Центральна Європа

Австрія

Австрiя - колишня метрополiя Австро-Угорської iмперiї. Пiсля Першої свiтової вiйни набула теперiшнiх територiальних меж. Hа сучасному етапi є однонацiональною державою, тому будь-якi змiни територiї за нацiональним чинником виключаються. Проте iснують iншi чинники для можливих змiн, якi вже проявлялися чи проявляються тепер. Вiдповiдно до дiї цих чинникiв необхiдно розглянути два таких варiанти:

Об´єднання Австрiї та Hiмеччини у зв´язку зi спiльнiстю мови та наявністю iсторичних прецедентів. Цей варiант малоймовiрний, бо, крiм спiльностi мови, цi двi країни майже нiчого не пов´язує. Ментальнiсть i культура австрiйцiв та нiмцiв різняться між собою. Iсторичний досвiд показує, що Австрiя i Hiмеччина мали завжди свої власнi, нерiдко зовсім протилежнi зовнiшньополiтичнi iнтереси. Тривалий час iснування Австрiї як незалежної держави спричинив формування окремого австрiйського народу. Крiм того, як вже вiдзначено (див. Hiмеччина, Францiя), будь-якi територiальнi змiни Hiмеччини зовсім неприйнятнi для європейських країн, оскiльки порушують основи європейської безпеки та стабiльностi.
Роз´єднання Австрiї на окремi землi внаслiдок активного розвитку процесiв субнацiональної, тобто регiональної сепарацiї, що вже вiдчуваються у Центральнiй Європi. Хоч Австрiя і має федеративний устрiй, існуючі вiдмiнностi мiж австрiйськими землями ще не є надто великими. Все населення Австрiї вважає себе австрiйцями, а не мешканцями окремих земель. Процес субнацiональної сепарацiї буде продовжуватися, проте, очевидно, в XXI столiттi ще не призведе до значної автономiзацiї австрiйських земель. Отже, територiальнi межi країни залишаться незмiнними.

Чехія

Переважно однонацiональна держава. Проте ця однонацiональнiсть не є такою вже безсумнiвною з двох причин.

1. Hайбiльша проблема Чехiї та Hiмеччини за останнi столiття - Судети, де компактно проживає нiмецькомовна меншина. Саме ця обставина була пiдставою приєднання Судетiв до Hiмеччини в часи фашистської окупацiї. Проблема судетських нiмцiв збереглася i до нашого часу. Тепер вона досить успiшно вирiшується взаємними вибаченнями за скоєнi злочини (нiмцями - в перiод фашизму, чехами - в перiод комунiзму) i наближенням Чехiї до стандартiв європейської демократiї. Отже, загострення ситуацiї не вигiдне жоднiй із сторiн. Виходячи з цього, будь-яка сепарацiя малоймовiрна.

2. Всерединi самої чеської нацiї немає достатньо сильної консолiдацiї. Можливий варiант, коли розвинеться моравський сепаратизм. Адже в середньовiччя iснувала Великоморавська держава, до якої входили слов´янськi та сучаснi нiмецькi землi. Й саме моравськi, а не чеськi територiї iсторично були основним державницьким консолiдацiйним центром. Крiм того, набутий негативний досвiд утворення єдиної чехословацької нацiї, яка виявилася мiражем, може сприяти роздiленню й чесько-моравської нацiї. Також існують певнi вiдмiнностi i в культурi, i в ментальностi, i в мовних дiалектах Чехiї та Моравiї. Проте проблеми субнацiональної (регiональної) сепарацiї в нацiональних державах Європи на початку XXI столiття, очевидно, всього лиш набиратимуть гостроти, але свого пiку не досягнуть.

Чехiя не може також претендувати на територiю iнших держав, хоча в прикордонних регіонах сусідніх країн проживає значна частина чеського населення. Адже, маючи досвiд проблеми судетських нiмцiв, навiть найрадикальнiша частина чеського суспiльства не наважиться на розгортання конфлiктiв з державами-сусiдами.

Отже, Чехiя залишиться в теперiшнiх межах. Столицею, очевидно, буде Прага, позаяк жодне з моравських мiст: нi Брно, нi Острава, нi Олмоуц - не можуть претендувати на консолiдуючу роль чесько-моравського етносу.

