17.6. Перебудова. Загострення політичної боротьби. Розпад СРСР

У квітні 1985 р. на пленумі ЦК КПРС був обраний новий Генеральний секретар ЦК КПРС М. Горбачов. Він ставить завдання побудови гуманного демократичного соціалізму і починає реформи, які давно назріли, оголосивши курс «на перебудову». Його перші кроки в галузі зовнішньої політики були спрямовані на зменшення тягаря гонки озброєнь, виведення з Афганістану радянських військ. Він намагався поліпшити відносини із США, Західною Європою та Китаєм. Проголошується «нове мислення», яке формувало нові пріоритети — перевага загальнолюдських цінностей над класовими. Перші зовнішньополітичні кроки горбачовського керівництва давали позитивні результати: підписується договір про ліквідацію в Європі американських та радянських ракет середньої дальності, а також про скорочення стратегічних озброєнь — СТАРТ-1. Радянські війська залишили не тільки Афганістан, а й країни Східної Європи, що спричинило падіння там соціалістичних режимів та розпад Варшавського договору і Ради економічної допомоги. Нормалізувалися стосунки з Китаєм, почалося розблокування конфліктів в «гарячих точках» планети — Південній Африці, на Близькому Сході та в Центральній Америці. Це були позитивні зміни в зовнішній політиці СРСР і одночасно втрати, що ослабили його позиції та посилили Захід. Авторитет Горбачова у всьому світі надзвичайно зріс.
Однак економічна ситуація в СРСР дедалі погіршувалася: реформи виявилися непослідовними і малоефективними. Перші кроки його реформаторської діяльності були спрямовані на «прискорення» розвитку економіки СРСР, насамперед за рахунок випереджаючих темпів зростання машинобудування. Більша частина капіталовкладень втрачалася в незавершеному будівництві та неефективних виробництвах, що лише підвищувало рівень інфляції. До того ж, на світовому ринку падали ціни на нафту, а в країні йшла в типово адміністративному дусі боротьба з алкоголізмом, що значно зменшувало прибуткову частину бюджету. У цей час різко зросли витрати на соціально-культурну сферу. Як наслідок, продовжувала наростати хвиля інфляції та погіршення життєвого рівня населення. Це поставило питання про поглиблення реформування економіки та використання досвіду Угорщини і Китаю.
У червні 1987 р. на пленумі ЦК КПРС була затверджена програма радикальної реформи управління економікою. Розширювалися права підприємств, почалося запровадження орендних та акціонерних форм господарювання, кооперативів, сімейного підряду в колгоспах, організація малих, а також спільних з іноземцями підприємств. Відбувався складний процес подолання догм «сталінського соціалізму».
Однак консервативні елементи КПРС посилювали опір цьому процесу. Тому реформування було непослідовним, темпи зростання національного доходу та реальних доходів на душу населення продовжували знижуватися, швидко наростав внутрішній та зовнішній борг. До того ж у багатьох колективах падала трудова дисципліна, порушувалися організованість і порядок. В Україні промислове виробництво особливо складно було реформувати ще й тому, що більше 60% його становила велика промисловість, а оборонні галузі поглинали до двох третин науково-технічного потенціалу. Решта галузей майже не отримували нової техніки і ставали збитковими. Тому національний дохід на душу населення в республіці у 1989 р. становив близько 90% від загальносоюзного рівня.
Поряд з цим реалізаційні ціни на сільськогосподарську продукцію були збитковими, і сільське господарство потребувало дотації. Загострилися екологічні проблеми: в республіці, що складала лише 2,7% території СРСР, було сконцентровано майже чверть його індустріального і аграрного потенціалу. В УРСР вироблялось 40% електроенергії СРСР.
