2.2. Концепції української елітарності XX ст.
Революції XX ст. припинили еволюційний розвиток еліти не лише в Росії. Для України ж вони були просто фатальними, оскільки не тільки зупинили існування панівної еліти, а й підірвали підвалини, і так доволі мізерні, власне національної еліти, яку було просто винищено. Українська еліта зустріла революції непідготовленою, адже була неорганізована і нечисленною (напередодні 1917 р. вона налічувала не більше 3 відсотки загалу). Панівними були автономістські, у кращому разі, мрії, ілюзії. Велась перманентна боротьба за впливи. Якщо в духовно-культурній сфері еліта діяла енергійно й послідовно, то у сфері політичній вона не спромоглася консолідуватися навколо національної ідеїі Це не означає, що не було таких спроб, досить згадати М.Міхновського і засновану ним на зламі 1903— 1904 років. Українську народну партію з її 10 заповідями. Однак не ці спроби визначали менталітет української еліти, тому ми не можемо погодитися з думкою Б.Гаєвського, який, маючи на увазі дореволюційні часи (якщо ми його правильно зрозуміли), пише: «... Увесь інтелектуальний та емоціональний потенціал українства історично був зосереджений на ідеї національного визволення...»33.
Ми вважаємо, що Б.Гаєвський гіперболізує з позицій сьогодення культурницькі за суттю намагання українства кінця XIX ст. Правда ж була сувора, сумна, жорстока. Українська еліта не
31 Голубець М. Золота книга українського лицарства. — Львів, 1935,. — Ч. 1. - С. 5.
32 Волчко-Кульчицький Іван. Історія села Кульчиць і роду Драго-Сасів. — Дрогобич, 1995.
33 Гаєвський Б. Українська політологія (концептуальні засади). — К., 1994. - С. 42.
змогла піднятися над власними різнопартійними інтересами, взялася за реалізацію демократизму в політичному житті. Це роз'єднало, розвело її по різних комірчинах. Вона не зуміла мислити стратегічно, не була відважна й послідовна навіть у сфері соціально-економічній, бо намагалась одразу задовольнити народну більшість. Однак після праць В.Винниченка та П.Христюка це вже відомі речі34.
На нашу думку, по-перше, Україна, перебуваючи у складі імперії, переживала разом із Росією перехідну епоху з усіма її революційними максимами. Це, зокрема, означало й те, що зміни панівної еліти відбувалися радикально, у дуже швидкому темпі і навіть раптово. По-друге, вступивши в революційну епоху, українська еліта хотіла розв'язати поряд із соціально-економічними проблемами і національно-політичні. А це означало, що еліта повинна була перейти від доіндустріальної системи до індустріальної, із зовсім новим стилем керівництва й управління, що спирався уже на професіоналізм. Водночас ця еліта мала здійснювати перехід від авторитарно-монархічного режиму до декларованого нею ліберально-демократичного, та ще і з соціалістичним забарвленням. Оскільки це забарвлення політично знову вело до авторитаризму, то еліта таким чином сама собі суперечила... По-третє, такій перехід еліта намагалася здійснити еволюційними методами (принаймні від II до IV Універсалів). Пізніше методи змінилися, але час уже було втрачено, і настрій мас змінився.
Значне зросійщення України змушувало еліту до невластивої у революційну епоху декларативної єдності, монолітності та обачності щодо неукраїнського населення, компромісності в політиці. Тобто якщо епоха вимагала рішучості, винятковості навколо національної ідеї, то еліта навпаки — скочувалася до поєднавчої, компромісної політики. Це провадило, по-четверте, до зміщення акцентів — з індивідуалізму, ініціативності, сили, примусу на міфічне згуртування, загальну єдність. Замість згуртування навколо сильного лідера, прищеплення духу елітаризму еліта дала себе заспокоїти гаслами рівності, справедливості, егалітаристською ментальністю, настроями колективізму і навіть паплюженням сильних лідерів.
У той же час державні сусіди показували зовсім інші приклади. Польща зуміла згуртуватися навколо постаті Ю.Піл-судського, вона не стала зводити рахунки з власною напівфеодальною елітою, не перетворила свій край у поле громадянсь-
34 Див.: Винниченко В. Відродження нації. — К., 1991. — Ч. 1—3; Христюк П. Замітки і матеріали до історії української революції 1917-1920. - Відень, 1921. - Т. 1-4.
