Зовнішня політика України: Підруч. для студ. ВНЗ

Особливу роль у запобіганні конфронтації, розв'язанні конфліктів у повоєнній Європі і формуванні системи безпеки в регіоні відведено Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ). Процес багатостороннього загальноєвропейського співробітництва, започаткований у Гельсінкі, де було також закріплено післявоєнні кордони європейських держав, триває і сьогодні. ОБСЄ поступово набуває рис міжнародної регіональної організації. Створено посаду Генерального секретаря ОБСЄ (1993) та Постійну раду ОБСЄ (раніше — Постійний комітет). Учасниками ОБСЄ є 55 країн, у тому числі США і Канада. Серед чинних інститутів ОБСЄ виокремимо: Раду Міністрів (у ній беруть участь і міністри закордонних справ держав-учасниць), Старшу Раду ОБСЄ (спрямовує діяльність організації між засіданнями РМ ОБСЄ), Постійну раду (складається з постійних представників країн-учасниць, які приймають поточні рішення з усіх питань), Парламентську асамблею (проводить засідання раз на рік), Секретаріат ОБСЄ (роботою його керує Генеральний секретар ОБСЄ, який обслуговує конференції, вирішує адміністративні питання, кадрову політику тощо). Діє також Форум зі співробітництва в галузі безпеки (ФСБ), що складається із представників делегацій держав-учасниць, обговорює питання про озброєння, зміцнення заходів безпеки і довіри. Голова ОБСЄ

відповідає за координацію та консультації під час поточної роботи. Бюро з демократичних інститутів і прав людини (БД1ПЛ) направляє місії, розповсюджує інформацію. Верховний комісар у справах національних меншин забезпечує запобігання конфліктам, пов'язаних із проблемами національних меншин. Місії ОБСЄ працюють у Латвії, Естонії, Таджикистані, Молдові, Македонії, Грузії, Україні, Республіці Боснії і Герцеговині (Сараєво) і є засобом врегулювання криз. Група сприяння виконанню санкцій, створена 1993 p., наглядає за дотриманням санкцій проти колишньої Югославії (в Сербії і Чорногорії).

Україна стала учасницею ОБСЄ ЗО січня 1992 р. У цей день перший Президент незалежної України Л. Кравчук підписав Гельсінкський Заключний Акт. Україна проводить лінію на посилення ролі та ефективності Гельсінського процесу у зміцненні безпеки в регіоні у політичному, військово-політичному, людському, економічному, екологічному та інших вимірах і, таким чином, на зміцнення безпеки держави. Президент України Л. Кучма на Лісабонському саміті ОБСЄ 1996 р. наголосив, що за сучасних умов чи не найбільша загроза безпеці держав криється у внутрішніх чинниках — соціально-економічній ситуації, становищі в галузі забезпечення прав людини і національних меншин, рівні політичної злагоди в суспільстві. Президент України підтримав ідею щодо основи нової моделі безпеки — це політично обґрунтована платформа співробітництва, реалізація якої у перспективі приведе до оформлення єдиного європейського простору безпеки. Така концепція має підтвердити актуальність і необхідність суворого дотримання принципів і норм ОБСЄ, особливо щодо непорушності європейських кордонів як основи всієї системи безпеки.

У вересні 1997 р. ОБСЄ запропонувала країнам СНД для обговорення документи, що стосувалися умов чинності платформи кооперативної безпеки, а також взаємопов'язаності інститутів. Обговорення питання щодо можливої участі СНД в розробці моделі загальноєвропейської безпеки виявило принципові розбіжності в позиціях Російської Федерації, Білорусі та Киргизстану, з одного боку, України та інших держав СНД — з іншого. РФ закликала СНД дати позитивну відповідь голові ОБСЄ про готовність Співдружності до європейського співробітництва як регіональної міжнародної організації. Позиція України базувалася на положеннях документів українського парламенту щодо ненадання СНД статусу суб'єкта міжнародного права та перетворення її на регіональну міжнародну організацію.

При цьому зазначимо, що питання миро творчості для СНД є надзвичайно актуальним, оскільки на теренах Співдружності постійно виникають конфлікти. Найістотніша відмінна риса таких конфліктів — недовготривалість латентної фази і стрімкий вихід на збройний рівень розвитку, як це було в Таджикистані, Нагірному Карабаху, Грузії, Молдові тощо. При цьому кількість загиблих у кожному конфлікті перевищує 10 тис. осіб. Такий високий показник жертв не просто ставить пострадянські конфлікти в одну шеренгу з найбільшими конфліктами світу, що відбувалися в 80— 90-х роках XX ст., а й через їхню підвищену інтенсивність (приблизно 15 % збройних конфліктів на б % населення) дає підстави вважати територію СНД одним із найзначніших вузлів небезпеки і нестабільності у світі. У зв'язку з високою міжнародною репутацією України та з тим, що її інтереси збігаються з спільними інтересами держав східноєвропейського та чорноморського регіонів у сфері підтримки миру й стабільності, наша країна могла б перебрати на себе більшість миротворчих функцій у регіонах периметра своїх кордонів і басейні Чорного моря. Підставами для цього є геополітичне положення держави, наявність навчальних центрів і структур, відповідних засобів і необхідних кадрів. У Міністерстві оборони України створено центр координації миротворчих операцій та спеціалізований навчальний центр для підготовки миротворчих сил. Позитивним чинником у цьому питанні є досвід участі в миротворчих операціях лід егідою ООН. Починаючи з 1992 р. в них брали участь понад 10 тис. українських військових, а за чисельністю своїх миротворчих контингентів Україна входить до складу перших 20 країн з-поміж більш як 80 держав, що беруть участь у миротворчій діяльності.

