2.3. Деякі зауваження до аналізу феномена радянської еліти (номенклатури)
У попередньому розділі вже було зроблено коротку спробу аналізу радянської політичної еліти, яка, за М.Восленським, отримала назву номенклатури. У радянській Україні політична ситуація була значно гірша, оскільки центр ретельно стежив за процесами формування національних номенклатур, стримував його та суворо контролював. Однак за роки радянської влади виросла українська політична еліта. Сам процес її формування можна поділити на кілька етапів. Перший пов'язаний з ліквідацією старої політичної еліти, української шляхти як частини російського дворянства, початками номенклатуроутворен-ня. Другий - це період українізації, коли починає творитися пролетарська інтелігенція, сформувалися низова й середня ланки радянської влади. Верхній ешелон влади був або неукраїнський, або пролетарсько-український (20-ті роки). Третій етап - це утвердження радянської української номенклатури, яка була віддана насамперед більшовицьким ідеалам та ідеології, він охоплював 30 - 60-ті роки. Четвертий — це етап апатії й ерозії номенклатури (70-80-ті роки), п'ятий етап - деградація і занепад номенклатури й початок формування національної політичної еліти (90-ті роки).
На першому етапі частина еліти загинула, друга частина була знищена, та ж, що вціліла, потрапила до «колишніх» і була позбавлена будь-яких політичних прав згідно з п. 21 першої Конституції УСРР. Представник нової ланки влади (нарком О.Хмельницький) у той же час заявив, що більшовики одночасно заперечують «так назьіваемую демократию, т. є. тот общественно-государственньїй строй, в котором все граждане пользуются одинаковьіми правами...»48. Отже, відкидаючи демократію, вони надавали перевагу насамперед робітничому класу, який в тогочасній Україні був наполовину російський та єврейський.
В історії ми вже зустрічалися з аналогічним явищем, коли зміна соціально-політичної системи виводила в еліту новий суспільний клас. Однак у даному разі процес творення нової політичної еліти суттєво відрізнявся від минулого, бо попередні джерела влади тут не діяли, а якщо діяли, то досить змінено. Кожен окремо взятий пролетар-робітник не особливо виділявся надзвичайною силою чи спритністю, не володів ані багатством, ані знаннями. Але цим володів як велика суспільна
48 ІІІ Всеукраїнський з'їзд Рад. Стенографічний звіт. - Харків, 1932. - С. 199.
група пролетаріат (плюс готовність до самопожертви, ризику). Окрім того, з його рядів рекрутувалася політична провідна еліта, яка організувалася у політичну партію. Далі вже діяли закономірності, визначені Р.Міхельсом, а також ленінська модель партії авангардного типу.
В.Ленін у таємній телеграмі М.Кніповичу (організатору науково-промислової справи і дослідження морів європейської частини СРСР) критерії добору номенклатури визначив так: на перше місце поставив сумлінність у праці, на друге - політичні позиції, на третє - знання справи, на четверте - адміністративні здібності40. Тобто з погляду теорії управління він зробив помилку, оскільки на останнє місце поставив головний критерій - адміністративні здібності. Однак річ у тому, що йшлося не про управління, а про політичне керівництво. Тому він на чільне місце ставив сумлінність та політичну надійність і відданність, вважаючи, що решта додасться. Номенклатуру і її верховні органи (від Політбюро до бюро райкомів, міськкомів) було створено насамперед для політичного керівництва країною, для керівництва управлінням. Управляти повинні радянська влада, народногосподарські спеціалісти, експерти, а керувати - лише більшовики-політики, фанатично віддані справі, політично надійні. Тому повнота влади була віддана партії, а влада її верховного органу — Політбюро — стала безмежною.
