4.3. З історії ідей лідерства в європейській політичній думці
Ідеї лідерства* — це вершина численних концепцій про роль героїв в історії. Культ героїв бере свій початок у міфах, які стали основною формою суспільної свідомості стародавності. З розвитком політичної організації суспільства, державності та її інститутів (насамперед зі становленням монархії) цей культ був підкріплений. Монарх у стародавніх — це і суб'єкт верховної влади, і Бог, і Герой. Навіть видатні полководці, перемагаючи ворогів, виконували волю монарха, йому звітували про свої перемоги. Герої мали надзвичайну силу, розум, спритність, відвагу. Вони тривалий час були певним суспільним
62 Докладніше див.: Гроф Станислав. За пределами мозга. — Разд. 2.
* У даному разі не маємо на увазі принцип лідерства, лише ідеї про лідерів (Б. К.)
ідеалом, їм багато прощали — як істотам, що стояли над народом. Правда, розвиток йшов не по висхідній, монархічна влада часом змінювалася на аристократичну, тоді мимоволі відбувалась зміна героїв, плюралізм, а це розхитувало ауру надзвичайності навколо правлячих героїв.
Не забуваймо: тодішнє суспільство було суворо ієрархічне, особливо в Єгипті, політичний та культурний розвиток якого зробив значний вплив на всю середземноморську цивілізацію. Тим паче, що більшість населення була рабами, тому культ героя розвивався серед невеликої верстви вільних. Цікаво, що у тих дуже рідких випадках, коли повсталі раби перемагали, вони встановлювали в себе подібну ієрархічну драбину. їхній вождь теж набував певних атрибутів монаршої влади, сак-ралізувався, ставав, так би мовити, легітимним героєм.
Культ героїв ще більше розхитав панування тиранів і демократії у Греції. Очевидно, цьому сприяла й поява гомерівських поем, де релігія і боги були не дуже релігійними, більш людськими. У Гомера боги відрізняються від людей лише безсмертям та надлюдськими здібностями. Його боги — це боги аристократії завойовників, вони воюють, бенкетують, грають, займаються музикою, напиваються, гуляють. Навіть гомерівські герої — теж не зразок моральної поведінки, усі вони зрозумілі, близькі, тому, можливо, й пережили тисячоліття. Розвиток теоретичного, раціонального мислення, еволюція державності в тиранічній та демократичній формах далі розхитували монотеїзм культу героя. Відтак і тиран міг стати героєм. Героєм ставав і демократ, який його скидав. Пізніше суспільство почало встановлювати певну атрибутику для героїв, титули, одяг. Правда, афінська демократія майже одночасно встановила інститут остракізму, що не давав в окремих випадках особливо довго засиджуватися на п'єдесталі. У грецьких мислителів знаходимо виправдання на користь панування вибраних осіб. Уже в Геракліта у фрагменті 33, що дійшов до нас, вказувалось, що закон — це «підпорядкування волі одного». Правда, дещо пізніше Ксенофан Колофонський (VI —V ст. до н. є.) виступив із критикою антроморфізму, оскільки «смертні думають, що боги народжуються, мають одяг, голос і тілесний образ, як вони»63. Він висловив здогад про те, що в образах богів люди відображали себе, свої слабості та хиби.
Починаючиз V ст. до н. є., грецькі мислителі зводять постать героя з недосяжного для простих вільних громадян
63 Цит. за: Кондзьолка В. Нариси історії античної філософії. — Львів, 1993. - С. 53.
п'єдесталу героя-завойовника, воїна до людини, що може втілити в собі соціально-етнчну досконалість, осягнути «блаженний стан духа», або стан, коли душа перебуває у спокої й рівновазі, не стурбована ніякими страхами, заборонами або будь-якими іншими переживаннями» (Демокріт). Тобто тепер героєм міг стати мислитель, учений-філософ тощо. Демокріт же рішуче розриває з міфологічною традицією уявлення про богів, для нього вони лише повітря, де вміщені вогняні атоми. Очевидно, що певний вплив на образ героя мали думки Антіфона (V ст. до н. є.), який чи не вперше висунув договірну теорію держави, ідею природної рівности людей. Отже, його герой неодмінно повинен бути справедливий (поєднувати незмінне, що закладено природою у людині, та змінне, згідно з домовленістю, зумовлене людськими актами волі).
