1.5. Розвиток ідей елітарності від стародавності до XIX ст.
Політична історія, як і історія політичної думки, з давніх-давен дає нам приклади великого зацікавлення проблемами розвитку ідей та думок з приводу панування вибраних меншостей. Ще грецький філософ Геракліт (VI —V ст. до н. є.) вважав, що влада повинна належати меншості, кращим. Такий нерівномірний розподіл суспільства і є основним законом суспільного устрою, твердив він. Цей факт Геракліт пояснював тим, що «найкращі віддають перевагу одному з усього: вічну славу (всьому) тлінному. Маса ж набиває свій живіт, як худоба»23. Трохи пізніше Сократ, займаючись суспільними проблемами, дійшов висновку про переважання інтелекту в особистому і суспільному житті. Він теж не був великим прихильником рівності людей, над усе ставив аристократію духу і мудрості, атому, зокрема, заперечував основний принцип демократії при прийнятті рішень — принцип більшості. Проблеми загальнополітичного блага, їх вирішення Сократ вбачав у вмілому правлінні, ставлячи його у пряму залежність від освіти, мудрості, правдивості і чесності. Тому він був проти народного правління, оскільки за нього прийняття політичних
23 Цит. за: Асмус В.Ф. История античной философии. — М., 1965. — С. 24.
рішень здійснювали люди, які «ніколи не роздумували про справи державні». Як писав у спогадах Ксенофонт, Сократ говорив, що «царі і правителі — не ті, що тримають скіпетри, або вибрані будь-ким, або отримали владу за жеребом, і не ті, що досягли влади через насильство чи обман, а ті, які вміють правити»24.
У більш довершеному варіанті ідею людської нерівності, вибраності кращих висловив Платон (V —IVCT. ДО Н. Є.). СВОЮ сощально-політичну ієрархічну піраміду він побудував із трьох страт (верств). В його моделі ідеальної держави панує сувора ієрархія, що детермінується як природною нерівністю людей, так і соціальною необхідністю штучно підтримувати, наскільки це можливо, справедливість. Оскільки люди народжуються від природи різними, вища справедливість полягає у тому, щоб кожен займався тими справами, до яких у нього є природна схильність. У праці «Держава» Платон роз'яснював, що хоч усі громадяни полісу-держави є братами, однак Бог, який створив усіх, «у тих з вас, хто здатний правити, домішав при народженні золота, і тому вони найцінніші; у їх помічників — срібла; заліза і міді — у землевласників і різних ремісників». Причому, вважав Платон, кожна верства повинна виконувати не тільки своє призначення, а й зберігати, так би мовити, «чистоту потомства... спостерігаючи, яка домішка є у душі їх дітей», а при меншовартісних домішках у потомства «вони ні в якому разі не повинні мати до нього жалю, повинні чинити так, як того заслуговують його природні задатки»25. Отже, Платон сповідував диференціацію людей, що детермінувалося самою природою. Водночас він одним із перших висунув ідею штучного добору «кращих», розробив систему для поліпшення людської природи. З цією метою Платон запропонував парувати кращих жінок і кращих чоловіків, а їхніх дітей брати на виховання державі26. Це потомство і мало б поповнювати невелику і добірну кількість громадян, яких він називав стража-ми. З їх числа могли рекрутувати правителів, державних мужів. Усе це ставило його біля початків євгеніки як певної системи формування еліти.
Учень Платона — Арістотель теж вважав, що люди від природи поділяються на вільних і рабів, що «одні повинні правити, а інші їм підкорятися»27. Це значно вплинуло і на розвиток політичної думки в Європі пізніших часів.
24 Цит. за: Разумович Н. Н. Политическая и правовая культура. Идеи и институтьі Древней Греции. — М., 1989. — С. 98.
25 Платон. Государство.: Сочинения: В 3-х т. - М., 1971. - Т. 3(1). -415-6. с.
26 Там само. - С. 459-461.
27 Аристотєль. Политика.: Сочинения: В 4-х т. - М., 1983. -Т. 4. - 1254. а20.
У середньовіччі ці ідеї у дещо зміненому вигляді проявилися спочатку у творах Діонісія Ареопагіта, напівлегендарного соратника апостола Павла, які побачили світ уперше в VI ст. Весь світ уявлявся йому як ієрархія організованого цілого, де місце кожного визначається рівнем досконалості. Соціальний сенс цієї системи визначався принципом, за яким вищі ступені наділяли божественним світлом нижчі і тим самим керували ними. Нижчі ступені могли отримувати це світло лише через вищих. Ця ідея потребувала незаперечного підкорення нижчих вищим, проголошувалась універсальною властивістю світу. Повну покору слуг своїм панам освячували Бог і Церква, кращих слід було завжди захищати, навіть якщо вони не мали рації або висловлювали хибні думки28.
Починаючи з VIII ст., поширеною стає «соціологічна антропологія» тогочасного суспільства, згідно з якою людство після потопу поділилося на «вільних» потомків Сіма, воїнів — нащадків Яфета і рабів — нащадків Хама. Однак ця схема не мала успіху, тому домінуючими стають схема, що її запропонували французькі автори в «Чудесах Св. Бертіна», та класифікація А.Лаонського, в яких трьом верствам: кліриків, воїнів, трудівників відповідали три основні типи людської діяльності: моління, воювання, праця.