Д.Волкогонов наводить витяг із постанови Політбюро від 20 січня 1922р. «В Политбюро могут вноситься вопросьі вьісшей советской инстанцией, в случае невозможности для нее самой решить зтот вопрос»50. Тобто з самого початку Політбюро отримало статус вищого державного керівного органу. Що ж до фахівців зі справ управління, то наведемо текст записки голови раднаркому В.Леніна до Й.Сталіна й Л.Каменева з приводу добору кадрів управлінців-фінансистів: «Всегда успеем взять говно в зкспертьі... Приучите зтих говняков серьезно отвечать и давать полньїе, точньїе цифрн...»51. Водночас партійна номенклатура ставала й військово-адміністративною, поступово замінюючи вищеохарактеризованих «по-ленински» управлінців у державному апараті тощо. Для того в 1919 р. у системі партійного керівництва були створені обліково-розподільчі відділи, призначенням яких став не лише облік, а й мобілізація, переміщення та призначення кадрів.
49 Ленин В. И. Телеграмма Н. М. Книповичу // Полн. собр. соч. (далі ПСС). - Т. 53. - С. 97.
50 Волкогонов Д. А. Ленин: Политический портрет. — М., 1994. — Т. 2. - С. 96.
51 Там само. — С. 38.
В Україні в серпні 1919 р. в ЦК КП(б)У теж було створено такий відділ. В 1921 р. впроваджено «облік працівників всеукраїнського масштабу» відповідно до циркулярів ЦК від 25 березня та 1 червня 1921 р. У списку ми знаходимо 13 пунктів щодо осіб, узятих у номенклатуру: від членів, кандидатів у члени і завідувачів відділів ЦК до редакторів газет, голів і членів інших просвітніх організацій, відповідальних працівників радянських, профспілкових органів, «що працюють у всеукраїнському масштабі»52. Визначався порядок затвердження в номенклатуру. Звичайно, спочатку номенклатурна еліта була дуже строката за соціальним походженням. Як свідчить статистика, тодішній політичній еліті не бракувало відваги, сили, рішучості, зате сутужно було з грішми і зовсім погано зі знаннями. За даними партійного перепису 1922 p., серед членів КП(б)У з вищою освітою налічувалось лише 458 осіб, тобто 0,9 % усіх членів партії: дві третини членів партії визначали свій рівень освіти як «нижчий»53. Тобто картина була приблизно така. Знищивши дворянсько-буржуазну напівзросійщену еліту, більшовики задекларували панування нового класу — робітничого, однак з його числа вирізнилася провідна верства — більшовицька партія, яку очолила політична еліта, переважно непролетарського походження, яка ще до того ж у більшості була неукраїнською за національністю.
Протягом другого етапу створюється політична партійна еліта робітничо-селянського походження. За подальшим переписом 1927 р. кількість партійців з вищою освітою збільшилась утричі, однак із збільшенням кількості членів партії питома вага їх навіть упала — до 0,8 % усіх членів партії, натомість 90,5 % її складу мали нижчу, незакінчену нижчу і домашню освіту. Водночас у партії відбувається процес українізації. Якщо на 1 січня 1924 р. українці становили 33,4 % серед членів партії, то вже 1926 р. їх було половина54. З 1925 р. українська мова стала обов'язковою в урядовому діловодстві, з 1927 р. — також у партії. Репресії, що розпочалися в Україні, були спрямовані насамперед проти самої політичної еліти, ЇЇ найбільш інтелектуальної частини, вони загальмували, але не припинили цей
52 Дорошко М. С. Партійно-державна номенклатура в Україні: критерії добору, джерела формування та механізм утворення (1919 — 1927) // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. — 1994. - Вип. 3. - С. 36-38.
53 Касьянов Г. Українська інтелігенція 1920-х — 30-х років: соціальний портрет та історична доля. — Київ;
54 Едмонтон, 1992. — С. 21. Національні відносини в Україні у XX ст.: Збірник документів і матеріалів. - К., 1994. - С. 141.
процес. У 30-ті й повоєнні роки утворилася особлива — радянська політична еліта (номенклатура), основними рисами якої були насамперед сліпа відданість ідеологічним постулатам та вартостям радянської системи, віра у справедливість і конечність цього суспільного ладу, утопізм, міфотворчість та етатизм у політичному мисленні.
