26. Висвітлення теми репресій 1930-х років в УСРР на сторінках «Biuletynu Polsko-Ukraicskiego»

Миклін О. В.

Питання польсько-українських взаємин та його висвітлення на шпальтах часописів II Речіпосполитої останнім часом привертає посилену увагу вітчизняної історіографії. Із зрозумілих мотивів, насамперед висвітлюється польська періодика 1920-1930-х років, яка займала нейтральну або ж прихильну до українців та «українського питання» у міжвоєнній Польській державі позицію^{^[1]}.

Процес формування національної свідомості у поляків та українців у ХІХ - на початку XX ст. ставив обидва народи перед конечністю визначити взаємні реляції щодо політичного й суспільного життя. Розвиток національних аспірацій цих етносів в умовах тогочасної Галичини нерідко відбувався у протилежних напрямах. Попри неодноразові спроби, порозуміння все ж не було досягнуто^{^[2]}. З тяжким багажем антагоністичних інтересів обидві суспільності й увійшли у період міжвоєнного двадцятиліття. Ситуація навіть загострилася внаслідок польсько-української війни 1918-1919 pp., яка надала переважно пасивним до того часу суспільним колам політичної активності.

Поразка ЗУНР призвела до того, що чотирьох-п’ятимільйон- на українська суспільність, всупереч власному бажанню, була змушена жити у Польській державі. Уряди II Речіпосполитої не спромоглися конструктивно розв’язати українське питання, найчастіше сягаючи лише півмір й далеко не завжди послідовно впроваджуючи їх у життя. Особливо вразливими польсько- українські стосунки були на початку 1920-х років. Видатний український публіцист, діяч УНДО Іван Кедрин-Рудницький (1896-1995) слушно окреслив суть польсько-українських взаємин у Східній Галичині 1919-1923 рр. як «період взаємної нега- ції». Практично українська сторона маніфестувала це бойкотом загального перепису населення 1921 р., виборів до сейму 1922 р., неприйняттям закону про самоврядування від 26 вересня 1922 р., а також низкою терористичних акцій щодо польських інституцій, польських політиків та українських діячів, налаштованих угодовницьки до Польської держави. Поодинокі спроби порозуміння за тих часів, що їх ініціювали окремі політики чи суспільні діячі з двох таборів, зазнавали фіаско.

Нові виклики перед обома суспільностями висунуло рішення Ради амбасадорів Антанти 1923 р., яке de jure передало Польщі територію колишньої Східної Галичини, перекресливши тим самим сподівання українців на міжнародну підтримку й відродження у тій або іншій формі західноукраїнської державності. Чимало українських політиків і громадських діячів почало усвідомлювати, враховуючи вочевидь й австрійський досвід, що у такій ситуації слід, спираючись на польську політичну й правову систему, прагнути забезпечити оптимальні за даних обставин умови для розвитку своєї нації. З польської сторони їхніми партнерами стали, насамперед, середовища пілсудчиків і консерваторів. Щоправда, останні не мали великого впливу на кола, які ухвалювали рішення у II Речіпосполитій^{^[3]}.

Здається, певну можливість нормалізації польсько-українських стосунків після 1923 р. мало забезпечити здійснення поста- нови від 26 вересня 1922 р. «Про засади загального самоврядування воєводств, особливо воєводства Львівського, Тернопільського й Станіславівського». Цей юридичний акт, що налічував

26 статей, передбачав створення у згаданих воєводствах окремих, двопалатних (польських і українських) воєводських самоврядних сеймиків з доволі широкими повноваженнями. Крім цього, постанова гарантувала урядникам-українцям участь у самоврядній та державній адміністрації, рівноправість українській мові й греко-католицькій вірі, а також відкриття державного Українського університету. Одначе постанову так і не було впроваджено у життя до самого кінця II Речіпосполитої, окрім того, міжнаціональні стосунки загострив закон від 31 липня 1924 р. про двомовне шкільництво.

За цих несприятливих обставин діалог ставав украй важким. Одначе — все ж таки потрібним і можливим. Серед табору пілсудчиків найрадикальнішу українофільську позицію репрезентували Л. Василевський й Т. Голувко. До травневого замаху 1926 р. вони популяризували свої погляди на шпальтах місячника «Droga» (1922-1937). Пізніше їхньою трибуною, як і для інших політиків цього табору, були варшавські часописи «Nowy Kurier Polski» (1926-1929 рр.; з 1927 р. — під

назвою «Epoka») та «Glos Prawdy» (1921-1929). Проте вони не подавали довершеної програми, яка б розв’язувала українське питання у Польщі. До їхніх найтиповіших постулатів належали: перегляд мовних законів 1924 р., впровадження українського шкільництва, створення у Львові державного Українського університету, а згодом — й перенесення з Чехо-Словаччини на Волинь Української сільськогосподарської академії. Також йшлося про потребу приймати українців на державну службу нарівні з поляками.

Найвизначнішу роль у польсько-українському зближенні відіграв заснований 1932 р. ілюстрований місячник (згодом тижневик) «Biuletyn Polsko-Ukrainki» (1932-1938), редагований Влодзімєжом Бончковським (1905-2000)^{^[4]}. За пізнішою оцінкою самого ж редактора, «Biuletyn Polsko-Ukrainski» «постав з крові Голувки» й давно вже виплеканої думки, що головним ворогом польської й української незалежності є «імперіалізм Москви — совєтської Росії»^{^[5]}. Аналіз змісту цього часопису засвідчує, що його редактор та ближче коло співробітників видання вирішили, насамперед, впливати на польську публічну опінію, аби переконати її у тому, що українці спроможні бути рівнорядними партнерами у суспільно-політичному житті, а їхній культурний доробок вартий уваги польських освічених верств. Часопис давав можливість пропагувати українську справу й представникам вітчизняної інтелектуальної та політичної еліти й в аутентичній формі — тобто як вони самі того забажають. На шпальтах видання виступали люди різних професій і різних політичних поглядів, що далеко не завжди збігалися з інтересами Польської держави. Друкувалися навіть статті деяких оунівців, підписані псевдонімами^{^[6]}.

