Геополітичне середовище та геополітична орієнтація країн СНД: Навч. посіб

З давніх часів Південний Кавказ був одним з найважливіших геостратегічних регіонів, що відділяв Східну Європу від азійських степів, православ'я від ісламу, а отже, був ареною боротьби різних імперій. І донині, розташоване на перетині Європи й Азії, Закавказзя є зручним плацдармом для просування вглиб Середнього і Близького Сходу, до басейнів Каспійського, Чорного і Середземного морів і є тим ланцюгом, що з'єднує ці регіони. Саме тому Закавказзя й сьогодні залишається зоною потенційної кризи як унаслідок зіткнення там геополітичних інтересів, так і у зв'язку з невизначеністю міжнародно-правового статусу Каспійського моря, на шельфі якого зосереджено значні запаси мінеральних ресурсів.

Перші державні утворення вірменського, грузинського та азербайджанського народів виникли в середині І тис. до н. е. Ними стали вірменська держава Арміна на території колишньої імперії Урарту та грузинське Колхідське царство на східному узбережжі Чорного моря. У IV-III ст. до н. е. на теренах Східної Грузії постало також Іберійське (Картлійське) царство, а в нижній течії річок Араксу і Кури на основі племінного союзу албанів, утіїв і кас-піїв (територія сучасного Північного Азербайджану) виникла Кавказька Албанія. Паралельно відбувався інтенсивний процес формування азербайджанської, вірменської і двох споріднених дав-ньогрузинських народностей - колхської та картлійської.

Близько 220 р. до н. е. селевкідський правитель Антіох III об'єднав Південну й Центральну Вірменію з до того незалежним Айраратським царством і створив під своїм протекторатом Велику Вірменію зі столицею в Армавірі. Після поразки Антіоха III у війні з Римом у 189 р. до н. е. Велика Вірменія здобула незалежність і невдовзі перетворилася на регіонального політичного лідера. За царювання Тіграна II Великого (95-56) в одній державі було об'єднано всі вірменські етнічні землі і підпорядковані їй землі Кавказької Албанії.

У IV-VII ст. територія Закавказзя перетворилася на об'єкт суперництва між Візантійською імперією та Сасанідським Іраном. Атропатена (Південний Азербайджан), Кавказька Албанія і Картлі були завойовані Сасанідами, а ослаблена безперервними війнами Велика Вірменія в 387 р. була поділена між Іраном і Візантією. Прагнучи спертися на Константинополь, як на "менше зло" порівняно з Іраном, Вірменія у 301 р., а Картлі у 337 р. оголосили офіційною релігією християнство. У другій чверті VII ст. візантійський імператор Іраклій разом з хозарами витиснув іранські війська з регіону. Однак йому незабаром довелося поступитися Закавказзям арабським завойовникам, які до 654 р. окупували Вірменію, Азербайджан і східну частину Грузії.

Після визволення краю з-під Арабського халіфату в кінці IX ст. вірменські землі увійшли до держави вірменських Багратидів (886-1045), а грузинські царства Картлі, Тао-Кларджеті та Кахетію об'єднав у другій половині X ст. представник місцевого відгалуження вірменських Багратидів - Баграт III (975-1014). Натомість на теренах Азербайджану утворилась низка державних утворень, найбільшими з-поміж яких були держава Ширваншахів і Гянджинське емірство.

У першій половині XI ст. усі вірменські землі знову захопила Візантія, а в 1048 р. на територію Вірменії із-за Каспію вторглися кочові тюркські племена, відомі як сельджуки. Завоювавши вірменів, вони в 1054 р. почали наступ на розрізнені князівства Азербайджану і згодом захопили їх. Відтоді в Азербайджані запанувала тюркська мова, а його населення прийняло іслам. У 1064 р. сельджуцький султан Алп-Арслан вирушив на грузинські землі і змусив у 1080 р. царя Георгія II укласти з ними мирний договір, за яким Грузія перетворювалась на автономію у складі султанату.