У передвоєнний час їй був притаманний невисокий освітній рівень. Так, на кінець 30-х років лише ЗО % секретарів райкомів і міськкомів, 60 % секретарів обкомів мали незакінчену середню, середню-спеціальну й вищу освіту. Репресії винищили кращих, чесних, вижили пристосованіші, примітивніші. Справедливо зауважує Г.Касьянов, що й формування інтелігенції характеризувалося значним пониженням освітньо-етичного рівня: «... У 1930-ті роки на Україні було створено не робітничо-селянську інтелігенцію, а її сурогат»55.
Т. зв. «класовий підхід», покладений в основу її формування, заступив систему професійно-етичних критеріїв, тому в результаті утворилася нова інтелігенція, яка докорінно відрізнялася від старої уже не так освітнім рівнем, як моральним обличчям, антиінтелектуальним способом буття, прислужництвом та безхребетністю. У повоєнний час цей процес завершився. 50 —60-ті роки стали роками розквіту радянської номенклатури, яка перетворилася на партійно-державну бюрократію зі своїм номенклатурним світоглядом, партійним способом життя, чиношануванням, бездушністю, відірваністю від життя народу, який вона мала репрезентувати. їй були притаманні конформізм, політична й духовна розпуста (серед своїх, звичайно). Від минулого також вона успадкувала традиції безпощадної розправи з інодумцями та опонентами56. Загальмування відлиги, що розпочалася на зламі 50 —60-х років, усе ширше знайомство номенклатури з життям за кордоном, можливість порівняння, проникнення забороненої літератури почали підривати сліпу покірність, фідеїзм самої еліти-номенклатури. До цього додалось інакомислення серед еліти, навіть її верхівки, що призвело до апатії, певного розчарування. Почалася ерозія номенклатурної еліти, деякі з її представників вступили в конфлікт із системою.
Перебудова, прискорення національно-визвольного процесу поставили українську номенклатуру перед прірвою. Йти за новими демократичними гаслами вона не була готова, але й жити в номенклатурній імперії не бажала. її уже не задовольняла
55 Касьянов Г. Українська інтелігенція 1920-х — 1930-х років... — С. 145.
56 Докл. див.: Судоплатов Павел. Разведка и Кремль. Записки нежелательного свидетеля. — М., 1996. — С. 449 — 488.
підпорядкованість. Москві навіть у другорядних питаннях, не кажучи вже про центральну політичну проблему — проблему розміщення і переміщення кадрів у рамках номенклатури. Такі настрої посилилися після розправи з тодішнім першим секретарем ЦК КПУ П.Шелестом. Як писав колишній помічник В.Щербицького, зі слів П.Шелеста, питання про його заміну було вирішено в Москвгу вузькому колі Політбюро ЦК КПРС без його відома і, тим паче, без відома партійної організації України. «Ніхто, звичайно, зв комуністами України не радився», — з жалем писав цей помічншк57. Будучи добре обізнаним із закулісним життям великої П'олітики, він вказує на досить прохолодне ставлення до москоівської номенклатурної еліти, що було простою реакцією на «настороженість, якщо не сказати більше — підозрілість», з божу окремих членів московського Політбюро58.
Варто зазначити, що і в самій українській еліті влади теж не було великої єдно«сті, велась перманентна боротьба за владу між могутньою піазденною та харківсько-донецькою групами. Водночас вони ді«_ли разом проти проникнення у верхні елітні ешелони влади виисідців із Західної України. У тому їм допомагала прийнята раніше спеціальна закрита постанова ЦК КПУ про заборону висування вихідців із Західної України на керівні партійні і державні посади59. У всякому разі, відомі лише окремі вигадки висування «західників», наприклад, Б.Дудикевича, обрання В.Маланчука та Л.Кравчука секретарями з ідеології Ц..К КПУ.
В середині 70-хцроків в Україні склалася така ситуація, коли дві третини всіх керівних номенклатурних посад зайняли фахівці інженердао-технічного й сільськогосподарського профілів, які мали недостатню гуманітарну підготовку. Ніхто в Україні, за винятком республіканської ВПШ при ЦК КПУ, спеціально не гогував політичну еліту до керівної роботи. Програма ж ВП1Ш складалася традиційно: головну увагу приділяли ідеологічному «загартуванню» слухачів. Це, а також загальна світоглядна обробка інтелектуальної еліти України виховувалишяепоганих виконавців, але не творців політики. Зрештою, у ті часи інакше це було майже неможливо. Як згадує Л.Кравчук, якраз тоді в ЦК КПУ дискутувалось питання: «Провадить ЦК Компартії України свою політику чи здійснює?». Дехто пропонував записати у проект резолюції (оскільки готувалііі документ до чергового з'їзду. — Б. К.),що
57 Врублевский В. Ьиіадимир Щербицкий: правда и ВЬІМЬІСЛЬІ. — К.. 1993. - С. 32.