Елітарні ідеї античності найповніше відображені у творчості Томи Аквінського, зокрема в його праці «Про правління владик» (XIII ст.). Суспільний порядок, що був віддзеркаленням небесного, на його думку, визначав сувору ієрархію, де більшість людей повинна була займатися фізичною працею, а меншість — розумовою та управлінням тією більшістю. Найціннішою вважалась праця духовних владик народу — служителів Римо-Католицької Церкви. Аналізуючи форми державного правління, він засуджував демократичну владу як владу більшості, що призводить до тиранії. Найкращою владою, на його думку, була монархія, оскільки державний корабель найдовершеніше функціонує, коли він має керманича — єдиного правителя, монарха. Монархічний лад є надійним гарантом порядку і єдності держави29.
Підтримав елітарні ідеї і Н.Макіавеллі, який в умовах державної роздрібненості Італії та панування чужинців виступив із працею «Владар», де сформулював більш-менш виразну концепцію політичної влади сильної ініціативної меншості. У своєму дослідженні він окреслив один із найважливіших
28 Соколов В. В. Средневековая философия. — М., 1979. — С. 91.
29 Реале Джованни, Антисери Дарно. Западная философия от исто-ков до наших дней. - СПб., 1994. - Т. 2. Средневековье. - С. 146.
принципів владних відносин для політичної еліти, що отримав назву макіавеллізму - безпринципної політики, яка для досягнення великих цілей виправдовувала застосування неетичних засобів. Звичайно, тим він порушував дворянський кодекс честі, однак справа визволення та об'єднання Італії — вища над усе, вважав Н. Макіавеллі.
Епоха XVI — XVII ст. була часом завершення творення національних держав у Західній Європі, тому проблеми політичної філософії перебували в центрі уваги мислителів. Так, Т.Гоббс у праці «Про громадянина», аналізуючи види держави, зазначав, що їх існує лише три: демократія, аристократія і монархія. Він вирізнив аристократичний вид держави, зазначаючи, що це така держава, в якій верховна влада належить зборам (раді), де право голосу мають вибрані, аристократи. Аристократи, писав Т.Гоббс, «є влада кращих осіб, чи опти-матів...»30. Аристократія, або влада найкращих, уповноважена верховною владою, бере свої початки від демократії. Вона переносить своє право на вказану раду. Суть цього Т.Гоббс вбачав у тому, що народові пропонують обирати, і він обирає більшістю голосів певних людей, «які вирізняються серед інших завдяки походженню або які прославились будь-якими іншими рисами». На них повністю переноситься право народу або держави, і «право, яке раніше належало народові, починає належати раді кращих»31.
Т.Гоббс вважав, що аристократія тим краща, коли вона ближча до монархії, і тим гірша, коли більше від неї віддалена. Водночас він був непослідовний у своїх поглядах, бо писав, що «... природа створила людей рівними за їх фізичними і розумовими здібностями». Загалом же він твердив, що більшість народу не може засвоїти філософські істини, тому потребує, щоб ним правили кращі. За його життя в Англії відбулася революція, яка закінчилася великим компромісом між буржуазією, що пожертвувала народом, який дав їй перемогу над королем, та королівською владою, яка пожертвувала старим дворянством на користь буржуазії. У наслідку утворилася монархічна держава з буржуазним змістом, еліта влади кардинально оновилася, обуржуазилася і, повна нових сил, вирушила на завоювання світу.
Через сто років, у середині XVIII ст., ПІ. Монтеск'є у праці «Про дух законів» зазначав, що принципом аристократії є доброчесність плюс поміркованість. В ідеалі дворянство є
30 Гоббс Томас. Избранньїе призведения: В 2-х т. - М , 1964 -Т. 1.- С. 354. 11 Там само. - С. 357.
необхідним для монархії, бо в «монархії, де немає дворянства, монарх стає деспотом», - писав він32. Правда, у самій Франції склалася своєрідна ситуація, родова аристократія була відсунута від влади, правила нова грошова знать, тому королі неодноразово змушували дворянство мантії підтверджувати право на привілеї. Так, А. Токвіль вказував, що спочатку Людовік XIV знищив усі дворянські титули, отримані за останні 92 роки, у т. ч. й ті, які надав сам. Зберегти їх можна було, тільки виплативши грошовий викуп, оскільки, за королівським едиктом, «усі ці титули отримані хитрістю»33. Пізніше, через 80 років, Людовік XV повторив цей захід. Отже, від старого дворянства — спадкоємців французького рицарства — мало що залишилося. Дворянство періоду абсолютизму було службове, грошовите, яке дбало насамперед про прибутки, податкові пільги. Тому воно втратило колишній авторитет, стало ненависне народові, потрапило в ізоляцію як від мас, так і від залишків старої аристократії. Правда, як твердив А. Токвіль, кращі представники старого дворянства в нотатках, поданих королю напередодні революції, сформулювали цілу систему демократичних вимог, зокрема звільнення селян від кріпацтва, надання громадянських прав і свобод, знищення Бастілії як символу абсолютизму34. У сфері державної політики дворянство поставило вимогу розподілу влади. Закони мав би затверджувати державний сейм і король, податки — лише сейм. Була поставлена вимога замінити суддів, виконавча влада мала належати королю, але в певних межах35. Тобто напередодні революції частина дворянства задекларувала свою готовність до соціально-економічних і політичних реформ.