Можливо, тілесною реалізацією нового підходу до поняття героя став визначний державний, культурний діяч Афін Перікл, який правив державою на основі вільних виборів протягом майже 32 років. Можна погодитися з Б.Расселом, що «... час Перікла був найщасливішим і найголовнішим в історії Афін... Досягнення Афін в епоху Перікла, можливо, — найдиво-вижніша річ у всій історії»64. Відомий грецький історик Фукідід називав його «першим серед афінян», тобто таким, яких у XIX ст. почали називати лідерами. Він же дав нам одну з перших характеристик людського героя або великого державного мужа. Отже, писав Фукідід, чотири доброчесності повинен мати (і їх мав Перікл) такий муж. Він повинен бути розумним, мати здібності оцінити політичне становище, правильно вгадати події і відповісти на них діями. Він має бути красномовним, тобто вміти прихилити на свій бік слухачів так, щоб його дії підтримав увесь народ. Він повинен бути великим патріотом, для нього на першому місці завжди повинні бути інтереси громади, її членів і честь афінського полісу. І, нарешті, четверта доброчесність: він повинен бути цілком безкорисливий. У Фукідіда Перікл ніби втілив у собі дух Афін та їх велич6 Як писав швейцарський учений А.Боннар, «Перікл вгадав роль, яку покликаний був відіграти в цей історичний момент його народ; незважаючи на ворожнечу, що завжди розривала афінян, він зумів їх об'єднати, вказав їм на вищу мету, яка відповідала інтересам усіх, хто терпів від міжусобиць полісів у Греції»66. Політична велич Афін була доповнена
64 Рассел Бертран. История западной философии. — М , 1993 — 1. - С. 77-78. '
65 Фукидид. История. - СПб., 1994. - Т. 1. - II. 65, 210.
66 Боннар Андре. Греческая цивилизация. - м., 1992 — ІІ —С. 241.
Золотим віком у мистецтві та філософії. Афіни Перікла дали двох великих людей: Сократа й Платона, без них, можливо, не було б і Арістотеля.
Як Сократ, так і Платон виступали за те, щоб керівництво державою, усім політичним життям здійснювали тільки кращі, вибрані. Платон у праці «Держава» вирізнив типовий образ тімократичної, олігархічної людини, дав образ тирана тощо. Так, наприклад, тімократичній, олігархічній людині, зокрема правителям, притаманні прагнення до влади, честолюбство, в основі влади повинні бути «воєнні подвиги і взагалі все воєнне». В олігархічної людини честолюбство спрямоване, переважно на збирання багатства. Тому, будучи скупим, такий правитель воює «... насправді олігархічно, з малою витратою власних коштів, і тому в більшості зазнає поразки, але залишається багатим»67. За демократії, вважав Платон, «... немає ніякої потреби брати участь в управлінні, навіть якщо ти до того нездатний; не обов'язково і підкорятися, якщо ти не бажаєш, або воювати, коли інші воюють...». Олігархію, як і демократію, знищують свавільство, усілякі свободи, особливо за демократії, а тому, вважав він, «із крайньої свободи виникає величезне і жорстоке рабство», тобто тиранія68. Образ тирана ми проаналізуємо в наступному розділі, а тут додамо ще декілька слів про образ правителя в ідеальній державі Платона. Правителями в такий державі мала б бути невелика верства - каста філософів. Правителі-філософи довго вчаться (від природи вони повинні мати особливі задатки) і, ставши правителями (до ареопагу мало входити лише 37 членів, Ради - 350 членів, 10 «мудреців мали б становити вищий суд») не переймаються проблемами свободи громадян. Для них головне - благо всієї держави, єдиної спільноти, що заслуговує на увагу й виступає у Платона як нерозчленована і безособова спільнота. їй підпорядковується усе. Тому правителі не повинні звертати уваги на засоби, окремих людей. Вони не повинні переконувати загал у справедливості реформ, достатньо, якщо реформатори переконані в тому самі. Вони мають право застосовувати різні методи для осягнення блага держави, оскільки мета виправдовує засоби. Тільки тоді в державі запанують спокій, рівновага, порядок. Це статична держава, де навіть немає прогресу, бо він не потрібен, правителі все знають, не помиляються, тому в такій державі (тотальної свободи для небагатьох) нічого вже не відбувається, оскільки правління
67 Платон. Государство. Сочинения: В 3-х т. - М., 1971. — Т. 3. — Ч. 1. - VIII, 549-550, 553-555.
