§6. Етапи і методи етнополітичної інтеграції
За слушним твердженням К.Дойча, інтеграційні рухи у своєму розвитку проходять три етапи.
1) "етап інтелектуалів", коли його очолюють і підтримують лише деякі представники інтелігенції;
2) "етап великих політиків", коли до нього приєднуються більш широкі політичні кола і йдуть пошуки політичних компромісів;
3) "етап масового руху та/чи широкомасштабної елітної політики".
Для забезпечення успіху інтеграційних процесів, американський дослідник радив користуватись цілою низкою методів, які, на наш погляд, повинні взяти на озброєння правлячі кола посттоталітарних полі-етнічних держав. Головними серед них він вважав наступні:
- забезпечення широкої народної підтримки;
- впровадження плюралізму;
- надання автономії та/чи суверенітету учасникам інтеграційного процесу на відповідний перехідний період;
- відміна деяких непопулярних статей законодавства тощо.
Характерно, що водночас він рекомендував уникати неефективних методів, зокрема, створення спеціальних політичних інститутів; введення нових спеціальних символів; опікування призначенням спеціально відібраних людей для політичних і адміністративних установ та ін. Всі ці методи можливо і потрібні, але самі по собі вони роблять мало або й зовсім нічого для справи. Крім того, вони скоріше асоціюються із невдачею інтеграції, ніж з її успіхом.85
Варте уваги і попередження К.Дойча про те, що будучи створеною, об'єднана спільнота, держава та/чи міждержавне утворення часто є "дуже вразливими на громадянські конфлікти, а також сепаратизм".86 Такої ж цілком вірної думки, до речі, дотримується і відомий англійський вчений, автор досить популярної на Заході теорії "внутрішнього колоніалізму", Майкл Гехтер. "Політична інтеграція, - зазначає він, - подібно політичній легітимізації є не станом, а процесом, який треба постійно завойовувати і заслуговувати".87
Виходячи із наведеного вище, можна зробити наступні висновки:
1. Інтеграційні процеси, особливо на міжнародному, міждержавному рівні, є свідченням завершення національно-державного будівництва та/чи вичерпання традиційного конструктивного потенціалу національних держав і, перш за все тих, які народились ще у ХVIIІ - XIX СТОЛІТТЯХ.
2. Рушійною силою інтеграційних етнополітичних процесів, як правило, виступають еліта домінуючої етнонації та сама етнонація.
3.Інтеграція - це ознака і, мабуть, єдиний оптимальний засіб, за допомогою якого людство може вискочити із "коротеньких штанців" національних держав і вступити в нову еру - еру постнаціонально-державного існування. Яскраве підтвердження тому - послаблення націоналізму, відмова від абсолютизації суверенітету та поширення й посилення процесів інтеграції, що відбуваються сьогодні у Західній Європі, Північній та Південній Америці.
4. Західні теорії і практика інтеграції можуть стати у нагоді всім пост-тоталітарним державам, у тому числі й Україні, якій ще належить вирішувати такі проблеми, як більш міцне об'єднання своїх західних і півден-носхідних областей, визначення свого місця і ролі в СНД, адаптація у ЄС тощо.