З відомих у міжвоєнний період особистостей з українського політико-культурного середовища на сторінках «Бюлетеня» виступали С. Баран, О.-І. Бочковський, П. Ковжун, М. Корду- ба, А. Крижанівський, В. Кубійович, Б. Лепкий, Р. Смаль- Стоцький, С. Хруцький, П. Шандрук та ін.

У своїх мемуарах І. Кедрин (у міжвоєнний період співредактор львівського «Діла» (1922-1939) й водночас варшавський кореспондент цього щоденника та пресовий референт (19251931) Української Парламентарної Репрезентації) згадував: «У 20-их і 30-их роках були в Польщі одиниці, які дивилися на Україну, як на країну з давньою християнською культурою і природнього союзника Польщі на протимосковському фронті [...]. Я близько співпрацював у Варшаві з отим гуртом польських «білих круків». Я став постійним співробітником «Бюлетину Польсько-українського», що його видавав і редагував Влодзімєрж Бончковський [...]. Започаткування мною співпраці в тому варшавському журналі дало, мабуть, поштовх багатьом іншим українським діячам писати туди. Це були, щоб назвати тільки деяких: Степан Баран, Павло Лисяк, Павло Ковжун [...], Мирон Кордуба, Сергій Хруцький, Іван Липовець- кий, Андрій Жук, Дмитро Дорошенко, Володимир Дорошенко [...]. Можна сказати, що всі ті українські статті у польській пресі [...], що ввесь той труд був даремний, що він не приніс ніякого хісна, бо післяверсальська Польща була собі вірна до кінця свого існування. А проте політика й публіцистика дуже рідко приймають за вказівку для себе: «Це все одно ні до чого не доведе, тому нема чого трудитися». Західня Україна була втолочена в рямці польської держави, і українські люди, які мали почуття відповідальности за долю свого народу, мусили робити все, що було в їх спромозі, щоб долю тому народові облегшити»^{^[7]}.

За словами того самого І. Кедрина-Рудницького: «Звичайно, писати у польських часопи

сах не було легко — не тільки з уваги на питання доступу туди, як ще більше — на спосіб писання. Писати так, як український громадянин, зокрема український журналіст звик писати в українській газеті для українського читача — було неможливо, бо і цензура була б скреслила і, з погляду доцільности, психологічний пі дхі д

до польського читача мусив бути інший. Трудність була в тому, що український автор не міг вирікатися ані свого українського «я», ані теж тієї української тематики, яка його боліла та яку польська сторона примітивізувала, чи просто не визнавала [...]. Трудність була ще більша, що такої специфічної мови і стилю вимагала не тільки загроза від польської цензури, а й від українського націоналістичного табору, страшенне підзорливого, чи будь-хто з «органічного сектора» не «продає» України, дарма що всім нам із того сектора було аж надто добре відомо, що ніхто України купувати не хоче і що неможливо було «проміняти державність за автономію», бо ніхто навіть тіні автономії не давав»^{^[8]}.

У поляків діяльними дописувачами «Бюлетеня» були, крім головного редактора В. Бончковського, Л. Василевський, Ян Станіслав Лось, брати Олександр і Адольф Бохенські, Ю. Лобо- довський, Костянтин Симонолевич (молодший), Станіслав і Ян Папроцькі. Саме вони переважно пропагували на сторінках часопису політичну програму, яка закладала основи для перебудови польсько-українських стосунків у дусі конструктивної співпраці. Програма спиралася насамперед на тезі, що слід відкинути намагання національної асиміляції українців. Польська держава натомість має привернути до себе цю суспільність, усуваючи зі своєї політики будь-які елементи, здатні викликати вороже ставлення до Польщі. Конкретно вони домагалися, зокрема, щоби на урядовому рівні було покладено край негації термінів «українець», «український», щоб на публічних спорудах воєводств з компактним українським населенням були двомовні написи, щоб на теренах Східної Галичини й Волині не існувало обмежень щодо української мови, зі шкільних підручників було вилучено зміст, який ображав національні почуття українців, а зі шкільної програми — книжки, котрі принижували українство чи заперечували мужність українських вояків, які боролися за волю вітчизни, й, нарешті, — домагалися вільного використання української національної символіки й офіційного дозволу на виконання патріотичних пісень. Щодо політичних питань, пропонувалося запровадити у місцевому самоврядуванні національні курії з однако- вою кількістю мандатів для представників обох націй, а також окремі національні виборчі курії.

У центрі уваги перебували й економічні та освітні проблеми. Пропонувалося спрямувати значні бюджетні кошти на розвиток міст й економіки східного пограниччя, опіку над українськими господарськими організаціями (особливо кооперативними), а також налагодження співпраці між ними та їхніми польськими аналогами шляхом утворення особливих паритетних синдикатів. В освіті передбачалося усунути двомовність у школах, повернути українським гімназіям, що стали державними, статус приватних, відкрити у Львові Український університет тощо^{^[9]}.

