Політичні еліти і лідери

2.1. З історії формування політичної еліти в Україні в ХІ-ХІХ ст.

Процес формування політичної еліти в Україні складний і дискусійний, він потребує окремого дослідження. Можна твердити, що кожна історична доба мала свою еліту, а тому важко, а може, й неможливо простежити історичну спадковість української еліти з давнини до наших днів. Тим паче, що через втрату державності спостерігається відсутність існування її упродовж значного часу.

Можна припустити, що вона розвивалася певними замкнутими циклами, які пов'язуються досить умовно з історичними етапами національної державності. Отже, першим можна означити період Київської і Галицько-Волинської держав. XVII — XVIII ст. - другий історичний етап існування національної еліти. З кінця XIX ст. розпочався третій етап, брутально перерваний «першою у світі державою робітників і селян»1.

Загалом елітотворчі процеси, з одного боку, відбувалися аналогічно до західноєвропейських зразків. Однак запізнення соціально-державницького процесу дещо гальмувало й еліто-творення. З іншого боку, процеси елітотворення певною мірою нероздільні. Перший цикл для еліти розтягнувся до XV — XVI ст., коли йшли асиміляція, розчинення еліти, її адаптація у межах Великого князівства Литовського та Польщі, і це не дає змоги чітко розмежувати ці цикли. Так, Київська держава протягом X —XIII ст. не знала абсолютної влади, навіть її ідеї, а запозичення з Візантії зводились не до сприймання доктрин як таких, а лише елементів православної концепції влади, що

1 Про це також див.: Скуратівський В. Історична ритміка українських еліт// Політична думка. — 1994. — К°3.

не суперечило місцевим умовам колективного владарювання2. Оскільки політична еліта творилася насамперед навколо одновладдя, то відсутність такого типу влади в Київській державі не сприяла швидкому елітотворенню. Навіть при повному запереченні варязької концепції походження правлячої еліти можна констатувати сповільнений розвиток родоплемінної влади, що спричинився до певного закостеніння влади, яка мала місцевий військово-общинний характер. Це ж, своєю чергою, підтримувало егалітаристський менталітет, що підсилювався існуванням специфічного військово-демократичного інституту — віча (яке віддалено нагадувало афінську агору). Це не стимулювало елітотворення, сповільнювало його3, стримувало появу яскравих особистостей, формування ініціативної меншості. Однак такі процеси відбувалися і в Східній Європі. Н. Полонська-Василенко зазначала, що «верхівку вільних людей складали члени княжої дружини — так звані «княжі мужі», еліта, що виступала як дорадники, співучасники всієї діяльности князя»4. З них обирали князя, воєвод, урядовців. У XI ст. «княжі мужі» об'єдналися з земською верхівкою боярства, і поступово навколо князя утворилися династії бояр. Так, наприклад, усталилася династія родини Свенельда-Добрині-Вишати, що мала сім поколінь. Саме слово «бояри» походило від давньо-тюркського - знатна людина.

На ті часи вищі верстви ще не були ізольовані, їх членами могли стати за певні заслуги навіть смерди (вільні селяни). У боярській Галичині, де боярські династії були більш-менш сталим явищем, допускався перехід «знизу» (від «племені смердів», «попівських онуків») «догори». Незважаючи на таку свободу, «княжі мужі» починають користатися певними пільгами. Документи тих часів свідчать, що за вбивство «княжого мужа» треба було вже платити подвійну «віру» - викуп за голову вбитого, порівнюючи з таким самим вчинком супроти земського боярина5. Незабаром привілейоване становище боярства було закріплене у праві. Так, вказувалось, що за відсутності синів боярин міг передавати майно дочкам, князь не брав собі виморочного майна після смерті бояр і боярських слуг, які

2 Толочко А. П. Князь в Древней Руси: вдасть, собственность, идеология. - К., 1992. - С. 75-76.
3 Докладніше див.: Коструба Теофіл. Нарис історії України. — Торонто, 1961. - С. 218-219.
4 Полонська-Василенко Наталія. Історія України: В 2-х т. - К., 1992. — Т. І. - С. 220.
5 Грушевский М. С. Очерк истории украинского народа. - К., 1990. -С. 84.

не мали синів. Решта прав у земських бояр була в той час така сама, як і в урядових міщан і вільних селян6. Якихось особливих ідей, що виправдовували б тогочасний поділ суспільства в Київській державі на обрану меншість і маси, не було.

