§5. Практичні аспекти етнополітичної інтеграції
Показово, що аналізуючи процес інтеграції, К.Дойч зауважує, що об'єднана спільнота, котра при цьому виникає, зовсім не схожа на живий організм, як стверджують "функціоналісти". І народжується вона не шляхом зростання та проходження певних фіксованих стадій, подібно тому, як "пуголов стає жабою, або котеня виростає у кішку". Інтеграція скоріше нагадує процес збирання на конвейєрі. Інтегрована спільнота збирається з усіх своїх основних елементів і частин протягом всієї своєї історії на зразок того, як збирається автомобіль. Для автомобіля не має особливого значення в якій послідовності додавалась кожна з його частин. Процес інтеграції, як і процес збирання автомобіля, починається навколо певного "ядра", яке складається із однієї або кількох політичних одиниць, більш сильних, високорозвинутих, передових і привабливих.
Більшість західних вчених підкреслюють, що інтеграція народжується спочатку як теорія, але потім стає реальною політикою і поволі набирає сил. Щоб стати актуальною, проблема інтеграції повинна привернути увагу впливових політичних груп і значної частини населення. Для цього потрібно три умови. Перша і найбільш важлива полягає у тому, щоб постав новий привабливий спосіб життя із спільним очікуванням, що прийде багато добрих змін і відчутне поліпшення в усіх сферах життя у порівнянні із минулим або із стандартами сусідніх регіонів. Це дасть народу і політичним елітам прихований сенс об'єднання їх поглядів та інтересів. По-друге, цей прихований або приспаний сенс єдності повинен бути розбуджений певним зовнішнім Викликом, який вимагає нової і сильної Відповіді. По-третє, на арену політичного життя має вийти нове покоління і розпочати нові політичні дії, спрямовані на інтеграцію.
Коректність міркувань К.Дойча більш ніж очевидна. Адже останнє, тобто вихід на арену політичного життя молодого покоління, неминуче, оскільки це трапляється кожні 20 років. /Як тут не згадати надзвичайно цікаву і революційну пропозицію Т.Джефферсона про потребу вносити корективи у конституції держав кожні 20 років/. Друге, тобто вплив зовнішнього виклику, теж досить реальне, оскільки у світі, що так швидко змінюється, виклики трапляються кожні 20-25 років. І навіть перше -прихід нового способу життя - теж імовірне, оскільки це може відбутись протягом життя одного - двох поколінь.
Загальновідомо, що політичне керівництво, яке домагається об'єднання, не становить єдиного соціального класу, а є міжкласовою /cross-class/ коаліцією. І в цих умовах, слушно підкреслює К.Дойч, потрібен пошук політичних компромісів, які можуть об'єднати інтеграційні рухи і розширити їх соціальну базу. Але, попереджає американський вчений, це має бути особливий тип компромісів. Вони не повинні засмучувати всіх учасників, даючи кожному якомога менше того, що він найбільш бажає. А якраз навпаки: нагороджувати кожного, поступаючись більшим
або всім, що він вимагає і що для нього є найважливішим, у відповідь на його поступки в інших справах, які менш важливі для нього, але більш потрібні іншим учасникам коаліції. Коротко говорячи, такі компроміси передбачають "взаємну підтримку" /log-rolling/ замість взаємної обструкції.81
До цих слушних міркувань К.Дойча слід додати не менш слушні думки Дж.Ротшильда. Останній, зокрема, докладно розглядає ситуації, які можуть утворитись внаслідок різних підходів до інтеграції. У політичній царині поліетнічної держави, де домінуючі та підлеглі етнічні групи можуть або підтримувати, або відкидати інтеграцію, може виникнути щонайменше чотири комбінації ситуацій.
Перша. Обидва учасники - і домінуюча, і підлеглі групи - можуть негативно ставитись до культурної та соціальної інтеграції. Як це парадоксально не звучить, але така ситуація може сприяти інтеграції, яскравим прикладом чого служить Швейцарія.
Друга. Домінуюча група виступає за, а підлеглі групи - проти інтеграції. Це більш конфліктна ситуація, ніж попередня. І, якщо домінуюча група не зможе забезпечити інтеграцію "життєвих шансів", а буде робити ставку на культурну, політичну, або якусь іншу дискримінацію, сподівання на об'єднання зазнають провалу.
Третя. Підлеглі групи бажають, а домінуюча група не бажає інтеграції, як це було, приміром, із євреями у Західній Європі у XIX столітті та негритянським населенням у СІЛА після громадянської війни. У таких випадках можна очікувати піднесення боротьби за групові права та/чи групову автономію.
Четверта. І домінуюча, і підлеглі групи можуть бажати інтеграції. Але, як це не парадоксально, успіх тут зовсім не гарантовано. Бо кожна із сторін може претендувати і змагатись за встановлення свого контролю над цінностями й природними ресурсами, що неодмінно призведе до конфліктів, які, до того ж, будуть підсилені процесами всюдисущої модернізації.82 Проте, на нашу думку, подібна ситуація є радше гіпотетичною, аніж реальною, оскільки сьогодні мало знайдеться підлеглих груп, які б палали бажанням інтегруватись у якесь більше суспільство.
Слід особливо підкреслити думку, висловлену К.Дойчем, Дж. Рот-шильдом та деякими іншими західними вченими, і яку поділяє автор, проте, що процес інтеграції має досить суперечливий і конфліктний характер. На цю характерну рису ще на початку XX ст. вказував відомий американський соціолог К.Кулі, зазначивши, що об'єднання і конфлікт "є нерозривними речами, фазами єдиного процесу, який завжди включає щось із їх обох".83 Ще більш категорично, але досить вірно висловився з цього приводу Р.Шермергорн, наголошуючи, що "існують часи, коли інтеграція може відбуватись лише через конфлікти", що конфлікти просто "потрібні для того, щоб досягти нового рівня інтеграції".84