Задля розширення соціальної бази видання, для здійснення проголошених колективом «Бюлетеня» ідей, 8 червня 1933 р. постало Польсько-українське товариство. Його статут визначав головним завданням об’єднання «працю над поглибленням і розбудовою польсько-українського зближення». Товариство очолив С. Стемповський, до складу правління увійшли

B. Бончковський, Я. Голувковна, О. Гурка, Г. Колодзейський,

C. Папроцький, В. Римовський, М. Сверховський та К. Симо- нолевич. Українська сторона не була представлена у товаристві, хоча чимало представників української інтелігенції ставилося позитивно до польської ініціативи, не виключаючи у майбутньому своєї активної участі у роботі організації. На жаль, політична заангажованість багатьох названих прихильників польсько-українського зближення не сприяла консолідації товариства та його результативній співпраці.

«Biuletyn Polsko-Ukrainski» систематично висвітлював перебіг національних процесів у підсовєтській Україні й політику Москви у республіці, а відтак належав до кола обов’язкового ознайомлення/реферування вищих посадовців УССР. Принаймні у промові відомого погромника українства, другого секретаря ЦК КП(б)У Павла Постишева на об’єднаному пленумі ЦК - ЦКК КП(б)У 21 листопада 1933 р. — «Советская Украина — несокрушимый форпост великого СССР», при оцінці самогубства М. Скрипника зустрічаємо пряме цитування статті з варшавського часопису (у відповідній й специфічній інтерпретації): «Не случайно пулю Скрыпника высоко поднимает сейчас белоэмигрантская, петлюровская сволочь. Вот, что пишет, например, издаваемый в Варшаве, фашистский польско-украинский бюллетень по поводу смерти Скрыпника: «Пройдут годы, все успокоится, все войдет в колею, и украинский историк в Киеве получит возможность беспристрастно, объективно присмотреться к этой фигуре. Он возьмет в руки весы и на одну чашку положит все преступления Скрыпника. Чашка опустится низко, до земли. На другую чашку он бросит маленькую стальную револьверную пулю, которая со звоном упадет в пустую чашку и перевесит чашку, наполненную преступлениями.

И тогда, кажется нам, в здании — не «ВУАН», а Украинской Академии Наук, в здании, очищенном от всего, что засоряло его в продолжении стольких лет, будет повешен на стене портрет члена Академии Николая Скрипника».

Вот как украинские националисты подымают на щит Скрыпника»^{^[10]}.

З «легкої руки» П. Постишева вищенаведена цитата стала хрестоматійно-класичною в еміграційному українознавстві при оцінці постаті наркома освіти УСРР (а з кінця 1980- рр. і в українознавстві «материкової» України) ...

Серед відомих постатей, що справа їхнього репресування чи обставин загибелі яких в УСРР опинилася у фокусі уваги тогочасної преси поза кордонами Радянського Союзу, зокрема й «Biuletynu Polsko-Ukraiсskiego», перебувала й голосна свого часу трагедія цілої родини знаних львівських українських інтелігентів Крушельницьких.

Голова родини — Антін Володиславович Крушельницький (1878-1937) — сповідував радянофільство ще з початку 1920-х років й, зокрема, був одним з організаторів й чільних співробітників «Нової Громади» (1923-1924), автором кількох статей й ледь не одноосібно цілого розділу «Критика й бібліографія» у цьому віденському філобільшовицькому часописі^{^[11]}. Ті ж погляди він сповідував й надалі, очолюючи вже у Львові (але так само на гроші квазіурядового Харкова) видання й редагування аналогів «Нової Громади» — часописів «Нові шляхи» (1929-1932) й «Критика» (1933).

Радянофільство, а відтак й нехтування особистою безпекою, спричинило голосну катастрофу знаної галицької родини. Кру- шельницькі приїхали зі Львова в УСРР, до Харкова, у 19311934 рр. З 2 листопада 1931 р. навчалася в аспірантурі Венерологічного інституту Володимира, лікар-дерматолог за фахом. Згодом вона працювала там же асистентом. У вересні 1932 р. разом з сестрою, яка провела відпустку у Львові, приїхав до Харкова Іван Крушельницький, котрий працював співробітником Всеукраїнської картинної галереї. 11 травня 1934 р. до підрадянсь- кої України прибули Антін Володиславович з дружиною, Богдан (з дружиною) і Остап Крушельницькі, а також донька Івана — Лариса (майбутня авторка мемуарів). Нарешті, у липні 1934 р. до Харкова приїхав Тарас Крушельницький з дружиною. А. В. Крушельницький поєднував письменництво з роботою у видавництві «Українська радянська енциклопедія», Богдан був науковим співробітником у Науково-дослідному інституті тваринництва, Остап викладав німецьку мову в одному з харківських вузів^{^[12]}.

Мотиви, що спонукали цю відому родину галицьких інтелігентів до переїзду в УСРР, вочевидь полягали в їхньому політичному радянофільстві та прагненні дістати роботу за фахом (що для українців з вищою освітою у II Річіпосполитій було практично неможливо). Зрозуміло, що самий факт приїзду А. В. Крушельницького з родиною до Харкова саме у 1934 р. свідчив про його необізнаність щодо масштабів трагедії, яка відбувалася тоді в УСРР. Ці настрої патріарха сім’ї передає Л. Крушельницька: «Ну що ж, голод, — казав дідуньо, — ми вже не один голод пережили, це ж не вічне...»^{^[13]}. Що ж до репресій, чутки про які перманентно доходили до Львова, то на думку спадав заспокійливий штамп тогочасної московської пропаганди: «У нас даремно не заарештовують». До того ж, політична діяльність за кордоном на користь Радянського Союзу, здавалось би, мала слугувати своєрідною «охоронною грамотою» під час перебування на контрольованій більшовиками території Наддніпрянської України.

