Політичні еліти і лідери

3.2. Структура та принципи діяльності політичної еліти

У сучасній політології, яка розглядає суспільство з погляду у функціонування організованих систем, вважають можливим у будь-якій політичній системі вирізнити певні кола влади, критерієм входження до яких є рівень участі в реалізації влади, насамперед у прийнятті політичних рішеннь. У зв'язку з цим політична еліта — це те коло громадян певної політичної системи, які беруть безпосередню участь у прийнятті рішеннь.

Коло політичної еліти даної системи має складну структуру, поділяється на підсистеми — кола влади: внутрішнє коло влади (лідери в ліберально-демократичних режимах або вожді, керівники в авторитарно-тоталітарних режимах); коло політично-урядової еліти; коло суспільцо-господарської еліти; коло групи натиску; коло регіонально-локальних керівників™. На нашу думку, найширше елітне коло становлять активісти політичних партій, суспільно-політичних рухів, об'єднань, які симпатизують даному політичному режимові.

Зупинимось коротко на кожному з цих кіл. Щодо першого, то будемо аналізувати його в подальшому розділі. До другого кола політично-урядової еліти входять політики, що виконують найвищі функції у правлячій та опозиційних партіях, вищі керівники держави тощо. Так, наприклад, З.Бжезинський і С.Хантінгтон вважали, що в нормальних ситуаціях до цього кола у США входило 8 центрів рішень: шеф державної агенції, що відповідає за сферу рішень, комітет право-процедурної палати представників, уся палата представників, відповідні комісії сенату, сенат, президент або дві третини двох палат конгресу, судова система13.

До кола суспільно-господарської еліти належать, як звичайно, 2 — 3 відсотки населення даної держави — це найбагатші громадяни, найактивніші діячі науки, культури. З них саме й вирізняються кандидати на керівництво політичних організацій та рухів, які потім репрезентують інтереси правлячих груп у першому колі влади.

Коло групи натиску становлять керівники профспілок, етнічних і расових організацій, релігійних об'єднань, загалом провідники неформальних груп господарських інтересів, а також керівництво різних суспільно-політичних об'єднань, окремих громадських рухів (етнічних меншин).

12 Pietraoe — Ziemowit Jacek. Tcoria decyztj politycznych. — Lublin, 1990. - S. 59.
13 Brzezinski K. Z., Huntington P. S. Politischc Macht. USA/UdSSR. -Koln-Bcrlin, 1966. - S. 239.

Коло регіонально-локальних керівників об'єднує декілька відсотків громадян держави, політичне керівництво регіонів, місцеву політичну верхівку, керівників суспільно-політичних організацій, діячів, що формують публічну думку.

У найширше коло політичної еліти входять або можуть входити й активісти правлячої та опозиційних партій, суспільно-політичних рухів та об'єднань, які поки що в резерві; з них рекрутують майбутніх функціонерів політичних партій, низове й середнє керівництво в регіонах, серед них можна шукати майбутніх лідерів.

Практика свідчить, що для успішного функціонування державної організації потрібні спеціально підготовлені люди — бюрократи, тобто певний підвид політично-організаційного об'єднання, концепцію якого чи не вперше розробив М.Вебер. Нагадаймо, що у праці « Господарство і суспільство» він зазначав, що правляча верства (у нього — бюрократія) розуміється у трьох значеннях. По-перше, як певна ієрархічна організація професіоналів (у Вебера — чиновників), що будується за принципом компетенції, певного освітнього цензу. Так, наприклад, вище політичне керівництво США поповнюється насамперед випускниками Гарвардського, Прінстонського університетів, в Англії — Оксфорда та Кембриджа, у Франції -Вищої політичної школи в Парижі, у СРСР такою «кузнею» політичної еліти були Вища партійна школа та Академія суспільних наук при ЦК КПРС, Московський державний університет, Інститут міжнародних відносин.

Другим значенням професіоналізму (або бюрократії), на. думку М.Вебера, було розуміння певного типу відносин між правлячими колами, адміністративним апаратом та рештою суспільства. У цьому розумінні правляча верства виступає як суспільна група, що має певні привілеї у суспільстві — не так у сфері матеріальної винагороди, як у доступі до певних дефіцитних благ, користується ширшими, надійнішими даними інформації тощо. Ця верства не підлягає дієвому контролю, точніше, вона часто сама себе контролює, що все разом призводить до монополізування нею функції керівництва і управління суспільством. Як тут не згадати відомий закон С.Паркінсона: «Чиновник плодить чиновника, а не суперника».