Німеччина

Корiнною і безумовно домiнуючою нацiєю є нiмцi. Проте є й невеликi корiннi нацiональнi меншини. Малочисельна община фризiв проживає компактно на Схiдно-Фризьких островах i на островi Гельґоланд. Вони не ведуть полiтичної боротьби за утворення власної автономiї, не мають консолiдуючого центру i є частково асимiльованими. Їх видiлення в окреме утворення чи приєднання до нiдерландської Фризляндiї можливе лише за дуже глибоких потрясiнь у країнi чи в Європi. Община лужицьких сербiв проживає компактно в округах Котбус та Дрезден. Лужицькi серби мають культурний та полiтичний центр в Баутцені. Хоча цей народ значною мiрою асимiльований, лужицькi серби ведуть полiтичну боротьбу за утворення культурної автономiї у межах Федеративної Республiки Hiмеччини. Мала чисельнiсть, вiддаленiсть вiд кордонiв з iншими державами, повна економiчна залежнiсть вiд метрополiї, а також передбачувана стабiльнiсть у Hiмеччинi практично виключають можливiсть створення окремого етнодержавного утворення лужицьких сербiв на територiї їхнього компактного проживання. Швидше за все, буде утворено два автономних культурних округи на зразок нiмецьких федеральних земель.

Видiлення корiнних етносiв малоймовiрне також через посилення тенденцій до бiльшої iнтеграцiї нiмецького етносу. З цiєї ж причини малоймовiрною є й сепарацiя окремих нiмецьких земель, незважаючи на притаманні їм значні iсторичні та культурні вiдмiнності.

Приєднання земель, якi до Другої свiтової вiйни входили до складу Hiмеччини, є практично нездiйсненним. Адже це зовсім недопустимо для бiльшостi європейських країн, оскiльки повністю зруйнує систему колективної безпеки й призведе до катастрофiчної нестабiльностi в Європi. Крiм того, в переважнiй бiльшостi цих земель етнiчнi нiмцi тепер майже не проживають. Є й iншi специфiчнi для окремих територiй чинники, якi не сприяють їхньому приєднанню до Hiмеччини. Так, з Калiнiнградською областю Росiї (колишньою Схiдною Прусiєю) Hiмеччина не має сухопутного сполучення. Приєднанню Ельзасу та Лотаринґiї заважає важливий економiчний чинник. Цi двi областi є постачальниками продукцiї, аналогiчну якiй виробляють у Рурськiй областi Hiмеччини. Це створило б конкуренцiю для Ельзасу та Лотаринґiї в об´єднанiй нiмецькiй державi. Таких проблем не iснує у Францiї, де цi областi є практично монополiстами у постачаннi залiзних руд та устаткування для металургiї.

Отже, кордони ФРH залишаться, швидше за все, незмiнними, оскiльки нiмцi проживають на своїй етнiчнiй територiї i немає значних джерел нестабiльностi. Столицею, очевидно, залишиться Берлiн.

Італія

Країна зі стародавньою iсторiєю та багатою культурою. Територiя цієї країни протягом багатьох столiть була центром європейської цивiлiзацiї.

Hа сучасному етапi Iталiя є державою iталiйської нацiї (близько 98% населення - iталiйцi), i на її територiї відсутні корiнні етнiчні меншини, що не мають власної державностi. Проте є два чинники, які могли б призвести до територiальних змiн:

етнiчний - в країнi iснує кiлька нацiональних меншин, яким надано автономiю;
соцiально-економiчний - недорозвиненiсть пiвдня країни та вискорозвиненiсть пiвночi призводять до значних сепарацiйних тенденцiй на пiвночi.

Розглянемо цi два чинники почергово.

1. У наш час Iталiя набула статусу "обласної" держави. Європейське означення такого статусу перебуває десь посерединi мiж статусом федеральної та унiтарної держави. Країна подiлена на 20 областей, 5 з яких надiленi автономним статусом: Валле Д´Аоста, Трентiно-Альто-Алiдже, Фрiулi-Венецiя-Джулiя, Сардинiя та Сицилiя. Окремо треба видiлити двi останнi, територiї яких були одними з основних центрiв формування iталiйської нацiї (пiвнiчної та пiвденної гiлок). Сицилiї автономiю було надано передусiм через її острiвний статус, адже населення її майже повністю становлять iталiйцi, хоча й iснує певна острiвна специфiка. Тому будь-яка сепарацiя Сицилiї внаслiдок надання їй автономiї малоймовiрна. Дещо складнiша ситуацiя з Сардинiєю, населення якої хоча й вважає себе iталiйцями, але розмовляє своїм специфiчним дiалектом (деякi вченi навiть вважають його мовою). Острiв має славну iсторичну спадщину (тривалий час Сардинiя була незалежною) та активний i розвинений центр - мiсто Кальярi. Отже, в дечому Сардинiю можна порiвняти з Корсикою. Проте, на вiдмiну вiд корсиканцiв, сардинцi ближчi до континентальних iталiйцiв i за мовою, i за культурою, i, що особливо важливо, за соцiальною психологiєю. В часи об´єднання Iталiї сардинцi не лише не прагнули до вiдокремленостi, а у складi П´ємонту були серед тих, хто розпочинав процес створення єдиної італiйської держави. Та й тепер суттєвих сепарацiйних настроїв у Сардинiї немає. Цей острiв має своє унiкальне й специфiчне мiсце в італiйськiй державi, яке повністю влаштовує його мешканцiв. Все це робить перспективу вiдокремлення Сардинiї малоймовiрною.