Падіння Київської, а відтак і Галицько-Волинської держав погіршило становище української еліти. У рамках Великого князівства Литовсько-Руського осередком української еліти були насамперед Волинь. Тут осіли відомі магнатські роди Острозьких, Заславських, Четвертинських, Корецьких та ін. Загалом політична, соціальна піраміда виглядала так: на вершині були великі князі — нащадки колишніх удільних династій — Рюриковичів і Гедиміновичів, нижче — пани (еквівалент лат. барони), ще нижче — бояри-опричники (поземельні васали князів), еквівалент тих, кого на Заході називали nobiles.

Давньоруських бояр у XV ст. сприймали у двох значеннях: традиційному руському як верхівку, що наближена до владаря, і як професійних воїнів. Наприкінці XV ст. утвердилося нове поняття для означення родовитого боярства — «бояри-шлях-та», що уточнювало і звужувало рамки еліти, доповнюючи професійне значення («боярин») предикатом «шляхта», яке засвідчувало т. зв. «уродженість». («Шляхта»— відповідник, пов'язаний з нім. Geschlecht — рід, покоління, походження, у пол. мові szlachtic, що означало людину відомого походження). Таке поняття «бояри-шляхта» або «рицарство-шляхта» (рицар — професійний воїн, тобто боярин) було зафіксоване в «руській» мові вже з кінця XIV — початку XV ст. і вживалося у Першому Литовському Статуті 1529 р.7. Водночас цей Статут (особливо третій розділ) забезпечив правовий захист тодішньої еліти, ЇЇ широких прав, визначив пільги, уперше впровадив поняття шляхетської честі, детально регламентував загальні принципи підсудності шляхти великокнязівським намісникам на місцях, порядок здійснення правосуддя над шляхтою, підніс шляхетську присягу як самодостатній юридичний доказ у судовому спорі тощо. Однак він зберіг різницю між магнатами і рядовою шляхтою — перші й далі служили у війську під власними прапорами й з власним військом, не підлягали юрисдикції місцевих судів, належали до Ради панів, що до 1569 р. залишалася панівною політичною й економічною інституцією. Другий Литовський Статут 1566 р. зрівняв шляхту з магнатами, підтвердив завойовані шляхтою права на виборні

6 Грушевский М.С. Очерк истории украинского народа. С. 85.
7 Грушевський М.С. Історія України-Руси. — К., 1994. — Т. 5. — С 55-58.

повітові сеймики, зрівняв її з магнатами перед судами, звільнив від сплати мита, закріпив права на землеволодіння, підтвердив залежність політичних прав шляхти від осілості, тобто землеволодіння, у межах конкретного повіту. Тому було впроваджено поняття «поштивого шляхетства», на противагу безземельній або неосілій шляхті, що називалася «голотою». Важливим було й те, що Статут гарантував не надавати «людем простим» пільг перед шляхтою, не надавати їм шляхетських прав, окрім як особливої ласки. Дещо пізніше, 1578 p., шляхетство могло бути надане лише за згодою сейму або за клопотанням гетьмана за мужність під час військових дій. Водночас у Статуті зазначено, що шляхтичі, які оселилися у містах і починали займатися торгівлею чи ремеслом — «локтем мерили» чи «руками робили», позбавлялись шляхетських прав. Водночас із Статуту (очевидно, свідомо) вилучали слово «боярин»8.

Дещо інше становище було в Галичині, де поряд з королівськими привілеями у 30-ті роки XV ст. галицьке боярство було урівняне з польською шляхтою. На становище боярства сприятливо вплинули Нешавський привілей 1454 p., що став вихідним пунктом відомої польської «шляхетської демократії», та ухвала Радомського сейму 1505 p., в якій були закладені основи політичного парламентаризму, висловлені у формулі «Nihil novi» (Нічого нового), за якою уряд не міг видати ніяких загальнодержавних постанов без згоди сейму8. Негативним аспектом цих актів стали асиміляційні процеси, які призвели до того, що вже в XVI ст. у Галичині не залишилося боярських родів, котрі б дотримувалися українських традицій, вони з того часу залишаються у дрібної шляхти.

