Африка

Hа цьому континентi території кожного з трьох типів займають значну площу. Схiдну та пiвденну частини Африки, де до приходу європейських колонiзаторiв iснували розвиненi нацiональнi держави, переважно складають територiї типу 1. Цi держави мали достатньо iнтенсивнi контакти з азiйськими країнами басейну Iндiйського океану. В своєму полiтичному розвитку ця частина Африки проходила такi ж стадiї, що й Європа, тiльки на тисячолiття пiзнiше. Зокрема, на пiвднi африканського континенту в IX-XVII столiттях існувала потужна держава Мономотапа, яку можна вважати аналогом Римської iмперiї. Європейська колонiзацiя кардинально змiнила процеси полiтичного розвитку країн на цих територiях, в деяких аспектах призупинивши їх природний розвиток, а в iнших - суттєво прискоривши. Розвиток етнiчних спiльнот суттєво сповiльнився саме бездержавнiстю та iнтернацiоналiзацiєю. До типу 1 можна вiднести також деякi територiї Захiдної Африки (зокрема значнi частини територiй сучасних Гани, Hiгерiї, Малi). Проте на бiльшiй частинi Захiдної та Центральної Африки ще не вiдбулася консолiдацiя племен у повноцiннi етноси, хоча цей процес проходить там нині досить активно. Цi територiї вiдносимо до типу 2. Hарештi, пiвнiчнi території, колонiзованi арабами, а також колонiзовану бурами пiвденно-захiдну частину Пiвденно-Африканської Республiки можна вiднести до типу 3.

Колонiзацiйна полiтика рiзних європейських країн по-рiзному враховувала етнiчну структуру колонiй i етнiчнi особливостi африканських народiв. Так, у британських колонiях до етнiчних особливостей мiсцевого населення ставилися досить толерантно. Адмiнiстративнi межi значною мiрою збiгалися з межами етнiчних територiй, а деякi народи навiть мали досить широке внутрiшнє самоврядування. У колонiях, що були пiд владою Францiї, навпаки, намагалися максимально стерти етнiчнi вiдмiнностi мiж африканцями. Адмiнiстративний устрiй французьких колонiй формувався так, що в одних адмiнiстративних одиницях поєднувалися етнiчнi територiї багатьох народiв, що робило неможливим навiть саму постановку питання про якесь офiцiйне самоврядування. Таким чином, етнiчний розвиток колишнiх британських колонiй виявився помiтно вищим, нiж французьких. Проте на всiх територiях зберiгалася традицiйна ієрархiя i система мiсцевого правлiння. Колонiзатори активно використовували мiжетнiчнi суперечностi. Британцi робили подiл на дружнi й недружнi народи. Для французiв майже всi народи були недружнiми, проте, пiдбурюючи народи однi проти одних, вони їхнiми ж руками розв´язували свої проблеми.

Пiд час здобуття африканськими країнами незалежностi в 60-х роках ХХ столiття вони постали перед необхідністю вибору певного варіанта шляху формування нових незалежних держав. Деякi африканськi лiдери вже тодi пропонували створювати новi країни на етнiчнiй основi. Проте бiльшiсть африканських народiв на той час ще не були готовi до цього. Крiм того, африканськi полiтичнi елiти, якi формувалися на основi тих, хто зумiв висунутися в колонiальний перiод, перетворювалися в потужну верству постколонiальної бюрократiї, яка зосереджувалася в адмiнiстративних центрах колонiй i була зацiкавлена в розвитку адмiнiстративних центрiв (майбутнiх столиць) за рахунок решти населення країн. Тому їх зовсім не влаштовувала перспектива формування нових держав на етнічній основі, адже це повністю зруйнувало б колонiальну структуру влади. Та й для колишнiх колонiзаторiв, якi традицiйно використовували у своїх цiлях мiжетнiчнi суперечностi, вигiднiшою була ситуацiя, коли народи роздiлялися по рiзних державах, а одна держава поєднувала етнiчнi територiї рiзних народiв. Hаслiдком такого вибору стала внутрiшня нестабiльнiсть бiльшостi нових держав, загибель мiльйонiв людей у мiжетнiчних конфлiктах, сповiльнення етнiчного розвитку.

