акт боротьби за національну свободу і державність України. Однак відбулося це не в час могутнього піднесення національного руху, а в період кризи, коли УНР уже знаходилася під важкими ударами Радянської Росії, а розчароване її неефективною соціально-економічною політикою робітництво і селянство не бажало воювати з більшовиками. В Універсалі говорилося про необхідність завершити переговори з центральними державами про мир і навесні роздати всю землю селянам. І знову необхідні соціальні реформи відкладалися. А це дратувало народ.

У січні 1918 р. в Києві вибухнуло повстання проти УЦР робітників і кількох військових частин, що перебували під впливом більшовиків. З великими зусиллями війська УЦР придушили його, жорстоко розправившись з учасниками. Під час повстання в самій Центральній Раді виникла змова лівого крила українських есерів, до якого входили П. Любченко, В. Єлланський (Блакитний), С. Бачинський та інші, які ставили завдання розігнати Центральну Раду, арештувати частину її членів і створити Раду робітничих, солдатських і селянських депутатів. Змова була розкрита, а її учасники заарештовані.

В цих умовах загального занепаду, зневіри, деморалізації гідним глибокої пошани був подвиг кількох сот київських студентів і гімназистів, які 16 січня біля станції Крути героїчно намагалися зупинити значно переважаючі їх червоні загони, попали в оточення і загинули за незалежність України.

Червоні війська продовжували наступ. 25 січня члени УЦР і Ради народних міністрів (таку назву дістав Генеральний секретаріат після IV Універсалу) залишили Київ. 26 січня після жорстокого артилерійського обстрілу червоні війська увійшли в місто і почали репресії, масові розстріли та грабежі. Часто розстрілювали людей лише за те, що ті говорили українською мовою. Тепер Українській Центральній Раді могла дати можливість вистояти лише сильна зовнішня допомога.

2 грудня 1917 р. в Брест-Литовську представники Раднаркому Росії підписали з німецьким та австро-угорським командуванням Східного фронту перемир´я і почали переговори про сепаратний мир. Щоб контролювати перебіг подій, розуміючи, чим загрожує продовження війни у відносинах з радикально настроєними масами, УЦР теж включилася в пошуки можливостей переговорів, хоча в перші місяці свого існування відстоювала вірність взятим Росією обов´язкам, тобто ведення війни до перемоги над країнами Четверного Союзу. УЦР зав´язала стосунки з країнами Антанти, які вже влітку 1917 р. уважно придивлялися до автономії України, її збройних сил та ін., особливо французькі дипломати. Однак ці напівофіційні стосунки так і не стали офіційними, і не з вини України.

У грудні 1917 р. уряд Радянської Росії, а за нею і УНР почали переговори з німецькими дипломатами в Брест-Литовську. Російська делегація підтримувала делегацію уряду Радянської України, але коли відбулося проголошення самостійної УНР, німецькі дипломати повели переговори з нею. В делегації УНР, яку очолював есер В. Голубович, недавній студент, всі її члени не мали фахових дипломатичних знань, навичок, були молодими, без життєвого та політичного досвіду. І все ж ця делегація, активно борючись за інтереси народу УНР, зуміла провести переговори, змусила визнати себе повноправним представником України і самостійним суб´єктом міжнародного права. Навіть Троцький, нарком іноземних справ РРФСР, підкреслив, що остання «виступає тут як самостійна делегація і такою визнає її російська делегація».

Після складних переговорів українська делегація, яка на початку переговорів вимагала приєднання до України всіх земель, заселених етнічними українцями, змушена була погодитись на обіцянку Австро-Угорщини створити в її складі автономний коронний край з Галичини і Буковини. Кордони між УНР та Австро-Угорщиною мали проходити по старому російсько-австрійському, а в межах передбачуваної Польщі вони мали визначатися спеціальною комісією з урахуванням побажань населення та його етнічного складу. Українська делегація домовилася з делегацією Четверного союзу про обмін військовополоненими, взаємну відмову від відшкодування збитків, заподіяних війною. Підписувалася домовленість про широкий обмін сільськогосподарськими та промисловими товарами. Але становище УЦР, яка перебазувалася після відступу з Києва до Житомира, було складним. Уряд УЦР звернувся за допомогою в боротьбі проти військ Радянської Росії до Австро-Угорщини і Німеччини, які дали згоду на це за умови надання їм великої кількості зерна, вугілля та інших товарів. У спільній австро-українській заяві зазначалося: «Висловлене з української сторони прохання про військову допомогу буде здійснено. Австро-угорські військові частини перемістяться на територію Української Республіки і повернуться назад, як тільки Центральна Рада того зажадає». Так, рятуючи Україну від одного лиха, Центральна Рада заподіяла їй друге, ще гірше — німецько-австрійську окупацію.