68 Там само. — VIII, 564.
небагатьох філософів, а точніше 37-ми, що їх Платон називає «сторожами закону», буде запорукою загальної благодаті, відсутності зла. Основна ж вимога до цих правителів — бути справжніми філософами, тобто любити «вбачати істину», оскільки ці люди «здатні осягнути те, що вічно тотожне самому собі»69.
Крім того, вони мають бути мужніми людьми, бачити істину, любити її, бути правдивими, відкидати будь-яку брехню, ненавидіти її. Для них мають бути притаманні «високі помисли й охоплення думкою сукупного часу і буття», від них вимагаються також «поміркованість і природний тонкий розум, своєрідність якого робила б людину сприйнятливою до ідеї сущого»70. Філософу-правителю, підсумовує Платон, мають бути притаманні чотири доброчесності ідеальної держави: пам'ять від природи, здатність до пізнання, великодушність, тонкість, до того ж він має «... бути другом і родичем істини, справедливості, мужності і розсудливості»71.
Отже, перед нами теж ідеальний образ політичного керівника, державного мужа, з якого вже знято шати міфічної героїчності.
Як і Платон, Арістотель займався визначенням кращих форм політичного устрою та осіб правителів. Арістотель поділяв форми державного устрою на «правильні» й «неправильні».
Перша правильна форма — монархія, де править один цар;
друга — аристократія, де править небагато, але більше;
третя — політія, де править більшість.
За Арістотелем, монархія — первісна і найближча до досконалості Божої з усіх форм державного ладу. Вона спирається на велику перевагу самої особи монарха, реалізується владою одного і служить спільному добру. Водночас монарх або правитель не може бути дуже розумним, гарним, сильним, знатним, багатим або навпаки — дуже бідним, негарним, нерозумним, несильним. Адже в такому разі перші найчастіше стають нахабами і великими паскудами, другі — підлими і дрібними паскудами. Люди дуже багаті не здатні й не бажають підпорядковуватися, люди дуже бідні — не здатні панувати, а підпорядковуватись уміють лише тій владі, яка подібна до влади панів над рабами. Тому держави з такими громадянами — це держави, де є лише пани й раби, або де одні сповнені заздрості, а інші — презирства.
Панувати може лише той, хто вміє підкорятися. Арістотель вважав, що правитель повинен навчитися підкорятися сам.
69 Платон. Государство. — VI, 484.
70 Там само. - VI, 486-487. " Там само. - VI, 486-487.
Тому ідеалом Арістотеля була більше політія, оскільки саме в ній досягається подвійне вміння — панувати й підкорятися. Звичайно, що демократичну більшість становили високоосвічені, культурні, гідні, з високими моральними рисами вільні громадяни72. Як антипод такого правління і правителя, Арістотель проаналізував тиранію, де він фактично пішов за Платоном, хоча загалом і не повторив його.
