Історія політичних і правових вчень: лекції

ПОЛІТИЧНІ ТА ПРАВОВІ ВЧЕННЯ НОВОГО ЧАСУ. РОЗВИТОК ПОЛІТИЧНОЇ ТА ПРАВОВОЇ ДУМКИ В ГОЛАНДІЇ

1. Гуго Гроцій.
2. Барух (Бенедикт) Спіноза.

1. Гуго Гроцій.

Голландія була першою країною, в якій у ході тривалої національно-визвольної війни вдалося установити республіканський лад і розпочати будівництво держави на національній основі. Це дало могутній поштовх до наукового розвитку, у тому числі і в державно-правовій сфері. Фундаментальний внесок у розвиток не тільки голландської, але й європейської та світової політичної та правової думки, належить таким голландським мислителям, як Гуго Гроцій та Барух Спіноза.

Гуго Гроцій (Grotius), 1583–1645, — видатний голландський юрист і політичний мислитель, один з основоположників вчення про державу і право Нового часу, раціоналістичної доктрини природного права, а також міжнародного права. Головна праця мислителя, в якій викладено його державно-правові погляди, має назву "Про право війни і миру: Три книги, в яких пояснюються природне право і право народів, а також принципи публічного права", вона була видана у Парижі в 1625 році.

Філософ стояв біля витоків формування так званого "юридичного світогляду". Він провів розмежування між наукою права і політики, підкресливши, що предмет юриспруденції — це питання права і справедливості, а предмет політичної науки — доцільність і користь у суспільних відносинах. Гроцій вбачав своє головне завдання саме у науковій розробці юриспруденції і правового трактування всієї соціально-політичної проблематики. Гроцій поділяє право на природне і волевстановлене. Природне право, згідно з його концепцією, і є правом у повному розумінні цього слова і воно полягає у тому, щоб надавати іншим те, що їм вже належить, і виконувати покладені на нас відносно них обов'язки. Джерелом природного права є не чиясь воля, інтерес чи користь, а сама розумна природа людини, як соціальної істоти, якій притаманне прагнення до спілкування, але не будь-якого спілкування, а власне прагнення до спокійного, керованого власним розумом, спілкування людини з собі подібними. Відповідно до соціальної природи людини, їй притаманна здатність до знання і діяльності згідно із загальними правилами. Це дотримання загальних правил спілкування і є, на думку мислителя, "джерелом так званого права у власному розумінні; до нього належить як утримання від чужої речі, так і повернення отриманої чужої речі і відшкодування отриманої від неї вигоди, обов'язок дотримуватися обіцянок, відшкодування шкоди, спричиненої по нашій вині, а також призначення людям заслуженого покарання". Характеризуючи природне право, як право у власному, вузькому розумінні слова, Гроцій зазначає, що право у більш широкому розумінні, тобто волевстановлене право, є правом, у кінцевому підсумку, постільки, оскільки воно не суперечить розумній природі людини і природному праву.

На основі своєї концепції природного права і відповідного йому волевстановленого права Гроцій прагнув створити таку нормативно значиму, аксіоматичну систему юриспруденції, загальні засади і положення якої можна було б легко застосовувати до конкретних реальних ситуацій всередині окремої держави і у відносинах між державами. Заперечуючи уявлення про те, що справедливість — це тільки користь сильних, що право створюється силою, що саме страх спонукав людей створити право, щоб уникнути насильства, Гроцій прагнув показати, що держава і внутрішньодержавне право, тобто закони, є логічно неминучими наслідками буття природного права. Оскільки дотримання договорів відповідає природному праву, підкреслював Гроцій, бо необхідно, щоб між людьми існував якийсь порядок взаємних зобов'язань, іншого ж способу, більш відповідного природі, важко знайти, то саме це є джерелом внутрішньодержавного права. І, далі, він продовжує: "Бо ті, що вступили в якусь спільноту або підкорилися одному або багатьом, цим самим або дали на словах обіцянку, або ж повинні передбачити, що за природою самої угоди вони мовчазно зобов'язалися підпорядковуватися тому, що вирішить більшість членів спільноти або ж ті, кому була вручена влада". Тобто, по суті, тут йдеться про обумовлене вимогами природного права договірне походження держави і внутрішньодержавного права. Гроцій підкреслював, що "матір'ю природного права є сама природа людини, яка спонукала б її прагнути до взаємного спілкування, навіть якщо б ми нічого не потребували; матір'ю ж внутрішньодержавного права є саме зобов'язання, прийняте за взаємною згодою; а оскільки останнє отримує свою силу від природного права, то природу можна вважати праматір'ю внутрішньодержавного права".