58 Там само. - С. 36, 37.
59 Чемерис В. Президент. - К., 1994. - С. 43.
КПУ «провадить політику». Однак, як зазначив Л.Кравчук, «... жахнулися, як це Компартія України може провадити, себто керувати... Це КПРС «неухильно провадить»... Ну, а «здійснювати» — це для нас... Адже ми здійснюємо політику Москви... І, як свідчить Л.Кравчук, записали «здійснює»60. Отак і «керувала» українська номенклатура своєю Вітчизною.
Водночас нехтування правилами партійної демократії призвело до появи феномена спадковості в політичній номенклатурі. Було монополізовано МЗС, силові міністерства, міністерство зовнішньоекономічних зв'язків, юридичну освіту, керівництво комсомолом та піонерською організацією. Останні були добрим трампліном для рядової, нижчої номенклатури, яка, не маючи заслужених батьків чи родичів, самостійно пнулася в еліту. Адже, пройшовши піонерську чи комсомольську школи, такий претендент, «підшколившись», міг потрапити вже в політичну еліту, почавши з райкомів, міськкомів партії. Після того починав діяти «ефект кола». Раз потрапивши в керівні кадри, її член уже до кінця життя міг бути спокійний, він лише переміщувався або по горизонталі, або, рідше, по вертикалі, головне було — не «випасти з кола». Ніяких моральних норм при цьому переміщенні не існувало, головне — влада, її розподіл, посади, усе інше було другорядне.
Водночас сформувалась і номенклатурна верхівка, куди входили переважно викладацькі й наукові кадри з таких предметів, як історія КПРС, науковий комунізм. Якщо з останнього кадри формувалися з фахових істориків, рідше філософів, то з історією КПРС справа виглядала інакше. Кадри істориків КПРС складалися насамперед з кадрових номенклатурників, молодих номенклатурників, що проходили тут т. зв. вишкіл, тобто писали безліч дисертацій, завалюючи ними бібліотеки, депоненти і магазини політичної книги. Частина інженерно-технічних фахівців теж проходила подібні вишколи — як на кафедрах історії КПРС, так і у ВПШ, де ця «наука» була провідною. Головним призначенням таких номенклатурників була апологетика політичної системи, її складових частин. Узаконенням ролі й місця номенклатури став пункт 6 Конституції СРСР (1977). Це, з одного боку, зміцнювало номенклатурну еліту, оскільки легітимізувало її панівне становище в суспільстві, освячувало право еліти на провідництво. Однак, з іншого боку, відсутність конкуренції, не кажучи вже про існування супротивників, повний монополізм у суспільних
60 Чемерис В. Президент. - С. 130-131.
науках, ідеологічний монотеїзм внутрішньо послаблювали номенклатуру. Суспільні науки, покликані розробляти ідеї про розвиток суспільства, були зведені до коментування, що позбавило їх евристичних функцій, задогматизувало і врешті сак-ралізувало їх.
З початком перебудови, а особливо з прийняттям Декларації про незалежність, відновленням державності України розпочався процес детронізації української номенклатури, що означало початок нового історичного етапу в історії політичної національної еліти. Поступово частина еліти сповзла на позиції націонал-комунізму, частина далі залишається на соціалістичних і навіть на комуністичних позиціях.