Так само, до речі, дещо пізніше висловлювався і Г.Ф.Гегель, який, розглядаючи питання про організацію політичної влади у феодальній Європі та в часи становлення буржуазного суспільства, вказав на значну роль дворянства. «Брати участь в управлінні може кожен, хто володіє потрібними для того знаннями, досвідом і моральною волею», — писав він. Звичайно, що серед них не могли бути хлібороби, міщанство, а лише «знаючі, кращі»36. Узагалі, опрацьовуючи певну «філософію
32 Монтескье Шарль. Избранньїе произведения. — М., 1955. -С. 176.
33 Токвиль Алексис. Старий порядок и революция. — СПб., 1861. — С 106.
34 Там само. - С. 283-286. 33 Там само. - С. 293-295,
35 Гегель Георг. Лекдии по философи иистории. — СПб., 1993. — С. 455.
нерівності»37, Г.Ф.Гегель підкреслював, що «... разом із державою настає нерівність, неоднаковість влади тих, що правлять, та осіб, якими управляють, неоднаковість керівних осіб, адміністративних установ, керівних органів тощо»38.
XIX ст. — це час кардинальних змін, прихід мас у велику політику, а водночас і спроба захистити старі рицарські чесноти й підготувати ґрунт для формулювання концепцій елітаризму. Так, Ф.Ніцше у праці «По той бік добра і зла», виходячи з позицій елітаризму, пророче задекларував майбутній розпад європейської духовної культури: тут і «повстання мас», і початок царювання посередностей, панування загального егалітаризму, бачення XX ст. як часу боротьби за владарювання над світом, виведення нової людської породи — «раси панів» замість віджилої старої еліти. Ф.Ніцше проповідував також політичну перевагу Росії, появу планетарного, глобального мислення, загальну демократизацію Європи як стимул до появи тиранів. Він передбачав початок загального нігілізму і появу «прийдешнього Хама». Ця книжка кинула виклик ученому світові і європейській демократії, адже Ф.Ніцше звинуватив демократію у початку урядування сірих посередностей, переважання стадних інстинктів покори, що передаються «у спадок дуже успішно і на шкоду мистецтву владарювання». Демократам він заявив, що «стадна людина в Європі набуває такого вигляду, ніби вона — єдина дозволена порода людей». Мовляв, за твердженням демократів, замінити еліту, вождів здатна «сукупність мудрих стадних людей: такого походження, наприклад, усі представницькі установи». Врятувати від демократії можуть лише «... ми... люди іншої віри... які бачимо в демократичному русі не тільки форму занепаду здрібнення людини, а загальне виродження людини, включно аж до «людини майбутнього», в якій тупомудрі і пустоголові соціалісти вбачають свій ідеал...» Тому, вважав Ф.Ніцше, майбутнє Європи не в демократії з її парламентами та іншими демократичними інститутами, а за невеликим прошарком сильних, незалежних (бо «незалежність... — це привілей сильних») людей, владою обраних. Усе ж решта — це правління натовпу, мас, а там, «де натовп їсть і п'є, навіть, де він поклоняється, там, звичайно, смердить»39.
37 Кузнецов В. Н. Немецкая классическая философия второй половини XVIII - начала XIX века. - М., 1989. - С. 361.
38 Гегель Георг. Знциклопедия философских наук — М 1977 — Т. 3. -С. 352.
39 Ницше Фридрих. Сочинения: В 2-х т. - М 1990 - Т 2 - С. 266.
Не претендуючи на вичерпне пояснення позицій Ф.Ніцше, повторимо, що середньовічне суспільство було суворо ієрархізо-ване, мобільність між суспільними групами була низька, тому місце особи визначалося раз і назавжди різними «рангами», «чинами», «званнями», пзичому ця драбина ієрархій довго зберігалася в Англії, ще довше у Франції і значно довше в Німеччині40, де гонористість і пихатість були притаманні прус-ському дворянству майже впродовж усього XIX ст. Тому Ф.Ніцше як син свого (і не лише свого) часу і представник німецького дворянства, мимоволі гостро реагував на занепад дворянської еліти, серед я:<ої було багато індивідів освічених, високоморальних та шляхетних не тільки за походженням. Стикаючись у повсякденному житті з новими людьми з низів, часто малограмотними, вульгарними, але політично активними, дворянство, особливо його інтелектуальна частина, якщо не могло відгородитися відних, то часто ставилося з погордою. Звідси й самотність Заратустри, який іде в гори, де чисті води, повітря і небо. Запізнілий бунт інтелектуальної дворянської еліти наприкінці XIX ст. - це й свідчення неспроможності пристосуватися до нових умов, і несприйняття майбутнього приходу мас у велику політику.