Що ж до поповнення еліти, то було встановлено термін давності в користуванні шляхетними правами. Так, у першій половині XVI ст. таким порогом встановлювалося правління короля Казімежа (помер 1492 p.), пізніше військовий реєстр 1528 р. став доказом належності до військового стану. У середині XVI ст. внаслідок ревізії державних земель і прав на володіння землею було уточнено склад шляхти10. Що ж до символіки шляхетності, то, з одного боку, в українсько-білоруської шляхти були власні гербові традиції (печаткові знаки), з іншого, згідно з рішенням сейму 1563 p., було визнано необов'язковим мати герб кожному шляхтичеві. Загалом в останній третині XVI ст. українська шляхта домоглася легіти-

8 Грушевський М.С. Історія України-Руси. — Т. 5. — С. 59.
9 Яковенко Н.М. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст. (Волинь і Центральна Україна). - К., 1993. - С. 52.
10 Грушевский М.С. Очерк истории... С. 127-128.

мізації свого існування, що забезпечувало їй не лише участь у політичному житті, а й особливе становище в тогочасному суспільстві. Шляхтич за своїм статутом був, безперечно, вищим, ніж міщанин чи селянин, бо його слово прирівнювалось до юридичного доказу, за завдану йому шкоду карали суворіше, порівняно з вчинками проти інших жителів держави, він користувався правом суду і необмеженого панування над своїми підданими та їхнім майном, сам при тому зберігав особисту незалежність, а його посілість не могла бути передана нікому в підпорядкування. Він підлягав лише юрисдикції шляхетських судів, мав власний герб або печатку, право брати участь у повітових сеймиках як депутат, бути обраним суддею і займати всяку державну посаду, мав податкові пільги, не міг бути ув'язненим або покараним без суду, не відповідав за злочини, скоєні родичами, мав право вільного виїзду і в'їзду до держави.

Люблінська та Брестська унії прискорили процеси асиміляції української шляхти, яка супроводжувалась великою концентрацією земель у великі маєткі, супроти яких навіть король і сейм не мали ні авторитету, ні влади. Із середини XV ст. в Україні утверджується така структура панівної еліти: князі-пани (магнати) — зем'яни-шляхта — шляхта-голота — панцирні бояри".

Ця структура була панівною до середини XVII ст. і поширена на Волині та в Центральній Україні. Князі займали особливе становище вищої привілейованої касти, до якої не давали доступу ні багатство, ні вплив, ні високі посади, бо князем треба було народитися. Дослідники налічують понад 50 князівських родів, що мали за період з кінця XIV до середини XVII ст. близько 560 осіб чоловічої статі. Дослідник Ю.Вольф налічував ще понад 250 руських і литовських шляхетських родин, які також намагалися довести своє князівство.

Князі займали особливе місце в ієрархії української еліти, бо вони ніколи не розчинялися у боярсько-шляхетській масі, оскільки були відділені від неї своїм походженням, що набрало ірраціонального характеру, і саме в них українські мислителі (З.Копистенський, І.Борецький, С.Косов та ін.) вбачали спадкоємців княжих родів Київської держави. Слід мати на увазі й те, що в середньовічній свідомості й політичній культурі політична влада, легітимне панування ототожнювалось не так з державою, як із політичним лідером. Такими лідерами були князі, які символізували ідею незалежності, національну ідею; їх суспільно-політичне, а навіть і приватне життя набувало

11 Яковенко Н.М. Українська шляхта... — С. 70 — 71.

вищого змісту, доцільності й призначення. Тому інститут князівства став дещо містичним. Водночас, незважаючи на те, що в той час князі були насамперед воїнами, державними мужами, низька мобільність серед цієї касти призвела до поступового згасання княжих родів. Як одну з важливих причин, Н.Яковенко називає комплекс наслідків перехресних шлюбів і родинні спадкові хвороби12. Після Люблінської унії князівські роди майже не брали великої участі в загальнодержавному політичному житті Речі Посполитої. Більшість своєї енергії вони спрямовували на утворення власних держав-уділів, де правили як незалежні суб'єкти влади. Збіднілі нащадки князівських родів усе більше переходили на становище князів-слуг, займаючи посади підстарост, підвоєвод, сотників у князів-магнатів Заславських, Збаразьких, Вишневецьких і т.д.

