Політичні еліти і лідери

3.1. Суть політичної еліти: влада та організація

Європейська цивілізація пройшла єдиний шлях, звичайно, з певними відмінностями. Із зростанням матеріального, духовного виробництва, обміну, урізноманітнення побуту невпинно ускладнювалась і наростала суспільна організованість. Це призвело до підвищення рівнів у порядкованості як самого суспільства, так і відносин, що панували в ньому. Водночас збільшувалась питома вага керівних та управлінських чинників у суспільному житті. Ці процеси дедалі більше відбуваються двоїсто: як через піднесення значення суб'єктів керівництва та управління, так і наростання розмаху самоврядування. У зв'язку з цим актуалізуються проблеми* керівництва й управління. Вивчення даних проблем, на «аш погляд, полягає насамперед у дослідженні розмаїтості ієрархії підпорядкування, що становить внутрішню суть керівних процесів. Це означає, що всі вони є політичними, тобто пов'язані найтісніше з владою у суспільстві, бо, як слушно колись зауважив Р.Арон, політика є «... боротьба за владу і пов'язані з владою переваги»1. Водночас політика — це й нормована ієрархія владних відносин, що виникає одразу з початком суспільної організованості людей, становленням державної організації і поділом праці на розумову та фізичну. Тобто з організованістю виникають спеціальні інститути суспільної організації, що керують і управляють людськими конгломератами, які розростаються у просторі, збільшуються у своїх обсягах. Водночас поділ праці потребує людей, які за своїми психо-біологічними характеристиками тяжіють хто до керівної, управлінської праці, а хто — до виконавчої.

1 Арон Реймон. Демократия и тоталитаризм. — М., 1993. — С. 42 — 43.

Кількісне й якісне зростання людства, розвиток державних і суспільних організацій призвели до встановлення більш-менш легітимних суб'єктів політичної влади, що найповніше висловлювали й втілювали основні інтереси панівних верств суспільства. Водночас існувала певна складність у визначенні тих осіб, хто був суб'єктом влади. Для того впроваджували різні критерії. Розпочнемо з кількісного. У керівних і управлінських процесах розрізняємо тих, хто керує й управляє, і тих, ким керують й управляють. Відносини між ними побудовані на ієрархії підпорядкування, яке здійснюється різними способами. Зрозуміло, що перших є небагато, інших — багато. З одного боку, існує певна тенденція: від монархій, одноосібної влади вузького кола людей — до республік, колегіальної влади широкої групи людей. У першому випадку, як звичайно, еліта влади — це державна еліта, у другому — еліта влади, тобто і державна, і політично-громадська еліти. У першому випадку — це сім'я монарха, придворні, верхівка виконавчої, судової й законодавчої влад,
у другому, крім численної державної еліти, сюди входять партійно-громадське керівництво та постійні функціонери. Однак, з іншого боку, історичний розвиток є циклічний.

Справді, в античності був певний цикл: монархії (царські періоди), потім — рабовласницькі республіки, що змінилися імперським періодом. Середньовіччя розпочалося значною мірою з автономності, потім настали часи абсолютизму, які були зруйновані революціями, однак і тоді час існування республік не утвердився скрізь і назавжди. Наприкінці XX ст. поряд з республіками панували й конституційні монархії, і навіть абсолютистські. Тобто правлячі групи то збільшуються, то зменшуються за кількістю осіб, що входять до них.

Подальший критерій (назвемо його якісним) пояснює, хто саме входить до кола панівних меншостей. Тут аналіз має включати ознаки ініціативності, фізичні ознаки, багатство, здібності, таланти, знання, певний психофізичний комплекс. Це ті, хто здатен жертвувати власними інтересами заради цілої політичної системи, що виправдовує морально завоювання ними влади, її захоплення і навіть узурпацію. Тобто йдеться про привілейовану верству суспільства, яка здійснює провідництво в конкретному суспільстві і завдяки своєму становищу та функціям є панівною. Структурно до еліти входять політичне, державне, громадське керівництво, економічна, культурна правлячі верстви. Ми ж розглядаємо тільки політичну еліту, саме ту, яка безпосередньо або прямо опосередковано бере участь у. прийнятті й організації виконання політичних рішень.

