13.6. Директорія. Її внутрішня і зовнішня політика

Перемога Директорії привела до відновлення Української Народної Республіки. В самій Директорії, як і в цілому в УНР, значним впливом користувалися українські соціалістичні партії, серед яких найбільшу роль відіграли УСДРП і УПСР. Був створений уряд УНР із соціалістів на чолі з соціал-демократом В. Чехівським. Однак чіткої соціально-економічної та політичної програми вони не мали і через розбіжності в багатьох питаннях остаточно виробити її не змогли, хоча й намагалися. Директорія, що складалася з різних політичних сил, була єдина лише в боротьбі з гетьманською владою і німецькими окупантами. Вона оголосила націоналізацію землі поміщиків і буржуазії, розподіл її між селянами, але реалізувати це не поспішала, відкладаючи до обрання парламенту. Та й неможливо було мобільно провести цей захід в умовах безперервних боїв з військами Радянської Росії на півночі та Антанти — на півдні, в конфліктах з отаманами, кількість яких швидко зростала. Тому селянство, як і за часів Центральної ради, все більше розчаровувалося в Директорії і схилялося до більшовиків, які в Росії віддали селянам поміщицькі землі. Саме тому Всеукраїнська рада селянських депутатів не підтримала політику Директорії. Зібрана її виконавчим комітетом нарада представників губернських рад селянських депутатів зажадала негайно передати владу виконкомам рад селянських і робітничих депутатів, тобто, по суті, створити в Україні радянську владу.

У постановах різних своїх з´їздів селяни підтримували ідею української державності, але коли треба було потрібно її захищати, не виявляли такої готовності. Створивши на гребені боротьби з режимом геть-мана кількасоттисячну армію УНР, селяни-повстанці з поваленням гетьманського уряду розбігалися по домівках. Армія УНР швидко танула і виявилася майже небоєздатною у боротьбі проти зовнішніх ворогів. Посилювався вплив більшовиків на широкі маси українського народу. Чим пояснити таку поведінку українського селянства? Частина істориків пояснює це особливостями менталітету українського хлібороба, схильного до ринкових відносин, і політичного неука (див. Історія України. Нове бачення. — Т. 2. — К., 1996. — С 80). Він не враховував досвіду 1918 p., коли його політична пасивність спрацювала проти нього, бо з поразкою УНР і перемогою гетьманату в село повернулися поміщики і забрали свої землі. З таким поясненням слід погодитися. Але не можна не враховувати і того, що селяни, виснажені війною, отримавши землю, не хотіли втручатися в нові конфлікти. Далекими і дуже наївними здавалися їм декларації молодих політиків-соціалістів, щоб за них знову йти під кулі. Важливу роль відіграло й те, що Директорія, як і Центральна рада, була непослідовною в земельному питанні та боротьбі з хаосом. На цьому фоні більшовицька радикальність виглядала привабливіше. Знову ж, як і в 1917 p., мляво розв´язувалися й інші соціальні питання, а також формування регулярної армії і державного апарату. Це й призвело до політичної пасивності селян, розпаду партизанських загонів або перетворення їх в отаманські з´єднання, котрі нікому не підкорялися, порушували громадський порядок та спокій і завдавали шкоди українській державності. Директорія за таких умов вирішила розширити свою соціальну базу і покласти в основу розбудови державного управління так званий трудовий принцип, згідно з яким влада в губерніях і повітах мала належати радам робітників, селян та інтелігенції без будь-якої участі експлуататорських елементів. Центральним органом управління, подібним до парламенту, мав стати трудовий конгрес, що складався з 528 осіб: 118 робітників, 377 селян та 33 представників інтелігенції. Перша сесія конгресу відбулася 23-28 січня 1919 р. в Києві. В його роботі взяли участь близько 400 депутатів. Він проголосив загальне виборче право для виборів майбутнього українського парламенту. У зв´язку з надзвичайним загостренням зовнішньополітичного становища УНР, конгрес передав владу в краї Директорії, яка до наступної його сесії мала вжити необхідних заходів і видати закони, необхідні для оборони республіки. Ці закони мали затверджуватися на найближчій сесії.

А зовнішньополітична ситуація все ускладнювалася. На початку грудня 1918 р. в Одесі висадилися французькі війська. Це пояснювалося рішенням західних держав розпочати боротьбу з більшовизмом, не допустити його поширення. Держави Антанти надавали допомогу антибільшовицькій білій армії, яка готувалася на Дону під керівництвом генерала Денікіна до походу на Москву за відновлення «єдиної неділимої Росії» та монархічного режиму. На півночі велася підготовка більшовиків до нового походу на Україну. УНР не могла протистояти обом цим силам. Директорія і основні політичні партії України мали вирішити, з ким їм вступати в союз: із західною демократією проти більшовиків, чи з більшовиками проти Антанти.

