Політологія: Навч. посіб.

У IX—ХII ст. в Київській Русі відбулося формування феодального суспільства і, звісно, стали розвиватися держава й право, політичні погляди, наука, література, філософія тощо. Важливу роль у цьому процесі, як і у всьому житті, відігравало християнство, яке сприяло розвиткові духовного життя, економічних і культурних зв'язків Київської Русі з Візантією та іншими європейськими країнами. Водночас період X—XII ст. в історії Київської Русі збагачувався розвитком оригінальної літератури, яка відображала різні аспекти тогочасного життя, і, насамперед, прагнення зміцнити феодальний лад та обґрунтувати впливове становище Київської держави на міжнародній арені. Політична думка Київської держави розвивалася під впливом політичної думки Візантії.

Двома головними концепціями суспільно-політичної думки княжих часів була концепція "богоугодного володаря" і концепція "князівського одновладдя" (представники — митрополити Іларіон та К. Смолятич). Автори першої концепції сформулювали ідею "духовного проводу над світською владою", ідею необхідності об'єднання київських князів довкола церкви, а не довкола великокнязівського престолу, а також ідею божественної природи влади.

Один із найдавніших документів русько-української писемності, в якому робилися спроби обґрунтувати ці ідеї — "Слово про закон і благодать" (XI ст.) київського митрополита Іларіона.

Митрополит Іларіон убачав у сильній монархічній владі князя запоруку територіальної цілісності держави; церква, на його думку, повинна слугувати державі, охороняючи загальнодержавний централізм. Він вважав, що "закон" і "благодать" суперечать одне одному: закон роз'єднує народ, бо підносить одних і принижує інших, а благодать подарована всьому людству. На думку митрополита Іларіона, християнство повинно сприяти консолідації країни, а церква — державі та володарю.

Неабиякою цінністю є "Повість минулих літ" (XII ст.) літописця Нестора, де подаються відомості про діяльність князів, про боротьбу із зовнішніми ворогами, про народні повстання у Київській Русі. Нестор — творець головної ідеї першої православної церковної доктрини — династичного князювання. Повість Нестора не лише санкціонувала удільно-династичне князювання, а й оголосила його єдиною, встановленою Богом, формою правління. Центром єдності держави виступала не великокнязівська влада, а церква. Основна політична ідея — велич, єдність і незалежність Русі. Адже зміцнення політичної влади великого київського князя і згуртування довкола нього усіх князів — це запорука припинення княжих міжусобиць і руйнування держави.

Талановитим світським письменником у Київській Русі був князь Володимир Мономах, який залишив нащадкам один із своїх найвизначніших літературних творів — "Повчання своїм дітям" (XII ст.). Мономах застерігав своїх синів-князів не лише не чинити самим, а й заборонити "служивим" творити беззаконня. Князь як державний муж є носієм закону і законності, на цьому ґрунтується його діяльність, у цьому сила його князівської влади.

Важливе значення у розвитку державно-політичної думки у Київській Русі мало "Слово о полку Ігоревім" (XII ст.), у якому чільне місце посідали актуальні політичні питання, зокрема, пропагувалася ідея необхідності політичного об'єднання руських земель і припинення міжусобної боротьби. Ці мотиви визначали переважно ідейну спрямованість "Слова".

Помітною віхою в утвердженні української державності була політична діяльність Данила Галицького (1200—1264 pp.). У ній реалізувалися державницькі погляди, які були важливими для долі українського народу. Передусім чітко усвідомлювалася геополітична та історична визначеність європейського характеру українського народу. Пріоритетні настанови Данила Галицького про необхідність збереження влади і захисту України виявилися в дієвій дипломатичній тактиці щодо Батия. Чимало було зроблено для обмеження свавілля світських і церковних феодалів та зміцнення верховної князівської влади. Створювалася модель державного управління, яка не поступалася кращим тогочасним європейським інститутам.