3.3. Політична еліта: головні напрями обґрунтування
Визначивши суть політичної еліти через саму владу та організацію, перейдемо до встановлення головних напрямів ЇЇ обґрунтування. Для того скористаємося поділом, який запропонував у середині 80-х років російський вчений Г.Ашин. Він визначає такі напрями: ірраціональний, біологічний, психологічний, функціональний, технократичний.
Ірраціональне обгрунтування спирається на філософсько-соціологічні концепціїтомізму, неотомізму, персоналізму. Томізм як система виріс на основі поглядів Томи Аквінського (1224 — 1274), учення якого 1879 р. було проголошене офіційною наукою католицької Церкви. У своїх працях, зокрема «Сума теології», «Про панування владик», він, спираючись на арістотелівську
16 Орузлл Джордж. «1984» и зесе разных лет. - М., 1989. - С. 205-206.
концепцію людини як істоти політичної та держави (суспільства) як буття логічно ранішого від особистісного, стверджував, що світ базується на ієрархії форм. Суспільство теж суворо ієрархізо-ване, найкращим є таке суспільство, в якому кожен виконує певні функції, визначені метафізично обґрунтованою ієрархією форм. У ньому монарх, наділений владою, наданою йому від Бога, має вести підданих до реалізації мети й повинен підлягати церковному верховенству. Т.Аквінський розвинув теорію права й обов'язків життя кожної людини згідно з її становищем у суспільстві. Він також вважав, що ієрархія форм — це втілення волі Бога, відображення небесної ієрархії (9 рангів), де певна група архангелів виконує «волю Бога», яку реалізують вибрані, щото ними «Бог творить історію». Пізніше, у другій половині XIX ст., папа Лев XIII в енциклиці «Aeterni Patris» закликав протидіяти соціальним негараздам, назвав непотрібними війни й революції, що було результатом соціального свавілля. Шлях спасіння і порядку він вбачав у вірі, дотриманні суспільних норм. В енциклиці проголошувалося також відновлення у католицьких школах християнської філософії у дусі «ангельського доктора святого Томи Аквінського». Цей документ разом із «Догматичноюконституцією» (прийнятаІ ВатиканськимСобором) і «24 томістськими тезами» (1914) став програмним документом
неотомізму.
Один із визначних теоретиків неотомізму Жак Марітен (1882 — 1973) спробував дати своє вирішення головних проблем сучасної цивілізації з позицій неотомізму. Приймаючи за вихідний пункт розмежування понять «особу» як автономну духовну цілість і «особистість» як матеріальний фрагмент світу, що підпорядковується природним законам, він сформулював власну теорію особи та її відносин із суспільством. У працях «Християнство і демократія», «Принципи політичного гуманізму», «Людина і держава» Ж.Марітен зайняв подвійну позицію. З одного боку, він проголосив незаперечний примат добра особи, оскільки вона залежить від Бога і Церкви, над добром суспільства. З іншого боку, постулював підпорядкування добра людини як особистості добру суспільства, чим протиставився індивідуалізму та тоталітаризму. Водночас Ж.Марітен, особливо ранній, висував твердження про надприродне походження соціальної нерівності, виходячи з тези про необхідність існування духовного пастиря для народу. Цей факт Ж.Марітен виводив з того, що тільки пастирі можуть компетентно розібратись у «вищих таємницях Божого одкровення», що дало привід для пізнішого звинувачення його в апологетиці елітаризму.
Крім того, однією з центральних проблем неотомізму була не так проблема ієрархізованого суспільства, як проблема свободи та зла. Головною тезою неотомізму став постулат підпорядкування моралі релігії, відсутності етики поза теологією. Релігія ж повинна стати доктриною служіння людини Богові, тому неотомізм виступав за визначені норми, які освячували б ті моральні засади, що зберігають непорушність суспільного ладу: «моральна свобода — це свобода зв'язана, обмежена (точніше, самообмежена) обов'язком... де немає вільного вибору, самовизначення волі, там немає і моральності»17.
Неотоміст Пауль Зівек у праці «Філософія Зла» стверджував, що зло — не випадковість, а закономірне явище, пов'язане з необхідністю. Тому оптимізм - річ безпідставна, і навіть шкідлива, світ є таким, яким його створив Бог, удосконалювати світ — це гріх. Тому світ треба сприймати таким, яким він є, отже, приймати зло, йому притаманне, тоді зло стає благом, ним стає й ієрархія у суспільстві, бо вона дана Богом. Тобто головною тезою томізму, як і неотомізму, стала думка, що все, створене Богом, має своє виправдання, свій сенс, своє призначення, а природна і суспільна нерівність є результатом. Нобелівський лауреат Т.Еліот (1888-1965) писав: «... Світ не можна змінити, бо не можна змінити Бога. Світ не можна й пояснити. Тайна повинна бути смиренно визнана».
Тісно змикається з неотомізмом і персоналізм (так називалися перші праці цього напряму француза Ш.Ренув'є й американського пастора Б.Боуна, що вийшли відповідно в 1903 і 1908 роках). У центрі уваги персоналістів — людина-особистість, а над нею Божа «Особистість особистостей». Світ особистостей, вважають персоналісти, — це царство свободи як самовиявлення «Я». Світ, суспільство — творіння Божі, змінити їх не можна, однак можна змінити свій духовний світ, своє «Я». Тому найгостріші конфлікти -це не суспільні, а духовні — між добром і злом, моральним і аморальним. Один з визначних теоретиків персоналізму американський ученийР.Флюеллінг(1871 - 1960)твердив: «Мидаремно вважаємо, ніби рівність у розподілі багатства, привілеїв чи освіти приведе до оновлення суспільства...» Він стверджував, що політики даремно прагнуть вирішити соціальні конфлікти через перетворення в економіці, нову організацію праці чи зміну політичної влади. Боротьбу можна виграти лише в царині людського духу. Ця битва буде виграна не створенням утопічного нового суспільства, а насамперед створенням певного мосту між соціальними класами — подоланням егоїзму і духом загального егалітарного колективізму.