Суттєвим негативним чинником у формуваннi постколонiальних держав була недооцiнка етнiчної зрiлостi африканських народiв. Тому спроби консолiдувати рiзнi етнiчнi елементи в одну нацiю за ознакою проживання в тiй чи iншiй країнi виявилися переважно безуспiшними. Iсторичнi й культурнi коренi африканських етносiв є значно глибшими, нiж передбачали європейцi та представники новостворених державних полiтичних елiт. Консолiдацiйнi процеси були бiльш-менш успiшними лише там, де поєднувалися етнiчнi елементи, що перебували на рiвнi родоплемiнного устрою i були етнiчно спорiднені мiж собою.

Hа кiнець ХХ столiття стає дедалi очевиднiшим те, що невiдповiднiсть бiльшостi африканських держав принципу етнiчного державотворення є джерелом постійних мiжетнiчних конфлiктiв. Проблеми бiльшостi африканських країн неможливо розв´язати без урахування iнтересiв усiх їхнiх корiнних народiв. Єдиною гарантiєю стабiльностi на континентi може бути реформування полiтичної карти Африки з перетворенням системи штучних полiетнiчних держав на систему нацiональних держав на етнiчних землях народів.

У колонiальнi часи основними суперечностями були суперечностi мiж корiнними народами та колонiзаторами. Із здобуттям незалежностi африканськi народи отримали можливостi для етнiчного розвитку й свого етнiчного самоусвiдомлення. Разом з тим, на перше мiсце в полiтичнiй боротьбi вийшли суперечностi мiж елiтами рiзних етносiв за центральну владу в країнах, на територiї яких вони проживають. Етнiчнi верхiвки, що перемагають у боротьбi за центральну владу, жорстоко експлуатують iншi народи. Таким чином, визрiває прагнення народiв до повного суверенiтету на своїх територiях. Адже пiсля здобуття незалежностi реальний суверенiтет для бiльшостi народiв виявився значно меншим, нiж був у колонiальнi часи. Отже, сепарацiйнi процеси в бiльшостi африканських країн неминучi і їхнiм результатом буде створення нацiональних держав на етнiчних територiях.

Сепарацiйнi процеси в рiзних країнах розвиваються з рiзною iнтенсивнiстю. Проте вони мають тенденцiю досить швидко поширюватися з одних країн на іншi. Таким чином, деякi країни, в яких внутрiшня нестабiльнiсть найбiльша й мiжетнiчнi суперечностi найгострiшi, стають точками поштовху для сепарацiйних процесiв на всьому континентi. Нині такими точками є Конго (Кiншаса), Руанда-Бурундi, ПАР, Ангола, Hiгерiя, Судан, Алжир, Ефiопiя. Разом з тим, сепарацiя етнiчно зрiлих етносiв прискорює консолiдацiю спорiднених мiж собою племен i етнiчне визрiвання iнших народностей, якi ще не мають повноцiнної етнiчної структури.

Отже, можна прогнозувати, що майбутня етнополiтична карта Африки формується пiд впливом таких процесiв:

сепарацiя розвинених етносiв;
консолiдацiя близьких племен;
протистояння правлячих елiт i провiнцiй;
боротьба за ресурси.

Для Африки характернi деякі особливостi етнополiтичних процесiв. Полiтичнi суперечностi, якi переважно проявляються у боротьбі кланiв, у сучасних полiетнiчних африканських державах швидко переростають у мiжетнiчнi. Сильна взаємопов´язанiсть мiж країнами, що є наслiдком невiдповiдностi державних кордонiв етнiчним межам, веде до швидкого поширення дестабiлiзацiйних процесiв з країни в країну. Проте, крiм зовнiшнiх поштовхiв, для активiзацiї сепарацiйних процесiв мають дозрiти і внутрiшнi умови. Тому бiльше шансiв для об´єднання своїх етнiчних територiй, що сьогодні належать до рiзних країн, мають ті народи, сепарацiйнi процеси в країнах проживання яких вiдбуваються приблизно в один час. Крiм того, чим пiзнiше вiдбуватиметься процес державотворення на етнiчнiй основi, тим бiльш готовими будуть до нього етноси й тим бiльше кордони нових етнодержавних утворень збiгатимуться з етнiчними межами.