Національною трагедією став вибух 26 квітня 1986 р. на Чорнобильській АЕС. Ця аварія важким тягарем лягла на економіку України. Було відселено населення в радіусі 20 км від реактора, великі кошти витрачені на подолання радіації та розрухи. Екологічно небезпечною була ситуація і на інших АЕС. Це вимагало нових затрат, які виділялися з Центру в невеликих обсягах. Продовжувало погіршуватися здоров´я народу. На початок 90-х років Україна мала найгірші показники тривалості життя і смертності дітей в Європі. Долаючи опір реформам всередині КПРС, Горбачов взяв курс на лібералізацію режиму. Він намагався за допомогою «гласності», «соціалістичного плюралізму», під гаслом повернення до «ленінських» принципів активізувати народні маси і, контролюючи цю активність згори, ослабити опозицію в Політбюро і ЦК. При цьому він намагався інтригували і грати на суперечностях між «радикалами» (Б. Єльцин, О. Яковлев) та «консерваторами» (Є. Лігачов) в політбюро. Та й сам Горбачов був непослідовним у проведенні реформ та в боротьбі з консерватизмом.
Значна частина суспільства повірила в проголошені гасла, і з 1987 р. розпочалося формування різноманітних «неформальних» об´єднань. При цьому зростав авторитет КПРС і збільшувалася кількість бажаючих вступити до лав партії. Виникає великий інтерес до правдивого вивчення і висвітлення історії, до проблем теорії і практики соціалізму, до сучасного життя буржуазно-демократичних країн Європи, Америки та Азії. Збільшувалась кількість читачів тієї преси, в якій друкувалися статті та дослідження з новими підходами, висновками, велися гострі і цікаві дискусії. Однак мало що змінювалося в Україні, де до 1989 р. першим секретарем ЦК КПУ залишався Щербицький і чи не найсильнішими були репресивні органи КДБ і МВС. Тому демократичні сили в Україні уважно стежили за поширенням гласності й плюралізму в центральних засобах масової інформації. В ці роки звичайною картиною в містах України були ранкові черги в кіосках за пресою.
В авангарді боротьби на захист української культури, навколишнього середовища, ліквідації «білих плям» історії йшла Спілка письменників України та її центральний орган — газета «Літературна Україна». Широкий відгук викликали виступи О. Гончара, Р. Братуня, і. Дзюби, І. Драча, Б. Олійника, В. Яворівського та багатьох інших на нарадах, зборах, форумах та шпальтах газет. Стали виходити друком твори В. Винниченка, Б. Грінченка, представників «розстріляного відродження» М. Зерова, М. Куліша, М. Хвильового, історичні праці М. Грушевського, М.Костомарова, репресованих в брежнєвські часи В. Стуса, Є. Сверстюка та ін. На екранах з´являються фільми С. Параджанова та Ю. Ільєнка, а також твори представників діаспори. Але цей процес був суперечливим, бо й після початку «перебудови» в ряді міст України все ще судили людей за «політичні провини», що виявлялися в непогодженні з деякими діями партапарату чи органів КДБ. І все ж в Україні поступово виникають перші організації, не контрольовані КПРС: у 1987 р. — асоціація «Зелений світ» і Український культурологічний клуб у Києві, «Товариство Лева» у Львові, у 1988 р. у Києві — українознавчий клуб «Спадщина» та студентське об´єднання «Громада». їхня діяльність одразу ж виходить за межі суто просвітницькі і набуває політичного характеру. Наприкінці
1987 р. виходять з ув´язнення і повертаються в Україну такі відомі правозахисники як В.Чорновіл, М.Горинь, Л.Лук´яненко та ін., відновлюється діяльність Української Гельсінської Групи. Таким чином, в 1985-
1988 pp. партійне й радянське керівництво змушене було відмовитися від насильницьких методів боротьби з інакомисленням, випустити на волю більшість політв´язнів і змиритися з виникненням політизованих громадських організацій та їх діяльністю.
Під впливом створення народних фронтів у Балтії в багатьох регіонах України виникають самодіяльні об´єднання, які висували ідею створення народного фронту. Однак у них не вистачало сил і політичних лідерів, здатних очолити демократичний процес у межах всієї республіки. Такі сили знайшлися в Спілці письменників України, де восени 1988 р. і була висунута ідея «Народного Руху України за перебудову». Ідею підтримали товариство «Меморіал» та інші. До проекту програми Руху вносилося положення про керівну роль Комуністичної партії (в усі наступні документи Руху воно вже не потрапляло). І все ж проти ініціаторів Руху розпочалася кампанія гострої критики. Оскільки він виступав за економічний, політичний та ідеологічний плюралізм, це дало змогу на початку діяльності об´єднатися в ньому представникам різних поглядів: від комуністів-реформаторів до членів УГС та інших організацій, що виступали з позицій антикомунізму.