На Стамбульському саміті ОБСЄ 1999 р. Україна внесла пропозицію про створення центру етнічних досліджень під егідою Верховного комісара у справах національних меншин, який має виявляти й розглядати глибинні причини потенційного конфлікту та визначати необхідні потенційні кроки для його подолання. Українська сторона висловилася за нерозміщення ядерної зброї на території держав Центральної та Східної Європи, за вироблення механізму, що надавав би додаткові гарантії безпеки тим державам, які цього потребують і не є учасницями структур колективної оборони, серед яких, зокрема, й Україні.

Україна бере активну участь в обговоренні актуальних питань розвитку архітектури загальноєвропейської безпеки, виступає за удосконалення інститутів і механізмів ОБСЄ, підтримує пропозиції учасниць ОБСЄ про розширення партнерської співпраці ОБСЄ з іншими світовими структурами з безпеки — ООН, НАТО, ЄС, РЄ. Україна є активним учасником миротворчих місій ОБСЄ. Основні зусилля щодо розвитку співробітництва України з ОБСЄ зосереджено на таких напрямах, як сприяння міжнародним спостерігачам під час парламентських і президентських виборів; оперативне інформування ОБСЄ про внутрішню ситуацію в Україні; розвиток економічних, соціальних і демократичних суспільних перетворень, перебіг правової реформи; забезпечення активної ролі України як посередника Придністровського врегулювання; забезпечення розширення представленості України у складі місій та структур ОБСЄ, зокрема в Македонії, Косово (СРЮ), Грузії, Таджикистані й Хорватії. Україна активно працювала в рамках Спільної консультативної групи щодо виконання положень Заключного акта Стамбульського саміту ОБСЄ.

Одним із досягнень можна розглядати той факт, що 1 січня 2002 р. набув чинності Договір з відкритого неба, який передбачає здійснення спостережних польотів іноземних держав над територією України (український літак спостереження АН-ЗОБ успішно пройшов сертифікацію на виконання таких польотів). Налагодилась позитивна динаміка розвитку двосторонніх заходів довіри і безпеки (ЗЗДБ), а саме набули чинності угоди про двосторонні ЗЗДБ з Білоруссю та Угорщиною. Особлива увага з 1994 р. надавалася співробітництву причорноморських держав у рамках виконання Договору про ЗЗДБ у військово-морській галузі на Чорному морі, який набув чинності 1 січня 2003 р. Цим документом передбачається запровадження співробітництва у військово-морській галузі, контакти, запрошення на військово-морські бази, обмін інформацією, щорічні військово-морські навчання тощо. Ухвалені документи ОБСЄ передбачають концентрацію зусиль організації на власне "безпековій проблематиці" та зміцненні економічного виміру її діяльності, що відповідає інтересам і прагненням України.

Одним із проектів участі України в роботі ОБСЄ є виконання зобов'язань щодо "людського" виміру безпеки: захист прав і свобод людини як чинник світової стабільності і забезпечення безпеки держави. Підсумки роботи в цьому напрямі було підбито в грудні 2004 р. на 12 засіданні Ради Міністрів ОБСЄ (Софія), в якому взяли участь делегації 55 держав-учасниць організації, а також представники країн-партнерів ОБСЄ та інших міжнародних структур. З метою надання ефективності діяльності ОБСЄ вживаються заходи щодо її реформування (для протидії новим викликам і загрозам безпеці та стабільності на континенті). Пошук нових засобів розв'язання застарілих міждержавних, так званих заморожених, конфліктів у Придністров'ї (Молдова), Абхазії та Південній Осетії (Грузія), Нагірному Карабаху (Азербайджан) привів учасників до висновку про розширення списку коспонсорів розв'язання конфліктів. Україна запропонувала "План врегулювання Придністровської проблеми", який з ініціативи Президента України В. Ющенка був розглянутий учасниками процесу врегулювання. Представники Придністров'я позитивно відзначили проведення моніторингових місій на придністровських підприємствах ВПК і українсько-молдовському кордоні, ідею розширення української миротворчої присутності в регіоні, а також готовність здійснити міжнародне спостереження за виборами до Верховної Ради Придністров'я. Парламентська Асамблея ОБСЄ підтримала пропозицію створити міжнародний миротворчий механізм стосовно невизнаної Придністровської Молдовської Республіки під егідою ОБСЄ, хоча Республіка Молдова виступила категорично проти проекту резолюції з цього питання, оскільки, на думку молдовської сторони, Молдова і Придністров'я не можуть фігурувати в резолюції як рівні сторони переговорів.