У трьох iнших автономних областях значну частину населення становлять нацiональнi меншини, що могло б стати причиною їх етнiчної сепарацiї. Валле-Д´Аоста - автономна область на кордонi з Францiєю та Швейцарiєю, де проживає франкомовна меншина. Хоча область невелика за розмiрами, але те, що вона розташована на кордонi з Францiєю та Швейцарiєю, дає пiдстави для розгляду можливої сепарацiї її франкомовного населення. Отже, чи ймовiрне видiлення областi: в окреме етнодержавне утворення, у франкомовний кантон Швейцарiї або в департамент Францiї? Швидше за все, це малоймовiрно. Адже змiни державних кордонiв мiж країнами Захiдної Європи (тим бiльше державами-членами Європейського Союзу) за рахунок приєднання чи вiд´єднання нацiональних меншин не вигiдні жоднiй державi регiону. Крiм того, значно бiльшi пiдстави для цього мали б не iталiйськi автономнi областi, а частини iнших країн, що могли б приєднатися до Iталiї, - iталомовний кантон Тiчiно в Швейцарiї та вiдторгнутi вiд Iталiї внаслiдок певних полiтичних комбiнацiй iсторично iталiйськi область Савойя та мiсто Hiцца, якi тепер належать Францiї (до речi, в Савойї є досить активнi полiтичнi сили, що вимагають повернення до Iталiї). Проте внаслiдок багатьох причин, передусiм - договiрних гарантiй непорушностi мiждержавних кордонiв у Європi, забезпечення добрих умов нацiональним меншинам для всебiчних зв´язкiв з їхнiми нацiональними державами, а також через значну iнтегрованість територiй з нацiональними меншинами в країни, до яких вони належать, приєднання Савойї, Ніцци та Тічіно до Італії малоймовірне.

Аналогiчна ситуацiя з iншими автономними областями Iталiї. Трентiно-Альто-Алiдже (Трентiно-Пiвденний Тiроль) - автономна область, де проживає нiмецькомовна меншина, в етнiчному планi близька до австрiйських тiрольцiв, розташована бiля кордону з австрiйською землею Тiроль. Hа територiї автономiї iснує значне мiсто - Бозен (Больцано), що вiдiграє роль консолiдацiйного центру iталiйських тiрольцiв. Проте в областi, крiм тiрольцiв, проживає й значна частина iталiйцiв, якi в деяких районах навiть становлять бiльшiсть. Сепарацiя тiрольцiв невигiдна й самiй Австрiї, де починає розвиватися процес регiональної сепарацiї, в який включилися й австрiйськi тiрольцi. Фрiулi-Венецiя-Джулiя - автономна область, на територiї якої живе словеномовна меншина. Проте вона компактно проживає лише в прикордонних зі Словенiєю районах областi. А близькiсть до найнестабiльнiшої частини Європи - Балканського пiвострова - й бажання як iталiйцiв, так i словенцiв якнайменше зазнати впливу цiєї нестабiльностi робить сепарацiйнi процеси iталiйських словенцiв ще менш iмовiрними. Отже, як на сучасному етапi, так i в майбутньому існування бiля кордонiв Iталiї невеликих територiй з корiнними нацiональними меншинами не матиме негативних наслiдкiв, а навпаки, лише сприятиме її зв´язкам із сусiднiми країнами.

2. Значно серйознiшою є загроза сепарацiї економiчно розвинених районiв пiвночi країни, основним аргументом прихильникiв якої є те, що "працьовита Пiвнiч годує ледачий Пiвдень". Ця сепарацiя набула особливо гострих форм з утворенням полiтичної органiзацiї Лiга Пiвночi. Hа перший погляд, iдея подiлу Iталiї на Пiвнiч (так звана Поданiя) i Пiвдень досить реальна. Hа пiвночi є сильнi, економiчно розвиненi мiста, найбiльше з яких - Мiлан, що могло б за умов дальшого занепаду пiвдня країни призвести до роздiлу країни й утворення на пiвночi незалежної Поданiї. Проте кiлька важливих чинникiв роблять цю можливiсть малоймовiрною. По-перше, економiчна недорозвиненiсть пiвдня стала наслiдком розгулу мафiї, неефективного державного управлiння, масової корупцiї. Влада Iталiї веде активну боротьбу з цими проблемами, й успiх у цiй боротьбi, який безсумнівно можна прогнозувати, призведе до дальшого швидкого розвитку пiвдня, що не лише усуне проблему, а й дасть новий поштовх для розвитку всiєї країни. Цьому сприятимуть i природнi умови, i значний людський потенцiал регiону. По-друге, iталiйський народ єдиний i за культурою, i за мовою, i за ментальнiстю. Причому основнi iсторичнi осередки становлення iталiйської культури, якi можна назвати колискою iталiйського народу (областi Лацiо, Тоскана, Умбрiя, Емiлья-Романья), розташовані не на окраїнах, а в центрi країни, який об´єднує пiвнiч i пiвдень. Вiдiрвавшись вiд них, мешканцi пiвночi втратили б зв´язок із джерелами своєї культури, втратили б свою етнiчну iдентичнiсть, не набувши нiчого нового. Hа тлi необхiдностi цiєї єдностi економiчнi суперечностi вiдходять на другий план. По-третє, в країнi немає виразної межi між розвиненою пiвнiччю i занепалим пiвднем, єдиним консолiдуючим центром для яких є столиця країни - Рим. Тому й не дивно, що центром так званої Поданiї став не Мiлан, а Венецiя, значення якої в сучаснiй Iталiї значно менше. Hавiть у часи найбiльшої активностi Лiги Пiвночi частка її прихильникiв у пiвнiчних областях Iталiї була значно меншою вiд половини, й для збiльшення цiєї частки немає причин. Сепарацiйні прояви певних сил на пiвночi Iталiї є одним з найяскравiших виявiв проблеми вiдродження європейської цивiлiзацiї на основi духовностi. Проте є всi пiдстави сподiватися, що духовне багатство та культура великої нацiї обов´язково переможуть люмпенське прагнення до власного матерiального благополуччя.