Дальшим прошарком еліти були пани. Вперше в українській актовій мові цей титул зустрічається ще у грамотах галицького князя Льва І Даниловича (друга пол. XIII ст.). Етимологія слова «пан» сягає чеської практики, де цим титулом називали вищих світських і церковних феодалів. Пізніше він поширився на менших феодалів й на звертання пошани до всіх поважних людей, окрім простолюдинів. Поступово цей титул перейшов із Чехії до Галичини. (Поширена думка ж щодо польського походження менш ймовірна, оскільки в ті часи, до XVI ст., польська влада користувалась латинським титулуванням)12. Титул «пан» із середини XV ст. став широковживаним у Великому князівстві Литовському. Так титулували не лише найвизначніших феодалів, а й бояр-васалів та придворних: спочатку волинських князів, а потім і по всій Литві й Білорусі. І все ж, за військовим переписом 1528 р. і ревізії 1545 p., із* згаданих 217 волинських зем'янських родів цим титулом користувалося понад чверть. Серед боярства Київщини і Брацла-вщнни (ревізії 1545—1552 pp.) згадується 448 родин бояр-шляхти, серед них панський титул отримали 105 родин, тобто трохи менше чверті. На ті часи критерієм такого титулування були давність роду і отчинний характер землеволодіння, що випливав із цієї давності. Слушною є думка Н.Яковенко про те, що така кількість панів і бояр-шляхти на цих землях означала, J що майже до Хмельниччини тут не було переваги польської шляхти, а це розвіювало міф про т. зв. «здобич польського плуга». Визнаючи певний вплив тюркського елементу у складі феодалів київсько-брацлавських (оскільки Вітовт роздавав

12 Яковенко Н.М. Українська шляхта... — С. 97. Там само. - С. 122-123.

землі вихідцям із Золотої Орди за умов виконання військової служби, особливо на Черкащині), ствердимо, що тюркський елемент ніколи не переважав, тому окремі російські історики не мали ніяких підстав називати українську шляхту виходцями із «племени шатающихся черкес». Цей елемент кількісно ніколи не сягав навіть третини загальної кількості шляхти. Напередодні Люблінської унії титул «пан» став приналежністю кожного шляхтича, а рішення унії (1569) та королівський привілей зрівняли шляхту Волині, Київщини і Східного Поділля з польською шляхтою «в справі рушення на війну» та звільнення від замкової, мостової та інших повинностей, замінивши їх податком грішми, який стосувався усієї польської шляхти. Характерним для українського панства було також те, що воно не мало багато великих панів, т. зв. панів радних і панів хоругових (лише 4 родини із понад 50 членів ради великого князя), що пояснювалося силою і впливом українських княжих родів, які просто економічно витісняли інших. Лише пізніше, з виродженням князів, ситуація змінилася.

Третім прошарком еліти були зем'яни-шляхта, найчисленніша елітна група. Поділялася вона на нижчу й вищу, критерієм поділу були юрисдикція, тобто судове й службове підпорядкування шляхтича, обсяг прав на землю. Тому вищу зем'янську шляхту називали господарською шляхтою. Вона мала повне й необмежене право розпоряджатися своїми маєтками, які були їх приватною власністю. Ця шляхта була абсолютною більшістю шляхетської еліти напередодні Хмельниччини. На Київщині вона становила понад 76 % від загальної кількості землевласників (правда, вони мали лише 11 % поземельного фонду), на Волині — відповідно 71 % (6 %) і на Брацлавщині — 64 % (лише З %)14. Це була дрібноземельна шляхта, яка поволі зубожіла, бо подорожчало озброєння, на яке треба було знаходити все нові кошти, тому земля йшла в заставу, на продаж, а також у зв'язку з природним приростом — кількісним збільшенням самої шляхти і роздрібненням маєтків. У тодішні часи виникає дрібна шляхта, яка через бідність змушена була сама обробляти свої невеликі наділи, тому й була прозвана ходачковою (від пол. — chodak). Саме ця шляхта активно поповнювалася завдяки припливу білорусів, татар, молдаван, угорців, німців, поляків. Критерієм шляхетності тут був не маєток, а показник особистої мужності й сили, бо на цю шляхту покладався обов'язок боротьби зі Степом. Причому якщо верхні верстви шляхти-панства поступово полонізувалися, то зем'яни-шляхта

13 Яковенко Н.М. Українська шляхта... — С. 228.

навпаки — виступали як елемент, що українізував чужинців. Найнижчою верствою шляхти були залежні зем'яни, чиї невеликі маєтки не були їх повною спадковою власністю. Вони були пов'язані зі службою у війську на королівщині і службою у вищої шляхти. Зем'яни користувалися пільгами особистого шляхетства, але це була шляхта, яка після втрати землі ставала шляхтою-голотою, котра не мала нічого, крім шаблі, сили й доброго коня. Основним заняттям ЇЇ була служба в королівських замках та при маєтках і замках князів та панів, і, як результат, подвійне становище: з одного боку — близкість до простого люду (селян, міщан), а з іншого — обов'язок честі, вірної служби своєму сюзерену. Близькість цієї шляхти до народу особливо проявлялась у прикордонній смузі, де постійна небезпека потребувала професійної солідарності в боротьбі зі спільними ворогами.