У 1989 р. вперше за багато десятиліть у радянській виборчій системі на одне місце претендувало кілька кандидатів, до того ж висунутих «знизу». До Верховної Ради вдалося провести депутатів від опозиції і «провалити» деяких кандидатів від партапарату (зокрема, першого секретаря Київського міськкому партії К. Масика).
Влітку 1989 р. Радянську країну приголомшив страйк шахтарів, який охопив найважливіші вугільнодобувні райони СРСР. І хоча вони висунули тоді економічні вимоги, було доведено, що КПРС не могла розраховувати на повну підтримку всього робітничого класу. У вересні 1989 р. в Києві відбувся установчий з´їзд Руху, який налічував уже 280 тис. чоловік. У прийнятій на ньому програмі відзначалося, що Рух підтримує рішення XXVII з´їзду КПРС про оновлення суспільства, висувалася ідея перетворення СРСР в «союз дійсно суверенних держав» на основі нового союзного договору» (тобто Рух обстоював перетворення СРСР на конфедерацію). А лідери УГС вже агітували за вихід України зі складу СРСР.
У вересні 1989 p., після виходу Щербицького на пенсію, пленум ЦК КПУ обирає першим секретарем В. Івашка. Під тиском несанкціонованих мітингів та демонстрацій узимку 1989-1990 pp. у відставку змушені були піти деякі секретарі обкомів КПУ. В компартії України посилюється вплив комуністів-реформаторів.
Восени 1989 р. Верховна Рада УРСР прийняла закон про мову, згідно з яким українська мова проголошувалася державною. При цьому значні права зберігалися за російською. Як наслідок, сфера функціонування української мови розширювалася дуже повільно, однак держапарат таки «заговорив» українською мовою. Зріс її престиж і серед інтелігенції.
В цей час загострюються суперечності в деяких сферах суспільно-політичного життя. Зокрема, в кінці 80-х гостро постає питання про повернення власності Української автокефальної та греко-католицької церков, що відійшла до Російської православної церкви. Це призвело до конфліктів між віруючими різних конфесій, захоплення храмів, що було відображенням боротьби за сфери впливу. В результаті успішної боротьби за легалізацію УАПЦ і УГКЦ в жовтні 1990 р. до УРСР переїжджає патріарх УАПЦ Мстислав, у березні 1991 — кардинал УГКЦ Любачівський.
У березні 1990 р. відбулися вибори до Верховної Ради УРСР, на яких перемогла комуністична партія України. Але і демократичний блок, в якому основною силою був Рух, завоював чверть голосів і створив у Верховній Раді фракцію «Народна Рада». У трьох західних областях — Львівській, Івано-Франківській та Тернопільській Рух одержав повну перемогу, а організації КПУ цього регіону перейшли у радах в опозицію. Однак у східних і південних областях України він мав слабкі позиції, — пануючою силою тут залишалася компартія України.