Отже, територiальнi межi Iталiї прогнозуються незмiнними.

Мальта

Острiвна держава в Середземному морi. У країнi сформувався власний народ i власна специфiчна мова. Колонiальне минуле майже не вплинуло на етнiчний склад населення. Країна залишилася переважно однонацiональною. Можна припустити сепарацiю острова Гоцо, проте й на цьому островi корiнним i переважаючим етносом є мальтiйцi, що практично виключає варiант його вiдокремлення. Отже, територiальнi межi прогнозуються незмiнними.

Польща

Польща, як i переважна бiльшiсть країн Центральної Європи, є нацiональною державою. Проте iмперське минуле суттєво вплинуло на розмiри її територiї та структуру населення. Польща має великi територiї, на яких поляки iсторично не були корiнним народом. У Польщi є значнi нацiональнi меншини, хоча вони переважно переселенi зi своїх iсторичних земель.

Основні можливості змiни територiї Польщi пов´язані з двома її теперішніми регіонами.

1. Пiвнiчнi територiї з центром у місті Ґданськ. Цi землi здавна мали суперечностi з центральною Польщею i були переважно заселенi непольським етносом: спочатку прусами, потiм нiмцями. Протягом тривалого часу цi територiї були складовою частиною Прусiї, а потiм об´єднаної Hiмеччини. Хоча тепер, внаслiдок насильницьких переселень пiсля 2-ї свiтової вiйни, там майже не проживає нiмецьке населення, проте "дух вiдокремленостi вiд Варшави" та "дух свободи" там залишився. Саме там зародилася "Солiдарнiсть", боротьба якої призвела до краху комунiстичного режиму в Польщі. Цей район також є найбiльш розвиненим у економiчному планi. Тепер, особливо у зв´язку зi вступом Польщi до ЄС, спостерiгається дедалi бiльший економiчний i культурний вплив Hiмеччини на ці територiї.

2. Захiдна Галичина - iсторичнi українськi землi. Це мiсце постiйної конфронтацiї i боротьби українського i польського населення. Тепер старi центри українства на польськiй територiї вже не вiдiграють ролi консолiдуючих центрiв, що зумовлено насильницькою асимiляцiєю i виселенням українського населення пiд час так званої операцiї "Вiсла". Проте внаслiдок лiбералiзацiї нацiональної полiтики в Польщi виселенi в iншi частини цiєї країни (переважно на нiмецькi землi) українцi мають можливiсть повертатися на рiднi землi, що багато з них охоче робить. Але оскільки бiльшiсть переселених з цих земель українцiв та їх нащадкiв сьогодні проживають не на територiї Польщi, повернення польських українцiв у Захiдну Галичину не може кардинально змiнити на їхню користь нацiональної структури населення цих територiй. Разом з тим, сила українства в Захiднiй Галичинi зростає. Українцi жили на цих територiях з незапам´ятних часiв, тому за декiлька десяткiв рокiв неможливо викорiнити слiди української культури. Це сприяє вiдродженню української меншини. З´явився значний консолiдацiйний центр польських українцiв - місто Перемишль. Тому за умов значної нестабiльностi у Польщi, на зразок переходу до Hiмеччини пiвнiчних територiй, Західна Галичина реально могла б повернутися в Україну.

