Вступ до етнополітології: науково-навчальний посібник

Автор: | Рік видання: 1999 | Видавець: Київ: Ін-т економіки, упр. та госп. права | Кількість сторінок: 300

§7. Шляхи і методи вирішення етнорегіональних проблем

Як зазначають західні етнополітологи, вирішувати етнорегіональні проблеми надзвичайно важко і той, хто цим займається, завжди діє "на грані ризику". Пояснюючи таку ситуацію, відомий англійський дослідник Уолкер Коннор цілком слушно зауважує, що якщо центр не поспішає враховувати вимоги регіонів, то це може бути використано для звинувачень його у небажанні задовольняти регіональні інтереси; якщо ж він йде на поступки, то це стимулює нові, більш суттєві вимоги регіонів і так без кінця й краю.124

І тим не менш, більшість соціально-економічних, політичних, культурно-мовних й інших вимог регіонів мають бути задоволені, інакше, як вже відзначалось, регіональні почуття можуть перетворитись на націо-нал-екстремізм та сепаратизм. Але яким чином це можна зробити? І як поєднати процеси регіоналізації та інтеграції? Найкращі відповіді на ці та інші подібні запитання дає західна етнополітологія та практика вирішення регіональних проблем у країнах Європейського Співтовариства / ЄС/. Це, по-перше, проведення справді демократичної етнонаціональ-ної політики; по-друге, впровадження децентралізації, автономізації та федералізації на рівні окремої держави, а також ЄС; по-третє, застосування принципу субсидіарності.125

Слід особливо підкреслити, що західна етнополітологія та й практика вирішення етнополітичних проблем відкидають тезу "єдиної і неподільної держави". Натомість вони висувають тезу "автономізм та федералізм замість централізму", а також принцип субсидіарності. Нагадаємо, що принцип субсидіарності отримав офіційне визнання як у рамках окремих країн, так і всього ЄС. Суть цього принципу полягає у тому, що влада має бути максимально наближена до громадян, а на "верхні поверхи" її добровільно передається стільки, скільки потрібно для за-
безпечення етнополітичної стабільності суспільства. Інакше кажучи, не центр передає свої повноваження регіонам, а, навпаки, до компетенції центру потрапляють лише ті проблеми, які неможливо вирішувати на регіональному рівні.126

Сьогодні країни ЄС дотримуються принципу субсидіарності, а само Співтовариство становить трьохступеневу систему: регіон /земля, кантон, провінція/ - держава - співтовариство. Показово, що на кожному рівні існують свої законодавчі й виконавчі органи, функції яких чітко розмежовані. При цьому за регіонами закріплені функції, необхідні для самоврядування, зокрема, достатні повноваження, фінансова автономія тощо. Крім того, для них створені умови, потрібні для активної участі у зміцненні економічної, соціальної та політичної єдності Європи. Офіційною моделлю Європейського Співтовариства стала "Європа регіонів" /раніше нею була "Європа батьківщин"/. Все це було офіційно затверджено у т.зв. "Хартії регіоналізму", прийнятій Європейським парламентом у листопаді 1988 року.127

Поглиблення і поширення процесів регіоналізації, зростання місця і ролі регіонів в економічному та суспільно-політичному житті окремих країн і цілих континентів є, на нашу думку, ще одним свідченням вичерпання класичної ролі національної держави, вступу людства в нову еру свого розвитку. Досить красномовно і влучно висловився із цього приводу відомий японський бізнесмен Омає Кенічі у статті "Виникнення регіональної держави" та монографії "Кінець національної держави: піднесення регіональних економік". "Національна держава, -стверджує він. - стала неприродним, навіть дисфункціональним утворенням для організації людської діяльності та управління економічними зусиллями у безкордонному світі. Вона не представляє справжніх економічних інтересів всього суспільства; вона не визначає багатозна-чущих потоків економічної діяльності. Дійсно, вона не помічає справжніх зв'язків і сінергізму, які існують між часто різним населенням..."

Сьогодні на світовій економічній малі, продовжує Омає Кенічі, з'являється те, що можна назвати "регіональними державами". При цьому кордони "регіональної держави" не визначаються політичними наказами чи декретами. Вони не становлять загрози політичним кордонам будь-якої нації і не потребують ірошей платників податків для свого захисту. Прикладами таких "регіональних держав", на думку Омає Кенічі, можуть служити північна і південна частини Італії, 14 спеціальних економічних зон Китаю та інші. Зразковою "регіональною державою" міг би бути регіон із населенням у 5-20 млн. чоловік, із добре розвинутою комунікаційною і транспортною системами, міжнародним аеропортом, широкими міжнародними економічними зв'язками тощо. До "регіональних держав" японський бізнесмен зараховує також Європейське Співтовариство, Північно-Амєриканський торговий союз та інші.128

Таким чином, західні дослідники розглядають регіоналізацію взагалі, і етнічну зокрема, як об'єктивні, складні й суперечливі процеси. До того ж, більшість з них вважають зазначені процеси переважно позитивними. Підтримуючи цю точку зору, автор відзначає, щорегіоналіза-ція, у тому числі й етнічна регіоналізація, сприяє чи мозке сприяти вирішенню цілої низки складних проблем, які виникли перед людством на порозі двадцять першого століття. По-перше, вони запобігають перетворенню регіоналістських почуттів на націонал-екстремізм; по-друге, є досить міцною перешкодою на шляху розвитку сепаратистських тенденцій; по-третє, примирюють і узгоджують дезинтеграційні та інтеграційні процеси; по-четверте, у віддаленій перспективі можуть допомогти народам позбутись "розтрісканої шкаралупи" своїх національних держав /націй-держав/; нарешті, сприяти переходу до нової ери - ери тісної взаємодії і взаємовигідного співробітництва народів, яке не буде стримуватись штучними кордонами й митницями...