Зовнішня політика України: навчальний посібник

Жваві дискусії щодо створення нової організації з підтримки миру та безпеки тривали практично протягом усієї війни. Особливо близько союзники підійшли до вирішення цієї проблеми на Ялтинській конференції, на якій було ухвалено рішення про проведення установчої конференції щодо створення ООН. Учасникам удалося досягнути єдності стосовно "права вето" постійних членів Ради Безпеки та майбутнього членства.

Відмовившись від своїх амбітних планів щодо зарахування до ООН усіх 16 республік, у Ялті радянська делегація скоротила перелік потенційних кандидатур до трьох республік — України, Білорусії. Домовленість передбачала, що сама установча конференція ООН, яка мала розпочати роботу у квітні 1945 р. в Сан-Франциско, запросить УРСР і БРСР до участі як "первісних членів" ООН, а делегації США та Великої Британії підтримають таке запрошення.

Глави трьох держав підписали "Декларацію про визволену Європу", в якій вони зобов'язувалися протягом періоду тимчасової нестабільності в Європі погоджувати політику своїх урядів у справі допомоги народам, визволеним від панування нацистської Німеччини, і народам її колишніх сателітів під час вирішення ними життєво важливих політичних та економічних проблем.

На реалізацію рішень Ялтинської конференції, 25 квітня розпочалася конференція в Сан-Франциско, основною метою якої було розроблення Статуту ООН. У конференції брали участь СІЛА, СРСР, Англія й Китай та інші 22 країни, які підписали . Вашингтонську декларацію 1 січня 1942 p., а також держави, які оголосили війну Німеччині або Японії до 1 березня 1945 р. Загалом — 46 держав. Отже, учасниками конференції — в майбутньому членами-засновниками ООН — стали 50 держав. Польща підписала Статут ООН і стала 51 державою-засновни- цею ООН згодом.

Незважаючи на досягнуті в Ялті принципові домовленості, Україна не отримала офіційного запрошення на конференцію до Сан-Франциско до початку її роботи. У зв'язку з цим, уряд

України звернувся безпосередньо до держав, які зібралися для заснування ООН, у якій акцентувалося на причинах зацікавленості України в охороні власної та міжнародної безпеки, її внескові в перемогу. Вона вирішила звернутися до Конференції Об'єднаних Націй зі заявою, повідомляючи про бажання приєднатися до Загальної Організації Безпеки як одна з держав- засновниць, а також узяти участь у Конференції Об'єднаних Націй у Сан-Франциско.

27 квітня глави делегацій у Сан-Франциско підтримали заяву В. Молотова про запрошення України й Білорусії та внесення їх до складу членів-засновників організації. ЗО квітня це рішення одностайно підтримали Виконавчий комітет і засідання глав делегацій, згодом — і п'яте пленарне засідання конференції. 1 травня українська делегація в складі 12 осіб на чолі з Д. Мануїльським відбула з Москви до Сан-Франциско.

Члени делегації УРСР з 6 травня активно долучилися до роботи комісій і комітетів конференції. Д. Мануїльського обрали головою першого комітету першої комісії, до компетенції якого входило розроблення преамбули Статуту організації та вирішення низки організаційних питань.

26 червня в оперному театрі Сан-Франциско делегації одноголосно ухвалили Статут ООН. Наступного дня в Будинку ветеранів у Сан-Франциско 50 делегацій підписали Статут ООН і Статут Міжнародного Суду. 15 жовтня приєдналася Польща.

24 жовтня 1945 р. після ратифікації Статуту ООН СРСР, СІЛА, Англією, Францією, Китаєм та більшістю держав-учас- ниць конференції в Сан-Франциско він набув чинності. Цей день — 24 жовтня — щороку відзначають як День Об'єднаних Націй.