Ще однією, меншою за значенням вiд попереднiх, є проблема територiй навколо міста Валбжих, на якi претендували чехи. Проте спiльнi регiональнi iнтереси Польщi i Чехiї настiльки значнi, та й вплив чехiв на цих землях настiльки невеликий, що навiть за умов катастрофiчної нестабiльностi в Польщi це питання навряд чи може бути поставлено. Адже найiмовiрнiшою причиною нестабiльностi в Польщi може бути нiмецька експансiя, яка чехам загрожує так само, як i полякам, i можливi втрати незрiвнянно бiльшi, нiж здобутки.

Очевидно, основним чинником, що визначатиме майбутнє некорiнних польських територiй, є система загальноєвропейської безпеки. Територiальна цiлiснiсть Польщi, як i недопустимiсть розширення Hiмеччини, в сучаснiй Європi є одним з нарiжних каменiв миру та стабiльностi. Крiм того, зi вступом Польщi до ЄС суттєво розширюються права нацiональних меншин, з´являються ефективнi механiзми для їх забезпечення. Можливiсть активного впливу нiмцiв на свої колишнi землi в Польщi та повне вiдновлення всiх прав польських українцiв, зокрема налагодження їхнiх якнайтісніших зв´язків з Україною (в чому дуже зацiкавленi й самi поляки, адже Україна може бути єдиною противагою активнiй економiчнiй, культурнiй i полiтичнiй нiмецькiй експансiї в Польщi), здатні забезпечити стабiльнiсть у регiонi та певне вiдновлення iсторичної справедливостi за непорушностi польських кордонiв. I Hiмеччину, й, особливо, Україну, очевидно, влаштовувало б розв´язання територiальних проблем з Польщею на зразок розв´язання нiмецько-французької проблеми щодо Ельзасу-Лотаринґiї: перебуваючи номiнально в складi Польщi, населення корiнних нiмецьких та українських земель мало б практично необмеженi можливостi взаємодiї зi своїми нацiональними державами. Тим бiльше, що в демократичнiй Європi, в яку вступає Польща й до якої неухильно йде Україна, дедалi бiльша увага надаватиметься "праву меншого" - не лише неприпустимостi будь-яких утискiв нацiональних меншин, а навiть надання їм певних привiлеїв.

Отже, Польща, найiмовiрнiше, збережеться у своїх теперiшнiх межах. Столицею, очевидно, залишиться Варшава, позаяк перенесення її до iсторичної столицi - Кракова - може бути вкрай негативно сприйняте нацiональними меншинами.

Румунія

Ця країна має досить специфiчне населення. Традицiйно румуни вважають себе нащадками римлян, а румунська мова сформована на основi латинi. Але в генетичнiй основi румунського етносу є й елементи давнiх дакiв, слов´ян i германцiв, тобто нацiя сформувалася на основi багатьох етнiчних груп. Близькими до румунiв є молдовани (передовсiм за мовою), але, починаючи з середньовiччя, коли iснувало два окремих князiвства - Волохiя та Молдова, розбiжностi у культурi та побутi значно збiльшилися. Територiя Румунiї складається з чотирьох частин, мiж якими простежуємо суттєвi iсторичнi та етнiчнi вiдмiнностi. Чисто румунською землею, на основi якої й сформувався румунський етнос i румунська держава, є Волохiя - територiя мiж Пiвденними Карпатами та Дунаєм. Територiя мiж Схiдними Карпатами та Прутом iсторично була частиною Молдовського князiвства. Тут же знаходиться й iсторична столиця Молдови - Ясси. Трансільванiя багато столiть була в складi Угорщини та угорської частини Австро-Угорщини, населення її було переважно угорсько- та нiмецькомовне. Добруджа (землі мiж Дунаєм та Чорним морем) - територiя, на якій з давнiх часiв корiнним було слов´янське населення (переважно болгари, а в новiшi часи до них приєдналися українцi, що рятувалися тут вiд росiйського гнiту). Ще й сьогодні на цiй територiї незрумунiзованi слов´яни становлять значну частку населення. Отже, Румунiя - синтетична держава, яка сформувалася об´єднанням країн двох близьких за мовою, але все ж рiзних етносiв - Волохiї та Молдови i до якої за вдалу позицiю пiд час коалiцiйних воєн (Румунiя переважно була в коалiцiї з тими, хто у вислiдi воєн перемагав) було приєднано частини держав, що зазнавали поразки (Болгарiї, Австро-Угорщини). Hа цих територiях була значна частка румунського (тобто волосько-молдовського) населення, хоча воно переважно не становило бiльшостi. Вiд часу ІІ свiтової вiйни начебто почався зворотний процес - як держава-союзниця Hiмеччини, Румунiя змушена була вiддати Бессарабiю та Пiвнiчну Буковину. Очевидно, якби не жорстка стабiлiзацiя кордонiв у Європi, цей процес мiг би тривати й далi. Румунiя, як синтетична держава, не зовсім вписується в систему етнiчних держав Центральної Європи. Проте прiоритетнiсть збереження миру в Європi дає шанс для стабiлiзацiї Румунiї в теперiшнiх межах.

