§5. Роль еліт і націоналізму у формуванні й розвитку націй
Деякі західні дослідники досить слушно зауважують, що нації будуються не стільки політичними і військовими елітами, скільки культурними. За твердженням відомого американського вченого Брай-єна Уейнстейна, головну роль у процесі націобудівництва відіграють видатні письменники, поети, перекладачі та укладачі словників, яких він називає "мовними стратегами", бо "перо набагато могутніше за меч", "їх вибір мови для літературних праць може піднести цю мову на флагшток ідентичності. Віртуозність пера створює символи для нових кордонів спільноти та нових інтересів, які визначаються і захищаються ударом меча".103 До цього можна лише додати, що сьогодні багато представників культурної еліти будують нації не лише словом, а й ділом, зайнявши високі урядові посади, як це має місце у посттоталітарних державах.
У політично залемсних та бездержавних народів процес націо-будівництва йшовздебііьшогоу зворотному напрямку, знизу догори, тобто від народних мас і особливо селянства, яке було не лише основною "етнічною сировиною" для нації, а й головним постачальником представників майбутньої еліти. 1 саме так утворювались нації' у Східній Європі. До того ж, тут цей процес, і це слід особливо підкреслити, супроводжувався боротьбою за утворення власної держави та/чи її розбудовою. Часто він перетворювався на національно-державне будівництво, тобто одночасне формування політичної нації та розбудову держави.104 Все це значно ускладнювало і уповільнювало обидва зазначені процеси. Підтвердження тому - розвиток етнополітичних процесів у країнах Азії й Африки після другої світової війни та у сучасних східноєвропейських державах, зокрема в Україні.
Значний науково-практичний інтерес становить і таке запитання: чому одні народи тяжіють до створення політичної нації, а інші - нації етнічної? Досить оригінальну і коректну відповідь на це запитання дав Е.Сміт. Він, зокрема, довів, що існували й існують два типи етносів. По-перше, т.зв. "аристократичні, горизонтальні" /aristocratic, latteral/ етноси, котрі інкорпорували сусідні регіони та нижчі класи /страти/ в етнічну культуру вищих класів, як це мало місце в Англії, Іспанії та Франції. По-друге, т.зв. "народні, вертикальні" /demotic, vertical/ етноси, котрі народжувались із родин і родів, як це було у Східній Європі. За твердженням Е.Сміта, саме на підвалинах перших, тобто "аристократичних, горизонтальних" етносів народились політичні нації, а на підвалинах інших, тобто "народних, вертикальних" народились і народжуються етнічні нації.105
Треба особливо підкреслити, що неодмінною умовою формування націй є також: процеси етнічного ренесансу та політизації етнічності, про які вже йшлося. Тому тут лише зазначимо, що перетворення етносів на нації просто не можливе без згаданих процесів.
На думку багатьох західних дослідників, яку повністю поділяє автор, етнічна спільнота може почати перетворюватись на націю лише після етнічного ренесансу, тобто після того, як вона пройде через етап самопізнання і набуде етнічну самосвідомість. Наступний обов'язковий етап - політизація етнічності. Будь-яка етнічність, котра домагається статусу нації, вірно зазначає Е.Сміт, "повинна стати політизованою" і вступити у змагання за владу та вплив на державній арені.'Об Такого ж підходу дотримується і К.Дойч: "Коли значна частина народу бажає отримати політичну владу для своєї етнічної і культурної групи, ми можемо називати її національністю. Коли така влада отримана, як правило, через контроль над державними структурами, ми називаємо її нацією".107
Доречним буде нагадати, що подібні точки зору ще на початку XX століття висловлювали й деякі українські науковці. Зокрема, І.Бочковсь-кий відзначав, що т.зв. "неісторичні народи" проходять три етапи або фази свого розвитку:
1) доба "господарського самоутвердження новопробудженого народу", під час якої національно-аморфний організм перетворюється на самостійну національну суспільність;
2) доба "національного пробудження", яка характеризується "поверненням до рідної мови та заходами до літературного її вироблення";
3) "політична доба", коли "визвольно-відродні прямування пробудженого народу завершуються самостійницьким ідеалом, домаганням вільного й необмеженого власного державно-політичного життя".'08
Західні дослідники постійно підкреслюють, що процес націобуду-вання має не тільки політичні, а й юридичні, економічні, військові, адміністративні, культурні, ідеологічні та інші виміри.