Вже після виїзду Крушельницьких, львівське «Діло» подало власний розлогий коментар, аналізуючи поголоски щодо ймовірної чергової совєтської амністії для емігрантів і підсумовуючи сумний досвід попередніх взаємин української еміграції та га- личан-совєтофілів з комуністичною адміністрацією СРСР/УСРР: «Історія одної поворотної хвилі української еміграції на Радянську Україну і виїзд туди більшого числа галичан на постійні посади — це така наглядна лекція, що до неї не треба додавати ніяких аргументів. Знаємо десятки імен людей, що виїхали на Радянську Україну як захоплені новим режі- мом, у численних випадках як щиро переконані оборонці цього ладу, навіть завзяті комуністи. Знаємо, яка доля стрінула радянського представника Лапчинського, за «панування» якого найсильніше розрослося на галицькому Ґрунті радянофіль- ство, знаємо, як скінчили Коссак, Тютюник, Букшований, Добротворський — усі під стінкою. Про засланих на каторгу або замучених у чрезвичайці вже і не згадувати».

Щоденник наголошував на безправному становищі пересічного підданого «Батьківщини трудящих», а тим більше її «но- вонавернених» громадян, які прибували до СРСР з-за кордону у пошуках праці чи через свої політичні симпатії: «Кожний громадянин Радянського Союзу може через ніч попасти у контрреволюціонери, хоч би його поведінка льояльного, смирненького, мовчазного громадянина не змінилася в нічому. Вистачає донос, провокація, особисті порахунки з якимось партійни- ком, поліцаєм, аґентом. Атмосфера громадянського життя в европейських країнах і Рад. Союзі така ріжна у своїх найглибших основах, що людина, яка переїзджає радянський кордон, бачить, що в’їхала у новий світ, де панують зовсім інші закони моралі, справедливости, чести [...]. Совітський громадянин це одно кільце у величезній машині, якою кермують фанатики. Його вражіння, пересвідчення, світогляд мають право істнува- ти тільки в такій формі, яка дозволена урядом і корисна для нього. У комуністичному режімі нема місця на індивідуальну творчість, ані особисті переживання».

Насамкінець стаття містила пораду з огляду на ймовірну більшовицьку амністію емігрантам: «Передовсім вертатися на Радянщину тим, які вже від літ на еміґрації боронять совітського ладу [...]. Вони повинні би покористуватись першою нагодою [...]

і почати працювати в краю, до якого заохочують інших. Це один із найкращих способів перевірити свої погляди і з них — вилікуватися. Гадаємо, що, якби нині, проголосивши амнес- тію, радянський уряд відчинив одночасно кордони для своїх громадян і сказав одніське слово «еміґруйте!», то перші виїхали би звідти ті, що вже роками каються, чому покинули зігни- лу Европу»^{^[14]}.

Виїзд родини Крушельницьких до УСРР мав стати верифікацією їхніх совєтофільських переконань. Бодай часткове зцілення від власного совєтофільства коштувало цим галицьким інтелектуалам вочевидь надто дорого — їхнього життя.

13-15 грудня 1934 р. у Києві відбулася виїзна сесія Військової колегії Верховного Суду СССР під головуванням В. В. Уль- ріха. 17 грудня на під

ставі її вироку у першій «кіровській хвилі» було розстріляно 28 представників української інтелігенції, в тому числі західноукраїнських літераторів Івана (1905-1934) та Тараса (1909-1934) Крушельницьких. Повідомлення про це подавала львівська преса за офіційними радянськими часописами та західними й польськими інформаційними агентствами^{^[15]}.

В той же час репресій зазнали й інттті

члени численної родини Крушельницьких: її голова, письменник і громадський діяч, колишній міністр освіти Західно-Української Народної Республіки, а згодом видавець совєтофільського часопису у Львові «Нові шляхи» Антін Володиславович (1878-1937) (у грудні 1934 р. його «справу» направили на додаткове «розслідування», а 28 березня 1935 р. виїзна сесія того ж судового органу засудила А. В. Крушельницького до десяти років позбавлення волі), а також двоє його інших синів — Богдан (1906-1937) і Остап (1913-1937) — й дочка Володимира (1903-1937) (у берез- ні-квітні 1935 р. Особливою нарадою при НКВД СССР кожний з них був засуджений до п’яти років таборів).

Варшавський «Biuletyn Polsko-Ukrainski» присвятив

трагедії знаної родини галицьких інтелігентів — українців кілька матеріалів, вписавши цю особисту драму у ширший загальнонаціональний контекст.

Так, коментуючи повідомлення про вищезгадану грудневу сесію Військової колегії Верховного Суду СРСР у Києві та її розстрільні рішення, тижневик у передовій статті «Крапка над “і”» від 13 січня 1935 р. зауважував: «У списку розстріляних останнім часом у Києві українців загальну у нас увагу привернуло почасти сенсаційне прізвище львівської родини — Крушельницьких. Очевидно, факт розстрілу тих ревних приятелів СССР, які ще недавно від’їхали зі Львова до Києва (до Харкова. — Авт.), як до землі обітованої, й які, які усі нині розстріляні, природно нічого спільного зі смертю Кірова у Ленінграді не мали й мати не могли, — є явищем небуденного політичного значення»^{^[16]}.