Майже протягом всiєї iсторiї Румунiї як незалежної держави її керiвники та й значна частина населення заявляли, що їхня країна однонацiональна, то ж провiдною iдеологiєю був (i значною мiрою залишився) нацiоналiзм. Без нього важко було б зберегти єдинiсть такої синтетичної держави. Проте, всупереч активнiй румунiзацiї, на територiї Румунiї проживає одна з найбiльших угорських дiаспор, причому угорцi на цих територiях живуть близько тисячi рокiв. Тепер з усiєї румунської Трансiльванiї найбiльше угорцiв проживає в Муреш-Угорськiй автономнiй областi, утворенiй ще за часiв соцiалiзму. Проблема угорцiв Румунiї дещо схожа з проблемою угорцiв у Словаччинi, хоча в Румунії вона набула значно бiльшого загострення. Саме повстання угорцiв у Тiмошоарi призвело до падiння комунiстичної диктатури. Значна чисельнiсть, добра органiзованiсть i тiснi зв´язки зi своєю нацiональною державою дозволили трансiльванським угорцям до недавнього часу вiдкрито ставити питання щодо приєднання Трансiльванiї до Угорщини. Проте вiддiлення угорської Трансiльванiї небажане як для Угорщини, так i для Румунiї, тому що може вiдкинути цi двi країни на декiлька десятилiть назад вiд процесiв європейської iнтеграцiї. Тому й пiшли цi країни на iсторичне примирення - вiдмова Угорщини від претензiй на Трансiльванiю в обмiн на поліпшення умов для трансiльванських угорцiв.

Ще один процес, який може призвести до змiни кордонiв Румунiї, - це об´єднання з Молдовою чи, навпаки, приєднання до вже незалежної Молдови її iсторичних земель. Проте обидва варiанти малоймовiрнi, хоча румуни й вважають Молдову незаконно вiддiленою частиною їхньої країни. Молдавани вже вiдчули себе окремою нацiєю, в них сформувалася полiтична елiта, яка не допустить приєднання. Щодо претензiй молдаван на румунську територiю, то вони реальнi хiба що в контекстi конфлiктiв Румунiї з iншими сусiднiми державами. Адже майже все населення колишнiх молдовських земель вважає себе румунами i не проявляє прагнень до сепарацiї.

Пiсля навернення Румунiї на шлях демократiї та початку процесу її активного входження до Європи поліпшилися умови проживання й iнших корiнних меншин у цiй країнi - українцiв (крiм Добруджi, вони становлять значну частку населення в деяких пiвнiчних районах, де живуть з незапам´ятних часiв), болгар, нiмцiв. Процес лiбералiзацiї ставлення румунської влади до нацiональних меншин, який, найiмовiрнiше, продовжуватиметься, спрямовуючи розвиток цих меншин на шлях спiвпрацi в межах Румунiї, з одного боку, стабiлiзує цю державу в її сучасних межах, з iншого боку, змiцнить нацiональнi громади, зробивши реальнiстю їхнє повне самоврядування. Можливий, хоча менш iмовiрний, iнший перебiг подiй. Повернення до шовiнiстичної iдеологiї створення Великої Румунiї, що автоматично стримувало б просування до Європи (аналогiчно до того, що вiдбувалося в сусiднiй Сербiї), вiдновлення територiальних претензiй до сусiднiх держав призвело б до конфронтацiї з усiма (за винятком хiба що Сербiї) сусiднiми державами. Очевидно, така конфронтацiя не дала б Румунiї перемоги. Hаслiдком цього була б велика внутрiшня криза й приєднання до сусiднiх країн пов´язаних з ними територiй самої Румунiї (крiм, звичайно, Волохiї). Проте є всi пiдстави сподiватися, що народу Румунiї та її керiвництву вистачить мудростi не допустити цього варiанта, який надовго затримав би поступ усiєї Центральної Європи.

Отже, ймовiрнiшим є варiант, за яким територiя Румунiї залишиться незмiнною.

Швейцарія

Одна з багатонацiональних держав Європи. Проте, на вiдмiну вiд iнших таких держав, тут фактично немає домiнуючої нацiї. Цьому сприяє специфiчний кантональний устрiй країни, завдяки якому Швейцарiя довший час iснує як незалежна держава без суттєвих нацiональних конфлiктiв на своїй територiї.

Hа сучасному етапi в країнi є чотири етнiчнi групи: швейцаронiмцi, франкошвейцарцi, iталошвейцарцi та ретороманцi. До нацiональних вiдмiнностей цих чотирьох груп додаються ще й субнацiональнi (регiональнi) особливостi, тобто бiльшiсть людей вважають себе громадянами певного кантону. Проте завжди вiдчувалося, що швейцаронiмцi та франкошвейцарці значно вiдрiзняються вiд населення Hiмеччини та Францiї. Особливе мiсце посiдає iталiйський кантон Тiчiно (Тессiн), де бiльшiсть населення вважає себе iталiйцями. Отже, якщо й можливе роздiлення Швейцарiї, то хiба що зі створенням окремих етнодержавних утворень, а не приєднання до їхнiх етнiчних країн. Лише для кантону Тiчiно, поряд з виникненням окремого утворення, можливий варiант приєднання до Iталiї.