Таким чином, в Україні почався процес формування багатопартійності. У 1989-1990 pp. виникають Демократична партія України (ДемПУ), Українська республіканська партія (УРП), Партія демократичного відродження України (ПДВУ), Соціал-демократична партія України (СДПУ), Об´єднана соціал-демократична партія України (УСДП(о)), Українська селянська демократична партія (УСДП), Партія зелених України та інші. В діяльності опозиції велику роль відігравали самвидатні часописи, які пропагували демократію і свободу. Це журнали «Український вісник» (відновлене видання, почав видаватися В. Чорноволом та іншими дисидентами ще в 60-х роках), «Кафедра», «Євшан-зілля», «Християнський голос», «Дзвін», «Український час», газети «Голос відродження», «Поступ», «Віче», «Вибір», «Вільне слово», «Орієнтир» та багато інших. Український національно-демократичний рух брав участь у координації дій з членами аналогічних рухів на всіх теренах СРСР. Відбувалося кілька таких нарад. Одна з них відбулася в червні 1988 р. у Львові за участі представників Грузії, Естонії, Латвії, Литви та України. У підсумковій заяві констатувалася неспроможність КПРС та уряду СРСР розв´язати національну проблему. Висувалася вимога надати національним мовам республік статуси державних та відновити знищені церкви. Після політичної та економічної децентралізації СРСР передбачалося утворення конфедерації суверенних держав. Для узгодження дій між черговими нарадами був утворений Координаційний комітет патріотичних рухів народів СРСР. На початку 1991 р. відбулося вісім нарад Координаційного комітету.
Більшість партій були нечисельні, з невизначеною ідеологічною основою та соціальною базою, в яких точилася боротьба за лідерство, що вело до розколів. Організаційно і матеріально слабкі, перебуваючи під впливом тоталітарної ідеології, при невисокому рівні політичної культури керівництва і членів, ці партії не могли конкурувати з КПРС, яка контролювала реальні важелі влади.
До серпня 1991 р. комуністична партія України залишалася найчисельнішою. З 1971 по 1990 рік вона збільшилася з 2,4 до 3,3 млн членів. Частка українців в ній також продовжувала зростати — до 67% в 1990 р. Однак і тепер її позбавляють національного характеру. Лише на XXVIII з´їзді у червні 1990 р. КПУ прийняла власну програму. Водночас першим секретарем ЦК КПУ після обрання реформатора В. Івашка головою Верховної Ради України стає С. Гуренко. Ускладнюється як внутрішнє становище КПУ, так і її авторитет у суспільстві. Загострюється і ситуація в цілому в КПРС. На XXVIII з´їзді розгортається боротьба між реформаторами і консерваторами в партії. Борис Єльцин, головний конкурент і противник Горбачова, виходить з партії, а прибічник перебудови О. Яковлев і «ортодокс» Є. Лігачов — з Політбюро ЦК КПРС. До того ж Лігачов програє Івашку боротьбу за посаду заступника генерального секретаря ЦК КПРС, і Горбачов начебто зміцнює своє становище.
Однак легкість, з якою Івашко залишив посаду голови Верховної Ради УРСР і переїхав до Москви, завдала удару престижу комуністичної партії України, в якій позиції консерваторів завжди були найсильнішими серед всіх національних компартій СРСР. З середини 1990 р. під впливом надзвичайно гострої критики на мітингах, демонстраціях та в пресі авторитет партії падає. З неї починають виходити у все більшій кількості члени партії: у другій половині 1990 р. КПУ покинули 220 тис, а вступило 38 тис. чоловік. Частина членів компартії України не сплачувала членських внесків і не брала участі в роботі парторганізацій.
В цих умовах керівництво КПУ пішло на прийняття низки компромісних рішень. Зокрема, депутати-комуністи проголосували у Верховній Раді УРСР за Декларацію про державний суверенітет України, в якій містилися положення про республіканську власність на землю та її надра, пріоритет республіканських законів над загальносоюзними (у Верховній Раді нараховувалося 239 депутатів-комуністів, які отримали назву «група 239»). Значною мірою цьому сприяло прийняття Декларації про державний суверенітет Росії. Різко виступали проти влади комуністів окремі групи молоді, зокрема Українська студентська спілка та Студентське братство. Організувавши в жовтні 1990 р. голодування студентів біля Верховної Ради, вони домоглися відставки голови Ради Міністрів УРСР В. Масола. Але це не можна вважати чиїмось успіхом, бо Масол був одним із найбільш досвідчених господарників в уряді УРСР. Через тиждень після цього Верховна Рада під тиском мітингів зняла статтю 6 Конституції УРСР про керівну роль комуністичної партії в радянському суспільстві.