До учасників врегулювання приєдналися представники Європейського Союзу і США: в Одесі з цією метою відкрито представництво ЄС

Особливе значення мають для України рішення, що стосуються активізації діяльності ОБСЄ в економічному вимірі безпеки (пропозиція про створення в Секретаріаті ОБСЄ посади координатора з економічної та екологічної діяльності Організації була активно підтримана Україною). Прагнучи вдосконалити процес ухвалення рішень в рамках ОБСЄ, Україна виступає за збереження правила консенсусу як основоположного принципу прийняття рішень з певними модифікаціями, зокрема в ситуаціях, які вимагають термінового втручання Ради Безпеки ООН. Україна бере активну участь у розробці Стратегії ОБСЄ в сфері економічного та екологічного виміру, що була прийнята Радою міністрів закордонних справ ОБСЄ 2 грудня 2003 р. в Маастріхті (Нідерланди). Стратегія доповнює документ Боннської (1990) конференції з економічного співробітництва в Європі, визначає цілі й завдання ОБСЄ з зазначених питань на сучасному етапі. До них належать: оцінка викликів і загроз безпеці, що випливають з економічних і екологічних проблем, розвиток загальноєвропейського економічного і природоохоронного співробітництва, гармонізація регіональних інтеграційних процесів із урахуванням економічних інтересів всіх країн-учасниць ОБСЄ. Досягти намічене уявляється можливим завдяки діалогу між державами-членами Організації, кращому використанню можливостей Економічного Форуму, Постійної Ради ОБСЄ та її Підкомітету з економічних та екологічних питань, реалізації проектів і програм. Українська делегація взяла активну участь у виробленні відповідних рішень і рекомендацій ОБСЄ під час чергового, 11-го засідання Економічного Форуму ОБСЄ (Прага, 20—23 травня 2003 p.), присвяченого проблемі "Торгівля людьми, незаконний обіг наркотиків, легкої стрілецької зброї: національні і міжнародні економічні наслідки"; конференції з питань оцінки наслідків глобалізації в економічних процесах у регіоні ОБСЄ (Відень, 3—4 липня 2003 p.); Спеціальному засіданні Постійної ради ОБСЄ (Відень, 26 вересня 2003 p.), присвяченому розвитку інтеграційних процесів в регіоні ОБСЄ.

Отже, проведення ефективної економічної дипломатії як складника безпеки в регіоні сприяє успіху ринкових реформ в Україні, зміцненню міжнародного авторитету держави та її позицій на зовнішніх ринках, розширенню участі в глобальному і регіональному торговельно-економічному, валютно-фінансовому та інвестиційному співробітництві.

Однією з важливих ланок системи регіональної безпеки виступає Рада Європи (РЄ) — авторитетна і найбільш представницька політична міжурядова організація континенту. її було створено 1949 р. з метою захисту прав людини і зміцнення демократичних державних інститутів, вироблення заходів щодо вирішення загальних проблем суспільного життя, сприяння формуванню загальноєвропейської культурної спільноти з урахуванням особливостей кожної з національних культур. Сьогодні в РЄ 46 учасників, вона розробляє загальноєвропейські документи, які стають основою для внесення відповідних змін до національних законодавств. Основними органами РЄ є Комітет міністрів (виконавчий орган), до складу якого входять 40 міністрів закордонних справ держав-членів або їхні постійні представники, що перебувають у Страсбурзі; Парламентська асамблея (консультативний орган — ПАРЄ), що розробляє для РЄ всі висновки та пропозиції і до якої входять 572 депутати та

їхні заступники з національних парламентів (від України — 12). Бюджет РЄ становить 755 млн. французьких франків.

РЄ розроблено чимало програм сприяння демократичним і правовим реформам у країнах Центральної і Східної Європи, для реалізації яких було надано близько 10 млн. доларів. Ці програми стосувалися місцевого самоврядування, судочинства, виборів та ін. Одна з них — "Демосфен" — передбачала експертний аналіз проектів двосторонніх угод у галузі забезпечення прав національних меншин, які Україна запропонувала укласти новим незалежним державам на теренах колишнього СРСР. РЄ надає консультаційну допомогу в розробленні навчальних програм для підготовки юристів в Україні, наприклад в Інституті міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Основною умовою приєднання країн до Ради Європи є визнання державою-кандидатом принципу верховенства права, її зобов'язання забезпечити права та основні свободи людини всім особам, які перебувають під її юрисдикцією, та ефективно співпрацювати з іншими державами для досягнення цілей РЄ. Міжнародні та європейські фінансово-економічні структури вважають приєднання держави до РЄ показником внутрішньої стабільності та додатковою гарантією захисту власних інвестицій у цю державу.

Представники нашої держави беруть участь у роботі основних і спеціальних комітетів РЄ, зокрема з прав людини, з питань соціальної безпеки, міграції, культурної спадщини, засобів масової інформації. Експерти України працювали в комітеті з правових проблем біженців та осіб без громадянства, проблем множинного громадянства, прав національних меншин та їхніх мовних прав. Україна стала однією з договірних сторін деяких конвенцій РЄ: Європейської культурної конвенції, Європейської Рамкової конвенції про транскордонне співробітництво між територіальними общинами або властями, Європейської конвенції про інформацію щодо іноземного законодавства, а також конвенцій з боротьби зі злочинністю, захисту прав національних меншин.