Розглянемо баланс мiж чинниками, що ведуть до роздiлення Швейцарiї, та чинниками, що сприяють її збереженню як єдиного державного утворення.

Основнi чинники за роздiлення:

усвiдомлення населенням себе громадянами певного кантону;
велика самостiйнiсть кантонiв;
існування власних кантональних полiтичних i економiчних елiт;
вплив сепарацiйних процесiв у Європi та свiтi загалом.

Основнi чинники проти роздiлення:

спiльна iсторична спадщина - iснування єдиної Швейцарiї (у тих самих межах) протягом кiлькох останнiх столiть, спiльна боротьба за iнтереси країни, справжня добровiльнiсть об´єднання на основi спiльностi iнтересiв;
економiчна взаємозалежнiсть кантонiв й взаємовигiдний розподiл ролей мiж ними;
небажання руйнувати усталений добробут, який є одним з найвищих у свiтi, стабiльну економiку, ефективну полiтичну систему та суттєве й стабiльне мiсце у свiтовiй спiльнотi;
стiйкий баланс iнтересiв мiж державою загалом i окремими кантонами;
незважаючи на нацiональнi особливостi, кантони вiдiграють у країнi таку ж роль, що й регіони в iнших державах, а це є елементом стабiльностi;
роздiлення за нацiональним принципом може спричинити конфлiкти всерединi окремих кантонiв (в деяких з них немає суттєвої бiльшостi однiєї з нацiональних груп);
крiм спiльної iсторiї та спiльних iнтересiв, швейцарцiв об´єднують й спiльнi культурнi особливостi. Бiльше того, можна говорити про певну єдину ментальнiсть швейцарцiв, незалежно вiд їхньої мови та походження.

Щодо кантону Тiчiно, то чинником проти приєднання до Iталiї є ще й те, що на пiвночi самої Iталiї проживають нацiональнi меншини (французькомовна, нiмецькомовна та словеномовна), якi мають культурнi автономiї i будь-яка сепарацiя в Тiчiно дуже сприятиме аналогiчному процесу в iталiйських автономiях, що для Iталiї зовсiм не вигiдно. Зберiгши статус-кво, Iталiя до того ж матиме суттєвий вплив на Швейцарiю через iталомовний кантон.

Отже, пiдсумовуючи всi чинники, можна прогнозувати збереження єдиної Швейцарiї в сучасних межах.

Словаччина

Молода держава на полiтичнiй картi Європи. Досвiд часткової державностi Словаччина мала хiба що пiд час нiмецької окупацiї, коли на її територiї фашистами було створено формально незалежну державу. Хоча в попереднi iсторичнi перiоди словаки не мали своєї держави, ще з середньовiччя вони вiдчували себе окремим народом. Тому сучасна Словаччина засновувалася на прагненнi народу жити у власнiй державi, незважаючи на те, що значної дискримiнацiї словакiв у колишнiй Чехословаччинi не було: там вiльно розвивалася словацька культура i мова. Створення словацької держави відбулося за принципом: одна нацiя - одна держава на iсторичнiй етнiчнiй територiї. Проте етнiчна ситуацiя в Словаччинi далека вiд iдеальної. В країнi проживає достатньо велика i компактна угорська нацiональна меншина. Словаччина протягом тривалого часу входила до складу Угорщини, а згодом Австро-Угорської монархiї, що сприяло заселенню словацьких земель угорцями. Як у самiй Угорщині, так i серед угорцiв Словаччини iснує рух за об´єднання всiх угорцiв у Велику Угорщину. Проте цей процес, швидше за все, не матиме вирішення, оскiльки Угорщина не зацiкавлена в конфлiктах зi своїми сусiдами, що особливо яскраво підтвердило угорсько-румунське примирення - а пiдстави для територiальних претензiй Угорщини до Румунiї значно серйознiшi, нiж до Словаччини.

З iнших нацiональних меншин у Словаччинi найбiльше чехiв та українцiв. Хоча вони й мають свої культурнi товариства, проте чисельнiсть цих меншин порiвняно невелика. Проте, якщо чехи як колонiсти на чужiй етнiчнiй територiї не можуть претендувати нi на що, крiм нормальних умов для розвитку культури, то з українцями ситуацiя суттєво iнша. Адже вони проживають на своїх iсторичних землях. Особливо це стосується самобутньої гiлки українського народу - лемкiв. Українцi Словаччини мають свiй значний консолiдацiйний центр - місто Пряшiв. Проте український рух у Словаччинi суттєво послаблює наявнiсть подiлу на українцiв, русинiв i лемкiв.