Видання наголошувало, що знане для польського, а насамперед галицького українського читача, прізвище Крушельницьких затулило собою імена інших страчених за тим самим списком. Безсенсовність страти виглядала такою лише стосовно офіційного приводу застосування «вищої міри соціального захисту» — убивства ленінградського парткерівника С. Кірова, що до його наглої смерті жертви й справді не мали жодного відношення.

Імена страчених у Києві новеліста Григорія Косинки- Стрільця (1899-1934) й трьох поетів — Дмитра Фальківсько- го (1898-1934), Олекси Влизька (1908-1934) й Василя Мисика (1907-1983) недвозначно зраджували, за автором публікації, правдивий сенс останнього розпорядження панів П. Постишева й С. Косіора — вони скористалися оказією смерті С. Кірова задля «доповнення» ліквідації української культури в УССР: «Постріли, скеровані до тих літераторів, — це крапка над “і” постишівської “країнізації”...»^{^[17]}. Автор статті, який підписався криптонімом «К.» (вірогідно, ним був Микола Ковалевсь- кий (1892-1957) — вітчизняний політичний і державний діяч, кооператор, публіцист, дослідник національної політики СРСР), не міг ще тоді знати, що «справа» В. Мисика була спрямована на «додаткове розслідування», внаслідок чого з’ясувалося, що достатніх даних для віддання літератора до суду немає, й «справу» припинили. Одначе, «беручи до уваги, що Мисик виходець з попівської родини і був зв’язаний з українськими націоналістичними елементами, а тому є особою соціально небезпечною і його перебування на Україні в нинішній

час небажане», Особлива нарада при НКВД СРСР 19 липня 1935 р. засудила поета до 5 років поправно-трудових таборів^{^[18]}.

Драмі знаної родини львівських інтелігентів у ширшому контексті перших «кіровських розстрілів» української інтелігенції в УСРР присвячувалася й велика аналітична стаття у «Biuletynie Polsko-Ukrainskim» — «Трагедія дому Крушельницьких», підписана псевдонімом «Ukrainiec»^{^[19]}.

Публікація вже розпочиналася з ширшого узагальнення: «Трагедія родини Крушельницьких не є трагедією кількох осіб. Є вона трагедією взбаламученого, наївного, на бездоріжжя віри у шляхетність ідеї міжнародного комунізму спрямованого українського народу — ув’язнюваного у казематах ГПУ й розстрілюваного його катами. Трагедія дому Крушельницьких є трагедією української політичної думки, що їй судилося пройти крізь геєну страждань народу й дозрівати лише «під стінкою», серед гуку смертоносних пострілів»^{^[20]}.

Автор з’ясовував польському читачеві, що з прізвищем Крушельницьких пов’язана ціла доба у житті галицьких українців — ера захоплення життям Совєтів й здобутками Совєтів, рекламування й пропагування більшовицьких ідей та одночасної боротьби з будь-якими ознаками українського національного життя як, мовляв, доказами «запроданства міжнародному фашизму». До сумних сторінок новітньої вітчизняної історії було зараховано й так зване «радянофільство» (у публікації пропонувався й її більш відповідний синонім — «совєтофілізм»). У статті зауважувалося його подібність до російсько-еміграційного феномену «зміновіхівства» й водночас акцентувалася за- саднича різниця між цими явищами. Зокрема, росіяни, які наверталися на комуністичну віру, не переживали емоційного національного конфлікту. Навпаки, більшість російської білої еміграції, виправдуючи свою зраду прапорові боротьби з більшовиками власне аргументами державного патріотизму, вказувала на Леніна й Сталіна як гідних спадкоємців політичного заповіту Пйотра Вєлікого, на совєтський імперіалізм, со- вєтську дипломатію, що ревно відстоювала цілість російської держави — й за всієї зовнішньої безкомпромісності комуністичної ідеї — ще гнучкіше й безоглядніше, ніж стара імператорська дипломатія^{^[21]}.

Натомість український совєтофілізм мав насамперед поборювати у собі почуття національного патріотизму, викристалізо- вану у 1917-1920 рр. у свідомості святість боротьби за повну державну незалежність. Українське «радянофільство» оперувало одночасно аргументами власне українського умотивування, а саме: там, в УСРР, продукуються позитивні національні цінності, не лише культурні, а й політичні; попри все, існує незалежна «Українська Соціалістична Радянська Республіка», яка без примусу й з власної волі перебуває у вільному конфедераційному зв’язку з іншими республіками, котрі спільно складали СРСР; міжнародний комунізм, мовляв, однаково поборює як російських, так і українських шовіністів; винятково завдяки комуністичній ідеї й радянському устрою, солідарності з російським пролетаріатом можливе здійснення усіх без винятку національних й суспільних українських устремлінь^{^[22]}.

Вищенаведені аргументи слугували підставою галицького українського «радянофільства». Включало воно й підсвідомий русофільський наліт і емоційну антипольську реакцію, присутня була й гарячка пошуку виходу з ситуації — лихоманка розпачливих пошуків надійних орієнтирів після програних збройної та дипломатичної воєн. Й неважко було збитися на ці «радяно- фільські» манівці найменшого опору, оскільки, за автором публікації у «Biuletynie Polsko-Ukrainskim», відбувалося це за часів «ленінізму» й так званої «ленінської національної політики», яка допускала у широких рамках вільний розвиток української культури, фаворизувала Всеукраїнську Академію Наук, ангажувала найповажніші наукові й мистецькі сили до праці в УСРР^{^[23]}, а також ретельно стежила за підтримуванням серед широких українських мас (принаймні за кордонами СРСР) легенди, що радянський уряд є опікуном усіх українців.