Іншими словами, правильно розв'язати проблему виділення політичної еліти можна, якщо визначити тих, хто приймає владні рішення, себто хто править, ділить багатства, цінності суспільства. Політична еліта розподіляє їх, пам'ятаючи, зрозуміло, насамперед про себе. Отже, у будь-якому організованому , розвинутому (матеріально і духовно) суспільстві править політична еліта. В ній виділяється суспільна група, що бере участь у процесі реалізації політичної влади, тобто у прийнятті і здійсненні політичних рішеннь. До вузького кола панівної групи, яку можна назвати елітою влади, входять безпосередньо члени всіх гілок влади, насамперед працівники виконавчих силових міністерств, оскільки саме вони безпосередньо реалізують владу, здійснюють принципи примусу, захисту й утримання панівного політичного режиму. Тому в основі феномену політичної еліти лежить абсолютизація політичної влади, яка є основою соціальних відносин будь-якого організованого суспільства. Звідси логічно випливає необхідність розкриття суті еліти через поняття політичної влади та організації суспільства. Отож, спочатку ми повинні принаймні стисло розглянути як саме поняття влади, так і місце та роль еліти у владних відносинах.

Влада є центральним елементом у політизованому організованому суспільстві. Вона, як слушно зазначав колись Б.Рассел у відомій праці «Влада», є «... фундаментальним поняттям науки про суспільство у тому розумінні, в якому енергія є фундаментальним поняттям фізики». Влада є універсальна в часі, але різниться залежностями між суб'єктом і об'єктом влади, тому вона мусить бути порівняльною у просторі, оскільки може бути властивістю, зміни якої проявляються неоднаково2. У широкому і загальному розумінні влада означає такі відносини між людьми, групами, організаціями, які полягають у тому, що одна із сторін може у тривалий та інституційно гарантований спосіб змушувати іншу сторону до певних дій або пасивності й має у своєму розпорядженні засоби контролю за цими діями. Гарантованість реалізації влади визначається тим, що фактично влада є головною функцією державної організації і, як така; має особливе право на легітимний примус, переконання.

Влада — це реалізація вольової діяльності політичного суб'єкта, вона є його головним способом існування, проявом у різних змінених формах залежності, незалежності і взаємозалежності

2 Див.: Злементы теории политики / Под ред. К.Опалка. — Ростов-на-Дону, 1991. - С. 97-98.

між людьми, між особистостями і суспільством, суспільними групами, верствами, політичними організаціями, державами, групами держав і, зрештою, системами. Тобто влада різнобічна, має багато вимірів, певних верств. На нашу думку, влада є завжди відносинами нерівності. Якщо виходити з класичної формули, що джерелами влади є сила, гроші і знання, то мусимо визнати, що люди, суспільні групи, організації та держави володіють ними по-різному: одні дуже сильні, багаті, мають науково-технічний потенціал, інші — слабкі, бідні як на гроші, так і на знання, а ще є дуже бідні, слабкі і такі, що майже не володіють технічним потенціалом. Політична географія, економіка, військова справа підтверджують наші думки. Наприклад, США — Мексика, Греція - Гватемала чи Лаос. Нерівні між собою політичні партії, суспільно-політичні організації, нерівні суспільні верстви - інтелігенція творча, педагогічна, робітництво-селянство тощо. Нерівні між собою люди в межах міні- і макрогруп - за своїми фізичними, розумовими здібностями, за освітою, суспільним становищем, престижем, посадами й статусом. Отже, світ людей — це світ загальної нерівності.

Свого часу, абсолютизуючи таку нерівність, Г.Гегель вказував, що в наслідку людський світ - це відносини панування і рабства. Рівність, писав він, «є ніщо інше, як абстракція, формальна думка про життя, про першу потенцію, думка, яка суто ідеальна, позбавлена реальності»3. В реальному житті всюди панує загальна нерівність і «всім належить нерівність життя і тим самим відношення (панування) і рабства»4. Розкриваючи суть цієї нерівності, Г.Гегель писав: «... Панування і рабство належать самій природі тому, що індивідуми в цьому плані протистоять один одному...»5. Протистоять не тільки особистості, протистоять один одному нерівності як в особистому, так і в суспільно-політичному житті, протистоять взаємно групи, верстви, організації, держави, системи. Якщо точніше, то всезагальна нерівність детермінує розвиток від особистостей до систем, вона є стимулом розвитку, її мотором, вона рухає пристрастями людей, груп та організацій.

Отже, усезагальна нерівність є однією з першопричин феномена влади. Бо що ж тоді рухає мною в усвідомленні нерівності? Мною починає рухати бажання або позбутися оцієї моєї нерівності, моєї залежності, а отже, бажання змінити підневільне становище, змінити мій рабський статус, або поліпшити його чи позбутися його певного рівня, зробити

3 Гегель Г. Политические произведения. — М., 1978. — С. 305.
4 Там само. - С. 305.
5 Там само. — С. 305.

власне становище менш залежним від інших. У відомій шкалі вартостей М.Тьюмена одним із критеріїв шкали виступає ступінь залежності даного становища особистості від інших у різних питаннях життєдіяльності. Всяке ж становище у суспільстві складається з престижу, місця у суспільно-політичній ієрархії, винагороди тощо.