Меншість рішуче порвала зі старими догмами. Більшість спробувала адаптуватися у народногосподарському, побутовому комплексах. Власне з цього розряду вийшло багато директорів бірж, контор, банків тощо. Вони із захопленням зустріли гасла приватизації, менше ентузіазму виявили щодо демократичних закликів. Можна твердити, що замість революції з її зміною еліти по вертикалі відбулося еволюційне переміщення еліти по горизонталі. Сьогодні також ясно, що зовсім обійтися без політичної номенклатурної еліти поки що неможливо. Досвід переконує, що краще мати хоч якісь професійні керівні кадри, ніж не мати їх зовсім. Саме тому, враховуючи загальне полівіння настроїв мас, у 1994 р. намітився певний ренесанс номенклатурної еліти в демократичні владні структури. Фактично революція, а точніше її важливий етап, закінчилася навесні 1994 р. з поверненням номенклатури у верхні ешелони влади61. Водночас розпочався повільний процес формування і національної політичної еліти демократичного зразка. Однак це справа майбутнього.
Поки що стає зрозумілим, якої політичної еліти не потребує Україна: догматичної, одномірної, провінційної за менталітетом і вузькоідеологічної за світорозумінням. Про політичний професіоналізм наразі важко говорити, оскільки навіть у перебудованих навчальних закладах теорію політики вивчають так, як вивчали науковий комунізм, у гіршому випадку, як історію КПРС. Однак це хвороба тимчасова. Стає зрозумілим, що не потрібно Україні, але ще не ясно, якою має бути майбутня національна еліта, тому це питання буде щораз актуальнішим62.
61 Докл. див.: Михальченко Н.И., Андрущенко В.П. Беловежье. Л.Кравчук. Украйна 1991-1995. - К., 1996. - С. 336.
62 Див.: Україна посткомуністична: суперечності та перспективи соціально-політичного розвитку.— Ч. І. //Політична думка. — 1993.
Варто зважити на те, що елітотворчі процеси, як про це свідчить історія, — це довготривалі процеси, адже інтелігентом доброго Гатунку вважають людину, що займається інтелектуальною працею не менше, ніж у третьому поколінні. На нашу думку, чинник часу в цих процесах відіграє щось на зразок витримки для шляхетних напоїв. Тому тут поспішність та надії на те, що швидко вдасться навчити в новостворених університетах за 4 —5 років нову еліту, є марними. Як свідчить історія англо-американської політичної еліти, це довготривалий, цілеспрямований і дуже складний процес.
Друга обставина полягає у тому, що для того потрібна спеціальна система певних навчальних закладів із спеціальними навчальними програмами, де б працювали кращі викладачі, які вважають науку і виховання своїм покликанням, а не просто професією, де б вихованці вже з дитинства включались у політичну практику.
По-третє, державі потрібна власне національна еліта, а не черговий національний феномен. Ця еліта повинна бути глибоко патріотична, віддана власному народові і його інтереси ставити понад усе, бути готовою не на словах, а в справах до найбільших самопожертв. Іншими словами, маємо виховати українську політичну еліту, діяльність якої повинна бути підпорядкована служінню Вітчизні, українському народові.
Зрозуміло, що цей процес дуже складний. Це і опір національних меншин, і протидія номенклатури, яка працює у державних інститутах України, підозри та спроби дискредитації з боку найближчого зарубіжжя, брак фінансів, кадрів тощо. До того долучається і ще одне міркування, яке випливає з популярних нині в Росії концепцій Л.Гумільова. Як представник європейської течії політичної думки, він та один з ЇЇ співавторів князь М.Трубецькой твердили, що оскільки Київська Русь не є попередницею сучасної Росії (бо вона розпалася на 8 суверенних держав ще у XII ст., тобто за сто років до появи монголів і за триста років до створення московської держави)63, то Росія стала спадкоємицею насамперед татарської системи, через те Що з визволенням від влади Орди (1480) відбулася «заміна ординського хана московським царем із перенесенням ханської ставки до Москви»64. Звідси висновок євразійців: російська нація, сама Росія — молода нація і держава (що мають близько 500 років).
63 Гумилев Л. Н. Ритмы Евразии: эпохи и цивилизаний. — М., 1993. — С 42.
64 Там само. - С. 48.