Наприкінці 1918 р. і особливо на початку наступного проблема зовнішньої політичної орієнтації остаточно розколола провідні українські партії, в яких уже давно точилася внутрішня боротьба між лівими і правими групами. Ліві в УСДРП, УПСР та інших партіях, перебуваючи під впливом одного із лідерів УСДРП В.Винниченка, вважали, що слід негайно вирішувати соціальні проблеми, створити владу Рад на Україні, тим самим вирвавши народні маси з-під впливу більшовиків і утвердити незалежність УНР. Ліві схилялися до радянської форми влади (ради всіх рівнів). Однак українські соціалісти радикального характеру відкидали терористичні методи більшовиків, їх насильницьку, політику воєнного комунізму, заперечення права України на незалежність. Поряд з цим ліві соціалісти схилялися до союзу незалежної УНР з Радянською Росією та боротьби з Антантою.

Після прийняття більшістю Директорії ідей парламентаризму і Трудового Конгресу ліві соціал-демократи утворили групу «Незалежних соціал-демократів» і вийшли із УСДРП, а ліві в УПСР створили групу («боротьбистів»), об´єднавшись навколо газети «Боротьба». «Боротьбисти» і соціал-демократи взяли курс на зближення з більшовиками, що діяли в підпіллі, і готували повстання проти Директори за здійснення своєї ідеї влади Рад та союзу з Радянською Росією. Під тиском лівих соціалістів уряд УНР розпочав переговори з Раднаркомом РСФСР, однак ці контакти швидко обірвалися. Помірковані групи соціалістів під впливом Степана Петлюри схилялися до західноєвропейських зразків демократії, зміцнення державних інститутів УНР, боротьби проти більшовиків та союзу з Антантою.

Наступ на Київ у січні 1919 р. російських радянських військ і українських радянських загонів, створених при допомозі і підтримці Росії, викликали в Україні обурення і посилення позицій прихильників союзу з Антантою. 16 січня Директорія оголосила війну Радянській Росії. Однак армія УНР все більше втрачала боєздатність і відступала. На початку лютого Директорія переїхала до Вінниці, а 5 лютого у Київ вступили червоні загони.

Директорія розпочала переговори з Антантою про допомогу в боротьбі з Радянською Росією. Однак французьке командування, яке вело переговори з делегацією УНР від імені Антанти, висунуло вимоги, що мали колоніалістський характер: реорганізувати Директорію та уряд, вивести з їх складу В. Винниченка, С Петлюру, В. Чехівського (як соціалістів), створити 300-тисячну армію для боротьби з більшовиками та підпорядкувати її командуванню Антанти, передати залізниці і фінанси під контроль Франції і перевести Україну під її протекторат. Це було проявом типової колоніальної політики і демонструвало небажання Антанти відступати від своєї політики підтримки «єдиної неділимої Росії» і визнати незалежність України.

Попри все український уряд пішов на поступки, щоб на основі компромісів домовитися з Антантою. Уряд Чехівського подав у відставку, Винниченко вийшов із Директорії і виїхав до Відня, а Петлюра вийшов із УСДРП і, уже будучи безпартійним, очолив Директорію. Однак ці поступки нічого не змінили, і переговори з Антантою провалилися. Та незабаром з´ясувалося, що вона не має військ для наступу проти більшовиків, а ті, що знаходилися в Одесі, під впливом агітації більшовиків розклалися. У квітні 1919 р. французи залишили Україну. В той же час утворений під впливом і керівництвом Степана Петлюри уряд, який очолював С. Остапенко, зовсім припинив соціальні реформи, чим підірвав авторитет Директорії. В Україні поширюється хаос. Більша частина військового керівництва проголосила себе незалежними отаманами і вийшла з-під контролю Директорії та «головного отамана» Петлюри. Поряд з так званою «отаманщиною» ширилися єврейські погроми, грабежі, занепадало економічне життя. Відповідальними за погроми були отамани, окремі червоноармійські командири та солдати армії УНР. Спроби деяких істориків оголосити Петлюру головним винуватцем та ініціатором цього ганебного явища не мають під собою достатніх підстав. У погромах брали участь і солдати денікінських військ, які в червні 1919 р. вступили в Україну. Втрачаючи підтримку широких народних мас, «головний отаман» УНР Степан Петлюра вирішив знайти вихід із тяжкого становища шляхом союзу з давнім ворогом України — Польщею, що вела колоніальну війну проти ЗУНР. Переговори про договір з Польщею, згода Петлюри віддати їй Західну Україну було ударом в спину Західноукраїнській Народній Республіці і викликало нові суперечки і дискусії в українському суспільстві та невдоволення.

Таким чином, уряд УНР, його керівник Степан Петлюра (а він себе проголосив керівником Директорії, «головним отаманом», і діяв як диктатор після виходу у відставку і від´їзду в еміграцію В. Винниченка) не спромоглися виробити політику, на основі якої б усі українські політичні сили змогли об´єднатися і захистити та утвердити українську державність. Петлюра, по суті, відмовився від підтримки свого народу і вдався до пошуків зовнішніх союзників, що не раз уже приводило Україну до поразки та національних трагедій. Навіть введення Центральною радою німецьких військ в Україну нічому не навчило деяких лідерів УНР. Не було здійснено серйозних кроків до переговорів з РСФСР та пошуків компромісу в цьому напрямі.