Україна заявила про своє бажання приєднатися до Ради Європи 14 липня 1992 р. Входження України до РЄ активно підтримали парламентарі Великої Британії (що було підтверджено в березні 1995 p.), Литви, Угорщини, Естонії, Німеччини, Чехії, Туреччини, Молдови та Польщі (представники Австрії та Нідерландів утримались). 15 вересня 1995 р. у Києві було відкрито інформаційно-документаційний центр РЄ на базі Української правничої фундації. Щодо самої процедури приєднання, то країн і-кандидату слід подолати 11 вимог або відповісти на 11 запитань Політичного комітету Парламентської асамблеї РЄ про розвиток конституційного процесу в державі, захист прав національних меншин, реформування судової системи, діяльність політичних партій, розвиток місцевого самоврядування, забезпечення ядерної безпеки, про ситуацію в Криму, відносини з Російською Федерацією тощо. Таке опитування, на переконання дійових осіб Ради Європи, дає уявлення про перебіг процесів демократизації громадського життя, дотримання прав людини в країн і-кандидаті. Політичний комітет парламентської асамблеї РЄ констатував, що Україна відкрито і чесно відповіла на поставлені запитання.

9 листопада 1995 р. у штаб-квартирі РЄ (м. Страсбург, Франція) відбулася урочиста церемонія вступу України до Ради Європи. Український Прем'єр-міністр у виступі зазначив, що прийом до Ради Європи свідчить про визнання європейською спільнотою прогресивних політичних і економічних реформ, здійснених Україною. Генеральному секретареві РЄ було передано на зберігання Закон України про приєднання до Статуту РЄ та підписано протокол. Міністр закордонних справ України підписав Європейську конвенцію про захист прав людини та основних свобод і Протокол №11, який передбачає перебудову контрольного механізму, створеного Конвенцією. Таким чином, Україна входить через РЄ до Європи, маючи в своєму активі пакет пропозицій, які будуть корисними і для Європи. Для України вступ до РЄ має надзвичайно важливе значення, тому що вибір нею демократичного шляху розвитку і стандарти європейського співтовариства у даному разі збігаються зі стандартами РЄ.

Вступ України до РЄ став іще одним свідченням визнання України як держави європейської, демократичної, такої, що розвивається і послідовно здійснює подальші демократичні перетворення. Україна сплачує внески до бюджету РЄ і бере участь у програмах РЄ за умови наявності коштів. На сьогодні ключові вимоги РЄ Україною виконані (зокрема скасовано смертний вирок).

Рада Європи — це інституція, яка опікується передусім захистом прав людини. Набувши членства в цій організації, Україна зобов'язалася стати на захист демократичних цінностей. Судячи з того, що з 194 документів Ради Європи Верховна Рада України ратифікувала лише 47, перед країною ще значний шлях попереду. Та ці документи нічого не вартуватимуть, якщо громадяни України не навчаться захищати свої права. Поступово долається і цей бар'єр: дедалі частішають від громадян України позови до Європейського суду (тільки у 2004 р. він розглянув 13 клопотань українських громадян, а у 2005 р. — 36). З метою закріпити свої досягнення в наданні засобам масової інформації свободи висловлювання і недоторканності, Україна провела в Києві Європейську конференцію з питань засобів масової інформації (листопад 2004 р.), де учасники обговорили питання багатостороннього міжнародного співробітництва у сфері прав людини і нової інформаційної політики як складової створення єдиного європейського інформаційного простору.

Рада Європи стала першою міжнародною організацією, з трибуни якої виступив новообраний Президент України. На сесії Парламентської асамблеї РЄ (25 січня 2005 р.) майбутнє України В. Ющенко ув'язав з європейською і євроатлантичною інтеграцією. Тенденційним став рух на поєднання зусиль безпекових структур Європи у єдине ціле: практичний вияв такий підхід знаходить у здійсненні співпраці у тристоронньому форматі: ОБСЄ — Рада Європи — Україна. "Трійка" не тільки обговорює поточні питання, а й визначає пріоритетні напрями співробітництва на перспективу. Учасники ОБСЄ, Ради Європи виявляють налаштованість на конструктивний діалог з Українською державою, в якій перемагає демократія, яка приєдналася практично до всіх європейських конвенцій і досить успішно виконує свої зобов'язання з удосконалення законодавчої бази.

Зміцненню стабільності на континенті сприяла Вишеградська група (ВГ). У 90-ті роки в Центрально-Східній Європі утворилися кілька регіональних угруповань, що стало об'єктивною реакцією на розпад радянських структур — Ради Економічної Взаємодопомоги і Організації Варшавського Договору, які забезпечували не тільки ядерний захист від можливого втручання, так звану ядерну парасольку, а й економічний розвиток. Однією з перших у лютому 1991 р.

була утворена Вишеградська група, до якої увійшли Польща, тодішня Чехословаччина та Угорщина. Учасники групи спочатку мали на меті політичні наміри: деформація постсоціалістичної інфраструктури, що лишилася після Ради Економічної Взаємодопомоги і Варшавського Договору, співробітництво у військовій сфер і вироблення спільних зовнішньополітичних критеріїв у ставлення до Євроатлантичних структур. Останні, з огляду на значний економічний і демографічний ресурс, а також політичну вагу, були заінтересовані в регіональному об'єднанні, яке не виявляло ознак активного регіонального співробітництва.