Розглядаючи проблему виникнення внутрішньодержавного права, Гроцій, одночасно, описує і процес походження держави, тобто процес переходу від "природного стану" до "громадянського суспільства" і держави. У процесі реалізації положень природного права у сфері політики, згідно з концепцією мислителя, до правового принципу справедливості приєднується політичний принцип користі і доцільності. Таким чином, визначальною і головною причиною виникнення і буття політичних явищ, до яких належать держава і державні закони, виступає природне право і справедливість, а користь і доцільність є тільки приводом. По суті, так само утворюється і міжнародне право, яке Гроцій відрізняє від природного права. Подібно до того, як закони будь-якої держави мають на меті її користь, так і право, яке утворюється між державами шляхом їхньої взаємної згоди, виникає в інтересах всього об'єднання держав, а не в інтересах якоїсь окремої з них. Це право і є, за Гроцієм, правом народів, "яке отримує обов'язкову силу волею всіх народів або багатьох з них".

Розглядаючи сутність права, вчений підкреслював, що визначальною ознакою будь-якого права є його обов'язкова сила. Так, наприклад, правила честі, які не мають обов'язковості виконання, не можуть називатися законом, або правом.

Притаманне людській природі прагнення до розумного спілкування, яке базується на природному праві, а також поєднання у волевстановлених формах права справедливості і користі, яке теж випливає з вимог природного права, знаходить своє втілення в державі. Держава, на думку Гроція, — це досконала спілка вільних людей, створена заради дотримання права і загальної користі.

Додержавну стадію життя людей Гроцій характеризує, як "природний стан". В цьому стані була відсутня приватна власність, люди перебували у "великій простоті" і знаходилися між собою в надзвичайно приязних стосунках, і користувалися "спільністю майна". Поступово люди почали займатися різними мистецтвами і ремеслами, вести більш вишуканий спосіб життя, з'явилися і почали розвиватися людські недоліки, відбувся перехід від первісної спільності майна до розподілу спочатку рухомих, а далі і нерухомих речей. У стосунках між людьми послабли справедливість і взаємна приязнь, внаслідок чого ні у праці, ні у споживанні не збереглося належної рівності. У процесі такого розвитку з'явилася приватна власність, походження якої Гроцій теж пов'язує з певним договором, вираженим явно шляхом розподілу або мовчазної домовленості про те, що кожен отримав у власність те, чим встиг заволодіти. І далі, як розвиток самого природного права, так і реальні потреби (посилення суперечностей між людьми, поява приватної власності і т.д.) призвели до того, що люди об'єдналися в державу, причому не за божественним велінням, а добровільно, переконавшись, на власному досвіді, у безсиллі окремих сімейств проти насильства. Держава, згідно з Гроцієм, є суто людською інституцією, яка за своїм соціальним змістом є домовленістю більшості проти меншості, як спілка слабких і пригноблених проти сильних і могутніх.

На думку мислителя, сутність верховної влади полягає у тому, що це влада, дії якої не підпорядковані ніякій іншій владі і не можуть бути відмінені за бажанням чужої влади. Під верховною владою, таким чином, мається на увазі суверенна влада. Загальним носієм верховної влади, тобто суверенітету, є держава в цілому. Розглядаючи різні класифікації форм державного правління, Гроцій підкреслював, що вони не мають істотного значення, оскільки "народ може вибирати будь-який вид правління, бо той чи інший правопорядок слід оцінювати не з точки зору переваг його форми, а з точки зору здійснення волі людей".