Шляхтич одночасно був васалом, головним його обов'язком і навіть ознакою шляхетності з давніх-давен була вірність своєму сюзерену. Тому, наприклад, князівська васальна шляхта Волині майже без винятку зберегла свою вірність князям і не підтримала козацтво під час Визвольної війни. Там же, де шляхта зем'янська служила королю через посередництво королівського адміністративного апарату, перехід шляхти-зем'ян на бік козацтва означав, що шляхта використовувала легітимне право своєї непокори сюзе-рену-королю, який не виконав обіцянок про опіку своїх підданих-васалів і тим створив їм можливість реалізувати «права опору», старовинного звичаєвого права захисту власних інтересів. Це не безчестило шляхтича, а вводило його вчинок у легітимне русло. Щодо загальної чисельності шляхетської еліти тогочасної України, то в XIV ст. вона орієнтовно налічувала 38 — 40 тис. осіб, що становило не менше 2,3 — 2,5% загальної кількості населення15. Це свідчило про наближену кількість до середньоєвропейського рівня того часу (за винятком Речі Посполитої, де вона була вища — приблизно до 7,5%). Від поступової загибелі цю найчисленнішу верству шляхти врятувало козацтво, яке на той час було проміжним станом між шляхтою і селянством. Як і шляхтичі, козаки служили у війську, були звільнені королем від кріпацтва та панщини. Однак, на відміну від шляхти, вони не мали кріпаків16.

Панцирні бояри — це військові слуги, які були передані у власність не князів, а панів. З кінця XVI ст. вони зближуються із путними слугами (напівтягле поселення) і усіх разом іх починають називати боярами.

13 Яковенко Н. М. Українська шляхта... С. 265.
14 Полонська-Василенко Наталія. Історія України. — Т. 1. — С. 460-461.

Козацька старшина намагалася здобути рівні зі шляхтою права, тому козацтво брало активну участь у військових діях Польщі, що призвело до зростання її політичної, соціальної ролі в політичному житті держави. З початком XVII ст. козаки жили під виборною старшиною, ігноруючи польську владу: «Самі собі права встановлюють... у державі другу державу заводять»17. Реформи гетьмана П.Конашевича-Са-гайдачного (шляхтича за походженням) перетворили козацтво в окремий стан та поєднали козацьку політику з прагненнями української інтелігенції. У процесі відновлення української державності Б.Хмельницький вжив ряд засобів для перетворення козацької старшини в державно-адміністративну політичну еліту українського суспільства, однак його смерть загальмувала масове вростання військової козацької еліти у шляхетський стан. Цьому також заважала панівна ментальність військової демократії, що була особливо характерна для козаччини.

Як зазначав І.Крип'якевич, кожен міг увійти до Запорізького Війська і користуватися козацькими правами, між різними соціальними групами не було чіткихмеж. Однак новий соціальний лад не утримався довго, заможні верстви, що з початком повстання відійшли назад, з часом знову набули колишньої сили й почали домагатися для себе давніх привілеїв. На Наддніпрянщині залишилася значна частина шляхти, що пристала до запорожців, намагаючись зберегти власні привілеї. Своєю чергою козацька старшина теж шукала собі шляхи до підвищення рівня власного панування. Б.Хмельницький спочатку намагався не допустити надмірного розростання нового панства, однак пізніше він та його наступники пішли назустріч таким прагненням. Цьому сприяв і московський уряд, що намагався наблизити Україну до московського аристократичного устрою18.

Формування нової адміністрації за Б.Хмельницького спричинилося до появи цілої верстви, що виконувала різні управлінські функції. Ця верхівка отримала нові назви — «заслужених», «старовинних», «зачних» (значних) чи «значкових». Згодом ця виборна старшина перетворилася на вищу верству. У гетьманських універсалах тих часів вказувалось, що вони беруть таго чи іншого «зачного товариша» «під свій бунчук», що означало перехід останнього під юрисдикцію тільки самого гетьмана та його суду.

15 Крип'якевич І. П. Історія України. — Львів, 1990. — С. 163. 18 Там само. - С. 238.