Зберігши автономний державний статус, Грузія невдовзі стала центром і мобілізуючою силою боротьби народів Закавказзя проти сельджуцького поневолення. У 1122 р. грузинський цар Давид IV Будівельник (1089-1125) зі своїм військом визволив Тбілісі і зробив його столицею грузинської держави, а в 1124 р. за підтримки вірменської знаті взяв штурмом столицю Вірменії Ані й фактично створив спільну державу двох народів. У наступні роки син Давида Будівельника Деметре (1125-1155) і онук Георгій III (1156-1184) продовжили зміцнення і територіальне розширення грузинської держави, скориставшись занепадом Візантії та ослабленням сельджуцької держави. Найбільшого розквіту Грузія набула за царювання дочки Георгія III Тамар (1184-1207) та її наступників у перших десятиліттях XIII ст. У цей час Грузія оволоділа Східною Вірменією й більшою частиною Північного Азербайджану, встановила протекторат над гірськими племенами Кавказу, низкою мусульманських князівств Малої Азії і стала відігравати видатну роль на всьому Близькому Сході. У країні набули високого розвитку науки і мистецтва. Ці часи отримали в історичній літературі назву періоду "Великої Грузії".

Активний державний розвиток Грузії перервало монголо-татарське нашестя 1256 р., унаслідок якого Закавказзя увійшло до складу держави Хулагідів (Ільханів), що охоплювала величезну територію від Дербента до Перської затоки. Грузія з Північною Вірменією, яка тоді входила до її складу, зберегли відносну автономію у внутрішніх справах, але зобов'язані були мобілізувати до монгольського війська до 20 % дорослих чоловіків і сплачувати велику данину.

Послаблення монгольського панування над Грузією в першій половині XIV ст., спричинене загостренням феодальних усобиць у державі Хулагідів, дозволило грузинському царю Георгію V (1314-1346) підкорити місцеву феодальну знать, приєднати в 1327 р. Імеретію, у 1334 р. - Самцхе-Саатабго і витіснити з країни монголо-татар, однак на зміну цим завойовникам на рубежі XIV- XV ст. прийшли полчища барласького еміра Тимура (1370-1405).

Наслідки семи грабіжницьких походів Тимура Грузія не могла подолати протягом кількох століть. Економічний занепад Грузії викликав і її політичний розпад: знову відокремилася і зазнала децентралізації Імеретія, незалежними стали Мінгрелія й Абхазія.

Більша частина Північної Вірменії, що в середині XIV ст. вийшла зі складу Грузинського царства, спочатку опинилася під владою кочових туркменських племен, які прийшли із-за Каспію, а в 1385 р. була спустошена ханом Золотої Орди Тохтамишем. У 1386 р. до Вірменії вдерлися полчища Тимура, які протягом 16 років грабували і нищили країну, що спричинило голод і значні демографічні втрати. Частина уцілілих вірменських ремісників і купців змушена була залишити свою батьківщину і шукати собі притулку в інших країнах: Індії, Валахії, Польщі, на території України тощо. Після розпаду імперії Тимура ослаблена Вірменія знову надовго потрапила під владу орд туркменських кочовиків.

Азербайджан у 1385 р. також зазнав навали ординського хана Тохтамиша, а наступного року - військ Тимура. Тільки правителю Ширвану Ібрагіму І, що виявив повну покору перед завойовником, вдалося зберегти свій край від розорення, а згодом за допомогою місцевих феодалів тимчасово об'єднати Азербайджан.

У 1410-1412 pp. Закавказзя (за винятком Грузії) було захоплене туркменським еміром Кара-Юсуфом, який заснував державу Ка-ра-Коюнлу, а через півстоліття, у 1468 p., на зміну племенам кара-коюнлу прийшла інша туркменська конфедерація - Ак-Коюнлу, під владою якої опинилися землі Південного Азербайджану (північні Шекінське і Ширванське ханства зберегли незалежність) та Вірменії.

XVI-XVIII стаття в історії народів Закавказзя були періодом ірансько-турецького протистояння за домінування в регіоні. У 1639 р. Східна Вірменія увійшла до складу Ірану, а Західна - Туреччини. Так продовжувалося до першої третини XIX ст., коли внаслідок російсько-перських воєн 1804-1813 і 1826-1828 pp. Східна Вірменія була анексована Росією.