кої війни. Навіть у Росії «залізною рукою» нова більшовицька еліта насильно вбивала «великорусскую» єдність, і «поручники» частково пішли служити за «Великую Россию». Можливо, трагедія поглиблювалась як відсутністю постаті лідера — символу нації, так і геополітичною близькістю до гіганта, що під всеслов'янськими, православними чи пролетарськими гаслами зумів захопити українську голоту (не плутати з шляхтою-голотою). Адже за псевдоінтернаціоналістичними гаслами було ленінське «нам Україну втрачати не можна...» Україні потрібен був не лише свій «маршалок», а й тінь великого корсиканця з його маршалами...
У момент революційного зриву нації, відновлення її державності замість запального, рішучого, твердого проводу (навіть авторитарної еліти) Україна спромоглася (точніше, її демократичний провід) на висунення ліберальних гасел, автономічних федералістських ілюзій35. Замість ініціативної меншості в Україні формувалась перехідна псевдоеліта, народницька, неорганізована демократична меншість, що не вміла шанувати себе й змушена була скоро вчитися шанувати чужих...
Політичне керівництво піддалося популізмові замість аристократизму — у наслідку перемогли настрої мас, а не настрої проводу. Тут не можна погодитися з В.Винниченком, який, аналізуючи причини поразки, вказував на те, що провід пішов усупереч «настроям мас». Керівництво У HP йшло за масами, а не всупереч їм. Провід же нації має провадити маси в потрібному напрямі. Керівництво УНР не зуміло того зробити...
Різниця між національно-визвольною війною середини XVII ст. і революціями XX ст. ще й у тому, що в першому випадку не лише знайшовся загальнонаціональний лідер, а й була і політична еліта — стара українська шляхта, а головне — нова козацька старшина, на яку міг спертися гетьман. Революції ж остаточно "вирішили питання" із старим дворянством, але не витворили нової еліти. Однак революції також довели необхідність формування нової національної еліти, що підштовхнуло до опрацювання, хоч і постфактум, насамперед теоретичної проблеми.
Можна вирізнити два напрями теоретичних пошуків. Перший репрезентували державники-монархісти, серед яких найяскравіша постать — В.Липинський (1882 — 1931). Він закінчив філософський факультет Ягеллонського університету, в 1906 — 1908 роках навчався у Вищій школі політичних наук у Женеві.
35 Докл. див.: Млиновський Р. Нариси з історії українських визвольних змагань 1917-1918. - Львів, 1994. - Розд. 1-3, 7-Ю.
На становлення політичних позицій значний вплив зробило його походження (із сім'ї вихідців із мазовецької шляхти, що впродовж значного часу займала чимало державно-адміністративних посад), служба офіцером у драгунському полку імператорської армії. Звідси, очевидно, і його монархічні симпатії. У Кракові та Женеві він ознайомився з концепціями Ж.Сореля, М.Вебера, В.Парето, Г.Моски. Спираючись на досвід, набутий безпосередньо у процесі революції (був одним з організаторів Демократично-хліборобської партії, потім послом у Відні), В.Липинський синтезував його з набутими знаннями в досить оригінальну концепцію українського монархізму, що ґрунтувалися насамперед на ідеї аристократизму та класократії, бо без «національної аристократії - без сильних і авторитетних провідників та організаторів нації в ЇЇ тяжкій боротьбі за існування — немає і не може бути нації»36. Подібно до італійських теоретиків, В.Липинський вважав, що до аристократії повинні входити найкращі мужі нації, без огляду на їх походження і маєтковий стан, зокрема селянство, шляхта, робітництво, інтелігенція. Організаційно найбільш придатним методом державного будівництва монархії мав бути спосіб класократії. Його суть полягала в тому, що активна меншість (аристократія) брала участь у законодавчій, виконавчій і судовій владі через обрання її з усіх класів та станів українського суспільства. Тут і клас хліборобів, промисловий, фінансовий, і купецький, комунікаційний, інтелігенції тощо. Всі вони поділялися на два стани: організаторів і організованих.