Очевидно, основним чинником, який впливатиме на територiальну цiлiснiсть Словаччини, є непорушнiсть європейських кордонiв i пов´язана з цим недопустимiсть сепарацiї нацiональних меншин, якi на iншiй територiї мають етнiчнi держави (адже так не порушується нi право народiв на державнiсть, нi принцип збереження загальновизнаних кордонiв). Проте в цьому разі ситуацiя не така однозначна, як в деяких iнших аналогiчних випадках. Словаччина ще не знайшла своєї геополiтичної нiшi. У неї немає стiйких стратегiчних союзникiв. Стабiльнiсть словацьких кордонів не належить до найбiльших прiоритетiв європейської безпеки. Вiдсутнiсть виразних нацiональних прiоритетiв i сформованої нацiональної iдеї (що, зокрема, виявилося у вiдсутностi чіткої позицiї щодо вступу до HАТО) може призвести до внутрiшньої нестабiльностi, необґрунтованих нацiональних амбiцiй. Можливий варiант загострення стосункiв з Україною, до чого може спричинити пiдтримка Словаччиною так званого русинства в українському Закарпаттi. Зважаючи на геополiтичну слабкiсть, результатом цього варiанту може бути хiба що втрата Словаччиною як українських, так i угорських етнiчних територiй. Хоча ймовiрнiсть такого перебiгу подiй вважаємо бiльшою, нiж, наприклад, змiну кордонiв Польщi, все ж вона невелика.

Отже, змiни територiї Словаччини внаслiдок етнiчних проблем малоймовiрнi.

Крiм етнiчної диференцiацiї, у Словаччинi iснує суперництво мiж двома великими центрами - Братиславою i Кошице. Братiслава знаходиться на кордонi з Австрiєю, що дає певнi пiдстави прогнозувати можливiсть перенесення столицi у центральнi чи схiднi райони країни. Проте перенесення столицi в Кошице малоймовiрне, адже це мiсто розташоване недалеко вiд кордону з Угорщиною i там сильний вплив мають угорцi. Зменшити протистояння зможе нова столиця в центрi країни, яка з´єднає дві умовнi частини Словаччини. Хоча можливий і варiант розподiлу впливiв, коли Братислава стане культурним i полiтичним центром, а Кошице - економiчним. У такий спосiб можна збалансувати внутрiшньополiтичну ситуацiю в країнi.

Отже, ймовiрнiсть змiни територiальних меж Словаччини невелика. Столиця країни, вірогідно, залишиться у Братиславi або її буде перенесено в центральнi райони - можливо, в місто Зволен (проте варiант з Братiславою імовiрнiший).

Угорщина

Угорщина - справдi однонацiональна держава, але її специфiка в тому, що значна частина угорцiв проживає за межами країни. Цей аспект викликає серед угорцiв (зокрема серед дiаспори) сильний нацiоналiстичний рух за утворення Великої Угорщини в межах етнiчних земель, що в минулому спричиняло серйознi проблеми з країнами-сусiдами, особливо з Румунiєю. Проте в теперiшнiх умовах, коли Угорщина вступила в HАТО та ЄС, офiцiйнiй владi зовсім не вигiдно псувати стосунки з сусiдами. Адже, враховуючи сучаснi європейськi реалiї, це викликало б категорично негативну реакцiю з боку європейських структур. До того ж змiна кордонiв у цьому регiонi невигiдна для всiєї Європи, яка багато втратила внаслідок югославського конфлiкту й, очевидно, не скоро про нього забуде. Тому новi непередбачуванi конфлiкти у центрi континенту будуть вiдвертатися всiма можливими засобами. Загострення ситуацiї з угорськими меншинами сьогодні вигiдне лише крайнiм угорським нацiоналiстам. Hа цiй проблемi вони пiднiмають свiй рейтинг серед населення, проте значного впливу на полiтику держави вони не мають, i суттєвий рiст такого впливу за умов iнтеграцiї Угорщини в єдину Європу не передбачається.

Отже, швидше за все, територiальнi межi та столиця Угорщини залишаться незмiнними.

Ватикан

Очевидно, немає пiдстав для прогнозування якихось територiальних змiн цiєї теократичної держави, розташованої у Римi. Водночас однозначно можна прогнозувати дальше зростання її ролi у свiтовiй спiльнотi та впливу на процеси у свiтi. Зокрема, iнiцiатива Папи Римського Iвана Павла II щодо прийняття свiтовою спiльнотою "Декларацiї прав народiв" вже тепер дає стiйку базу для нової геополiтичної ситуацiї - свiту миру та спiвробiтництва на основi поваги до всiх народiв i балансу їхнiх iнтересiв.