У суспільно-політичному становищі критерієм престижу є влада. У той же час цивілізоване суспільство вже далеко пішло від моделі Т.Гоббса — як у міжособистім житті, так і в міждержавних відносинах. Загалом усезагальне панування і Левіафану і, якщо можна так висловитись, левіафанності ввело в певні рамки владні відносини, зробило для особистості стерпними відносини нерівності з іншими собі подібними. Панування зброї масового знищення змусило до співжиття держави й політичні системи. Чи це означає, що запанувала атмосфера загального взаєморозуміння, толерантності, покори й згоди? На нашу думку, такий всезагальний політичний компроміс дуже нетривкий, релятивний і недовговічний. На міждержавному рівні післявоєнний мир тримався на тоненькій стратегічній рівновазі між США та СРСР, і після її краху ми стали перед загрозою встановлення американської переваги у світі, американського силового владного абсолютизму. Нам відомі слова лорда Ектона про те, що абсолютна влада розбещує теж абсолютно, отже, нерівність сил на міжнародній арені потенційно вагітна майбутніми конфліктними ситуаціями між різними владними структурами супердержав (Росія, Китай, Японія, Європейська Спільнота). Ще більш відносним є спокій на регіональних рівнях, насамперед в Африці, Східній Європі, де існує постійний детонатор. У першому випадку це всезрос-таюча бідність, у другому — проблеми політичної спадщини СРСР (насамперед територіальні, етнічні тощо).

Для прикладу візьмемо сферу політичних взаємин між Росією та Україною. У праці В.Разуваєва з Інституту Європи РАН вказується, що активна присутність Росії у світовій системі вимагає від неї розв'язання проблеми реального виходу до морських комунікацій. «В цьому плані розвал СРСР відкинув її на століття назад», — пише автор. Тому відновлення своїх позицій у світі Росія вбачає у проведенні одночасно активної політики «на балтійському та чорноморському напрямах»6. Далі В. Разуваєв слушно підкреслює: «Будь-яке розв'язання Цієї проблеми Росією об'єктивно зачепить інтереси держав, на чиїх територіях розміщені торгові і військові порти колишнього

6 Разуваєв В. Геополитикапостсоветскогопространства. - М., 1993. — С.26.

СРСР, а це означає - знову ж об'єктивно - потенційні джерела постійного напруження на лініях Росія — Прибалтика і Росія — Україна»7. Тобто, робить висновок автор, «міжнародні відносини в пострадянському політичному просторі характеризуватимуться переважно двома тенденціями: прямим чи непрямим переважанням Росії... і потенційною конфліктністю»8. Росія прагнутиме компенсувати втрату релятивного паритету СРСР-США домінуванням із позиції сили на території колишнього Союзу, а отже, буде нав'язувати нерівні відносини в усіх сферах політичного, економічного життя, щоб у майбутньому відновити свою роль у світі.

Нарешті, існування громадянина-особистості в рамках дер-жавоутворень, участь у політичному житті — це дуже делікатний перманентний плебісцит для людини, яка в повсякденному житті постійно натрапляє на нерівність, владу в усіх її проявах і формах. Так, національне право стабілізує статут особистості в рамках держави, політичної системи, у відносинах громадянин — держава, громадянин - різні владні структури. Громадяни в цивілізованому суспільстві змушені терпіти нерівність, уся політична система має одне з призначень — зробити терпимим її, переконати громадян, що нерівність врешті-решт існує для блага самих громадян. Парадоксально, що це робиться за допомогою авторитету силових структур влади та культурно-ідеологічних установок рівності, справедливості тощо. Заколисані таким чином громадяни (плюс острах перед кийком влади) шукають своєрідної ніші від владних проблем, знаходячи її у науці, культурі, спорті, у приватному житті, великому коханні або розпусті. Однак у сильних натур природа перемагає, і тоді з-під одежини законослухняних громадян інколи висуваються кігті, а в рішучіших і честолюбніших несподівано прорізується вовчий оскал... Не в змозі домогтися зміни свого нерівноправного становища, тобто зміни свого соціального статусу, становища в суспільній ієрархії, такі особистості можуть домагатися влади нелегітимним чином і використовувати будь-які засоби. Адже переможців не судять! Так було, так є, як буде — не знаємо...

Оскільки люди нерівні фізично, розумово від природи, то у кожній етнічній спільноті поступово вирізняються особи з певними вродженими здібностями до панування над іншими, нетерпимі до власного нерівного становища, але із спокійним ставленням до свого панування над іншими. Це й започатку-

7 Разуваев В. Геополитика постсоветского пространства. — С. 26.
8 Там само. — С. 64.

