14.4. Скасування непу. Індустріалізація

Наприкінці 20-х років в СРСР відбулися значні зміни. При владі остаточно утвердилася керівна група на чолі зі Сталіним. Він досить спритно розгромив по черзі своїх суперників — Троцького, Каменева, Зінов´єва, Бухаріна, Рикова, Томського та їх прибічників. Сталін став абсолютним лідером партії — вождем в оточенні підлабузників. Відкрита критика його політики стала неможливою. Це було поєднання особистої диктатури з надзвичайною центристською, монолітною організацією всієї влади в країні. Нова правляча верхівка, зміцнивши свої позиції, вже не потребувала компромісів для збереження керівного становища і, скасувавши неп, перейшла до насильства і примусу. Почався другий комуністичний штурм, подібний до першого — воєнно-комуністичного наступу часів громадянської війни, хоча той уже довів неефективність цього методу вирішення проблем будівництва соціалізму. Був відкритий шлях до здійснення авантюристичного «стрибка» в індустріалізацію. Водночас внутрішнє і зовнішнє становище СРСР було складним.
Сталін розумів, що селянство, яке в більшості своїй не сприймало соціалістичних ідей, в часи непу зміцнилося. З´явилася група багатих селян, яких він вважав непримиренними ворогами соціалізму. Зловісно наростала загроза нападу на СРСР. У 192S р. загострюється міжнародна ситуація. Це було пов´язано з тим, що на Заході спалахнула небачена економічна криза, відома як «велика депресія», яка викликала ряд суперечностей, що призвели до розвалу Версальської системи та загострення міждержавних відносин у Європі і світі.
Фашисти роздували реваншизм. Скориставшись розколом і протиріччями між комуністами та соціалістами, які підтримував і роздмухував Сталін, націонал-соціалісти Німеччини захопили владу і почали готуватися до війни. Вони загрожували країнам Заходу, а також СРСР. Це породжувало в партійних колах переконання в необхідності заходів, спрямованих на радикальну соціалістичну перебудову села та швидку індустріалізацію, щоб зміцнити країну, посилити її обороноздатність. І хоча існували альтернативні шляхи і методи розв´язання проблем, ніхто про це не наважувався говорити.
Розуміючи безперспективність світової соціалістичної революції, Сталін висуває завдання будівництва «соціалізму в одній окремо взятій країні», що означало якнайшвидше перетворення СРСР в сучасну індустріальну державу, до того ж будь-якою ціною. Здійснення цих перетворень демонструвало б те, що соціалізм є найефективнішим шляхом до прогресу, що він зможе вистояти в боротьбі з капіталізмом. Проте в кінці 20-х років СРСР, включаючи Україну, залишався переважно аграрною країною, в якій переважало селянське населення, що не могло підтримувати курс на воєнно-комуністичні методи будівництва соціалізму. Тому Сталін закликає до «революції згори», тобто примусове насадження найрадикальніших соціально-економічних перетворень у промисловості та сільському господарстві.
XIV з´їзд ВКП(б) проголошує курс на індустріалізацію. Неп сприяв швидкому відродженню промисловості України. Основну частину ресурсів, що їх давало непівське сільське господарство, одержував Донбас, який тоді називали «всесоюзною кочегаркою». Видобуток вугілля у 1925-1926 господарському році тут був близьким до довоєнного рівня. Велика увага приділялася також розвитку металургії, електроенергетики, сільськогосподарського машинобудування та інших галузей. Але найвищими темпами розвивалася переробна, легка і харчова промисловості. У 1925-1926 pp. ці галузі значно перевищили довоєнний рівень, і це, до речі, відбувалося при незначних державних капіталовкладеннях.
Після рішення XIV з´їзду ВКП(б) про індустріалізацію країни темпи розвитку великої промисловості прискорюються. Однак постало питання: де взяти для цього кошти? Троцький, а пізніше Зінов´єв і Каменев висувають ідею надіндустріалізації, обстоюючи необхідність її фінансування за рахунок значного підвищення податків на селянство та збільшення цін на промтовари, які купувало село. Сталін і його прибічники виступили проти цього. Але з 1928-1929 pp., коли вони розгромили своїх противників (так звані — троцькістсько-зіновєвську опозицію і «правий» — бухарінський ухил), самі стали на шлях жорстокої експлуатації села, особливо найрозвинутішого українського.