Перший з них становив аристократію, другий — пасивну більшість. Стабілізація і могутність монархії мала залежати не лише від послуху й підпорядкування законам, дотримання монархом прав, а й від здатності аристократії до ротації як по горизонталі, так і по вертикалі. Підставою об'єднання і служіння державі національної аристократії мав стати не національний чинник, а територіальний — «свідомість своєї території, любов до своєї землі» всіх її мешканців.
В.Липинський заразом зазначав, що однією з причин поразки національної революції також була слабкість та нечисленність української еліти — аристократії, яка ще до того ж спиралася на традиції чужої державності і політичних культур. Тому вирішальною передумовою нового відродження української держави, вважав він, повинно стати формування української національної аристократії. На подібних позиціях стояли й інші українські політичні теоретики (С.Томашівський, В.Кучабський).
36 Липинський В. Листи до братів-хліборобів. Повне зібр. творів — Т. 6. Кн. 1. - Київ; Філадельфія, 1995. - С. 137.
Другим напрямом пошуків у теорії елітаризму став радикальний націоналістичний, що був репрезентований насамперед Д.Донцовим (1883-1973). У своїй праці «Націоналізм» та численних статтях він, спираючись на думки Ф.Ніцше, Ж.Сореля, В.Парето, Г.Зіммеля, сформулював основні положення нового українського націоналізму. Важливе місце в цій теорії займав постулат про утворення національної еліти — «вибраної ініціативної меншості». Д.Донцов писав з цього приводу, що не народні маси творять історію, а відважна, спрагнена влади ініціативна меншість, яка є підставою «всякого майже суспільного процесу 37. Така меншість, продовжував він, — «... це група, яка формує неясну для «неусвідомленої» маси ідею, робить її приступною цій масі і, нарешті, мобілізує «народ» для боротьби за цю ідею». Тому, твердив він, «ніколи пасивна юрба, лише активна меншість є суспільно-творчою силою...»38. Основними завданнями цієї еліти є внесення у свідомість українства національної ідеї, націоналістичної ідеології та формування нової психології. «Мусимо, — писав Д.Донцов, - набрати віри у велику місію своєї ідеї і агресивно ту віру ширити. Нація, яка хоче панувати, повинна мати й панську психіку народу-володаря»39. За Д.Донцовим, в основі націоналістичної ідеології повинні бути органічність і віра в культурі, власновладність у державі, провідництво, ієрархія у громаді40.
Ідеї елітарності Донцов розвинув і в численних статтях, у яких, зокрема, зазначив, що при формуванні національної еліти треба «віднайти в собі із тьми минулого старі інстинкти, які прищепили колись нашій солодкій полудневій вдачі північні вікінги». Отже, на відміну від раціоналістичного підходу В.Липинського, Д.Донцов хотів спертися насамперед на ірраціональні, навіть містичні чинники у справі формування української еліти. Далі визначальним чинником у нього виступала воля до панування, до боротьби, утвердження сильного характеру, віри в себе, і навіть (віддаючи данину симпатій до теорій Гобіно, Ляпужа) крові певного, вищого ґатунку. Д.Донцов писав, що кожна нація, яка бажає сформувати власну еліту, повинна виховати її на «революції характеру» наступного покоління, «який зробить з наших ідей аксіоми, з переконань - догму віри, щоб сиділи вони не в книжках і програмах,
37 Донцов Дмитро. Націоналізм. - Лондон; Торонто, 1966. - С. 290.
38 Там само. - С. 286, 287.
39 Там свмо. - С. 312.
40 Там само. - С. 339.
а в крові»41. Певною кульмінацією еволюції поглядів Д.Донцова з цього питання стала стаття «Партія чи Орден?», в якій зроблений аналіз тогочасних європейських політичних партій, зокрема фашистських та більшовицької. На його думку, такого типу політичні партії перетворилися у своєрідні політичні ордени на кшталт середньовічних чернечих орденів не лише тому, що спираються на сувору дисципліну, порядок, а й тому, що будуються на засадах ірраціональної віри в ідеологічні догми, а також на провідну ідею усіх орденів — на ідею «активної меншості, яка провадить більшість»42. Саме ця елітарність, антидемократичний характер такого типу партій, на його думку, був потрібний для партії українського націоналізму, перед якою стояли завдання твердої, жорстокої боротьби за владу з силами переважаючих противників. В умовах галицької дійсності 20 —30-х років XX ст. елітарна концепція Д.Донцова, можливо, за винятком Є.Онацького і Р.Єндика, не мала послідовників серед політичних мислителів.