Подальший крок у формуванні національної політичної еліти ще раз зробив гетьман І.Мазепа, який для реалізації своїх стратегічних планів спробував сформувати віддану йому козацьку старшину. Такі заходи гетьмана, на думку історика В.Антоновича, були помилкою, бо І.Мазепа «цілком не зважав на демократичні ідеали народної маси, не дбав про прихильність її, а силкувався привабити до себе старшину, щоб утворити міцний привілейований стан». Далі В.Антонович писав, що І.Мазепа поставив собі за мету утворити в Україні «численну заможну аристократію»19. Насамперед частина козацтва дістала назву «бунчукових товаришів». Крім них, були ще «зачні полкові товариші», яких приймали під «полковий стяг», значок; вони дістали назву «значкового товариства» й перейшли під юрисдикцію полковників. Проміжним між ними було «військове товариство», члени якого були підпорядковані військовій канцелярії20.

Усі вони виконували різні доручення, а за службу отримували землі з обов'язковою працею на них селян. Привілеєм знатного товариства була участь у реалізації влади у процесі старшинських з'їздів, рад, вони мали упривілейовану підсудність, право володіти населеними маєтностями, їх забезпечували різними посадами. В їх руках опинялися значні земельні маєтки, почасти через затвердження гетьманами давніх володінь, почасти через надання маєтків за різні послуги. Окрім того, старшина скуповувала і захоплювала в козаків та посполитих їхні землі. Внаслідок того формується нова українська еліта, насамперед землевласницька, серед якої вирізнялися своїми багатствами Кочу беї, Апостоли, Скоропадські. Дещо пізніше, у" 30-х роках XVIII ст., уже 52 % землі в Гетьманщині було в руках великих власників. Нова аристократія «набула вирішального впливу на владу — старшинська влада була її органом, а вся адміністрація і суддівство підлягали також їй. Нова шляхта охоче посилалася на традиції давньої шляхти і свої претензії спирала на давнє право, наприклад, Литовський Статут»21.

Обмеження і поступова ліквідація автономії України в рамках Російської імперії супроводжувалась перетворенням української старшини у «шляхетне російське дворянство». 1781 р. в Москві було прийнято рішення, що значкові товариші належать до шляхетного стану, через чотири роки Катерина II

19 Антонович Володимир. Про козацькі часи на Україні. — К., 1991. — С. 155.
20 Крип'якевич І. П. Історія України... С. 239.
21 Там само. С. 239.

поширила права російського дворянства на Україну, що було наслідком повного включення України до складу імперії. Однак претендентам на дворянство слід було обгрунтувати свої права. Це можна було зробити, доводячи своє походження або від справжньої шляхти польських часів, або від вихідців-дворян з інших країн, або слід було довести, що ще в Польщі за претендентом визнавали шляхетство, або виставити 12 свідків «благородного способу життя». Вирішувати мала остання важлива інстанція — департамент геральдики сенату22.

На цьому грунті виник цілий рух, що спирався на історичні традиції та історично-правові докази. Це викликало особливий інтерес до історії козацької України. Як зазначав історик українського дворянства Д.Міллер, «з-посеред дворянства висуваються постаті Чепи, Чарниша, В.Полетики, Милорадо-вича, Калинського, Марковича, які є добрі патріоти і завзяті оборонці дворянських інтересів. Усе це люди, які виховали свій патріотизм на вивченні історії України, які збирали літописи й ріжні документи з історії краю. На свої заняття дворянським питанням вони дивляться як на подвиг, розпочатий задля слави батьківщини»23.

Довголітня боротьба за визнання прав на дворянство завершилась орієнтовно в середині 30-х років, коли воно було надане бунчуковим та військовим товаришам, значковим же товаришам дворянські права не були надані. Однак це не врятувало українську шляхту від проведення у 40-х роках ревізії права на дворянство, під час якої було позбавлено дворянських прав близько 64 тис. осіб. Боротьба за визнання прав на дворянство значно пожвавила інтерес до української історії, піднесла рівень національної свідомості та привернула увагу до представників національної еліти.

Саме українське дворянство в першій чверті XIX ст. стає представником і носієм національного духовного відродження. Це пояснювалось тим, що народні маси були закріпачені, згідно з указом Катерини II державна служба стала привілеєм шляхти. Українська еліта, що пішла на службу до царя, значною мірою була налаштована опозиційно, вона була неза-доволена політикою невизнання її шляхетських прав, а також «порушенням прав України», великими податками, поганим суддівством тощо.

Поставимо тепер запитання: чи відображено в тогочасній суспільно-політичній думці процес формування і розвитку

22 Полонська-Василенко Наталія. Історія України... — Т. 2. — С. 268.
23 Цит. за: Дорошенко Дмитро. Нарис історії України. — К., 1991. — Т. 2. - С. 271.