Основною метою створення Вишеградського трикутника став вихід зі сфери впливу СРСР як протистояння можливим спробам реставрації попередніх політичних режимів. Вишеград не створювався як альтернатива європейській інтеграції, а навпаки, його учасники постійно наголошували, що четвірка є перехідним, підготовчим кроком до ЄС. Необхідним етапом розвитку країн Вишеграду стало створення простору вільної торгівлі, що було закріплено в спеціальній угоді. Утворення Вишеградеької групи було спробою протистояти європейському дисбалансу і зберегти європейську стабільність після розвалу соціалістичної системи. У зв'язку з появою відокремлених Чехії і Словаччини (так зване розлучення по-чеськи) Вишеградська група набула формату "чотирикутника". Політики Заходу покладали на це утворення великі сподівання, як на засіб заповнення політичної порожнини після ліквідації прорадянських утворень.

Об'єднання країн Вишеградської групи, до якої нині входять Польща, Словаччина, Чехія та Угорщина, фактично виконало поставлене стратегічне завдання перехідного періоду: всі країни-члени набули членства в НАТО і стали повноправними учасниками Європейського Союзу. Україна й Вишеградська четвірка налають важливого значення розвитку транскордонного та міжрегіонального співробітництва, що розглядається складовою загальноєвропейського процесу. Йдеться про необхідність створення належної прикордонної інфраструктури, у тому числі проведення технічної модернізації пунктів перетину кордону України з Польщею, Словаччиною та Угорщиною, розвиток економічного співробітництва прикордонних регіонів України і країн Вишеградської четвірки та громадських контактів. До того ж потребують розвитку спільні дії на регіональному рівні для розв'язання екологічних проблем, проблем працевлаштування тощо. Одним із напрямів активної роботи України та країн Вишеградської групи з Європейською Комісією (ЄК) є практичне забезпечення реалізації Програм сусідства (ПС). Схожі форми програм розробляються державами-членами, країнам и - кандидатам и та країнами-партнера-ми ЄС згідно з положеннями Комунікації ЄК від 1 липня 2003 р. "Підготовка шляхів до запровадження Інструменту нового сусідства".

Учасники ВГ за участі України розглядають можливі варіанти її залучення до європейської інтеграції, перспективи співпраці у транспортно-енергетичній сфері, міжрегіональну та транскордонну взаємодію. Інтерес представляє і питання лібералізації візового режиму після набуття державами "четвірки'' повноправного членства в ЄС. Одним із способів залучення України до европроектів є її участь у Програмах сусідства Польща — Білорусь — Україна та Угорщина — Словаччина — Україна, а також регіональній програмі CADSES (Центральний Адріатичний Дунайський Південно-Східний європейський простір). Реалізація цих проектів може стати практичним прикладом співпраці України, Словаччини, Польщі та Угорщини в рамках програми Співробітництва в галузі регіональної політики (INTERREG). Паралельно з цими процесами є й інші форми співробітництва та взаємодопомоги між країнами Вишеградської четвірки та Україною як на міжнародному, так і на регіональному рівні. Країни ЦСЄ розвивають військове співробітництво. Сформовано угорсько-румунсько-словацько-український саперний батальйон "Тиса", основним завданням якого є боротьба з повенями. За програмою "Партнерство заради миру" в Будапештському університеті національної оборони організовано курси з вивчення іноземних мов, на яких протягом багатьох років навчаються офіцери та студенти з усіх країн регіону, у тому числі й України. Проводяться міжнародні курси, семінари з політики безпеки, в роботі яких також беруть участь представники України. Серед заходів у рамках Вишеградської групи — зустріч державних секретарів зовнішньополітичних відомств України і країн Вишеградської четвірки у липні 2002 р. (м. Кошице); участь українських представників у заключній частині чергового засідання глав урядів країн Вишеградської групи 25 червня 2003 р. тощо. В результаті було проаналізовано весь комплекс двосторонніх відносин до і після розширення Євросоюзу, питання правових засад для створення найбільш сприятливого візового режиму між Україною і чотирма країнами-кандидатами.

Регулярними стали консультації з питань європейської інтеграції. Двічі на рік проводиться Постійна українсько-польська конференція з питань європейської інтеграції. На переконання польських спостерігачів, Польща є послідовним активним лобістом інтересів України. Консультації з питань інтеграції відбулися і з чеськими експертами (червень 2003 p.). Одним із конкретних прикладів підтримки євроінтеграційних прагнень України стало підписання двосторонніх протоколів із доступу до ринків товарів і послуг з Угорщиною, Чехією та Словаччиною. Передбачено підписання такого протоколу з Польщею. Одним із найважливіших питань співпраці є впровадження Україною та Вишеградською групою спрощеного візового режиму. Україна, Польща, Угорщина прийняли безпрецедентне рішення про асиметричну візову політику — безвізовий режим поїздок для громадян Польщі та безкоштовні візи для громадин України. Спільним завданням є розвиток П'ятого (Трієст — Будапешт — Ужгород — Київ) та Третього (Берлін — Вроцлав — Львів — Київ) панєвропейських транспортних коридорів; а також участь компаній країн "четвірки" в реалізації українського проекту транспортування каспійської нафти до Європи (проект ЄАНТК).