Для потреб індустріалізації вводилася економія коштів, особливо за рахунок скорочення управлінського апарату. Значно зменшена була заробітна плата робітників, а отже, знижувався життєвий рівень. Однак слушна ідея про внутрішньопромислове нагромадження як основне джерело розвитку індустрії не була повністю використана, індустріалізація залежала від ресурсів інших галузей господарства, передусім — сільського господарства.
Уже в середині 20-х років в СРСР вводиться державне планування. Спочатку воно базувалося на поєднанні державного госпрозрахункового управління і ринку і запроваджувалося як напрям розвитку, пізніше — на пріоритеті державного директивного керівництва і обов´язковості плану.
Наприкінці 20-х років здійснювався курс на повне знищення товарного виробництва. У цьому дусі було створено два варіанти першого п´ятирічного плану: відправний із середньорічним темпом промислового зростання 18% і більш напружений, який назвали «оптимальним», — до 22%. У квітні 1929 р. XVI партійна конференція ВКГІ(б) схвалила оптимальний варіант. П´ятирічка була розбита по роках, і з перших днів її виконання в щорічні плани вносилися все нові й нові доповнення, що передбачали прискорення темпів. Вводилася надзвичайна система централізації управління. Економіка все більше набирала командного характеру, а управління нею здійснювалося бюрократичними методами. Застосовувалися загалом методи морального і, рідше, матеріального заохочення, а також примусу, покарань та переслідувань. Розгорталося соціалістичне змагання — індивідуальне, колективне, між цехами, підприємствами, містами і навіть республіками. Організація його здійснювалася профспілками, а загальне керівництво — партією. В роки першої п´ятирічки робітники, які вірили в те, що незабаром прийде «світле майбутнє», з ентузіазмом зустріли ідею змагання. Переможців популяризували преса, радіо і кіно, їх нагороджували орденами, вітали і преміювали. Тисячі робітників, особливо членів партії та комсомолу, пишалися своїми здобутками і з готовністю віддавали всі свої сили на виконання важливих виробничих завдань. Цей трудовий героїзм особливо вражає, якщо врахувати, що життєвий рівень трудящих був низький, діяла карткова система, яка забезпечувала потреби людей лише в мізерних розмірах,
У 1935 р. був широко розрекламований рекорд вибійника донбаської шахти «Центральна Ірміно» Олексія Стаханова, який за зміну перевиконав норму добування вугілля в 14,5 раза. Його досвід був використаний для організації руху за перевиконання норм, який отримав назву «стахановського». Поряд з цим застосовувався метод примусу і страху. Тих, хто не виявляв трудового ентузіазму, карали, аж до арештів та облав. Ці методи призвели до жорстокої експлуатації робітників.
Але більш широко метод репресій застосовувався до керівного складу господарників, до тих, хто критикував авантюристичний курс Сталіна, а також до фахівців із дореволюційними дипломами. Під ці репресії підводилася «теоретична» база. Виступи проти воєнно-комуністичного курсу в економіці кваліфікувалися в 1928-1929 pp. як «опортунізм», який треба було винищувати. У 1930 р. на XVI з´їзді ВКП(б)У Сталін зловісним тоном заявив: «Люди, які базікають про необхідність зниження темпу розвитку нашої промисловості, є ворогами соціалізму, агентами наших класових ворогів». Відбувалося їх «вичищення» з партії під час масових партійних чисток. У1928 р. відбувся перший сфабрикований ДПУ, так званий «Шахтинський процес», який закінчився жорстокими покараннями багатьох керівників і фахівців. На межі 20-30-х років поширюється новий термін — «шкідництво». Найчастіше тавро «шкідника» лягало на «буржуазних спеціалістів», проти яких велася агітація в пресі та усній пропаганді: їх намагалися «перевиховувати», але закінчилося це масовим винищенням, часто без суду і слідства. Особливо «бурхливу» діяльність в цьому напрямку розвинув керівник ДПУ УСРР В. Балицький.