Зростав вплив Руху і одночасно відбувалося його «поправіння»: 25-28 жовтня 1990 р. відбулися II Всеукраїнські збори. Тепер чисельність його зросла до 633 тис. чоловік. За рішенням зборів з його назви зникають слова «за перебудову», а Головною метою проголошується побудова незалежної демократичної Української держави. Заборонялася участь в Русі комуністів, що свідчило про перетворення його в антикомуністичну організацію. Після відставки В.Івашка, що перейшов працювати в ЦК КПРС, головою Верховної Ради був обраний Л. Кравчук. І в Компартії України на цей час все рельєфніше виділялися дві лінії — «лівого» С Гуренка і «суверен-комуніста» Л. Кравчука («суверен-комуністів» деякі історики називають «реформаторами-центристами»).
Посилювалося розходження між ЦК КПУ і Верховною Радою. Зокрема, реакції на події´ у столиці Литви, де в ніч з 12 на 13 січня 1991 р. військові частини застосували зброю, що призвело до кривавих жертв серед демонстрантів, були різними: ЦК КПУ відмовчувався, а Президія Верховної Ради УРСР засудила насильство, як і більшість політичних партій України.
У березні 1991 р. відбувся референдум з питання, запропонованого урядом СРСР, про ставлення до «оновленої федерації» і питання про входження України до «складу Союзу радянських суверенних держав на основі Декларації про державний суверенітет України», поставленого Верховною Радою УРСР. На питання Центру позитивну відповідь дало 70,5% голосів, на питання Верховної Ради — 80,2% опитаних. У Західній Україні на референдум було винесено і третє питання — про повну незалежність України. Більшість опитуваних проголосувала проти. Це свідчило про те, що більшість населення УРСР на початку 1991 р. була проти виходу УРСР зі складу СРСР, але за значне розширення її автономності.
На початку 1991 р. посилюються сепаратистські течії. У Криму Курултай кримськотатарського народу заявив, що півострів є національною територією лише цього народу. З´явилася організація «Демократичний союз Новоросії», який висунув ідею «державного утворення Новоросія». У Закарпатті «Товариство карпатських русинів» висувало близькі до цього вимоги. У цей же час територіальні претензії до України мали також Народний фронт Молдови, певні кола в Польщі, Росії, Чехословаччині, Угорщині та Румунії. Це часто використовувалося як аргумент проти виходу України з СРСР. За цих умов Рух поряд з іншими організаціями і органами влади виступив за непорушність повоєнних кордонів, що справило стримуючий вплив на тих, хто виставляв претензії.
У 1990-1991 pp. в СРСР у цілому і в УРСР, зокрема, погіршується економічна ситуація: економіка залишалася нереформованою. Орендні підприємства в промисловості давали лише 13% продукції, а субсидії нерентабельним підприємствам складали досягли державних витрат. В Україні налічувалося лише 2 тис. фермерських господарств. Падала продуктивність праці і зростала інфляція. Економіка всього СРСР ставала все більш розбалансованою і суперечливою. Адміністративна система під керівництвом Горбачова виявилася неспроможною керувати старими методами, а нових не виробила. У 1990 р. національний дохід скоротився на 4%, а в 1991-му — ще на 13%.
Загальний обсяг товарів скоротився з 1986 по 1990 рік. на третину, і дефіцитними стали не лише м´ясо і молоко, а й вершкове масло та багато інших товарів. Зростав «чорний ринок», значна кількість продукції вивозилася за межі республіки. 1 листопада 1990 р. в Україні запроваджується карткова система розподілу продуктів, але вона нічого не дала. Почалося швидке підвищення роздрібних цін, а владні структури не знаходили способів зупинити цей процес. Це призвело до різкого зниження життєвого рівня населення, знецінило його грошові накопичення і залишило людей, особливо похилого віку, без заощаджень. До того ж «лібералізація цін» стимулу до розвитку виробництва не створила.
У липні 1991 р. пленум ЦК КПРС обговорив новий проект програми КПРС, який засвідчував еволюцію компартії в бік соціал-демократизму. Однак партійна і державна верхівка СРСР не погоджувалася з багатьма реформами. Особливу занепокоєність викликали у неї тиск патріотичних сил республік Союзу та їх намагання створити незалежні держави. У зв´язку з цим у серпні різко загострюється боротьба між консервативними і реформаторськими силами.