Був то час, наголошувалося у статті «Трагедія дому Крушельницьких», незвичайно пожвавленої діяльності у Львові консульства «однієї з сусідніх держав» (зрозуміло, що йшлося про Консульство СРСР у Львові), а саме: «Наприклад, такий собі консул Лапчинський не пропускав жодної нагоди, щоби з’явитися в офіційному нібито характері «представника української держави» на усіх можливих українських з’їздах, заходах, видовищах. Совєтський протектор наголошував власну «позапартійність», свою прихильність винятково щодо української культури, нічого також не прагнув, жодних політичних ані ідеологічних умов нікому не диктував. Отже, для багатьох українських діячів консульство на вулиці Набєляка у Львові набуло значення немовби останньої опори українського національного життя у Польщі, а розвиток української культури у Советах наповнював гордістю не лише «радянофілів», а й навіть кожного українця, спраглого будь-яких проявів активності, пружності, творчості власного люду. У цій атмосфері чимало галицьких українців дало себя втягнути до «сфери впливів» вулиці Набєляка, одні лише морально, незацікавлено, деякі й матеріально. Одні несвідомо, інші свідомо»^{^[24]}.

Антін Крушельницький, стверджував автор, наївним аж ніяк не був й працю власну та її мету виразно усвідомлював. Старий соціаліст, спершу український соціал-демократ, згодом український соціал-радикал, власний перехід на бік Совєтів й під комуністичні прапори аж ніяк не вважав помилкою. Навпаки, навіть тоді, коли ледь не стовідсотково галицьке українське суспільство відмовилося від «українізаційних» сподівань перед обличчям масових репресій в СРСР/УСРР проти національної інтелігенції й Голодомору 1932-1933 рр., він ледь не єдиний залишався відданим «радянофільству», його репрезентував й захищав. Коли 1932 р. польська влада заборонила редагований ним радянофільський місячник «Нові Шляхи» (1929-1932), а редактора кинула за ґрати, й це випробування не змінило переконань А. Крушельницького. Після виходу з ув’язнення він започаткував видання часопису аналогічного спрямування, але з іншою назвою — «Критика» (1932 р. вийшло 4 числа цього видання).

Автор публікації у «Biuletynie Polsko-Ukrainskim» зауважував, що назва журналу аж ніяк не кореспондувала з його змістом: «Не була це критика, лише в’їдлива, комуністично-тенденційна кампанія проти національних політичних партій, інституцій, часописів, діячів, — була то війна одного проти всіх, одинокого й останнього бойового, заповзятливого «радя- нофіла». Не потребував сторонніх співпрацівників: мав їх у власній родині. Старший син Іван був головною літературною опорою «Критики»: за два роки до того отримав 1-шу нагороду на конкурсі драматичних творів у Харкові як виразно «пролетарський» письменник; молодший син Тарас, щоправда, був засуджений як націоналіст, але після виходу з ув’язнення перейнявся очевидно атмосферою родинного дому й фанатизмом батька й почав виступати на дискусійних зібраннях як рішучий прихильник Совєтів та комуністичної ідеї»²⁵. Відтак А. Крушельницький втягнув цілу родину до активної праці над пропагандою доброго імені Совєтів й, коли йому Консульство СРСР у Львові запропонувало виїзд до УСРР — виїхав з усією родиною.

Працював голова клану Крушельницьких «не за страх, а за совість» — не з примусу, а з переконання, оскільки він, досвідчений педагог, колишній директор гімназії, автор багатьох повістей, особа загальнознана у крайовому громадянстві й серед еміграційних кіл — напевно ж міг знайти працю й гідне матеріальне забезпечення не на службі Совєтів. Одначе пішов на цю службу з власної волі, з переконання, можливо — затятості й прагнення бути послідовним до кінця. Відтак й кінець знайшов швидше й більш трагічний, аніж сподівалися його найза- пекліші вороги: після убивства С. Кірова 15 грудня 1934 р. страчено двох синів А. Крушельницького — Івана й Тараса. Справу батька відклали задля «дослідування», прирікши цим главу родині на пекельні муки: «Що мало діятися у душі цього високого худого старця, коли він денно й ношно перебував у в’язничній камері з думкою, що це він, тільки він, завдяки своїй ідеї, своїм переконанням, своїй вірі у «міжнародну солідарність пролетаріату», завдяки своїй довірі до диктатури пролетаріату у Совєтському Союзі й спасенності урядування Постишева для духовної й матеріальної культури України, завдяки своїй впертості й затятості — що то він розстріляв своїх коханих синів й знищив цілу родину!...»²⁶

Найправдоподібніше Крушельницькі ніколи навіть не чули про існування якогось совєтського достойника — Кірова. Засудження їх за контакти з групою Зінов’єва, на думку автора «Трагедії дому Крушельницьких», мало рівно ж стільки ознак вірогідності, що й їхні зв’язки, наприклад, з китайським маршалом Чан Кай-Ші. Розстріляно їх тому, що були — українцями. Тому що родина Крушельницьких, позбувшися родичів, приятелів та знайомих, зненавиджена цілим українським суспільством Галичини за свою діяльність ad maiorem Moscoviae gloriam (задля найбільшої слави Московії), не переставала тим не менше бути родиною українською. Оскільки Крушельницькі, так само як і страчені з ними Косинка, Фальківський, Влизько та інші — робили й працювали, попри все — для української культури. Так, як вміли й вірили, що саме так належить працювати. Й за це спокутували власними головами.