Правно-політична думка Стародавнього Риму теж дала певні ідеї щодо героїв, великих мужів, які мали, однак, дещо інший аспект. Почнемо з того, що, на відміну від греків, у римлян державний устрій розвивався на основі сімейного побуту. Як писав Т.Моммзен, «... сім'я, за римським поняттям, повинна була бути чимсь єдиним, а тому й управляти нею мусив один повноправний... представник»73. Усі мали без застережень підпорядковуватись главі сім'ї. «Він судив членів своєї сім'ї і призначав їм кару — аж до смертної». Поєднання родів і становило в римлян державу, тому «... державний лад був повторенням — у широкій сфері — сімейних відносин»74. З числа голів родів та їх дорослих синів — римських громадян «вибирали пожиттєво царя, правителя, який мав усі ознаки батька в сім'ї». Воля царя законно нічим не обмежувалась, крім того, що він міг лише застосовувати закони, але не мав права їх змінювати. Царем міг бути, як звичайно, лише сенатор, тобто хтось із 300 римських родин, що їх називали «батьками». Він мусив вирізнятися насамперед хоробрістю, шляхетністю, оскільки за боягузтво громадянина могли вигнати із сенату, як і за аморальний вчинок. За походженням сенатор за перших чотирьох царів мав бути патрицієм. Пізніше Сервій Тулій і перші консули почали приймати заслужених плебеїв, вершників тощо. Ще пізніше, за Августа, був визначений особливий сенаторський ценз — спочатку 800 тис, а потім 1 млн. сестерціїв. Обирали до сенату з 27 років. Крім того, у сенаті мали право засідати громадяни, що займали державні посади (магістрати) на поточний рік і займали раніше курульні посади. Насамперед це стосувалося еділів — охоронців храмів плебейських богів, а також помічників народних трибунів75. На чолі сенату стояв принцепс, який дослівно першим підписував документи, що їх приймав сенат; якщо не було консула, то перед голосуванням доповідач запитував його думку
72 Аристотель. Политика. Сочинения: В 4-х т. — М, 1983. — Т. 4. — Кн. III. - 1288а.
73 Моммзен Теодор. История Рима. - СПб, 1993. - С. 16.
74 Там само. - С. 17.
75 Реальний словарь классической древности Фр. Любкера. — СПб;М., 1888. - С. 913.
першою. Принцепсом не можна було стати ні за віком, ні за заслуги. Це було визнання за найвищу моральність. Найчастіше принцепсом обирали старшого за посадою з колишніх цензорів. Із впровадженням монархії імператори стали першими в сенаті. Так, у 28 р. до н. є. Август записав себе принцепсом сенату і під цим титулом присвоїв собі всю владу над державою. Звідси вся імператорська влада дістала назву принципатус, пізніше титул був витіснений титулом Цезаря, імператора (спочатку імператором називали посадову особу — магістрата, якому надавали керівництво під час війни і вищу судову посаду в мирний час; у вузькому розумінні це був титул, що його давали солдати полководцеві на полі битви після перемоги, але з поверненням до Рима він втрачав свою силу, давав право на отримання тріумфу).
За часів республіки титул ставили після імені, за часів імперії — перед іменем. Після падіння царської влади верховну політичну владу почали надавати консулові (лат. товариш), причому сенат обирав двох консулів на 1 рік. Кожен із них мав усю повноту влади, однак обов'язкові були лише ті рішення, що їх приймали обидва. Після закінчення каденції консули обирали своїх наступників, звичайно з кандидатів, призначених громадрю. За особливо важливих обставин консули могли призначати диктаторів, їх повноваження тривали лише на час даного консульства. Консулів обирали до 366 р. до н. є. лише з патриціїв. У Римі консули мали право скликати сенат, народні збори і головувати на них, до 366 р. до н. є. консули діставали вищу судову владу тощо. їхнім рішенням мусили підпорядковуватись усі магістрати, за винятком трибунів. Посада трибунів уперше була введена 471 р. до н. є. Спочатку обирали двох трибунів плебеїв на зборах кожної курії, тобто їх обирали всі громадяни. Трибуном міг бути кожний вільнона-роджений римський плебей, громадянин. Як звичайно, перед тим цей громадянин мав завідувати квестурою і плебейським едільством. За Сулли трибунами стали сенатори. Пізніше кількість трибунів було збільшено до 10. Трибунами обирали лише раз у житті, поступово їх влада зрівнялася з владою консулів, їх особи стали такими ж недоторканими. Як писав Т.Моммзен, «влада трибуна— необмежена; за своїм характером влада консула була активна, влада трибуна — стримувальна, пасивна»76.