19 серпня 1991 р. був створений Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС), до якого увійшли віце-президент СРСР І. Янаєв, прем´єр-міністр СРСР В. Павлов, голова КДБ В. Крючков, міністр оборони Д. Язов та ін. ДКНС оголосив про введення в СРСР надзвичайного стану. Поряд з цим ізолювали президента СРСР М. Горбачова на його дачі в Криму і ввели війська до Москви та інших міст. Це був виступ проти законно обраного президента. Малося на меті перш за все зірвати підписання нового союзного договору, який мав значно розширити права республік СРСР. Постановою № 1 ДКНС припиняв діяльність деяких органів влади, а також політичних партій, заборонив мітинги, страйки, вводилася цензура для преси. Основні події розгорталися в Москві, де справа все більше набирала характеру громадянської війни. Президент Росії Б.Єльцин закликав громадян до опору. На захист Білого дому вийшла певна кількість неозброєних москвичів. Серед них була й група українців під синьо-жовтими прапорами. Керівництво армії після вагань відмовилося від штурму Білого дому. В армії почався розкол, і частина військових перейшла на бік Єльцина.
21 серпня 1991 р. відкрилася сесія Верховної Ради Росії, яка засудила ДКНС, і Горбачов повернувся до Москви. 22 серпня він скасував постанови ДКНС, а його членів усунув з постів, які вони займали. Незабаром вони були заарештовані.
В Україні голова президії Верховної Ради УРСР Л. Кравчук закликав до спокою і витримки, що свідчило про його очікувальну позицію. Близьку до неї займала і Президія Верховної Ради УРСР. Це пояснювалося тим, що генерал армії В. Вареников, який прибув до Києва вночі 19 серпня, як емісар ДКНС, в ультимативній формі вимагав покірності Верховної Ради та уряду УРСР, невтручання опозиційних сил, погрожував введенням військ у разі непослуху. Виникла загроза збройних акцій військових проти цивільного населення. Керівництво ЦК КПУ вагалося, не маючи чіткої позиції, частина його фактично опинилася на боці заколотників. Інші політичні партії засудили створення і дії ДКНС, визнали їх антиконституційними та незаконними, проголосили підтримку антикомуністичних сил Росії. 20 серпня на засіданні фракції Верховної Ради — Народної Ради — була утворена коаліція «Незалежна демократична Україна», яка об´єднала 27 партій і рухів. Вона закликала народ України до страйків і непокори. Однак масового виходу населення з протестами проти дій ДКНС у Києві і деяких інших містах не спостерігалося: впливав заклик Л. Кравчука не допустити ексцесів. Лише в окремих містах виникли бурхливі демонстрації. Зокрема, у Львові 20 серпня відбулося віче, яке висловило обурення подіями у Москві.
Дії ДКНС сприяли подальшій дискредитації КПРС і компартії України. Скориставшись цим, її опоненти — українські демократичні партії активізували свою діяльність щодо проголошення незалежності України. 24 серпня 1991 р. за їх пропозицією Верховна Рада приймає «Акт проголошення незалежності України», за що проголосували і депутати-комуністи — «група 239», якою керував Мороз (всього у голосуванні взяли участь 347 чоловік, з них «за» — 346, «проти» — 1). У результаті Україна стала незалежною демократичною державою з неподільною та недоторканою територією, на якій чинними були лише власна Конституція, закони і постанови її уряду. Акт незалежності мав бути підтверджений референдумом 1 грудня. Одностайність підтримки у Верховній Раді Акту незалежності свідчила, що значна частина комуністів враховувала історичні реалії і волю більшості народу до незалежності України, а також бажала врятувати компартію. Частина комуністичної номенклатури дійшла висновку, що в нових умовах її груповим і власним інтересам більше відповідає незалежна Україна.