Третє розуміння професіоналізму, вважав М.Вебер, полягає у певному типі елітарної поведінки і самої діяльності правлячих кіл. Уся їхня діяльність у керівництві й управлінні покривається завісою таємничості, закритості, панує елітарний

керівний снобізм14. Усі проблеми, від політичних до побутових, реалізуються, розв'язуються за високими парканами, на вибраних ділянках, у гарних ошатних будівлях тощо. У будь-якої національної політичної еліти формується навіть свій стиль керівництва — чи то телефонне право, чи «єсть мнение, товарищи», чи то стиль розв'язувати проблеми в заміських віллах, під час вихідних тощо.

Які ж основні принципи діяльності політичної правлячої еліти (бюрократії) у високоорганізованому сучасному суспільстві? Насамперед це ієрархічність, у нашому випадку — досить суворе дотримування правил т. зв. піраміди влади, тобто розпорядження даються «згори вниз» і мало обговорюються. Якщо справа вирішується успішно, то завжди є конкретний автор «згори», якщо ж поразка, то шукають «офірного козла» або панує групова відповідальність.

Другий принцип — розмежування компетенції, яка поширюється певною мірою у вигляді концентричних кіл, що мають різні рівні регламентації. Тут панують право першого підпису, порядок підготування і прийняття політичних рішень, інститут радників, порядок підготовки й добору політичних кадрів, усе регламентоване, аж до кольору олівця чи ручки, якими підписують рішення. Регламентація поширюється на все, навіть на приватне життя, побутові послуги15.

Третій принцип — так званий рутинний характер рішень, що їх приймають. Французьке слово routine означає незаперечне наслідування шаблонів, відсутність почуття нового. У нашому випадку рутинний характер прийняття політичних рішень у правлячої еліти полягає не так у певному алгоритмі цих рішень (тобто раз назавжди визначенному порядку, звичаї), як в ідеологізації політичних, народногосподарських рішень. Найяскравіше це проявилось у формуванні свого політичного лексикону, навіть мовно-політичних стереотипів тим чи іншим політичним режимом. Гіперболізовано це описав Дж.Оруелл у відомому романі «1984». Нагадаємо, що в його Океанії була розроблена офіційна мова — новояз, щоб не тільки знаковими засобами забезпечити світогляд і розумову діяльність ангсоца, а й «зробити неможливими будь-які інші спрямування думки». Були створені три словники, причому словник «В» складався зі слів, спеціально сконструйованих для політичних потреб. Усі вислови утворювалися з двох і більше слів або

14 Weber Max. Wirtschaft und Gesellschaft. Tubingen, 1972. S. 125 - 127.
15 Див.: Восленский М. Номенклатура. — М., 1991. — Гл. З, 4, 5.

частин слів, лаконічно, у словнику не було жодного ідеологічно нейтрального слова, натомість вистачало евфемізмів (наприклад, «радлаг» — табір радості, тобто табір каторжників). Вимагалося, щоб у політичних рішеннях слова були «причесані», мали чіткий зміст; виголошувались такі рішення швидко, щоб якомога менше зафіксуватись у свідомості слухачів. Усе скеровувалось на те, щоб зробити мову незалежною від свідомості. Член правлячої еліти — партієць, «який готувався до виступу з політичного чи естетичного питання, мусив випускати «правильні судження автоматично», як випускає чергу кулемет»16. Передбачалося в ідеалі, що врешті розбірлива мова народжуватиметься безпосередньо в горлі, без участі вищих нервових центрів. Для того й було створено слово «речекряк», що мало подвійне значення. Якщо крякали в ортодоксальному сенсі, то це слово означало схвалення, і тоді урядова «Тайме» писала про якогось партійного промовця, який висловився на «ідейно міцному речекряку», що було похвалою. Справді, рутинний характер політичних рішень вимагав цього, навіть забороняв новизну в політиці, оскільки правляча еліта монопольно представляла інтереси нації, тільки вона знала шлях в майбутнє, бачила найдалі і найглибше. Радянська дійсність дала приклад такого вислову на новоязі: «партія — наш рульовий». Отже, уся відповідальність у політиці грунтувалася на партії, народові не треба було турбуватися, за нього думали, піклувалися, йому залишалось лишень працювати.