17 Цит. за: Современная буржуазная философия. — М., 1978. — С. 437.
Адже головне - не соціальна нерівність, а духовна, яку подолати значно важче, якщо взагалі можливо.
Усі теоретики томізму, неотомізму, персоналізму єдині у постулаті: людство, люди - нерівні, є вищі і нижчі суспільні групи, і це, звичайно, зло, однак змінити його майже неможливо, можна лише через довге вдосконалення домогтися певної зміни в суспільній ієрархії. Однак чи потрібно це? Адже, удосконалюючись, намагаючись повніше висловити своє «Я», кожна особистість буде все більше реалізовувати вкладене від Бога і так виконувати Боже призначення, як це притаманне кожній особистості. Суспільству не потрібна тотальна участь всього людства в політичному керівництві й управлінні, тим паче, що часи грецької полісної демократії давно минули.
До ірраціонального обґрунтування елітності належить і харизматичне. Грецьке слово «харизма» перекладається як «дар». Широко вживати його почали в середньовічній теологічній літературі й церковній юриспруденції. Воно означало «Божий дар, благодать». У ті часи цим даром наділяли насамперед суб'єктів церковної і світської влад, оскільки саме на них упав «вибір Бога», вони стали уповноваженими реалізовувати його волю. Як писав французький історик Фюстель де Куланж, ще франкські поганські вожді «reges cziniti», кошлаті царі-жерці коротковолосих франків, володіли надприродною силою, яка ховалася нібито в їхньому довгому волоссі18. (Тут можна пригадати притчу про Самсона).
Пізніше, ставши християнами, королі Франції й Англії намагалися повернути собі легендарну силу й владу, використовуючи для того різні засоби і те, що саме вони володіли даром своїм дотиком лікувати хворих на золотуху. Французький король Карл V навіть наказав ученому Ж. Голейну створити спеціальний трактат, в якому головний акцент було поставлено саме на здатність короля до надприродних вчинків завдяки «дару Божому». Цей «Трактат про коронацію»(1374) став свідченням, що французький король віддавав перевагу харизматичній владі над іншими, у тому числі й над військовою19.
На початку нашого століття М.Вебер впровадив це слово до соціології та релігієзнавства для характеристики особливих властивостей, що їх приписували індивіду і які підносили та посилювали його авторитет серед інших. М.Вебер вирізняв такі типи харизматичного авторитету: перший - авторитет певної
18 Див.: Фюстель де Куланж. История обіцественного строя древней Франции. - СПб., 1901. - Т. 1.
19 Ле Гофф Жак. Цивилизапия средневекового Запала. — М., 1992. -С. 252.
особи, суб'єкта влади, яка володіла фактично або їй приписували надприродні, надлюдські або, принаймні, надзвичайні здібності й риси, що були недосяжні для людини, а тому розглядалися, як «Божий дар». Такий тип людини мав сильну волю, володів яскраво означеними психічними, емоційними виразами, що значно підносили його над масою.
Харизма, з одного боку, будувалася насамперед на вірі, сам суб'єкт харизми безмежно вірив у свої здібності та у своє призначення. З іншого боку, йому був потрібен т. зв. «хор», тобто група послідовників, які б теж вірили в його силу та місію. Сумніви ж розглядалися як святотатство. Другий тип харизматичного авторитету — харизма установи, посади, що могла існувати автономно, не зважаючи на особистість, яка займала цю посаду. Вже сама посада монарха, президента підносила індивіда, робила його винятковим, хоч часто займали її посередності. Але магія крісла чи установи робила своє: маси вірили в «сяйво» посади й переносили свою віру на самого її носія, часто тимчасового на цьому місці. Його функції набували харизматичного характеру. Причому якщо спочатку носій харизми обходився без організації, то, щоб не залишитися спогадом, харизматичний авторитет повинен був поступово самоорганізуватися, обрости найближчими соратниками, стати елітарною групою, яка нестиме частину блиску харизми свого лідера. Поволі така група інституюється, навіть рутинізується, стає традиційною. М.Вебер зауважував, що «... харизма є великою революційною силою у традиційних епохах»20. Тому харизматичне обґрунтування елітарності стало складовою частиною трансцедентального, ірраціонального обґрунтування.