української еліти, її місце й роль у політичному житті феодальної державності? Можемо твердити, що дуже слабо. Найвиразніше це проявилося у численних проповідях колишнього викладача Києво-Могилянської академії, митрополита та президента Священного Синоду С.Яворського. Окреслюючи своєрідну піраміду влади в тогочасному суспільстві, він створив образ суворо ієрархізованого суспільства, визначив функції та обов'язки кожної з чотирьох суспільних верств. Най-численнішу — четверту верству, що складалася з селян, міщан, торгових людей, С.Яворський закликав і навіть зобов'язував, «до смирення та послуху владі». їх обов'язок — терпляче працювати, зносити своє безправ'я та визиск і не ремствувати. Найбільш шляхетною, на його думку, була перша верства — аристократія, царські радники, що разом із другою верствою — генералітетом та вищим офіцерським корпусом «на спільну користь працюють». Не менш «достойним слави і почесті є чин військовий...»24. Ставши вищим церковно-адміністративним чином в імперії, С.Яворський виправдовував станову нерівність, розмежував суспільство на правлячу меншість та більшість, якою правлять, яка мусить терпляче зносити своє становище. Першу спробу теоретично обґрунтувати природне призначення людини до того чи іншого виду діяльності, а отже, і до певної суспільно-політичної нерівності, зробив також Г.Сковорода. Він висловив думку про природну нерівність людей, твердячи: «Що дурніше, ніж рівна рівність, яку дурні надаремно намагаються запровадити у світі?»25. Він сформулював концепцію «сродности» — ідею про залежність долі людини від відповідності її природним нахилам. «Хто колісцем, хто ключиком у годинни-, ку має бути, залежить від природи», — писав він. Черепасі «сродно плазувати», орлові — літати. Кожен є на своєму місці і виконує те, для чого створений. Як черепаху не навчиш літати, так і «наївного мужика — керувати державою». Можуть бути переходи з нижчих верств до вищих, вважав Г.Сковорода, але лише тоді, коли це робиться по «сродності». Тому суспільство, на його думку, — це «сто сродностей, сто звань». Кожен повинен пізнати свою натуру — чого ж вона шукає? Пізнати, а тоді йти за нею, інакше людині важко самореалізуватись, досягти повної досконалості26. Однак хто зна, чи можна погодитися з твердженням, що Сковорода висунув «теорію кастового устрою суспільства». Адже кастовий устрій передбачає перманентну

24 Цит. за: Захара Ігор. Стефан Яворський. — Львів, 1991. — С. 70-80.
25 Сковорода Григорій. Пізнай в собі людину. — Львів, 1995. — С. 324.
26 Там само. - С. 314.

спадковість у твердих рамках: син брахмана — брахман, його син — теж брахман і т. д. Син же політика не обов' язково мусить бути політиком, а тим паче його внук. Тому приписувати Г.Сковороді апологетизацію спадковості тих чи інших занять, на нашу думку, неправильно.

Він поділяв людей за природними даними — це так, але в нього немає думки про вибраний постійний прошарок людей, який покликаний панувати, владарювати. Кожен народжується з певними нахилами від природи, від Бога. Річ полягає у тому, щоб відчути оці нахили, оцю Божу іскру і спрямувати свою діяльність на їх реалізацію. Г.Сковорода слушно твердив, що в певних людей є задатки до панування і що вони можуть стати владарями. Однак це не означало, що такі люди мають творити суспільну верству, котра, як це свідчить історичний досвід, ставши кастою, набуває консервативного характеру і гальмує політичні процеси.

Криза феодальної системи в Росії, що закінчилася поразкою у Кримській війні, була водночас і кризою російського дворянства, яке здебільшого вірно служило й захищало царат. Українська політична еліта в образі шляхти значною мірою зросійщилась у XIX ст. і, за незначним винятком, перестала (або не змогла) служити національним інтересам, а тому поволі займала конформістські позиції й потроху вироджувалась. Дуже малий її прошарок брав участь у декабристському русі, у масонстві (В.Лукашевич із товариством «З'єднаних слов'ян»). Замість феодальної дворянської еліти в Україні почала формуватись культурно-освітня, яка підхопила прапори політичної національно-визвольної боротьби. У Кирило-Мефодієвському товаристві не було представників національної аристократії, його членами були письменники, учені, діти середніх або дрібних поміщиків, урядовці, тобто представники нової верстви суспільства — інтелігенції. Склад членів Товариства позначився і на його програмних цілях. Суспільство мало бути перебудоване на засадах християнства, мали бути ліквідовані кріпацтво, стани, і «не залишиться... ні царя, ні царевича, ні князя, ні графа, ні герцога... ні пана, ні боярина, ні холопа...».