У Статуті наголошувалося, що для досягнення цілей ООН держави-члени зобов'язані діяти відповідно до таких принципів як: суверенна рівність держав; сумлінне виконання зобов'язань, узятих на себе згідно зі Статутом; вирішення міжнародних конфліктів мирними засобами; утримування в міжнародних відносинах від погроз чи тиску щодо територіальної недоторканості або політичної незалежності будь-якої держави; надання всебічної допомоги ООН в усіх діях, до яких вона вдається відповідно до її Статуту; невтручання ООН у справи, що належать до внутрішньої компетенції будь-якої держави.Представники УРСР неодноразово залучалися до роботи у різних інституціях організації. Приміром, у вересні 1945 р. в Лондоні зібралась Підготовча комісія ООН, яка мала ухвалити тимчасовий порядок денний перших сесій Генеральної Асамблеї, Ради Безпеки, Економічної і соціальної рад та Ради з опіки. Першим віце-головою Підготовчої комісії було обрапо Народного комісара закордонних справ УРСР Д. Манільського. Створення та становлення інституційної структури ООН, постійна її трансформація зумовлювали доволі активну участь українських представників у міжнародній активності. Створення низки спеціалізованих організацій ООН відкривали перед українською дипломатією нові можливості. Українська делегація взяла активну участь у роботі комітетів Підготовчої комісії ООН. 10 січня 1946 р. у Лондоні розпочала роботу перша сесія Генеральної Асамблеї ООН. Через два дні УРСР обрали членом Економічної і соціальної ради (ЕКОСОР) терміном на 1 рік.

У 1946 р. Україна була обрана членом кількох спеціалізованих органів ЕКОСОР: Статистичної комісії, Комісії з прав людини, Комітету у справах біженців і переміщених осіб, Комітету по проведенню заходів щодо консультації з неурядовими організаціями, Тимчасової підкомісії з економічної відбудови розорених районів, Фіскальної комісії, Комісії народонаселення". З 28 березня 1947 р. УРСР стала членом Економічної комісії у Європі (ЄЕК), до складу якої увійшли всі європейські держави-члени ООН і СІЛА. Завдання її полягало у сприянні спільним діям європейських держав, спрямованих на економічну відбудову Європи, на підтримку і зміцнення економічних відносин європейських країн з іншими країнами світу. Цікаво, що участь України навіть в економічних міжнародних структурах була під контролем Москви, бо як інакше можна було пояснити необхідність затвердження созним міністерством відповіді міністра закордонних справ УРСР Л. Паламарчука ^*52 Виконавчому секретарю ЄЕК про погодження проекту Загальноєвропейської угоди про економічне співробітництво, запропоновану СРСР.

*52: {Л. Паламарчук — а 1962 р. призначено заступником міністра, а з 11 травня 1964 р. — міністром закордонних справ УРСР. На посаді перебував до 13 серпня 1966 р.}

Водночас, намагаючись створити клуб держав, солідарних зСРСР, радянське керівництво зініціювало створення Ради економічної взаємодопомоги 1949 р., до якої одразу ввійшла Україна. УРСР постачала країнам — членам РЕВ — вугілля, чавун, продукцію машинобудування, цінну сировину та інші товари, а отримувала від цих країн промислове обладнання, предмети широкого вжитку. Україна надавала технічну допомогу в будівництві промислових і народногосподарських об'єктів за кордоном, надсилала кваліфіковані технічні кадри, а з 1953 р. щороку вносила понад 500 тис. дол. у фонд ООН для країн, які розвиваються.

Одразу після завершення Другої світової війни одним із перших кроків ООИ було створення нової спеціалізованої установи — Всесвітньої організації охорони здоров'я (ВООЗ). У липні 1946 p. ЕКОСОР скликала в Нью-Йорку міжнародну конференцію з питань охорони здоров'я, в роботі якої взяли участь делегати 51 країни, в тому числі й УРСР, а також спостерігачі з 13 країн, що не були членами ООН, та представники 10 міжнародних організацій. На конференції було розроблено та схвалено Статут ВООЗ. Уперше в міжнародній практиці одпим із базових та невід'ємних прав людини, незалежно від раси, релігії, політичних поглядів, соціального та економічного статусу, було проголошено здоров'я.