Східна Грузія в 1747 р. повернула втрачену незалежність, проте загроза нової агресії з боку Туреччини та Ірану зберігалася. За таких обставин грузинський цар Теймураз II (1700-1762) у кінці свого правління звернувся до Петербурга з проханням встановлення тісніших зв'язків з Російською імперією, а його син Іраклій II (1720-1798) реалізував цей намір, уклавши в 1783 р. Георгіївський трактат між Російською імперією та Грузинським царством про перехід Східної Грузії під російський протекторат. У 1801 р. Росія, скориставшись смертю останнього представника династії Багратидів Георгія XII, анулювала Георгіївський трактат і анексувала Східну Грузію. Упродовж 1810-1864 рр. Російська імперія інкорпорувала до свого складу ряд інших грузинських земель - Імеретію, Аджарію, Гурію, Мінгрелію і Сванетію, а після російсько-турецької війни 1877-1878 рр. - також і Південно-Західну Грузію з портами Поті й Батумі.

Азербайджан після вбивства у 1747 р. шахиншаха Ірану Надір-шаха також став на деякий час фактично незалежним, але поринув у стан феодальної роздробленості й розпався на майже 30 дрібних державних утворень. Після російсько-перських воєн 1804-1813 і 1826-1828 рр. більша частина Північного Азербайджану увійшла до складу Російської імперії. Перебування у складі Росії принесло йому й певні позитивні результати: у цей період у країні стала розвиватися власна інтелігенція, з'явилися перша опера, перший театр, перший сатиричний журнал "Молла Насреддін", перша мусульманська газета в Росії і, нарешті, перша національна азербайджанська держава (Азербайджанська Демократична Республіка), що стала першою республікою в мусульманському світі.

Процес національно-державного відродження у Вірменії, Грузії та Азербайджані, що став розвиватися після падіння монархії в Росії, був багато в чому подібним для народів регіону, але й мав свої особливості.

Особливістю розвитку Вірменії було те, що її нинішня територія аж до початку XX ст. не відігравала визначальної ролі в долі корінного етносу, хоч. намір відновити свою незалежність тут існував завжди. У другій половині XIX ст. вірменська інтелігенція планувала відновити державність на теренах Західної (Турецької) Вірменії, однак від цих планів змушена була відмовитися у зв'язку з політикою жорсткого національно-релігійного гноблення султана Османської імперії АбдулТаміда II (1842-1918), наслідком якої стала хвиля вірменських погромів, що прокотилася імперією в 1895-1896 рр.

Наслідком погромів стало те, що напередодні Першої світової війни на території історичної Вірменії компактно мешкало лише 4 млн вірмен. Понад 1,5 млн вірмен змушені були емігрувати до Росії, решта - до Туреччини. Нова хвиля геноциду вірменського народу з боку османських властей прокотилася в 1915-1916 рр., коли було знищено понад 1,5 млн і виселено понад 600 тис. вірмен, при цьому в Західній Вірменії корінне населення майже зовсім зникло. Вірмени, які вціліли, розселилися по всьому світові, зокрема, ще понад 300 тис. осіб знайшли пристанок у Росії.

У ході розпаду Російської імперії Вірменія в травні 1918 р. набула статусу незалежної республіки. У 1920 р., з припиненням існування Османської імперії вона отримала шанс об'єднати історичні вірменські землі в єдиній державі. Згідно із Севрським мирним договором 10 серпня 1920 р. між Туреччиною і країнами Антанти, нові східні кордони Туреччини мали бути визначені на основі двосторонніх домовленостей з незалежними Вірменією і Курдистаном. Однак на заваді реалізації цих домовленостей стали складні політичні процеси у Вірменії та довкола неї, що привели до встановлення в країні радянської влади в листопаді 1920 р. З огляду на такий розвиток подій турецький уряд Мустафи Кемаля, скориставшись міжнародною ізоляцією Радянської Росії, не визнав статті Севрського договору щодо визначення східних кордонів Туреччини. 24 липня 1923 р. Туреччина і країни Антанти підписали новий договір, за умовами якого Туреччина зберегла Східну Фракію, Західну Вірменію та північну частину месопотамського плато.