Важливим напрямом обґрунтування є біологічний. На наш погляд, процес його становлення можна поділити на два періоди. Перший — від античності до другої половини XIX ст., другий — з кінця XIX ст. до наших днів. У першому періоді сформулювались ідеї біологічного обґрунтування, починаючи від Платона, Арістотеля і до Макіавеллі та деяких пізніших мислителів. Другий період розпочався з певних узагальнень емпіричних даних медичної статистики (Ч.Ломброзо), спираючись на які, німецькі та французькі вчені О. Аммон та Ж. де Ляпуж розробили концепцію соціальної антропології, в якій посилалися на антропометричні дані, тобто на співвідношення поперечного діаметра голови до поздовжнього, вираженого у відсотках, причому контур голови подавався у горизонтальній площині. Таким чином вони вирізнили три основні групи людей: довгоголові
20 Weber Max. Wirtschaft und Gescllschaft. - Tubingen, 1972. - S. 142.
(доліхоцефали, у яких показник не більше 74,9), середнього-лові (від 75 до 79,9) та короткоголові (брахіцефали; від 80 і вище). У своїх працях О.Аммон («Соціальний порядок та його природні закони») та Ж. де Ляпуж («Соціальна селекція») твердили, що існують закономірні зв'язки між величиною головного показника і соціальним становищем людини.
Найбільш вартісним елементом, вважали вони, є доліхоцефали, бо саме вони — двигуни прогресу, розвитку культури. Крім того, Ж. де Ляпуж виділив світлу, високого зросту расу доліхоцефалів, ідентифікувавши її з «арійцями», що характеризувалися винятковими психологічними, біологічними здібностями. Далі, за нисхідною, йшли альпійська, середземноморська раси. Змішування людських рас, вважав він, веде до занепаду, а оскільки довгоголові менш пристосовані до змін середовища й менш стійкі, то існує закон зменшення людей «вищої раси». Тому Ж. де Ляпуж ввів поняття «соціальний відбір», що був формою прояву біологічного відбору (6 форм), завдяки чому зменшується кількість довгоголових, най-вартіснішого елементу людського роду. Він же запропонував (після Платона) й спеціальну науку — євгеніку (від гр. — добре і рід), предметом якої було штучне плекання кращої раси, що пізніше так буйно розквітло у фашистській Німеччині.
Реалізуючи расову концепцію А.Птлера, викладену ним в праці «Моя боротьба», у розділі «Народ і раса»21, нацистська партія з приходом до влади розпочала планомірно ушляхетнювати «расу панів», яка б мала стати елітарною серед народів. Уже в липні 1933 p., маючи на меті селекцію, був прийнятий «Закон про запобігання спадкових хвороб у молодого покоління». На початку травня 1934 р. сформовано Управління расової політики НСНРП22, трохи пізніше — Головне управління СС із расових питань та переселення. З ініціативи Г.Гіммлера у грудні 1935 р. створено організацію «Лебенс-борн» (дослівно — «криниця життя»), що 1936 р. стала штабом при рейхсфюрері СС23. Роль стражів чистоти арійської раси перед масою недолюдей, роль племінних продовжувачів раси відводилась насамперед СС, про що писав у своїх спогадах колишній комендант Освєнціму Р.Гесс24.
В іншому тоталітарному режимі влади — радянському — утвердився стереотип загальної рівності людського виду. Цей вид був освячений багатьма радянськими біологами, генетика-
21 Див.: Гитлер А. Моя борьба. - Ашгабад, 1992. - Ч. 1. - Гл. XI.
22 Das Drittc Reich. Herausg. V. A. Blase. - Hannower, 1963. - S. 66.
23 Wspomnicnia Rudolfa Hoessa. — Warszawa, 1960. — S. 240. 21 Wspommnicnia Rudolfa Hoessa. — S. 240 — 243.
ми. Серед них відомий генетик М.Дубінін, який в автобіографічній книзі «Вічний рух» сформулював тезу про переважаючу роль соціальних чинників у формуванні людини. З одного боку, він правильно зауважив, що «... спільний вплив соціальної і генетичної програми робить кожну людину не тільки фізично, а й духовно унікальною істотою»23. З іншого боку, критикуючи відомий висновок Г.Уеллса, що «втеча багатьох представників буржуазного мистецтва, наукової і технічної інтелігенції, аристократів і буржуа з Росії... означає... її загибель як цивілізованої країни», він, однак, патетично провіщав, що це, мовляв, зовсім не призвело країну до загибелі, а навпаки — таланти з народу «знайшли свій шлях до керівництва країною, партією, наукою і мистецтвом». Усе це, за словами М.Дубініна, дало результат: «... Наш великий Радянський Союз!»26. Звідси категоричний висновок цього генетика: «... Очевидно, що становлення особистості не визначено генами, а є творчим процесом розвитку людини»27. Дещо пізніше М.Дубінін розправився з концепціями елітаризму, написавши, що «... елітаризм — ніщо інше, як дискримінація через розвиток одних людей за рахунок інших»28. Алогізм тут, на нашу думку, в тому, що в першому випадку випливає рівність чинників «спільний вплив соціальної і генетичної програм», а тому заява про домінацію соціального чинника — це данина часові. По-друге, не можна погодитись із трактуванням думки Г.Уеллса, оскільки відомо, що саме «втеча... багатьох представників... інтелігенції, аристократії і буржуа» плюс примусове висилання В.Леніним цвіту російської наукової інтелігенції завдали непоправної шкоди духовному розвиткові СРСР. Назвемо тільки деякі прізвища — О.Ільїн, М.Бер* дяєв, П.Сорокін. Тобто країну покинула критично мисляча меншість, духовно-наукова еліта, а залишились невелика група професіоналів-революціонерів плюс величезні маси напівписьменного народу.
Звичайно, розвиток не зупинився, але він став однобічним, і наслідки його сьогодні відомі... Ми погоджуємося з академіком М.Амосовим, який стверджує, що люди неоднакові, бо «насправді діапазон відмінностей — за набором потреб і сили характеру — приблизно 1:3». Соціальний же вплив, процес виховання не безмежні, вони, як слушно зауважує М.Амосов, просто невідомі,
25 Дубинин Н. П. Вечное движение. — М., 1973. — С. 424.