вало процес формування національної політичної, владної еліти. Причому, на думку деяких учених, виживають, як звичайно, не так біологічно сильні, як соціально пристосовані. Пристосованість полягає у вмінні змовчати, зробитися непомітним, коли знищують видатних, неординарних, стати слабким, коли винищують сильних. Такий відбір поступово призводить до формування еластичної, безхребетної еліти, де одним із головних критеріїв успіху стає здатність до адаптації, а навіть і певна сірість. Панівне гасло такої еліти — не висуватись! Яскраві, відважні, шляхетні представники еліти поступово гинуть, їх замінюють спритні комбінатори, пристосуванці.

У зв'язку з цим В.Чалідзе стверджує, що це призводить до виживання кола людей слабкого типу, покірливого, яке важко й назвати правлячими. В.Чалідзе спробував дати такі моделі (що спираються на комбінації фізичної сили та покірливості) суспільства, де панують загалом такі слабкі. Перша модель, коли сильні й непокірні відпадають у війнах та ієрархічній боротьбі (тобто владній - роз'яснимо від себе). У цій моделі може вижити невелика кількість сильних, яка утверджується у лідерах. Друга модель, коли слабкі, непокірні відходять в ієрархічній боротьбі, з них пробитися у лідери не може майже ніхто. Третя модель, це коли сильні і покірні масово відходять у війнах, конфліктах; четверта модель, коли слабкі і покірні виживають, розмножуються, розвивають свою ієрархію за іншими, ніж сила, ознаками. Внаслідок того, зазначає В.Чалідзе, «ми — суспільство переважно слабких, неагресивних і порівняно покірних людей»9. Тому більшість підпорядковується законам, шанує право, порядок, тому панує атмосфера покори, ментальність слабкості, а не культ сили. У такому суспільстві політична еліта є породженням усіх цих рис, вона й править через компроміси, гаслами злагоди, єдності тощо. Звичайно, що в більшості - це соціально захищені суспільства громадянського типу. Таких суспільств ми не знайдемо у країнах, що розвиваються, чи молодих, недавно утворених. Як зазначив Л. Гумільов, це суспільства, які вже пройшли акматичну фазу, вступили у фазу падіння, і навіть інерційну, коли пасіонарність спадає, кількість носіїв ЇЇ зменшується, попереду тільки меморіальна фаза10.

Суть еліти ми розкриваємо і через організацію суспільства тощо. Доведено, що людське суспільство протягом свого існу-

9 Чалидзе В. Иерархический человек. — М., 1991. — С. 136.
10 Див.: Гумилев Л. От Руси к России: очерки зтнической истории. — М., 1992. - С. 16-18.

вання та історичного розвитку йшло в напрямі все більшої організованості, ускладнення, збільшення культурних компонентів, розширення й урізноманітнення взаємозв'язків між ними, тобто ставало системним. Організація виникає уже в первісно-родовому суспільстві для захисту перед ворогами, добування їжі, влаштування житла тощо. Виникнення держави стало важливішим кроком до самоорганізації суспільства, а головне — до самоорганізації духу. Адже вищою метою державної організації стали захист і організація духовного життя людей, які почали належати до певного політичного союзу. Держава стала видозміною організованого співжиття, що спирається на єдність мети, інтересів, єдиного розуміння справедливості, добра, єдиного підходу до принципу солідарності.

Вищою формою існування державності стає національна державність, оскільки сама нація перетворюється у вищий тип політичної організованості. Це пояснюється насамперед тим, що в основі співжиття людей лежить духовна однорідність та спільність духовної, а отже, національної культури. Національна організованість ґрунтується на духовній солідарності синів однієї батьківщини, на усвідомленні громадянами своєї належності до єдиної вітчизни. Як влучно зазначив І.Ільїн, «... любов до батьківщини - це любов до того самого національного духу, сукупне і спільне життя якого організовує і відроджує державу». Завдання політиків у такому випадку полягає у тому, щоби реалізувати ті справи, з якими солідарний увесь народ, уся нація. У тому й полягає справжній патріотизм, бо політика поза патріотизмом стає безпредметною, а патріотизм поза державою — слабким, безформенним. Отже, «держава — це позитивно-правова форма батьківщини, а вітчизна творить справжній зміст політики*".

Духовна культура і матеріальне виробництво нації — це також різні форми організованості громадян даної національної організації державності. Всяка ж організація, нагадаймо тут постулати Р.Міхельса, неминуче веде до виділення у її рамках певної керівної верстви, еліти, головною функцією, навіть призначенням якої стає керівництво та управління як самою організацією, її різними рівнями, так і всім організованим співжиттям громадян.

11 Ильин И. О сушности правосознания. Сочинения: В 2-х т. — М., 1993. - Т. 1. - С. 176.