У зв'язку з набуттям членства в ЄС з 1 травня 2004 р. країни Вишеградської групи ухвалили, що попри ново набуте членство Польщі, Чехії, Словаччини та Угорщини у Євросоюзі Вишеградська четвірка існуватиме й надалі. Вони визначили, що наступною метою чотирьох країн є надання Україні перспективи для набуття членства у Євросоюзі. Країни Вишеграду запевняють, що перегляд договірної бази відносин України з країнами "четвірки" не повинен призвести до погіршення економічних відносин між ними. Отже, співробітництво між Україною і Вишеградською четвіркою й надалі ґрунтуватиметься на спільних зовнішньополітичних цілях, що створює сприятливі можливості для подальшого розвитку добросусідських відносин та широкого співробітництва на багатосторонній основі.

Угода про розвиток вільної торгівлі в Центральній Європі (ЦЕФТА, CEFTA) була укладена 21 грудня 1992 р. у Кракові (Польща) урядами Польщі, Угорщини, Чехословаччини. Угода передбачала створення зони вільної торгівлі між країнами-учасницями з поступовим скасуванням митних бар'єрів до 2002 р. ЦЕФТА не має власної організаційної структури. У рамках Угоди раз на рік проводяться зустрічі урядів країн-учасниць, а також зустрічі міністрів зовнішньоекономічних зв'язків та сільського господарства. У 1995 р. до Угоди приєдналася Словенія, пізніше — Румунія, Болгарія та країни Балтії, які виконали вимоги до країн-кандидатів. Створення зони вільної торгівлі між Польщею, Угорщиною, Словаччиною, Словенією та Чехією було зумовлене необхідністю інтеграції їх економік у європейську спільноту. Після розпаду РЕВ вони переорієнтували свої зовнішньоекономічні пріоритети на Західну Європу і невдовзі набули членства в ЄС. Структура економік постсоціалістичних країн не передбачала швидкого приєднання до ЄС, бо політичні гасла можна змінити за одну добу, а економіка перебудовується десятиліттями.

Загальні вимоги до членства у ЦЕФТА були визначені під час зустрічі прем'єр-міністрів країн-учасниць ЦЕФТА та Словенії у Познані (Польща) 25 листопада 1994 р. У прийнятій Декларації серед вимог були: приєднання до системи ГАТТ/СОТ, асоційоване членство в ЄС, наявність двосторонніх договорів про вільну торгівлю. Під час зустрічі глав урядів країн-учасниць ЦЕФТА 11 вересня 1995 р. у Брно (Чехія) було прийнято політичну Декларацію держав-учасниць ЦЕФТА та Додаток до основної Угоди про зону вільної торгівлі в Центральній Європі, у якому умови набуття членства в ЦЕФТА ускладнювались (було внесено додаткову ст. 39, згідно з якою приєднання до ЦЕФТА можливе за умови згоди всіх сторін та наявності відповідної угоди з визначенням механізму приєднання між усіма сторонами, з одного боку, та країною, яка приєднується, з іншого). На зустрічі глав урядів Чехії, Польщі, Угорщини, Словаччини та Словенії, що відбулася 13—14 вересня 1996 р. в Словаччині, як гості взяли участь делегації Болгарії, Румунії, Латвії, Литви та України. Учасники засідання схвалили ідею розширення ЦЕФТА шляхом прийому нових членів. Найсприятливіші можливості для цього мали Румунія, СРЮ та Хорватія. Україна також наголосила на своєму бажанні приєднатися до ЦЕФТА. Виступи представників Болгарії, Румунії, Латвії та Литви розкрили ступінь готовності цих країн до приєднання: вони були асоційованими членами ЄС, вступили у ГАТТ/СОТ та підписали двосторонні угоди про вільну торгівлю з країнами-членами ЦЕФТА. За підсумками засідання було прийнято Декларацію глав урядів країн-членів ЦЕФТА.

На початку нового тисячоліття відбулося суттєве збільшення товарообігу України з країнами ЦЕФТА. Показники ці досить високі: лише в першій половині 2003 р. вони складали: з Польщею — 760,7 млн. доларів, зі Словаччиною — 276,6, з Чехією — 217,5, з Угорщиною — 494,5 млн. доларів. Одним із досягнень просування України обраним шляхом інтеграції було укладення з усіма країнами Центральноєвропейського регіону двосторонніх угод про торговельно-економічне співробітництво, взаємне сприяння та захист інвестицій, з Польщею — про регіональне співробітництво; створено змішані міжурядові комісії з Болгарією, Польщею, Румунією, Угорщиною. Договірно-правова база дає підстави інтенсифікувати переговорний процес з країнами-членам и ЦЕФТА з укладення двосторонніх угод про вільну торгівлю. Водночас набуття країнами членства в ЄС накладатиме на них певні вимоги та обмеження, правила поведінки, за якими вони мають здійснювати свою зовнішню торговельно-економічну діяльність. Саме в цій площині Україна передбачає появу певних труднощів для двосторонньої торгівлі з зазначеними країнами.