26 Там само. — С. 426.
27 Там само. — С. 426.
28 Дубинин Н. П. Наследование биологическое и социальное // KOMMУНИCT. - 1980. - №11. - С. 67.
але «... ми у своїх моделях беремо 40 — 50 відсотків». Отже, xipypr-учений погоджується тут з генетиком-ученим, що особистість формується спільно — генетично й соціально. Далі М.Амосов пише, що в суспільстві є генетичний резерв — індивідуалістів, яких «у популяції тільки 5—10 %, але це сильні люди, і головне їхнє бажання — працювати самостійно, наодинці чи з групою тих, кого ведуть. У ній стимул — лідерство, самоутвердження, а потім уже — скупість»29.
Оця невелика група індівідуалістів у Римі стала патриціями, за феодалізму — дворянством, в епоху лібералізму — великими підприємцями, фінансистами, менеджерами, навіть авантюристами, провідними політиками, парламентаріями тощо. На нашу думку, одним із найбільших злочинів комуністичного режиму перед етносами колишнього СРСР було те, що режим «викосив», перервав популяцію національних еліт — російської, білоруської, української та інших. Пішли, загинули, були знищені найкращі, чесні, сміливі, розумні, талановиті, залишилися слабкі, пристосуванці. До речі, вважаємо, свого часу комуністи перемогли тому, що серед народних мас їх підтримала частина кращих, але програли комуністи (наприкінці 80-х років) тому, що їх захищали гірші, менш талановиті, які служили за чини, посади, винагороди, а не боролися за ідеї.
Трагедія політичної еліти в СРСР полягала в тому, що вона стала не елітою-пасіонаріями, а елітою пристосування, «чего изволите?». Отже, добрим політиком треба народитися, а великим — ще й стати. Вдосконалювати, виховувати особу можна тоді, коли вона є принаймні особою, коли є що вдосконалювати, виховувати, а це вже результат Природи...
Одним із найпоширеніших напрямів обґрунтування є психологічний або біхевіористичний (від англ. - поведінка). Він оформився у 1912 р. з виходом праці Д.Уотсона «Психологія як наука про поведінку». Згідно з думкою Д. Уотсона, предметом психології є поведінка, діяльність, які треба вивчити строго об'єктивно, структурною одиницею діяльності виступає зв'язок стимулу і реакції С-Р 30. Пізніше Б. Скіннер диференційовано підійшов до поведінки і вирізнив два класи поведінки: «відповідаючу» (respondent) та «оперантну» (або активну). Відтак Ч.Халл спробував розширити формулу С-Р, включивши вплив довкілля — О, тобто формула набула вигляду С —О —Р.
29 Амосов Н. Реальности, идеальї, модели // Литературная газета. -1985. - 5 окт.
30 Див.: Уотсон Д. Психология как наука о поведений. — Одесса, 1926.
Іншим впливовим напрямком біхевіоризму стала так звана теорія знаку — значення, або теорія очікування Е.Толмана, тобто розуміння поведінки як цілеспрямованої, оскільки поведінка — це завжди до чогось і від чогось. Можна твердити, що перший напрям зробив значний вплив на розвиток прикладних сфер психології, став теоретичною основою одного з варіантів програмного навчання, а також різних способів тестування.
Оскільки політика — це єдність теорії і практики, то важливими в ній є асоціації. Виділяємо чотири типи асоціацій: за подібністю, за контрастом, за близькістю у часі або просторі, за відношенням між поняттями. Найстарішим напрямом психологічного обгрунтування є асоціативний напрям, або теорія наслідування. Одним із її творців був французький соціолог Г.Тард (1843-1904), який у праці «Закони наслідування» висловив думку про універсальність психологічного механізму наслідування. У суспільстві наслідування має таке ж значення, як спадковість у біології, воно існує у вигляді звичаїв і моди, тому маса, народ наслідує правлячу меншість, більшість наслідує вибраних31. Важливим напрямом психологічного обґрунтування елітаризму стало використання тестів розумових здібностей, що визначають «коефіцієнт інтелектуальності» — КІ.
Сучасне тестування інтелекту розпочалося з того, що А.Біне створив тест для визначення інтелектуальної відсталості школярів. На початку XX ст. Біне і Сімон — французькі вчені -зробили кілька шкал для відбору розумово відсталих дітей. Так, перша шкала (1905) складалася з ЗО тестів, розташованих у порядку низхідної складності, й охоплювала широкий діапазон функцій. Далі кількість тестів і редакцій збільшувалась, найстійкішою і найпопулярнішою виявилась третя редакція Стенфордської шкали (1960), що отримала назву «Тести Сте-нфорда—Біне», яку застосовують і досі. В основі КІ — співвідношення між розумовим і хронологічним віком. Тести Стенфордської шкали згруповані за віковими рівнями. Перший (від 2 до 5 років) використовують з піврічним інтервалом; другий (від 5 до 14 років), інтервали річні; третій — середній дорослий; четвертий — вищий дорослий. Інтервали між ними більші, ніж один рік. Однак більшість тестів Стенфорда-Біне непридатні для дорослих. Довголітнє вживання цієї шкали призвело до того, що КІ стали уявляти як символ інтелекту, а не як показник певного тесту.
31 Див.: Тард Г. Законьї подражания. — СПб., 1892.