Утворена в 1920 р. на вірменських землях колишньої Російської імперії Вірменська PCP увійшла в березні 1922 р. до складу Закавказької радянської Федерації, яка в грудні 1922 р. стала співзасновницею СРСР. З грудня 1936 до вересня 1991 pp. Вірменська PCP перебувала у складі СРСР як союзна республіка. 23 серпня 1990 р. на першій сесії демократично обраної Верховної Ради Вірменської PCP було прийнято декларацію "Про незалежність Вірменії". 21 вересня 1991 р. відбувся всенародний референдум про вихід Республіки Вірменія зі складу СРСР, у ході якого 94,99 % тих, хто брав участь у голосуванні, висловилися за повну незалежність Вірменії. 23 вересня 1991 р. Верховна Рада Вірменії проголосила Республіку Вірменію незалежною, самостійною державою.

Грузія перебувала у складі Росії до листопада 1917 p., коли до влади в республіці прийшли грузинські меншовики. 26 травня 1918 р. вони ініціювали проголошення Грузинської демократичної республіки, незалежність якої в січні 1920 р. визнали де-факто країни Антанти. Проте вже 25 лютого 1921 р. внаслідок піднятого місцевими більшовиками повстання, підтриманого Червоною Армією, у Грузії було проголошено радянську владу і створено Грузинську PCP, що від березня 1922 р. до грудня 1936 р. входила до складу Закавказької Федерації, у складі СРСР. З грудня 1936 р. Грузія перебувала у складі СРСР як союзна республіка.

У 1970-х pp. у радянській Грузії поширився дисидентський рух на чолі із Звіадом Гамсахурдіа і Мерабом Костава, а в другій половині 1980-х pp. у республіці розпочався процес національно-державного відродження, що стрімко прискорився після того, як 9 квітня 1989 p. у Тбілісі була розстріляна радянськими військами масова демонстрація. У жовтні 1990 р. в Грузії відбулися перші в СРСР вільні парламентські вибори на багатопартійній основі, перемогу на яких здобула коаліція "Круглий стіл" на чолі зі 3. Гамсахурдіа.

У березні 1991 р. було проведено всегрузинський референдум, 93 % учасників якого висловилися за відновлення державної незалежності Грузії. 9 квітня 1991 р . Верховна рада Грузії ухвалила Акт про відновлення державної незалежності Грузії, визнавши дійсними Акт про незалежність Грузії 1918 р. і Конституцію Грузії 1921 р. Наприкінці квітня 1991 р. Верховна Рада Грузії прийняла нову Конституцію держави, а 26 травня 1991 р. на перших вільних президентських виборах переконливу перемогу здобув 3. Гамсахурдіа, отримавши майже 87 % голосів виборців.

В Азербайджані боротьбу за національно-державне самовизначення очолила Тюркська демократична партія федералістів "Муса-ват". 28 травня 1918 p., за підтримки Великобританії, вона ініціювала проголошення Азербайджанської Демократичної Республіки, що проіснувала 23 місяці. Із самого початку республіка вступила у військовий конфлікт з Вірменією за Нахічевань, Карабах та інші території. У квітні 1920 р. внаслідок організованого місцевими більшовиками збройного повстання, підтриманого Червоною Армією, було проголошено утворення Азербайджанської PCP, яка в грудні 1922 р. у складі Закавказької Федерації увійшла до СРСР. У грудні 1936 р. Азербайджан став союзною республікою у складі СРСР.

У нинішніх кордонах Азербайджанська держава визначилась де-юре на основі Московського договору між РСФРР і Туреччиною від 16 березня 1921 р. (у тексті Договору міститься, зокрема, пункт про включення до Азербайджану Нахічевані), а де-факто - після включення 1923 р. до її складу Нагірного Карабаху.

Радянському періоду історії Азербайджану притаманні ті процеси, що мали місце на всій території СРСР. Декларацію про відновлення державної незалежності Азербайджану Верховна рада республіки ухвалила 29 серпня 1991 р.