Згідно з концепцією Л.Гумільова, Росія перебуває наприкінці т. зв. акматичної фази етногенезу. Тому для неї характерна насамперед велика пасіонарність. Це поняття означає, що в нації є великі верстви людей з додатковою енергією, що виявляється в організації й управлінні, їм притаманні значна експансивність, прагнення до формування нової етнічної системи. Пасіонаріям властиві висока жертовність, культ успіху, прагнення до перемоги, високих ідеалів, знання та краси, пошуку нового. Тобто пасіонарії — це еліта, що воює, що прагне розширити свій вплив як політично, так і територіально. В акматичній фазі панівними є сильні еліти, тому, до речі, євразійці розглядали інші слов'янські нації лише як «крайові» І модифікації російської, зазначаючи, що українська та біло- і руська культури для «єдиної російської культури... —крайові | «індивідуації»... »63.
Як вважають українські науковці, Київська держава — це І українська держава, а українська нація формувалася ще в і період Київської Русі, отже, українській нації уже десь близько ] 1000 років, вона пройшла свою акматичну фазу й перебуває, за І Л.Гумільовим, у т. зв. інерційній фазі. У цій фазі етнос живе І вже за інерцією, завдяки набутим вартостям, а тому кількість І пасіонаріїв зменшується. Суспільство, пройшовши через гро- І мадянські війни, поволі відновлює рівновагу. Складність цієї ] ситуації у тому, що акматична фаза в Україні була дуже обмежена за часом, а ЇЇ головний результат — державність поступово втрачена в XVIII ст. У зв'язку з цим, коли перед етносом знову постали завдання відновлення державності, у нації, яка проіснувала вже тисячу років, а акматична фаза І котрої уже минула, природно виникає брак пасіонарної еліти, і бо в інерційній фазі такої еліти дочекатися уже важко.
Отже, українська нація вступила у фазу занепаду або старіння, а завдання, що постали перед нею, має такі, які мають нації у молодості. Як би ми не ставилися до концепції Л.Гу-мільова, мусимо зважити, що у зв'язку з такою невідповідністю | в Україні з'явилася асинхронність між життям етносу та вимогами, що їх ставить саме життя перед національною політичною елітою. Важко чекати великої пасіонарності — жертовності, активності, експансії від еліти, що репрезентує націю у похилому віці. Для неї уже властиві прагнення до благополуччя, ідеали справедливості, певний егоїзм та власні вигоди, у методах панують не однозначність, а компроміс, заклики до злагоди тощо.
65 Гумилев Л. Н. Ритмн Евразии: зпохи и цнвилизаний. — С. 64.
Чи означає це, що сьогодні неможливе формування української еліти? На нашу думку, впадати в песимізм не варто, бо концепція Л.Гумільова є теоретичною конструкцією. Однак припустимо, що вона слушна, тоді перед нацією, що перебуває в інерційній фазі, зусилля по створенню пасіонарної еліти мусять подвоїтись, потроїтись. Треба буде значно більше коштів, більшої селекції, енергії. Очевидно, що процес проходитиме повільніше, якось інакше, ніж у стандартних умовах, але він проходитиме... Бо із становленням складної політичної системи, державності, у т. ч. згідно з уже відомими закономірностями, у суспільстві неминуче виділятиметься еліта. Цьому сприятимуть і діяльність організаційних форм життя, політичних партій, громадсько-політичних об'єднань тощо. Цьому сприятиме й процес соціальної диференціації, соціальної стратифікації з неминучою нерівністю, які стануть стимулом елітарності.
Спробуймо відповісти й на таке цікаве запитання: у чому причина швидкого падіння політичного режиму номенклатури в СРСР, коли вона фактично без опору, без політичної боротьби дала розвалитися власній імперії? Звичайно, сьогодні, коли не всі документи відомі й доступні, такої відповіді не дасть ніхто. Однак певні міркування існують, і вже можна пояснити ситуацію.