Для дорослих з 1955 р. застосовують шкалу Векслера, що складається з 11 тестів. Існують й інші шкали32. Цікавою є спроба (1926) психолога Ф.Термана здійснити «ретроспективну психологічну реконструкцію» КІ у 282 видатних осіб. Для того, нагадаймо, треба поділити розумовий вік на фізичний і результат помножити на сто. Отже, Дж.С.Мілль почав вивчати грецьку мову в З роки, алгебру і геометрію — в 11, хоча в середньому людина це осягає у 18 років. Отже, 18 : 11 х 100 = 164. У звичайної людини КІ середній дорівнює приблизно 100, у видатних людей він виявився 158, у видатних творців науки і мистецтва — 170 і т. д.33. Водночас, незважаючи на те, що були зроблені спеціальні тести для перевірки розвитку технічних здібностей, визначення КІ не є абсолютним розв'язанням проблеми обгрунтування елітності, оскільки, як зазначала відомий американський психолог А.Анас-тазі, більшість сучасних інтелектуальних тестів «... визначає переважно формальні здібності чи такі комбінації здібностей, що потрібні для успішного набуття знань»34. Будь-який тест — це рівень інтелекту на даний момент, тобто тест обмежений в часі, визначення КІ — не єдиний показник обдарованості, елітності людини. Однак випробування тестами провадить до певної селекції і може, за умови використання інших методів, слугувати показником інтелектуального розвитку людини, групи людей. Якщо ж абсолютизувати КІ в певної групи людей, то психологічне обґрунтування елітності отримує принципове підтвердження .оскільки воно фіксує вроджену різницю коефіцієнта інтелектуальності, вирізняючи при тому меншість, яка має вищий КІ, та маси, що мають КІ, близький до стандарту. У радянській науці такий поділ відкидали «з порога». Хоч, на нашу думку, його можна певною мірою застосовувати. Відносність КІ значна. І західні дослідники не завжди абсолютизують цей показник.
Поширеним є обґрунтування елітності Зігмундом Фройдом (1856—1939) та його послідовниками. Фройд вважав, що більшість людей має антисуспільні та антикультурні тенденції у своїй поведінці, у багатьох вони настільки сильні, що визначають навіть їх поведінку в суспільстві. Тому неможливо обійтися без примусу, який повинна здійснювати меншість. Отже, суспільство він поділяв на меншість і більшість. Такий поділ, вважав 3.Фройд, виріс із родових форм авторитету, зокрема з батьківського. Пізніше, у дорослому житті, людина
32 Див.: Айзенк Г.-Дж. Козффициент интеллекта. — Киев, 1994.
33 Див.: Гончаренко Н. В. Гений в искусстве и науке. — М., 1991 — С. 81.
34 Анастази А. Дифференциальная психология. // Психология инди-видуальньїх различий. Тексти. — М., 1982. — С. 11.
зберігає у собі певну тугу за батьківським авторитетом (усе життя). Еліта прагне використати цю потребу, тому авторитарну еліту З.Фройд розглядав як певний вид заступництва батька.
Панування меншості необхідне й тому, що маси недалекоглядні, не охоче відмовляються від своїх бажань і заохочують один в одного вседозволеність і розпусність. Отже, елітарна суспільна структура, за З.Фройдом, — це результат певних прихованих природних потягів, насамперед сексуального, вічного бажання підкоритись авторитетові. Учень З.Фройда - Еріх Фромм (1900—1980) замінив приховані сексуальні потяги на садистські в еліти і мазохістські — у мас. У відомій праці «Втеча від свободи» Е.Фромм описав цю втечу народних мас від свободи до авторитарних режимів, оскільки маси дістають навіть мазохістське задоволення від покори перед сильним, перед елітою. Бо в сучасних суспільствах, зазначав Е.Фромм, людина стає усе більш незалежною, упевненою у собі, критичною, але водночас вона дедалі більше самотня, ізольована і залякана. Пояснити це важко, але можливо. Так, свобода — це також і певний тягар, бо вивільнення від старих форм несвободи привело до появи нових. Причому якщо старі були більше зовнішні, то нові — більш внутрішні, вони блокують повну реалізацію свободи особи. Однією з характерних рис цієї боротьби була боротьба за свободу слова, коли ж вона була реалізована, з'ясувалося, що далеко не кожен може реалізувати цю свободу, оскільки суть у тому, що далеко не всі здатні «мислити оригінально, тобто самостійно»35.Оскільки ж мислити оригінально можуть лише одиниці, то маса інстинктивно «біжить» туди, де цього не вимагають, легко позбувається вартостей свободи, за які вона ще вчора боролася, але які для' неї сьогодні заважкі. У наслідку «... люди чекають, що хтось їх захистить, що «він» піклуватиметься про них, і покладають на «нього» відповідальність за наслідки своїх власних вчинків»36. Так живе більшість, маса. Меньшість бере тягар ініціативи на себе, вона бореться, отримує задоволення від боротьби, від самореалізації отій більшості, то вона до цього не готова, тоді й починається «утеча». Звичайно, навіть сам Е.Фромм не абсолютизував ці потяги, ставлячи їх не на першому місці в людини. Але їх можна саме так інтерпретувати, так їх і пояснювали деякі дослідники.
Варто згадати і відомого швейцарського психолога Карла Юнга (1875— 1961), праці якого стали основою цілого напряму
35 Фромм Зрих. Бегство от свободи. - М., 1990. — С. 95.