Україна ввійшла до складу Тимчасової комісії ВООЗ і виконувала свої функції щодо ратифікації Статуту ВООЗ та скликання першої сесії Асамблеї Всесвітньої організації охорони здоров'я. Після ратифікації Статуту ВООЗ 26 державами — членами ООН Всесвітня організація охорони здоров'я почала своє існування зі 7 квітня 1948 р. Розширюючи свою міжнародну присутність, УРСР 1948 р. вступила до Всесвітнього поштового союзу (ВПС), приєдналась до Всесвітньої метеорологічної організації (ВМО) та Міжнародного союзу електрозв'язку, Міжнародної організації Праці (МОП). Про зростання міжнародного авторитету Української PCP цими роками свідчило обрання її на другій сесії Генеральної Асамблеї ООН 13 листопада 1947 р. непостійним членом Ради Безпеки ООН на дворічний термін (1948—1949 pp.), де українська делегація провадила доволі активну дискусію щодо питання конфлікту в Індонезії, проблеми досягнення миру в Палестині. При цьому висувалися вимоги до врегулювання цих та інших конфліктів суто мирними шляхами.

Однак така активність не була позбавлена умовностей та залежності від центру. Фактично зовнішньополітичні кроки Москви наслідувалися українською дипломатією, що не посилювало її самостійності. Так відбулося й із рішенням вийти зі складу ВООЗ 1949 р. Вслід за аналогічним рішенням СРСР, заступник міністра охорони здоров'я УРСР М. Баран повідомив про таке рішення директора Всесвітньої організації охорони здоров'я, після чого Україна тимчасово припинила своє членство у цій організації. Причиною було названо "невідповідність дій ВООЗ завданням передбаченим Статутом".

Українська PCP провадила активну роботу у розробленні міжнародних угод у гуманітарній сфері. На дипломатичній конференції в Женеві (з 21 квітня по 12 серпня 1949 p.), делегація УРСР внесла пропозицію, яка визначала правовий статус медичного персоналу, затриманого тією чи іншою воюючою стороною. Вона пропонувала не вважати військовополоненими представників медико-санітарної служби. Пропозиція делегації УРСР передбачала, що лікарі, санітари, медсестри та інші медичні працівники, які хоч і не служили в медичних частинах своїх збройних сил, потрапивши до рук ворога, можуть надавати медичну допомогу військовополоненим і користуватися тими самими пільгами, що й військовий медичний персонал. 12 серпня 1949 р. УРСР підписала Женевські конвенції про покращення долі поранених і хворих у арміях та осіб, які постраждали в корабельній аварії, зі штату збройних сил на морі, про поводження з військовополоненими, про захист цивільного населення під час війни. Таким чином українська дипломатія активно долучилася до розробки та імплементації норм гуманітарного міжнародного права у життя.

Важливим для УРСР став вступ з 12 травня 1954 р. до Організації Об'єднаних Націй з питань освіти, науки, культури (ЮНБСКО). З грудня 1962 p. у Парижі функціонує Постійне представництво України при штаб-квартирі цієї організації.

Плідна робота Української PCP у міжнародних організаціях у повоєнний період показує, що Радянська Україна провадила наполегливу боротьбу за збереження і зміцнення миру, за розвиток мирної співпраці між усіма країнами світу. Досвід дипломатичної діяльності та зовнішньополітичної активності України в той час засвідчує намагапня української дипломатії, незважаючи на ідеологічний тиск з центру, досягти широкої міжнародної присутності республіки. Звичайно можна піддавати сумніву повноцінність і незалежність зовнішньополітичної концепції України. Водночас не варто перебільшувати її роль, оскільки низка чинників міжнародного характеру перетворювала "українське питання" на засіб досягнення цілей великими державами тактичного, а не стратегічного характеру.