По-перше, союзна номенклатура, розпочавши перебудову, як виявилося, не мала власної оновленої політичної доктрини та ідеологічної концепції перехідного періоду66. Положення марксизму-ленінізму, розроблені класиками марксизму ще наприкінці XIX та на початку XX ст., були спрямовані на захоплення влади, на її утримання в доіндустріальний і ранній індустріальний історичні етапи розвитку суспільства. Непогано були розроблені більшовицькі положення на час військових і соціально-політичних криз. Більшовицька доктрина й ідеологія були розроблені на революційні перехідні етапи від середньорозвинутого капіталізму до соціалізму. Однак ніхто, можливо, за винятком євроко-муністів, не намагався створити концепцію розвитку стосовно інформаційного суспільства, суспільства демократичного, суспільства загального добробуту. Тобто сама доктрина та ідеологія були своєрідною філософією бідності. Номенклатурні теоретики не змогли опрацювати (ніхто їм того не наказував) Доктрини й ідеології достатку, ситості. Врешті-решт, період застою 70-х — початку 80-х років, принаймні в Україні, в
66 Також див.: Крючков В.А. Личное дело: В 2-х ч. — Ч. 1. — М., 1996. - С. 257-273.
економічному, а частково і в соціальному сенсі, був досить ситий. Однак номенклатурні апологети тих часів закликали до загального егалітаризму, солідарності, колективізму, боротьби з приватновласницькими, споживацькими настроями. Чи були висунуті нові політичні й ідеологічні гасла або вимоги? Майже ні, бо поняття «радянський народ», чи «співдружність», не захопили достатньо глибоко масову свідомість. Щодо соціальних гасел, то, можливо, успіх М.Горбачова на початку перебудови можна пояснити не лише політичною ідеєю «перебудови», а радше завдяки висуненню гасла про забезпечення населення квартирами. Але це були лише окремі гасла, натомість доктрина, як і ідеологія — це системи ідей, поглядів і концепцій. Отже, населення СРСР (за мізерним винятком) мало доктрину й ідеологію бідності, а не достатку (поняття достаток трактуємо саме в радянському варіанті). Ніхто не опрацьовував ні політичної доктрини, ні ідеології перехідного періоду від радянського соціалізму до капіталізму.
По-друге, не було єдності й згуртованості в самій політичній еліті. В ній було розшарування, протистояння, що йшло по верствах — як горизонтальних, так і (особливо) по вертикальних68. Зрощення партапарату з господарським, державним апаратами монополізувало становище номенклатури, й вона, перебуваючи в парникових умовах, не була готова творити нові ідеї. Некритичне становище панування номенклатури розслабило її, вона втратила готовність до самопожертви. Надалі сила залишалася головним методом впливу на маси. Як визнавав М.Горбачов, «членам ЦК треба було вийти до народу, однак вони віддавали перевагу сидінню у бункері»67. Революційної рішучості й запалу теж не було, бо номенклатура обросла матеріальними благами, пільгами, що звело до мінімуму увесв її запал до реформ. Номенклатурі було добре, тому вона вважала, що й в епоху перебудови вона пристосується. Вона була за модернізацію, але не за революцію.
По-третє, на перехідному етапі номенклатура зненацька опинилася фактично без лідера. Як із жалем писав про це один з українських вищих номенклатурників В.Масол, «партія, навчена діяти за вказівками «згори», опинилася без підготовлених, загартованих лідерів, фактично була обезглавлена, дезорієнтована і деморалізована»69. Тобто лідер був, але, як з'ясувалося, він | планував революцію, а номенклатура була готова лише до мо-
67 Також див.: Крючков В.А. Личное дело: В 2-х ч. - Ч. 1. - С. 244-256.
68 Горбачев М.С. Жизнь и реформи. — В 2-х кн. — Кн. 1. — М, 1995. — С515.
69 Масол В.А. Упущеними шанс. - К., 1993. - С. 130.
дернізації. Зрештою, припускаємо, що у 80-ті роки сам лідер не хотів революційних перетворень, а тим паче соціальної революції. Він теж був спочатку лише за оновлення і модернізацію. Інша річ, що процес вийшов за плановані рамки, бо лише в липні 1991 р. М.Горбачов у доповіді на пленумі ЦК КПРС визнав: «Попередні теоретична й практична моделі соціалізму виявилися неспроможними»70. Але це вже тема для роздумів...