Обгрунтовуючи необхідність правового оформлення і регулювання міжнародних відносин і, перш за все, проблем війни і миру, Гроцій критикував погляд, згідно з яким війна абсолютно несумісна з правом. Він зазначав, що "не слід ні починати війну, ні продовжувати почату війну інакше, як дотримуючись меж права і добросовісності". Війна, як така, згідно з Гроцієм, не суперечить природному праву. Проте, це не означає, що всі війни справедливі. Розрізняючи справедливі і несправедливі війни, мислитель вважав, що "справедливою причиною початку війни може бути не що інше, як правопорушення. До справедливих війн він, зокрема, відносив війни оборонні, війни для збереження цілісності держави, захисту майна. Несправедливі війни (загарбницькі, війни з метою заволодіти чужим майном, підкорити інший народ) суперечать принципам природного права та положенням права народів. Винуватці несправедливих війн несуть відповідальність за все, що супроводжує війну та її наслідки. В цілому, для всього вчення Гроція про війну і мир характерна миротворча тенденція. Він підкреслював, що "війни ведуться заради укладення миру", а також, що "кінцевою метою війни" є мир. Вчення мислителя про право війни і миру було спрямоване на формування нового типу світового співтовариства, основаного на раціонально-правових принципах рівності, співробітництва і взаємності у відносинах між всіма людьми, народами і державами, на ідеї єдиного міжнародного правопорядку, добровільно встановлюваного і дотримуваного суверенними державами. Власне, колосальний вплив Гроція на розробку нової світської доктрини права народів дав підставу називати його "батьком міжнародного права".

Вчення Гроція про природне і внутрішньодержавне право, про договірне походження держави і волевстановлених форм права справило суттєвий вплив на увесь подальший розвиток політичної та правової думки. Світська раціоналістична політико-правова концепція Гроція заклала фундамент сучасної теорії держави і права, теоретичні основи "юридичного світогляду".



2. Барух (Бенедикт) Спіноза.

Новий раціоналістичний підхід до проблем суспільства, держави і права отримав у творчості Спінози (Spinoza), 1632–1677, подальший розвиток. В 1663 році було опубліковано його працю "Основи філософії Декарта" — перший і єдиний твір, який побачив світ за життя автора під його іменем. В 1670 році він анонімно опублікував працю під назвою "Богословсько-політичний трактат" (у папському Індексі заборонених книг вона знаходилася до 1966 р.). Закінчена в 1675 р., головна праця мислителя "Етика, доказана геометричним методом" за життя автора не була опублікована. Незакінченою залишилася остання праця — "Політичний трактат".

Раціоналістичні філософські і політико-правові погляди Спінози розвинуті ним у загальному руслі натуралістичного пантеїзму. Заперечуючи теологічне і деїстичне уявлення про бога, Спіноза ототожнює бога, субстанцію і розумно зрозумілу природу. При цьому, субстанція трактується ним, як причина самої себе, чим відкривається шлях до пізнання світової цілісності (субстанції, природи) з неї самої. Єдиним адекватним способом раціонального пізнання природи, в якій все здійснюється за необхідністю, є, згідно зі Спінозою, дедуктивно-аксіоматичний математичний або, як він його називає, геометричний метод. Відповідно до пантеїстичної позиції Спінози, закони природи характеризуються ним, як рішення бога, відкриті людським розумом. Разом з тим, закони і правила природи, згідно з якими споконвічно все відбувається, — це сила і могутність дії самої природи. На такому натуралістично-пантеїстичному розумінні законів природи базується і трактування мислителем природного права, оскільки людина — це частинка природи, і на неї, як і на всю іншу природу, розповсюджуються усі природні закономірності і необхідності. "Отже, — писав Спіноза, — під правом природи я розумію закони, або правила, згідно з якими все здійснюється, тобто саму могутність природи. І тому природне право всієї природи і, отже, кожного індивіда простягається так далеко, як далеко простягається їхня могутність". Природне право забороняє тільки те, чого ніхто не хоче і чого ніхто не може. За природою і за природним правом, люди — вороги, і у природному стані "людина людині — вовк". У природному стані, згідно зі Спінозою, всі (люди та інші живі істоти) рівні у тому сенсі, що всі вони однакові, на одній і тій же підставі мають право на все за своїм бажанням, хоча реальний зміст та об'єм цих природних прав різних людей та інших живих істот різний і залежить від розміру їхньої фактичної могутності (інтелектуальної і фізичної). В цій постійній боротьбі окремих сил-прав "вищий закон природи" полягає у прагненні кожного до самозбереження, до того, щоб залишитися у своєму стані, і, при цьому, не зважати ні на що інше, крім як на самого себе. Однак, у природному стані самозбереження людей, реалізація ними своїх бажань і безпечне існування не можуть бути забезпечені. Разом з тим, сама природа і природна необхідність показують і диктують людям спосіб і шлях виходу з цього природного стану і переходу, за допомогою договору, у громадянський стан, тобто до суспільства і держави, які у вченні Спінози не диференціюються. З цього Спіноза виводить загальний закон людської природи, який, на думку філософа, є таким, що "ніхто не буде зневажати що-небудь, що він вважає за благо, хіба тільки в надії на більше благо або зі страху перед більшою шкодою; і не переносить якого б то не було зла, крім як для уникнення більшого або в надії на більше благо. Це означає, що кожен вибере з двох благ те, яке він вважає більшим, а з двох зол те, яке він вважає меншим". Цей закон належить до числа вічних істин, він притаманний суті людської природи і всі знають його. Формулювання такого "всезагального закону" дозволило Спінозі об'єднати у своєму вченні, по суті, дві різні концепції виникнення держави: 1) арістотелівську концепцію природного походження держави та 2) договірну концепцію утворення держави.