36 Там само. - С. 149-150.
сучасної психології. Ще в 1921 р. К.Юнг опублікував працю «Психологічні типи», в якій визначив 16 типів людини, взявши за основу поєднання психологічних функцій людини, а також особливості її психіки37. У продовження ідей з'явилася пропозиція поділяти людей на нормальних — стандартних та акцен-туйованих. Одним із перших її висловив німецький психіатр Карл Леонгард. Він писав, що акцентуація — це, у суті, «... ті ж індивідуальні риси, але вони мають тенденцію до переходу в патологічний стан». Причому, роз'яснював К.Леонгард, особи такого типу «не є патологічними»3". Річ у тім, що в цих осіб «потенційно закладені як можливості соціально позитивних досягнень, так і соціально негативний заряд»39. Чіткої межі між нормальними, середніми людьми і акцентуйованими особами немає. Обстеження у Німеччині показали, що майже половина населення країни — це акцентуйовані особи, друга половина — стандартний тип людей40. З одного боку, політики рекрутуються серед перших, за сприятливих обставин вони й стають політичною національною елітою, вони мають більш розвинуту, ніж у стандартних людей, волю до влади, рішучість при прийнятті рішень. З іншого боку, політична історія має і протилежні випадки. Сьогодні немає завершеної концепції психологічного обґрунтування елітарності, оскільки ті чи інші погляди психологів — це тільки констатація певних психологічних типів у суспільстві. Політичні ж еліти занадто плюралістичні з цього погляду, щоб дати підставу для твердження, що той чи інший психологічний тип має монопольне право на владу. Мало того, різні фази політичних процесів потребують і різних типів людей. Отже, існує велика й серйозна проблема, що чекає подальшого вивчення, тим паче, що кожна нація — це певний психологічний тип, який також вносить свої корективи у проблему.
Подальший напрям обгрунтування елітності - функціональний. Приймаємо за аксіому, що розвиток суспільства, його становлення нерозривно пов'язані з організованістю (про це ми вже говорили, коли розкривали суть елітаризму). Іманентною властивістю розвитку організації є керівництво, управління, врешті самоуправління, оскільки організованість провадить до утворення систем; неорганізованість, тобто відсутність керівництва, управління — до хаосу, нищення організації. Що ж означає організованість, організація? Насамперед — це впорядкованість, певна послідовність, а отже, й ієрархічність. Це і є суть елітаризму.
37 Див.: Юнг Карл. Психологические типи. — СПб. М., 1995.
38 Леонгард Карл. Акцентуированньїе личности. — К., 1981. — С. 16. 19
39 Там само. — С. 17.
40 Там само. - С. 18.
Організація — це певне спільне утворення, яке складається з визнаної кількості ієрархічно пов'язаних між собою груп, осіб, що спрямовані на осягнення чогось або проти чогось, і в якому всі структурні елементи володіють певними означеними функціями. Чим складніша організація, тобто чим більше структурних елементів, тим складніша екзистенція цих елементів і нагальніша потреба їх упорядкування для осягнення мети.
Організація — певний тип соціальної групи, що створена для осягнення певних цілей, які індивіди, будучи роз'єднаними, не можуть осягнути або для осягнення яких потрібні великі зусилля. Як зазначає політолог Л.Саністебан, «організації — це основний засіб стимулювання колективної волі»41. Організація дає змогу не тільки впорядкувати дії багатьох людей, груп, а й координувати їх, виправляти, спрямовувати у процесі розвитку для досягнення мети. Однак того замало. Л.Саністебан підкреслює, що організація — це певна гарантія успіху, бо «... щоденний досвід показує, що організована меншість має значно більше шансів на успіх, ніж неорганізована більшість»42.
Структурні елементи організації мають свої сфери діяльності, тобто місця, і згідно з цими місцями наділені певними функціями, мають певний обсяг влади і приймають рішення. Далі Л. Саністебан пише: «... Вища влада в організації належить меншості...»43. У нашому випадку — політичній еліті. Ця влада спирається, як зазначалося вище, насамперед на компетенції організованої меншості, що володіє системою професійних знань, навичок управління та спілкування з людьми. Досвід, набутий розвитком суспільної організації, свідчить, що політичне керівництво, управління і є головною функцією власне політичної еліти. До сфери керівництва входить визначення політичної стратегії самої суспільної системи, тобто визначення: головної мети системи, сформулювання її національної чи транснаціональної провідної ідей, характеру політичного режиму влади, політичної доктрини та ідеології; головних союзників і потенційних супротивників системи; другорядних цілей, пріоритетів і цінностей системи; генеральної моделі, тенденцій можливого розвитку системи. В політичну стратегію входить також вироблення можливих варіантів входів у політичні, соціально-економічні конфлікти, виходів із них, визначення стратегії міжнародних відносин. Крім того, у стратегію входять опрацювання основних принципів управління політичними інститутами, норм функціонування системи, основних віх політичної філософії і культури політичної системи, прин-
41 СанистебанЛ. С. Основьі политической науки. — М., 1992. — С. 68.
42 Там само. — С. 68.
43 Там само. - С. 68.
ципів соціально-економічної, кадрової політики та принципів політичної тактики. Це головна мета боротьби за владу, головне поле діяльності після завоювання влади, де відбувається боротьба за її утримання. Марксистські критики елітаризму, оминаючи, у суті, функціональність політичної еліти в суспільстві, зосереджували вогонь критики на питанні, у чиїх інтересах реалізовується ця функція еліти. Не вступаючи в дискусії з цього питання, ми констатуємо, що призначення політичної еліти, весь сенс її існування — у реалізації провідництва, керівництва та управління політичною організацією суспільства. Це і є головна функція політичної еліти. А в чиїх інтересах це робиться, це дещо інший аспект.