Завершувалася ця аналітична публікація пророчим резюмуванням: «15 грудня російські більшовики розстріляли не Крушельницьких, але ідею українського совєтофільства. Разом з могіканами тієї ідеї опинилася «під стінкою» наївна, народжена з розпачу віра, що в опертю на Росію може квітнути й розвиватися українська культура. Розстріляно цю наївність, оскільки вона слушно належить до дрібноміщанських пережитків, тому що віра у джентльменство й бодай примітивну справедливість або ж лояльність щодо власних прибічників — є витвором ментальності європейського Заходу»^{^[25]}.

Але, зрозуміло, не лише доля людських особистостей, які були репресовані у перебігу «чисток» 1930-х років в УСРР, перебувала у центрі уваги варшавського «Biuletynu Polsko- Ukrainskiego», а й доля «репресованих» книжок, що в той самий час поділяли долю їхніх авторів. Зокрема, на шпальтах цього видання був оприлюднений «Зведений список літератури, що підлягає вилученню з продажу, бібліотек та учбових закладів» — точніше, списки № 1 та № 2 авторства Головліту НКО УСРР, що були затверджені до друку 9 грудня 1934 р. й невідомо якими шляхами потрапили до Варшави^{^[26]}.

Підбиваючи попередні підсумки розгляду даного питання, можемо зауважити, що на шпальтах варшавського «Biuletynu Polsko-Ukrainskiego» досить широко висвітлювалася проблематика політичних репресій у підрадянській Україні. При цьому вміщувалися не лише принагідні лаконічно-хронікальні замітки — переважно на підставі інформацій офіційної преси СРСР/ УСРР, а часом подавалися й розгорнуті аналітичні статті. Зрозуміло, ця тематика ще потребує подальшого поглибленого вивчення й заслуговує на пильну увагу науковців.

^{^[1]} Див., напр.: Юрчук О. Українське питання в Польщі та часопис «Бунт Млодих» // Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки і знахідки: Міжвід. зб. наук. праць / Ін-т історії України НАН України; Відп. ред. С. В. Віднянський. - К., 2004. - Вип. 13. - С. 95-109; її ж. Українсько- польські взаємини міжвоєнного періоду в оцінці Яна Станіслава Лося // Український історичний збірник / Ін-т історії України НАН України; Редкол.: В. А. Смолій (голов. ред.) та ін. - К., 2005. - Вип. 8. - С. 437-447; Рубльов О. Українці в міжвоєнній Польщі (1921-1939) // Україна: політична історія. XX - початок ХХІ ст. / Ін-т історії України НАН України; Ін-т політ. і етнонац. дослідж. ім. І. Кураса НАН України; Редкол.: В. А. Смолій, Ю. А. Левенець (співголови) та ін. - К., 2007. - С. 606-611; та ін.

^{^[2]} Див., напр.: ЧорноволІ. Польсько-українська угода 1890-1894 рр. - Львів, 2000. - 247 с.; Rublow O. Mi^dzy konfrontacj^. a tolerancj^.. Galicyjscy Ukraincy i galicyjscy Polacy podczas pierwszej wojny swiatowej oraz ukraiсskiej niepodleglosciowej rewolucji // Biuletyn ukrainoznawczy / Poludniowo-Wschodni Instytut Naukowy w Przemyslu. - Przemysl, 2003. - Nr. 9. - S. 52-57; та ін.

^{^[3]} Стемпень С. Поляки й українці в II Речі Посполитій: спроба діалогу // Польсько-українські студїі / Республіканська асоц. українознавців;

Півд. сх. наук. ін-т у Перемишлі; Ін-т суспіл. наук АН України; Ін-т історії України АН України; Редкол.: Я. Ісаєвич (голова) та ін. - К., 1993. - Т. 1: Україна-Польща: Історична спадщина і суспільна свідомість: Матеріали Міжнар. наук. конф., Кам’янець-Подільський, 29-31 трав. 1992 р. - С.211-212.

^{^[4]} Див. докладніше: Bqczkowski W. Karta z historii stosunkуw polsko- ukrainskich: Biuletyn Polsko-Ukrainski // Niepodleglosc: Rocznik. - Nowy York; Londyn. - T. XIX (1986). - S. 116-129; t. XXI (1988). - S. 4-31; t. XXIV (1991). - S. 133-148; Kloczkowski J. Jak rozwi^zac spor polsko- ukrainski? Publicystyka Wlodzimierza B^czkowskiego z lat trzydziestych // Narody i historia / Pod red. A. Rzegockiego. - Krakow, 2000. - S. 207238; Kloczkowski J., Kowal P. O Wlodzimierzu B^czkowskim // Bqcz- kowski W. O wschodnich problemach Polski: Wybor pism. - Krakow, 2000. - S. 7-28; Рубльов О.С. Бончковський Володимир // Енциклопедія історії України: В 5 т. / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. - К., 2003. - Т. 1. - С. 339; та ін.

^{^[5]} Bqczkowski W. Karta z historii stosunkow polsko-ukrainskich: Biuletyn Polsko-Ukrainski // Niepodleglosc: Rocznik. - T. XIX. - S. 119.

^{^[6]} Стемпень С. Поляки й українці в II Речі Посполитій: спроба діалогу. - С. 213.

^{^[7]} Кедрин І. Життя - події - люди: Спомини і коментарі. - Нью-Йорк, 1976.- С. 136-137, 143-144.