З початку 30-х років інженерні посади обіймали здебільшого так звані «висуванці», — робітники, які мали певний стаж виробничої діяльності.
Вони частково замінили винищену і понівечену стару технічну інтелігенцію. До багатьох із них застосовувався термін «саботажник», якщо вони десь не могли виконати «зверхпланових» завдань. Ця атмосфера страху і психозу стала типовим методом розв´язання проблем керівництва будівництвом нових підприємств, галузей промисловості, була однією із причин втрати частиною керівників ініціативи, бажання йти на ризиковані заходи, брати на себе відповідальність.
Як же виконувалася п´ятирічка? Сталін продиктував авантюристичний план зростання промисловості в середньому на 37,7%. Однак ці темпи залишилися на папері, що пояснюється їх нереальністю, диспропорціями між галузями господарства, зривами в технічному забезпеченні, недостатнім досвідом робітників та інженерів. Планувалося збільшити видобуток вугілля в Донбасі з 27 до 53 млн т, пізніше завдання збільшили до 80 млн, а між тим фактичний видобуток у 1933 р. досяг лише 45 млн т. Виплавка чавуну в Україні повинна була зрости з 2,4 до 6,6 млн т. Фактично було виплавлено 4,3 млн т. Перший п´ятирічний план за більшістю показників не був виконаний. І все ж на Україні він характеризувався високими темпами розвитку індустрії, значними інвестиціями та створенням нових галузей.
Внаслідок того, що планувалися надзвичайно високі показники, вживалися суворі заходи для покарань та різні форми стимулювання для їх виконання (Сталін називав це «підхльостуванням країни»), використання трудового ентузіазму, були досягнуті значні успіхи, що мали важливі наслідки для України. УРСР в роки першої п´ятирічки одержала понад 20% загальнодержавних капіталовкладень, а з 1,5 тис. нових підприємств — 400 будувалися в Україні. Серед них найбільша в Європі Дніпровська гідроелектростанція, Харківський тракторний завод, гіганти металургії — «Запоріжсталь», «Азовсталь», «Криворіжсталь».
Зростання індустрії продовжувалось і в другій та третій п´ятирічках, хоча капіталовкладення і темпи зростання зменшилися. Враховуючи, що у разі війни промислові центри України виявилися б незахищеними, уряд СРСР зосереджував ресурси і увагу на будівництві і розвитку промислових центрів Уралу, Сибіру та Далекого Сходу. Із 4500 підприємств, що будувалися в СРСР у роки другої п´ятирічки (1933-1937 pp.), лише 1000 знаходилися в Україні. У перші роки наступної п´ятирічки (1938 — перша половина 1941 р.) із 3000 заводів-новобудов в Україні зводилося лише 600. Проте створення такої кількості нових заводів, шахт, електростанцій протягом трохи більше десяти років вивело Україну на рівень великих індустріальних країн. Стали до ладу гіганти металургії в Донбасі і на півдні України, машинобудівні підприємства в Харкові, Києві, Одесі, Миколаєві, Луганську, Дніпропетровську. Виникли нові галузі промисловості, в тому числі кольорова, авіаційна, хімічна та військова.
Індустріалізація України викликала зміни в соціальній структурі та розселенні українців. Сформувалися національний український робітничий клас і технічна інтелігенція. Розгорталась урбанізація. У міста переселилися мільйони українців, що було викликано потребою грандіозного будівництва і експлуатації нових підприємств. Новозбудовані заводи України спиралися на місцеву робочу силу. Чисельність міських мешканців лише за 1926-1930 pp. подвоїлася. У 1939 р. в містах проживала третина жителів УРСР (у 1926 р. — п´ята частина). У 1920 р. українці складали 32 % міського населення, а в 1939 р. — 58%. Зріс прошарок українців в середовищі робітничого класу: у 1920 р. — 6%, у 1939 — 30%. Величезний приплив нових мешканців створював у містах надзвичайно важкі умови для існування, різко загострив дефіцит житла. Молодь розміщувалася в переповнених гуртожитках, а сімейні —- в убогих халупах, часто землянках в передмісті. І все ж їхнє становище було кращим, ніж на селі.