Цікаво, що з початком організаційної і політичної діяльності ОУН (1929) ця організація, принаймні її впливова більшість, звернулася не до української еліти, яка була на той час у Галичині, а до народних мас, задекларувавши своє бажання активно співпрацювати зі загалом: «ОУН вестиме всеукраїнську політику державництва без придавання їй партійного, класового чи якого-небудь іншого суспільно-групового характеру, та в прямій послідовності протиставляє її усім партійним і класовим угрупованням з їх методами політичної праці...»— вказувалося у програмному документі ОУН 43. Один із членів Проводу ОУН В.Марганець так визначив тактику своєї організації: «... Замість впливати на партійні проводи, треба впливати безпосередньо на маси, замість боротьби за вплив у партіях ліпше боротися за вплив у громадянстві»44.
Варто додати, що під час війни Д.Донцов написав ще одну працю «Дух нашої давнини» (1943), в якій сформулював «ідею гієрархізованоі' суспільності», базою творення її мав бути поділ на касти, основою ж панівної касти мали стати «не містичний «демос», не маса (демократія), ані та чи інша кляса («клясо-
41 Літературно-Науковий Вісник: Річник XXIX. — Л°4. — С. 332, 348, 350-351.
42 Вісник. 1933. - Кн. 2. - С. 116, 121.
43 Постанови Конгресу Українських Націоналістів// Розбудова нації. — 1929. - Ч. 5. - С. 178.
44 Марганець В. Наша тактика // Розбудова нації. — 1930. — Ч. 1-2. - С. 3.
кратія»).., лише каста «луччих людей». Тому, вважав він, «... ні демократія, ні клясо-кратія, ні «дцю-кратія, лише аристократія, каста ліпших людей»45. Поставивши так питання, Д.Донцов, по суті, зробив наступний крок у теорії елітаризму, оскільки звузив рамки поняття «еліта» до поняття «каста». За змістом, за своїми якостями це поняття особливе, бо, як писав Д. Донцов, «... каста правителів... повинна бути окремою громадою, зліпленою, по-перше, з іншої глини, викута з іншого металу, ніж інертна, байдужа, хитлива маса; по-друге, — мусить займати окреме становище, власне творити з себе окрему касту... по-третє, — мусить ця каста виказувати зовсім окремі прикмети духа й душі, інші ідеї мусять горіти в її головах, аніж це в обмеженої, нездібної... народної маси»46.
Тези Д.Донцова про ініціативну меншість у певному сенсі розвинув і інший західноукраїнський мислитель М.Шлемке-вич (псевдонім Іванейко; 1894 — 1966). У праці «Провід і представництво» він зазначав, що успіх української національної революції залежатиме від того, чи вдасться сформувати національну провідну верству, яка б очолила й здійснила революцію. Цей провід (ініціативна меншість) водночас повинен був чітко сформувати національні ідеали, нову національну ідею, виступити як організуючий чинник народних мас. Тому в опрацюванні насамперед національної ідеології, політичної доктрини полягало головне покликання і призначення української еліти. Вона, вважав М.Шлемкевич, повинна була творчо підійти до власної історичної національної спадщини, не заперечувати і не відкидати ЇЇ загалом, а взяти в неї кращі ідеї, думки й сформулювати єдину ідеологічну систему, яка б обґрунтувала національну революцію та наступне політичне життя «на основі спільних утверджень»47.
Друга світова війна, ліквідація галицького «П'ємонту» як одного з духовних ідеологічних центрів незалежної політичної думки надовго припинили теоретичні пошуки. Політична думка була зведена до тісних рамок апологетики тоталітарного режиму з переважанням фальшивого егалітаризму і панування насправді номенклатурної еліти.
45 Донцов Д. Дух нашої давнини. — Дрогобич, 1991. — С. 6 — 7. 16 Там само. - С. 131.
46 Іванейко М. Провід і представництво: Етюди до соціології і психології галицького понадпартійного «демолібералізму». — Львів, 1939. - С. 76-77.