^{^[8]} Кедрин І. Життя - події - люди: Спомини і коментарі. - С. 137-138.

^{^[9]} Стемпень С. Поляки й українці в II Речі Посполитій: спроба діалогу. - С. 214.

^{^[10]} ЦДАГО України, ф. 1, оп. 1, спр. 422, арк. 65. Відповідне місце в оригіналі див.: Hl. L. Mikolaj Skrypnyk: [Nekrolog] // Biuletyn Polsko- Ukrainski. - 1933. - 23 lipca. - Nr. 12. - S. 6.

^{^[11]} Див., напр.: Крушельницький А. Шкільне питання на Україні // Нова Громада. - 1923. - Ч. 1. - 1 лип. - С. 54-64; Крушельницький А. Національне питання в шкільництві на Прикарпатті // Нова Громада. - 1923. - Ч. 3/4. - Жовт.-листоп. - С. 51-71; Крушельницький А. [Рец. на кн.:] П. Карманський. За честь і волю. (Поезії). Прудентопіль - Парана, 1923. Мала VIII⁰. Стор. 98 + 2. 2.500 прим. // Нова Громада. - 1923. - Ч. 3/4. - Жовт.-листоп. - С. 135-147; Крушельницький А. [Рец. на кн.:] М. Ірчан. Трагедія першого травня: Спомини з горожанської війни на Україні. Часть перша. Вид-во «Молот». Нью-Йорк, 1923. VIII⁰. Стор. 164 + 1 оповістка + 3 // Нова Громада. - 1923. - Ч. 3/4. - Жовт.-листоп. - С. 147-149; та ін.

^{^[12]} Рубльов О.С. Західноукраїнська інтелігенція у загальнонаціональних політичних та культурних процесах (1914-1939). - К., 2004. - С. 547.

^{^[13]} Крушельницька ЛІ. Рубали ліс... (Спогади галичанки). - Львів, 2001. - С. 77.

^{^[14]} Див.: Совітська «амнестія» та її вартість // Діло. - 1934. - 17 серп. - Ч. 217. - С. 1-2.

^{^[15]} Див., напр.: Кого арештували большевики на Україні // Діло. - 1934. -

[16] груд. - Ч. 338. - С. 1; В. М[удрий]. Чергова хвиля терору на Україні // Там само. - 19 груд. - Ч. 341. - С. 1-2; Офіціяльне потвердження, вістки про розстріли на Совітській Україні // Там само. - 20 груд. - Ч. 342. - С. 1; Вирок військової колегії Найвищого Суду Союзу РСР у Києві в справах про терористів-білогвардійців // Там само. - 22 груд. - Ч. 344. - С. 1; таін.

^{^[17]} Ibid.

^{^[18]} Див., напр.: Никанорова О. Василь Мисик // З порога смерті: Письменники України - жертви сталінських репресій / Авт. кол.: Л. С. Бойко та ін. - К.: Рад. письменник, 1991. - Вип. I / Упоряд. О. Г. Мусієнко. - С. 331.

^{^[19]} Ukrainiec. Tragedja domu Kruszelnickich // Biuletyn Polsko-Ukrainski. - 1935. - 20 stycznia. - Nr. 3 (90). - S. 27-29.

^{^[20]} Ibid. - S. 27.

^{^[21]} Ibid. - S. 28.

^{^[22]} Див., напр.: Р.М. Совєтофільство (радянофільство) // Енциклопедія українознавства: Словникова частина. - Париж; Нью-Йорк, 1976. - Т. 8. - С. 2930-2931; Піскун В. Зміновіхівство як засіб формування більшовицько-радянського типу людини / / Антропоцентризм і віталізм: сучасний синтез: Монографія. - Луцьк: Надстир’я, 2000. - С. 244-252; Піскун В. Історичні засади українського «зміновіхівства»: проблема термінології та змісту // Історія української науки на межі тисячоліть: Зб. наук. праць / Відп. ред. О. Я. Пилипчук. - К., 2001. - Вип. 6. - С. 132-139; Єфіменко Г.Г. Зміновіхівство // Енциклопедія історії України: В 5 т. / Ін-т історії України НАН України; Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. - К.: Наук. думка, 2005. - С. 367-368; та ін.

^{^[23]} Див., напр.: Рубльов О.С. Західноукраїнська інтелігенція у загальнонаціональних політичних та культурних процесах (1914-1939). - С. 86135.

^{^[24]} Ukrainiec. Tragedja domu Kruszelnickich. - S. 28. Див. також: Rublow O. Konsulat ZSRR we Lwowie w latach 1927-1939: przedstawicielstwo dyplomatyczne, l^cznik mi^dzy dwiema Ukrainami czy bolszewicka ekspozy- tura? // Studia Polsko-Ukrainskie / Poludniowo-Wschodni Instytut Nauko- wy w Przemyslu. - Przemysl: Poludniowo-Wschodni Instytut Naukowy w Przemyslu, 2006. - Tom 1. - S. 191-224; Mazur G. Zycie polityczne polskiego Lwowa 1918-1939. - Krakow: Ksi^garnia Akademicka, 2007. - S. 125.

^{^[25]} Ukrainiec. Tragedja domu Kruszelnickich. - S. 29.

^{^[26]} Див.: Pogrom literatury ukrainskiej w USSR // Biuletyn Polsko-Ukrains- ki. - 1937. - 13 czerwca. - Nr. 24 (215). - S. 264-266; 1937. - 20 czerwca. - Nr. 25 (216). - S. 276-278.