Центральноєвропейська ініціатива (ЦЄІ) відіграє особливу роль у політиці України. ЦЄІ (СЕІ) була утворена 1989 р. в Будапешті під назвою "Квадрагонале" (тобто чотири) групою держав Центральної і Східної Європи (Італія, Австрія, Угорщина, Югославія) з метою розвитку багатостороннього співробітництва у політичній, соціально-економічній сферах і зміцнення стабільності й безпеки в регіоні. Об'єднання було покликане також підготувати держави до членства в Європейському Союзі. Після вступу до нього нових членів, а саме Чехословаччини (1990) та Польщі (1991), змінювалась і назва організації — "Пентагонале" (п'ять) та "Гексагонале" (шість). Назву "Центральноєвропейська ініціатива" об'єднання дістало 1992 р. після подальшого розширення завдяки вступу ще трьох держав: Боснії і Герцеговини, Словенії та Хорватії. В 1993 р. до ЦЄІ приєдналися Македонія, Чехія і Словаччина (останні утворилися внаслідок розладу ЧССР). У 1996 р. організація розширилась за рахунок вступу Албанії, Білорусі, Болгарії, Румунії, України і Молдови. В 2000 р. до ЦЄІ приєдналась оновлена Югославія (СРЮ). Отже, до ЦЄІ входять 17 країн: Австрія, Албанія, Білорусь, Болгарія, Боснія і Герцеговина, Італія, Республіка Македонія, Молдова, Польща, Румунія, Словаччина, Словенія, Угорщина, Україна, Хорватія, Чехія, СРЮ.

Створено структурні органи ЦЄІ: Парламентську Асамблею, Виконавчий Секретаріат, Проектний Секретаріат, Комітет національних координаторів (КНК). Центральноєвропейська ініціатива зосереджує діяльність на розвитку регіонального співробітництва в енергетиці, транспорті, сільському господарстві, підприємництві, гуманітарній сфері, у сфері цивільного захисту, боротьби з організованою злочинністю, розвитку людських ресурсів і навчання, молодіжної політики, інформації і засобів масової інформації, міграції, національних меншин, відбудови Боснії і Герцеговини та

Хорватії, науки і технологій, малих і середніх підприємств, туризму, транскордонного співробітництва. Важливого значення в роботі ЦЄІ надається забезпеченню прав національних меншин, культурному співробітництву. У рамках ЦЄІ створено 18 робочих груп, розробляються понад 100 проектів в окремих галузях, зокрема сумісна з ЄС програма, розрахована до 2010 р. Держави ЦЄІ проводять регулярні консультації на рівні глав урядів, міністрів закордонних справ, Комітету національних координаторів ЦЄІ. У Трієсті (Італія) з 1996 р. працює інформаційно-документаційний центр ЦЄІ, де зберігаються основні документи. 28—29 листопада 1997 р. на зустрічі глав урядів держав-членів ЦЄІ прийнято рішення про перейменування Центру інформації і документації ЦЄІ на Виконавчий секретаріат ЦЄІ без зміни його юридичного статусу.

В ЦЄІ передбачено річне головування держав-учасниць (з січня кожного року). З 1996 р. в рамках ЦЄІ засновано "трійку" цього об'єднання як її керівний орган (нинішня, майбутня і колишня головуючі країни). Рішення в рамках Ініціативи приймаються консенсусом за загальним правилом. Під консенсусом розуміють відсутність будь-якого заперечення, висловленого державою-членом і поданого нею як такого, що ставить перешкоду для прийняття рішення, про яке йдеться. Питання, що виникають згідно з процедурними правилами, вирішуються простою більшістю держав-членів. Рішення мають форму заключних актів і документів, політичних декларацій або рекомендацій. Робочою мовою є англійська. Активну участь в ЦЄІ беруть усі 17 країн-членів, а також представники Європейської Комісії, Ради Європи, ЄБРР, інших міжнародних інституцій, оскільки ЦЄІ виступає складником євроінтеграційного процесу — від регіонів до ЄС, сприяє зміцненню співробітництва держав-учасниць з ЄС, іншими регіональними ініціативами, міжнародними інституціями та організаціями.

Україна співробітничає з ЦЄІ з 1989 p., а набула членства за підтримки Польщі з червня 1996 р. Нині держава бере участь у погодженні і здійсненні більшості програм та проектів ЦЄІ, одним із яких є спорудження залізничної магістралі Трієст — Будапешт — Київ — Москва. Значну увагу Україна приділяє участі у Робочих групах ЦЄІ, зокрема в контексті головування в Робочій групі з питань енергетики. На даному етапі вирішується питання щодо впровадження спільного керування діяльністю групи Державним комітетом України енергозбереження з Міністерством палива та енергетики. Особлива увага приділялася проблематиці розширення Євросоюзу, поглибленню співробітництва між країнами-учасницями ЦЄІ в різних сферах, у тому числі в розвитку транскордонного та регіонального співробітництва. Україна розглядає Центральноєвропейську ініціативу як важливий механізм інтеграції до європейського економічного і політичного простору, для зміцнення стабільності в регіоні та добросусідських відносин між країнами-учасницями Ініціативи.