"Нація, - підкреслював ще в 20-ті роки французький етнолог Марсель Мосс, - заслуговує цієї назви тоді, коли вона має і вірить у свою цивілізацію /яка розуміється естетично, морально і матеріально/, свою мову, своє духовне життя, свою мораль, своє розуміння колективної цілі, свою форму прогресу".109 З огляду на це, зрозуміло, що величезну, по суті справи, визначальну ] роль у націобудівництві має відігравати держава. Але це надзвичайно складне і велике питання потребує окремого спеціального дослідження.
Слід враховувати, що нації можуть формуватись із представників як одного, так і кількох етносів. Недарма ще у XIX ст. Е.Ренан відзначав, що "етнографічні міркування не мали жодного значення в організації сучасних націй". Французька нація, нагадував він, склалась із кельтів, іберів та ін.; німецька - із німців, кельтів, слов'ян та ін. Але у кожному такому випадку потрібен був "центр єдності", "ядро централізації", тобто якийсь етнос, навколо якого об'єднувались інші.110 Це положення набуло ще більшої актуальності сьогодні, наприкінці XX ст.
Нарешті про силу, яка надихає еліти і народи на будівництво націй, вдихає в останні життя. Більшість західних етнополітологів, з якими погоджується і автор, вважають такою силою виключно або головним чином націоналізм. Е.Сміт з цього приводу писав: "Все більше й більше етнічностей поза Західною Європою відчувають вплив націоналізму, який народився на Заході і все більше й більше етнічностей або їх інтелігенція почали дивитись на свої часто занедбані спільноти як на майбутні нації".111 Ще більш однозначно висловився Г.Кон: "Національності /нації -O.K../ утворюються із етнографічних та політичних елементів тоді, коли націоналізм вдихає життя у форму, побудовану попередніми століттями. Отже, націоналізм та національність тісно взаємопов'язані".112
Варто згадати також ще про одну дискусійну проблему. Більшість західних вчених вважає, що політичні нації, як правило, формувались із застосуванням сили. "Єдність, - стверджував Е.Ренан, - завжди створюється насильно".113 Історія підтверджує цей сумний висновок: сотні націй, у тому числі й деякі із найбільш респектабельних, виникли внаслідок насилля, зокрема, дискримінації, насильницької асиміляції, депортації окремих етнічностей тощо. Однак, сьогодні, на порозі XXI ст., подібні шляхи і методи, за нашим глибоким переконанням, є неприйнятними і повинні бути засуджені. Час зрозуміти, що нові нації, навіть політичні нації, можуть дути побудовані лише на добровільних засадах, за принципом компліментарності. Варто, нарешті, прислухатись до попереджень - порад, висловлених видатним англійським вченим Джоном Стюартом Міллем, про те, що нація може скластись там і тоді, де і коли "частина людства відчуває себе об'єднаною взаємними симпатіями", "бажанням бути під одним і тим же урядом" та "устремлінням до самоврядування".
Треба мати на увазі, що наявність вище згаданих умов націобудів-ництва завжди бажана і навіть потрібна. Але бувають і виключення. На одне з них вказував ще В.Старосольський: "Нація може народитись там, де немає ні окремої мови, ні культури, ні взагалі нічого, що становить ці "національні прикмети". Приклад - виникнення американської нації. Воля та змагання до політичної самостійності зародились тут на грунті економічних та /у зв'язку з ними/ політичних інтересів та противенств до Англії... Народилась нація мимо того, що не було ні одної з сих "прикмет", які вважаються деким необхідним для існування нації".114 Іншими прикладами подібного роду, на наш погляд, можуть служити процеси будівництва націй у деяких постколоніальних країнах Азії та Африки.
Підсумовуючи все наведене, відзначимо, що процес націобудів-ництва відбувається у часи переходу людства до індустріального суспільства внаслідок дії цілої низки чинників та цілеспрямованої діяльності людей. Головні тенденції національного розвитку цього періоду: 1) будівництво націй та 2) їх відокремлення одна від одної. Ці тенденції, на наш погляд, продовжують діяти і сьогодні, оскільки у багатьох країнах світу, особливо у постколоніальних та посттоталітарних, процес національного будівництва ще далекий від завершення. Водночас із переходом людства до постіндустріального та інформаційного суспіл ьапва починає діяти ще одна група тенденцій - послаблення і зникнення національних кордонів, виникнення міжнародних і міждержавних утворень, подолання національної обмеженості людей, поступового занепаду національної парадигми, послаблення націоналізму в окремих регіонах тощо. Все це, за переконанням автора, є свідченням і наслідком того, що людство поволі вступає до передпостнаціонального етапу свого розвитку. Проте, процес будівництва націй і все, що з ним пов'язане, зокрема, етнічна регіоналізація, буде продовжуватись ще досить довго, що робить проблему його дослідження вкрай актуальною і потрібною.