В історичній літературі існує багато точок зору на позицію УЦР у питаннях війни і миру. Більшість істориків сходиться на тому, що в питанні про ставлення до війни УЦР займала до листопада 1917 р. справедливі позиції, виступаючи за продовження війни до переможного кінця. Частина вчених виправдовує ці погляди, підкреслюючи, що вихід Радянської Росії з війни дозволив німцям перекинути великі сили зі Східного фронту на Західний і затягнути війну ще на рік. Але невідомо, скільки б продовжувалася війна, якби не був підписаний Брестський мир. Та й роль України відрізнялася від російської. До того ж, не береться до уваги, що ця несправедлива з обох сторін війна несла щоденно мільйонам людей смерть, каліцтво, жахливі руїни, злидні й голод. Припинення війни, хоча б на одній частині фронтів, рятувала сотні тисяч людей. УЦР не була пов´язана якимось договорами з країнами, які воювали, і не мала прямого відношення до виникнення війни. її вихід із неї ще влітку-восени 1917 р. був би справедливим, гуманним кроком, виправданим і підтриманим народними масами, сприяв би зміцненню української державності.

Брестський мир для УНР був невиправдано важким і принизливим. Адже в тих умовах досить було тимчасового введення в Україну на один-два місяці австрійських військ, і питання відновлення влади УЦР по всій Україні було б розв´язане. Незрозуміло, чому такі великі військові сили запрошувались в Україну (майже 0,5 млн чол.), якщо російська Червона гвардія нараховувала всього ЗО тис. чоловік. УЦР, по суті, добровільно погодилася на окупацію своєї країни, і це тоді, коли Радянська Росія за умовами Брестського миру визнавала самостійність і незалежність України. Викликає подив і те, що українські соціалістичні партії з реакційними монархіями Європи шукали угод і компромісів, а з більшовиками і не думали цього робити.

В той час як у Бресті тривали переговори, на значній частині України утверджувалася радянська влада. Уряд Радянської України — Народний Секретаріат довгий час перебував у Харкові, не маючи чітко визначених функцій. Його майже не визнавала Харківська рада, більшовицький комітет Харкова, і тому він довго не мав навіть власного приміщення. З ЦВК і Народним секретаріатом налагодив стосунки головнокомандувач радянських військ Півдня В.Антонов-Овсієнко. Він же допоміг Народному секретаріату з приміщенням, яке реквізували у газети «Южный край». Більшість членів уряду (Народного секретаріату) — це революціонери, які вміли руйнувати і не вміли конструктивно вести державотворчу діяльність. їм була чужою ідея української державності. За участі членів Народного Секретаріату на території України виникали нові держави, що вело до повного розвалу України: 17 січня 1918 р. була проголошена Одеська радянська республіка, яка охоплювала Херсонську і частково Бессарабську губернії, а ЗО січня в Харкові — Донецько-Криворізьку республіку.

На цей час Народний Секретаріат переїхав до Києва, і на Україні фактично існували три радянські республіки, три уряди. Але всі вони дублювали постанови Раднаркому РСФСР і розповсюджували їх. Відбувалася уніфікація відповідно до Росії всього життя: були скасовані всі розпорядження Центральної Ради, ліквідована її грошова система, поширені на території України декрети РНК, а основна її промисловість була передана у підпорядкування Вищої Ради народного господарства, створеної 2 грудня 1917 р. в Петрограді. Почався спад виробництва націоналізованих підприємств. Були не лише розділені поміщицькі землі, а й розгромлені та розібрані по селянських дворах окремі сільськогосподарські підприємства з високою технікою і культурою виробництва, що могли бути зразковими господарствами. Розгортався червоний терор, масові розстріли політичних противників, як це було в Харкові, Катеринославі, Полтаві, Києві та інших містах.

Червона гвардія під тиском німецько-австрійських військ у кінці лютого — на початку березня 1918 р. відступила з України. При цьому селянство, зморене війною і революціями, байдуже спостерігало цей відступ. 17-19 березня у Катеринославі відбувся ІІ з´їзд Рад України, що обрав новий склад ЦВК Рад України, який відразу ж переїхав до Таганрога —- останнього місця його перебування на українській землі. Тут Народний секретаріат реорганізувався в Бюро для керівництва повстанською боротьбою в тилу німецьких окупантів. Був прийнятий маніфест до робітників і селян із закликом боротися проти окупантів і «буржуазно-націоналістичної контрреволюції». Це була остання акція уряду Радянської України в період її першого становлення.