Розбіжність між лідером і номенклатурою в її більшості призвела до непорозуміннь, а потім і до протистоянь71. По-четверте, КПРС як суворо ієрархічна організація будувалася за загальним принципом демократичного централізму: партія, усі низові організації слухняно чекали команд із ЦК, від Політбюро. Таких команд не було або вони були суперечливі, або навіть дещо незрозумілі, що дезорієнтувало номенклатуру. Сьогодні заднім числом лідер «перебудови» пробує довести, що «ми ні разу не змінили напряму політики і весь час просувалися вперед по шляху реформ»72. Іншими словами, політична еліта, започаткувавши перебудову, на перехідному етапі перестала бути політичним проводом суспільства, авангардом політичного руху. Важливою причиною такого падіння було й те, що номенклатура переоцінила інтернаціональну єдність націй і народностей СРСР. Номенклатура сама повірила у власну пропаганду «інтернаціональної єдності», дала себе заколисати інтернаціональному міфові, який так голосно оспівували літератори й обґрунтовували вчені мужі.
Уже після виходу першого видання книги ми ознайомилися з працею колишнього члена Політбюро ЦК КПРС О.Яковлєва, де знайшли підтвердження цих думок. О.Яковлєв писав: «Ми повірили власній пропаганді, що національні республіки хочуть жити разом, що Союз непорушний, що інтернаціоналізм панує у свідомості.. .»73. Звичайно, я також не відкидаю певного тиску на СРСР ззовні, певного сприяння розпаду імперії з боку зарубіжних сил74. Однак треба відверто сказати, що головним «винуватцем» розвалу імперії була політична еліта СРСР, номенклатура, яка, розпочавши революцію «згори», випустила кермо на крутому повороті. Це був радше логічний процес, розплата за монополізм, тоталітаризм практики, способу мислення та життя. Номенклатура, виявилось, не була готова до
70 Горбачев М. С. Жизнь и реформи: В 2-х кн. - Кн. 2. - М, 1995. -С. 544.
71 Докл. див.: Крючков В.А. Личноедело: В 2-хч. —Часть2. — С. 143 — 214.
72 Горбачев М. С. Жизнь и реформи: В 2-х кн. — Кн. 1. — С. 527.
73 Яковлев А. Н. Горькая чаша: Большевизм и Реформация России. — Ярославль, 1994. - С. 338.
74 Докл. див.: Швейнер Петер. Победа. - Минск, 1995.
реалій НТР, до інформаційного суспільства, вона перетворилася на гальмо подальшого розвитку і як така, мабуть, не мала майбутнього. У різні історичні епохи в таких випадках подібні політичні еліти пішли в небуття. За аналогією мусимо зазначити, що перебуваємо саме в подібній ситуації.
Отже, узагальнюючи, можемо твердити, що виникнення і розвиток української політичної еліти тісно пов'язані з певними замкнутими циклами української державності. Перший з них — це час Київської та Галицько-Волинської держав, другий — національна державність XVII — поч. XVIII ст., третій — у XX ст.
Водночас національна політична еліта, незважаючи на асиміляцію і виродження, певною мірою продовжувала існувати і в часи між циклами державності. Інша річ, що вона втрачала свою політичність, частково перероджувалась у господарську, культурну. Втрата державності означає політичну смерть такої еліти. Однак це відбувалося не зненацька (тільки більшовики спромоглися здійснити подібний захід...).
Історичний досвід показав, що спадкоємці політичної еліти Київської, Галицько-Волинської держав ще впродовж тривалого часу входили до вищих привілейованих верств Великого князівства Литовського. Спадкоємці козацької старшини почувалися незле в рядах імперського дворянства (звичайно, таких була меншість), тобто елітотворчі процеси — дискретні й недискретні водночас, прямолінійності тут немає. Політичні катаклізми XX ст. стимулювали, з одного боку, формування теоретичних концепцій елітаризму (В.Липинський, Д.Дон-цов), з іншого — розпорошення уцілілих решток національної еліти в радянському новотворі — номенклатурі, що поступово,' однак, перетворилася у замкнуту еліту. За часів СРСР відбулася асиміляція радянської української номенклатури в союзну номенклатуру, вона не виступала як самостійний суб'єкт. Перебудова та відродження державності започатковують процес становлення нової національної еліти.