Чим вищий рівень організації, її складності, тим більша ймовірність, що ця політична еліта захищає насамперед власні інтереси, свою мету, і цей феномен, як показав історичний досвід, не залежить від якості соціально-економічної системи. Річ у тому, що на початковому етапі формування соціально-економічної системи еліта функціонує, щоб висловити та реалізувати інтереси цілої системи, оскільки має перспективу опанування нею. Еліта займається власними проблемами, вона стає респектабельною, домагається власної апологетизації, починається спочинок на осягненому. Потім настає певна меморіальна фаза: еліта вигідно влаштовується у помпезних будівлях — центрах рішення, система із застою скочується у кризовий стан, тоді політична еліта знову згадує про вартості всієї системи, але вже пізно... Цікава особливість: у будь-якій кризовій для себе ситуації еліта найчастіше порушує питання не про оздоровлення самої системи, а про правопорядок, охорону вартостей системи. Тому еліта так піклується про силові відомства, їх добробут.
Що ж до інших функцій, які притаманні політичним елітам, то їх можна визначити так:
а) артикуляція і трансмісія інтересів великих суспільних груп;
б) формування (інституційно-організаційно) волі суспільних груп;
в) репрезентація суспільних груп у політичному житті суспільства;
г) регулятивно-контрольна функція еліти;
д) кадрова функція (розташування, заміщення посад, виховання і вишкіл резервного фонду еліти)44.
Важливим напрямом обґрунтування елітності в XX ст. став технократичний. Це пояснюється багатьма причинами.
44 Див. також: Бебик В. Політика і політична діяльність //Політичні читання. - 1994. - К°3. - С. 118-119.
По-перше, суспільства, розвинуті технологічно, стали біполярними, плюралістичними, що означало появу різноманітних цілей та інтересів у суспільства. Досвід XX ст. показав, що тільки тоталітарно-авторитарні режими зуміли звузити головні цілі своїх суспільств до декількох. Ліберально-демократичні ж режими розвивалися у бік множинності, що значно ускладнювало керівництво й управління ними.
По-друге, плюралізм, множинність цілей призвели до ускладнення ієрархічності суспільно-політичних систем (національно-регіональних). З теорії систем знаємо, що, збільшення числа рівнів ієрархії у системі може служити приблизною міркою її складності. Це (тобто зростання складності суспільних систем), своєю чергою, потребує збільшення швидкості обміну інформацією між суб'єктами, що приймають політичні та інші важливі рішення45. У зв'язку з цим та вимогами науково-технічного прогресу в Північній Америці та Західній Європі у 80-ті роки утворилися регіональні транснаціональні інформаційні поля. У нашому випадку швидкість, точність, своєчасність і достовірність суспільної інформації - одна з найважливіших умов реалізації політичної влади. Часом інформаційні засоби називають четвертою гілкою влади. Це неправильно, оскільки інформація — тільки засіб влади, сама інформація та її органи не здатні приймати ніяких рішень, але вони можуть зупинити, загальмувати, нейтралізувати, прискорити прийняття рішень суб'єктами влади.
По-третє, науково-технічний прогрес у XX ст. значно прискорив процес прийняття рішень, тобто процес реалізації влади, що висунуло зовсім нові вимоги перед тими, хто приймає рішення, тобто перед політичними елітами.
XX ст. - це початок епохи в історії людства, коли стає всезагальним перманентний дефіцит часу при прийнятті рішень, що значно ускладнило керівництво й управління суспільними системами. Знову нагадаймо постулат із теорії систем про те, що складність управління є числовим виразом складностей, які виникають із кількості обчислень, необхідних для повного управління системою46.
По-четверте, у зв'язку із зростанням взаємозалежностей між національними системами, розширенням їх зв'язків рішення, які сьогодні приймають еліти, значною мірою глобалізуються. Вони часто переростають рамки національних систем, тому
45 Касти Дж. Большие системи. Связность, сложность и катастрофи — М., 1982. - С. 110.
46 Там само. - С. 57.
зростає їх значимість, масштаб, а отже, й відповідальність не тільки перед власною державою, а й перед світовим співтовариством. Індустріалізація, хімізація, розширення інфраструктури (шляхи сполучення, зв'язку, обіг грошей, різні форми платежів) ввели в індустріальне суспільство небачену кількість інженерів, техніків. Суспільні процеси все більше почали нагадувати поточне конвеєрне виробництво. Загалом суспільство технологізувалося. Усе це плюс взаємна безпека, екологічні проблеми призвели до появи технократичного обґрунтування елітарності.
Американський соціолог Т.Веблен (1857-1929) одним із перших у праці «Інженери і система цін» (1921) зазначив, що історія цивілізації - це історія змін соціальних інститутів, які домінують у різні періоди (доісторичний період, «суспільство грабунку», що має дві доби - варварську і грошову). Під інститутами він розумів загальновизнані форми поведінки та звички мислення. На його думку, головним двигуном суспільного розвитку є економіка, промислове виробництво, що випереджують розвиток цих суспільних інститутів. Головною суперечністю капіталізму початку XX ст. стала суперечність між бізнесом та індустрією.