У політичній історії Риму збереглися імена видатних консулів і трибунів, які за своїми організаторськими талантами, хо-
76 Моммзен Теодор. История Рима. — С. 36.
робрістю, мужністю та високою моральністю піднеслися високо над собі подібними. Треба мати на увазі її те, що героїзація посадових осіб, поширена у греків, не була характерна для простих, діловитих римлян. Полководець міг прославитися, солдати могли проголосити його імператором, але в доімпера-торському Римі, як звичайно, крім знатного походження слід було самому мати таланти, мужність, вирізнятися, щоб заслужити право зайняти найвищі політичні посади. Звичайно, римська історія має і негативні приклади, але наведемо кращі. Тут і консули Сціпіон Африканський, Марій, тут і народні трибуни Тіберій і Гай Гракхи. Оскільки керівна роль у Римській республіці належала обмеженій групі патриціїв, то в періоди серйозної небезпеки (Ганнібал) у них знаходились великі сили і великі таланти, які рятували Рим. Гірше було в мирний час, коли вищі посадові особи часто думали лише про те, як зберегти отримані привілеї, не дати дорогу справжнім талантам. Варто вказати на певні узагальнені позитивні якості, якими володіли найвідоміші консули й трибуни республіки. Це насамперед природні таланти: розум, організаційні здібності, холоднокровність, мужність. Вони були справедливі, великодушні, чесні і непідкупні. У Римській республіці домогтися перших політичних посад можна було маючи репутацію високоморальної людини, що й пояснює довгу і славну історичну пам'ять про великих римлян.
Ситуація почала змінюватися з падінням республіки та встановленням імперії, біля початків якої стояв Юлій Цезар (100 — 44 роках до н. є.). Сенат проголосив його «батьком вітчизни», йому поставили статую з написом «Напівбогові». Ю.Цезар провів кардинальні реформи, злив численні племена й роди в одну народність, що створила римську державність, насадивши їй грецьку культуру. Зі створенням Римської імперії змінилася суть першого суб'єкта політичної влади в Римі, що можна пояснити абсолютизацією політичної влади, ЇЇ загальною концентрацією у руках однієї посадової особи. Якщо у Греції політична влада в полісі була фактично розділена, оскільки народні збори мали законодавчу й судову владу, то виконавча була відносно незалежна. У Римській республіці при розподілі влади навіть виконавча влада теж ділилася й урівноважувалась (сенат-консули, консули-трибуни). Перехід до імперії фактично означав поєднання законодавчої, виконавчої і судової влад плюс ще й часто-густо обожнювання особи імператора, підміна ним верховної релігійної влади тощо.
Юлій Цезар до названих уже посад і титулів отримав ще й титул «головний понтифік». До того ж додамо й фактор
спадковості. Хоча, як відомо, «природа спочиває на дітях геніїв», діти імператорів не завжди володіли цнотами батьків-імператорів. У часи пізньої імперії імператорами ставали все більше випадкові люди, що призвело до падіння реальної влади імператора, не кажучи вже про престиж та моральність. Для всіх, хто цікавиться глибше цією темою, варто прочитати відомі праці Плутарха, Таціта, Светонія, що побудовані почасти на протиставленні видатних і нікчемних політичних постатей античної історії. Римськими імператорами закінчується епоха античних героїв та видатних державних мужів.
Тисячолітнє існування Візантії (IV —XV ст.) у політичному плані спиралося на римську ідею імператорської влади, державності, антично-еллінських традицій, зокрема концепції царства і християнського уявлення про монархічну форму правління. На цій основі в імперії поступово була сформульована оригінальна політична доктрина, що набула завершеного вигляду в IX —X ст. Римська авторитарна ідея влади спиралась на неподільність влади, велику владу закону, а не традицій, мала месіанський характер. За прикладом імператорського Риму політична структура Візантії набула рис самодержавної монархії, де влада імператора (з 629 р. «васи-левса» (грец.)) не була обмежена ніякими умовами. Він мав усю повноту виконавчої, судової і законодавчої влад, одночасно був головнокомандувачем армії. Правда, римська ідея всесвітнього панування (месіанства) випливала не із сакрального характеру царської влади чи особистості монарха, а від священної суті самої римської державності, що спиралася на безпосереднє володіння римських громадян землею.