Пошуком альтернативних енергокомунікацій було обумовлено створення Організації Чорноморського економічного співробітництва (ОЧЕС). 25 червня 1992 р. Азербайджан, Албанія, Болгарія, Вірменія, Греція, Грузія, Молдова, Росія, Румунія, Туреччина, Україна підписали у Стамбулі (Туреччина) "Босфорську декларацію" про Чорноморське економічне співробітництво. У подальшому статус спостерігача здобули Польща (1992), Туніс, Ізраїль, Єгипет, Словаччина (1993), Італія, Австрія (1995). ОЧЕС створено з метою налагодження багатостороннього співробітництва країн, що прилягають до Чорноморського басейну, у галузі транспорту, охорони здоров'я, телекомунікацій, науки, техніки, зв'язку, інформації, туризму, економіки, торгівлі, сільського господарства, екології. Вищим органом ОЧЕС є Нарада Міністрів закордонних справ. Керівний орган — Секретаріат ОЧЕС (Стамбул). У системі ОЧЕС діють Рада з міжнародних економічних відносин, Координаційний центр економічних і статистичних даних ОЧЕС, Чорноморський банк торгівлі і розвитку (м. Салоніки, Греція), Рада міністрів закордонних справ.

ОЧЕС спрямовує діяльність на залучення до розробки та імплементації програм регіонального співробітництва міжнародних економічних організацій, фінансових інститутів, регіональних європейських структур. 31 травня 1994 р. у Сітонії (Греція) підписано Угоду між країнами ОЧЕС і Європейським Союзом з питань політики в галузі енергетики. У рамках ОЧЕС розроблено програму співпраці у гірничодобувній, вугільній, хімічній, нафтохімічній, електротехнічній, електронній промисловостях та в будівництві. 16 лютого 1993 р. дев'ять країн: Азербайджан, Албанія, Вірменія, Грузія, Молдова, Росія, Румунія, Туреччина, Україна підписали спільну Декларацію Парламентської Асамблеї Чорноморського економічного співробітництва (ПАЧЕС), до якої у червні 1995 р. приєдналася Греція. Метою цієї організації є захист прав людини, незалежність держав-учасниць та зміцнення демократії. Найвищим органом ПАЧЕС є Нарада представників парламентів країн-учасниць. Діють Секретаріат та Бюро ПАЧЕС, робочі комітети з економічних, комерційних, технологічних та екологічних справ, політичних питань, культури та освіти. Частка України у товарообігу з державами регіону коливається в межах 11 — 12%; Росії — 15 % (дві третини припадає на Україну); Туреччини — 78 %; Греції — 3 % в імпорті і 9 % в експорті; Болгарії — 32 %; Молдови — 80 %. Ці показники свідчать про важливість зовнішніх економічних зв'язків для більшості країн ОЧЕС .

Одинадцять учасників організації нараховують десятки мільйонів жителів, а їхні території займають значну площу — 322 млн. кв. км. Ці країни мають вагомий енергетичний потенціал, кваліфіковану робочу силу, а Чорне море є природним засобом транспорту і зв'язку, базою для розвитку рибальства і туризму. Водночас держави чорноморського басейну потребують сучасної транспортної інфраструктури і сучасних систем зв'язку, залежать від зовнішніх джерел енергії. ОЧЕС є інструментом, який сприятиме розв'язанню цих проблем.

Україна з 1998 р. є учасником Міжнародного центру чорноморських досліджень (Афіни), представники країни увійшли до складу Ради директорів Центру, Робочої групи з науково-технічного співробітництва, Постійного академічного комітету ОЧЕС, працюють у Міжнародному центрі водяних проблем і Міжнародному центрі трансферу технологій ОЧЕС. Центр є поки що першою і єдиною науковою установою в регіоні. З часу його заснування вже проведено дослідження в проблемних галузях діяльності наукових і академічних інституцій. Одним із характерних прикладів діяльності Центру стало створення в листопаді 2001 р. спільно з НАН України Міжнародного центру дослідження води на базі Інституту колоїдної хімії в Києві, який досліджує проблеми, пов'язані з забезпеченням країн регіону питною водою. У 2002 р. створена Рада президентів Академії наук ОЧЕС на чолі з президентом НАН України Б. Пагоном.

У рамках організації розроблено програму співпраці в гірничодобувній, вугільній, хімічній, нафтохімічній, електротехнічній, електронній промисловості та в будівництві. Держави, що входять в ОЧЕС, являють собою величезний потенційний ринок. Учасники працюють над спільними проектами з об'єднання національних енергосистем у єдине Чорноморське кільце; розвитку та інтеграції регіональних транспортних коридорів у загальносвітову транспортну систему, прокладки ліній оптико-волоконного зв'язку; розробляють програму захисту навколишнього середовища регіону Чорного моря. Для України є важливим і те, що ОЧЕС реалізує спільні проекти в галузі зв'язку та екології, охорони здоров'я і фармацевтики, торгівлі та економічного розвитку, туризму, взаємодії ОЧЕС — Євросоюз.

Особливістю ОЧЕС порівняно з іншими субрегіональними угрупованнями є те, що в центрі уваги її діяльності поставлено не торговельне, а виробниче співробітництво. Це знайшло своє вираження в галузевому підході до рішення загальних економічних проблем регіону. Серед негативних моментів ОЧЕС є те, що між країнами-учасницями не склалося стійкого поділу праці (а це — необхідна умова розвитку регіонального ринку), тобто у низці галузей країни* учасники виступають конкурентами.