Керівники промисловості, спеціалісти-технологи стали носіями розвитку науки, техніки, зростання добробуту всього суспільства, а не тільки просперуючих бізнесменів. Тому подолати цю суперечність можуть тільки технократи-спеціалісти і керівники виробництва — нова технократична еліта. Вона стала тією силою, яка може провести інституційні зміни, узгодити з новітніми технологічними змінами застарілі норми поведінки та консервативне мислення. Тим паче, що сам Т.Веблен також став одним із творців концепції суспільства масового споживання, що досить переконливо обґрунтувало необхідність загальної зміни менталітету нового, індустріального суспільства. Звичайно, що таке суспільство повинно було формуватися з участю і за допомогою якісно нової політичної еліти. Т.Веблен вважав, що в ЇЇ складі мають переважати технічні спеціалісти, організатори й керівники промислового виробництва XX ст. Саме вони повинні відібрати владу у бізнесменів, створивши для того «генеральний штаб індустріальної системи».
Згодом ці думкії підхопив американський мислитель Джеймс Бернхем (1905 — 1988), який, спираючись на праці економістів Т.Карвера, А.Берлі і Г.Мінса, висунув концепцію «революції менеджерів». У відомій книзі з такою ж назвою Дж.Бернхем, розвиваючи ідеї Т.Веблена, стверджував, що після періоду трансформації традиційного буржуазного суспільства в технологічне (не забуваймо, що вершина потоково-конвеєрного виробництва у США була досягнута ще напередодні Другої світової війни на відміну від Західної Європи, де це відбулося у 50-ті роки), виникає гостра потреба змінити не тільки політично-соціальні інституції, менталітет громадянства, а й весь спосіб життя, мислення. Керувати цим складним, багатоплановим процесом зможуть тільки нові люди — менеджери. (Варто собі нагадати про принцип «чорної скрині»)47. «Менеджер, — писав Дж.Бернхем, — це нова людина, спеціаліст не з машинного виробництва, хімії чи енергетики, а спеціаліст з керівництва й управління, не більше, але й не менше. У зв'язку з цим в індустріальних країнах сформується новий соціально-економічний і суспільний устрій. У цьому новому суспільному ладі панівним класом буде інша соціальна група — менеджери»48. Це твердження Дж.Бернхем базував на тому об'єктивному факті, що в індустріальних країнах на той час усе більше відділяли функції управління від функцій власності. Керівною групою в економіці ставали не капіталісти, а менеджери та вищий істеблішмент держави. Тому, вважав він, менеджери поступово керуватимуть не тільки виробництвом, споживанням, а й усім політичним життям суспільства, роблячи це не так через парламент, як через адміністративно-виконавчі органи. Замість буржуазної еліти має утворитися еліта менеджерів, вона контролюватиме засоби виробництва, розподіл, і вся держава стане власністю менеджерів. Звичайно, на стадії формування нового суспільства повинна панувати досить чітка ієрархія, тобто поділ на менеджерів і на тих, ким управляють, соціально-політична єдність суспільства, що по-~ винно отримати нову ідеологію, нову систему вартостей.
Головний акцент у цей перехідний період до ери менеджерів повинен ставитись не на дотримання і збереження політичних прав і свобод громадян, а на «обов'язки», «порядок» і «дисципліну». Тому, до речі, заімпонував Дж.Бернхему «новий порядок», що його обіцяв впровадити в Європі А.Птлер, та його супротивник у Росії — Й.Сталін.
Після Другої світової війни та з початком НТР, із формуванням постіндустріального і навіть інформаційного суспільства утвердилась концепція неотехнократичного обґрунтування елітарності. Найважливішими її представниками були Д.Белл, Дж.Гелбрейт і О.Тоффлер, які у своїх працях «Постіндустріальне суспільство», «Нове індустріальне суспільство», трилогії «Футуршок», «Третя хвиля» і «Зміщення влади» перейшли від політичного, соціально-економічного прогнозування до констатації реального процесу, що проходив у час НТР у Північній Америці, Японії і Західній Європі, та визначення деяких тенденцій на майбутнє. Так, уже Д.Белл у «Постіндустріальному суспільстві» назвав поряд з іншими характерними рисами нового суспільства й рису панування в суспільстві нової науково-технічної еліти. Для неї характерні не так власність на засоби виробництва, як високий рівень компетенції, знань та професіоналізм49.
Дж.Гелбрейт у праці «Нове індустріальне суспільство» чи не вперше вказав на переміщення у джерелах влади в XX ст. Він зазначав, що в епоху НТР головним джерелом влади стають знання і здатність їх застосувати. Відповідно влада переходить до власників знань, до нової колективної структурної одиниці, яку він назвав «техноструктурою»50. О.Тоффлер у трилогії, зокрема у третій праці «Зміщення влади», проаналізував інформаційне суспільство, розвинув ідею Дж.Гелбрейта про новий розподіл джерел влади та вказав, що сьогодні (праця опублікована 1990 р.) головним стає контроль над знаннями, оскільки той, хто їх контролює, стає всемогутнім і може претендувати на лідера світової цивілізації. Нові технології, з одного боку, вперше після загибелі грецького полісу дають змогу повернутися до прямої демократії, з іншого — складність виробництва технологій та рівень організованості сучасного суспільства взагалі підвищують вимогливість до менеджерів, до нової провідної верстви, духу. Водночас це означатиме кардинальну зміну в головних принципах реалізації влади — настає доба не політики насильства, а політики переконань51.