З ідеологією народництва в Україні і в Росії найпоширенішими стали ідеї егалітаризму, що відсунуло, принаймні на певний час, розв'язання проблеми елітаризму. Це не означало, що народники не відчували необхідності існування національного проводу, власної еліти, однак ці настрої не були панівними в суспільстві. Скасування кріпацтва завдало удару економічній основі дворянства, оскільки позбавило його дешевих робочих рук. Отримані гроші за викуп земель (понад 2 млрд. крб.) дворянство витратило
не зовсім раціонально. Однак варто врахувати іі моральний аспект цього акту, який ступив крок до загального егалітаризму. За переписом 1897 р. у Росії було 1млн. 221тис. спадкових дворян та 681 тис. особистих. Окрім дворянства, наприкінці XIX ст. до політичної еліти все активніше входить і російська буржуазія, яка, згідно з переписом, налічувала 1,5 мли. осіб. Порівняно з ним інтелектуальна еліта кількісно програвала — людей, що займалися розумовою працею, було всього 290 тис. (мали вищу й середню освіту).

Зрозуміло, що значну частину з них становили дворяни й буржуазія. Дворянсько-буржуазна еліта в тогочасній Росії становила дещо більше 2 відсоток населення імперії. Відомо, що 1905 р. в Україні було 32500 дворянських маєтків, з них 2835 великих (понад тисячу десятин), у т. ч. старих родовитих дворян — Браницьких, Бобринських, Кочубеїв, Ханенків. Поряд з ними були й нові землевласники — аристократи Терлецькі, Харитоненки, Семиренки та ін.27. Доречним у цьому зв'язку є відомий постулат Т.Карлейля: «Закон Природи... немає справжньої Аристократії, окрім Земельної»28.

Проблемами тогочасної дворянської еліти займалися О. Рома-нович-Славатинський та М. Яблочков29. їхні праці були історико-генеалогічними. В українській літературі ще у 1843 р. П.Куліш задекларував, що напише працю «Історія малоросійських фамілій», одначе так і не виконав своєї обіцянки. Пізніше, у 1867 p., з'явилася книга В.Антоновича «Актьі о происхождении шляхет-ских родов в Юго-Западной России», праці О.Лазаревського «Очерки старейших дворянских родов в Черниговской губер-нии», «Очеркмалоросійських фамілій» (1875—1888). Напередодні першої світової війни був опублікований чотиритомний «Малоросійський Родословник» В.Модзалевського та спільна книга його брата Б.Модзалевського з В.Луконським «Малоросійський гербівник» (1914). Кілька праць було присвячено окремим визначним аристократичним родам — М.Бикова, О.Пріцака, М.Тиш-кевича, О.Лашкевича, А.Прохазки та ін.м.

27 Полонська-Василенко Наталія. Історія України. — Т. 2. — С. 409.
28 Карлейль Томас. Теперь и прежде. - М, 1994. - С. 277.
29 Романович-Славатинский А. Дворянство в России от начала XVIII века до отменьї крепостного права. — СПб., 1870; Яблочков М. История дворянского сословия в России. — СП6., 1879.
30 Быков Н. Князья Острожские и Волинь. — Птрг., 1917; Пріцак О. Рід Скоропадських. — Львів, 1938; Тишкевич М. Василь Тишкевич — воєвода підляшський, маршалок господарський, гетьман дворний Вел. Княз. Литовського (1523-1571) //Записки НТШ. - Т. 129; Лашке-вич А. Род Вишневских //Киевская старина. 1887; Prochaska A. Wygowski tworca unii hadziackcj і jego rodzina //Przew. Nauk. — Liter. 1920.

Окремо слід згадати спробу М.Голубця створити генеалогічну книгу українського рицарства, що була видана накладом К.Голубець. Ця книга, як зазначалося у передмові, «в нашій літературі перша й, можна сподіватися, на довгі-довгі роки, а навіть десятиліття, одинока спроба!..»31. У книзі, перша частина якої давно стала бібліографічною рідкістю, мало бути понад 800 сторінок. На жаль, подальші частини, як видно, так і не побачили світу. Тому українська генеалогія поки що перебуває на етапі збирання емпіричного матеріалу, видання окремих спогадів. Добрий почин зробили згадувані вже Н.Яковенко і І.Волчко-Кульчицьким32.