24 серпня 1991 р. Верховна Рада також проголосувала за департизацію армії, правоохоронних органів та державних установ і організацій, а 25 серпня прийняла Указ про тимчасове припинення діяльності компартії України, частина верхівки якої підтримала створення та діяльність ДКНС. 26 серпня зібрався нелегальний пленум ЦК Компартії України, який вирішив проголосити повну самостійність КПУ (вона, таким чином, розривала всі зв´язки з КПРС). Указ про припинення діяльності комуністичної парти України пленум визнав невмотивованим і неконституційним.
Однак 27 серпня було припинено вихід газет — органів ЦК КПУ. 30 серпня 1991 р. Л.Кравчук підписав Указ Президії Верховної Ради України «Про заборону діяльності Компартії України». Наприкінці жовтня 1991 р. відбувся з´їзд частини колишніх комуністів, які проголосили створення Соціалістичної партії України як незалежної політичної української організації. її очолив О. Мороз, який керував у Верховній Раді України «групою 239». В Україні створилася нова ситуація в розстановці політичних сил. Тепер і національні українські партії, і кандидат значної частини компартійного і радянського апарату Л. Кравчук виступали за незалежність України. Проте чіткої програми будівництва нової держави, її соціально-економічного ладу вони не мали.
1 грудня 1991 р. був проведений референдум, в якому взяли участь 84% громадян України. Серед тих, хто голосував, 90,3% підтримали незалежність України. Л. Кравчук був обраний Президентом України, набравши 61,6% голосів. 7-8 грудня 1991 р. президенти Л.Кравчук, Б. Єльцин, Голова Верховної Ради Білорусії С. Шушкевич підчас зустрічі у Біловезькій пущі заявили про те, що СРСР припиняє своє існування, та створення «Співдружності незалежних держав» (СНД). 21 грудня в Алма-Аті про приєднання до СНД заявили інші республіки, за винятком країн Балтії та Грузія. СРСР припинив існування. В Україні перемогла національна революція і була проголошена незалежна Українська держава. Перемога визвольного руху відбулася конституційно, мирним шляхом. Це було продовженням українського державотворчого процесу XX ст., перерваного поразкою Української Народної Республіки, яка мала демократичний устрій, затверджений Конституцією. Перерваний тоталітарним режимом державотворчий процес відродився, отримав своє утвердження і наступність в «Акті проголошення незалежності України».
Складним виявився шлях України в післявоєнні роки. Соціально-економічний та суспільно-політичний розвиток УРСР у другій половині 40-х — першій половині 50-х років відбувся у складних умовах наростання командно-адміністративних методів управління, культу особи та репресій. З середини 50-х років здійснювалися малоефективні спроби лібералізації і реформування, невдачі якого пов´язані з нерішучістю та поверховістю їх проведення. З середини 60-х до середини 80-х років в СРСР в цілому, і в УРСР зокрема, панував неосталінізм, посилювався тоталітаризм. Передова частина інтелігенції боролася за реформи, прогрес і демократизацію.
З другої половини 60-х років до кінця першої половини 80-х продовжувалося розпочате з середини 40-х років, хоча й повільне та суперечливе, зростання економічного потенціалу. Україна увійшла до десятки промислово найрозвинутіших країн світу. Разом з тим через догматизм, некомпетентність та політичну безпорадність керівників КПРС і держави не були використані можливості для глибокого реформування і кардинальних змін для прискорення техніко-економічного прогресу. Суспільство вступило в глибоку кризу, що вела до розвалу СРСР. У другій половині 1991 р. відбулася ліквідація СРСР, який проіснував майже 70 років. Події серпня — грудня 1991 р. стали кульмінаційним етапом нової національної революції в Україні, здійсненої мирними шляхом. Вона охопила більшість народів, всі республіки СРСР, а події в Україні були складовою частиною цього процесу. Проголошення незалежності було початком її наступного етапу, в якому мало здійснитися формування державності України, реформування економіки, подальша демократизація суспільства, піднесення рівня життя народу, його духовності та моралі. Тепер частина колишньої імперії, що мала мінімальний ступінь автономності, отримала можливість перетворитися на сучасну європейську державу.