Центральне місце у творчості Спінози займає формування нової самостійної світської науки про мораль — етики, — розробленої на основі раціоналістичного "геометричного" методу. Важливе місце, при цьому, відводиться поняттю свободи. Ступінь свободи індивіда або держави, визначається не межами дозволеного їм самовілля, а ступенем їхньої розумності, оскільки свобода можлива тільки на основі і в межах пізнання природної необхідності. "Воля і розум — одне і те ж, — підкреслював Спіноза, — і тільки розумна воля є свободою". Відповідно до такого розуміння свободи, філософ підкреслював, що найбільш вільною є та держава, закони якої базуються на здоровому глузді, у такій державі кожен може бути вільний, тобто, не кривлячи душею, жити за вказівками розуму. Людина вільна лише на стільки на скільки вона керується розумом, так як в цьому випадку вона діє зі знанням тих причин, які необхідно визначають її дії, бо свобода не усуває необхідності діяти, а, навпаки, передбачає таку необхідність. Мислитель зазначав, що кінцева мета держави — звільнити кожного від страху, забезпечити його безпеку і можливість найкращим чином утримати своє право на існування і діяльність без шкоди для себе і для інших, тобто кінцева мета держави — це свобода.

У правовому аспекті важлива розробка Спінозою питання про межі могутності і права держави. Ці межі визначаються, по-перше, розумно зрозумілою необхідністю, тобто держава не може робити нічого такого, що б суперечило її природі. По-друге, ці межі обумовлені природою самих підданих держави, тобто "все те, до виконання чого ніхто не може бути змушений ні нагородами, ні погрозами, не належить до права держави". Так, поза сферою держави, тобто поза державним втручанням в життя і справи людей, знаходяться здатність суджень, істинне пізнання бога і любов до нього, питання взаємної любові і ненависті людей, право людини не свідчити проти себе, право на спробу уникнути смерті. Тобто, по суті, йдеться про невідчужувані природні права людини і про такий важливий правовий принцип, як те, що правовій регламентації підлягають тільки дії людей, а не думки, судження тощо. По-третє, межі права держави встановлюються і думкою більшості населення, на яку держава не може не зважати.

Розглядаючи різні форми держави, такі як монархія, аристократія і демократія, мислитель надає однозначну перевагу останній, підкреслюючи, що демократична держава "найбільш природна і найбільш наближається до свободи, яку природа надає кожному, бо в ній кожен переносить своє природне право не на іншого, позбавивши себе на майбутнє права голосу, але на більшу частину всього суспільства, одиницю якого він складає". Тому в демократії, як попередньо у природному стані, всі є рівними.

Як і Гроцій, Спіноза вніс значний вклад у розробку і розвиток світської раціоналістичної політико-правової концепції, яка стала фундаментом сучасної теорії держави і права, теоретичною основою "юридичного світогляду".