Дещо відмінним був підхід в елліністичному світі. Еллінізм замість полісів створив територіальну монархію, яка об'єдналась під владою єдиного царя, тобто була створена політична організація за типом східних деспотій (необмежена влада, її обожнювання, правління з опорою на бюрократію й армію, культ правителя, розкішний двір тощо). Еллінський монарх був «живим законом», однак він повинен був поважати традиції, норми грецького світу. В еллінізмі монарх мав систему обов'язків щодо підданих, його правління було засноване на принципах раціоналізму, поєднувалося з концепцією «спільного блага» підданих цілої держави, що все разом розглядалось як підстава й ідеал самого правління. У центрі уваги була також однодумність між монархом і підданими, що відрізняло еллінізм від деспотій східного зразка. Така спільність, гармонійність називалась по-грецьки таксіс. Візантія сприйняла ідею таксісу
і розвинула її далі як концепцію суспільства та держави, збудованих ієрархічно.
Християнська Церква обгрунтувала теорію походження імператорської влади від Бога, дала релігійну санкцію необмеженій християнській монархії. З одного боку, від особи василевса Церква вимагала християнської доброчинності, благочестя і милосердя, смирення. З перетворенням християнства в офіційну релігію героєм стає насамперед Христос, потім святі апостоли, канонізовані діячі Церкви, держави. Це був важливий момент у політичній думці часів падіння Риму та формування нової імперії — Візантії. Шлях у герої тепер пролягав через Церкву, бо їй належало право освячення, і вся церковна організація підключалася до апологетики християнських героїв. Вони суттєво відрізнялися від античних героїв своєю суворою доброчесністю, аскетизмом, культом страждань і мук за святу справу. Суб'єкт політичної влади, якщо він у глибині душі мріяв про майбутню канонізацію, мусив за життя робити великі послуги Церкві, вести принаймні ззовні благочестивий спосіб життя. З іншого боку, сама церква активно підтримувала ідею християнської монархії, культ імператора, особливо це було притаманне Православній Церкві.
Велике значення мав кодекс Юстініана, який передбачав узаконення безгрішності влади імператора на землі. Імператор ставав «живим законом на землі», була підтверджена його необмежена влада. До формування концепції верховної авторитарної влади спричинилися також пізніше диякон Агапіт, прийняття за імператора Лева III збірки законів «Еклоги» та ін. З VII ст. вводиться нова титулатура імператорів, до василевса додається ще титул автократа (самодержця) імперії ромеїв. Імператори стали тепер монархами «милістю Божою». Характерною особливістю політичної влади у Візантії стало її підкорення Церкви. В союзі держави й Церкви перша в особі автократора стала домінуючою. Мало того, у ході боротьби навколо ікон був відроджений культ «священної особи володаря», який став не лише «рабом Христа», а й «ієреєм». Трохи пізніше, за імператора Лева VI, прозваного Мудрим, у новому законодавчому збірнику «Ісагозі» було дано нове тлумачення імператорського титулу й зазначено, що його влада є «загальне благо для усіх підданих», оскільки він володіє багатьма доброчесностями:' не гнівається, поміркований, однаково милосердний, урівноважений з усіма, нікого не переслідує і роздає нагороди відповідно до чеснот кожного. У 120-й новелі збірника Лев VI чітко сформулював абсолютистський принцип. Імператор віднині не відчуває потреби ні в куріях, ні в думці синкліту, бо «про все піклується сам імператор». У своїй праці «Тактика» він відновив міф про військові доблесті монарха-рицаря-воїна. Трохи пізніше імператор Костянтин VII Багря-нородний у книзі «Про управління імперією» ще раз визначив божественні джерела походження влади імператора, його обов'язки, спадковість влади. Правда, на останньому етапі існування Візантії у творах М.Мосхопула, Г.Пліфона помітний відхід від тези божественного походження імператорської влади, порушено питання не лише про присягу йому васалів, а й про певні обов'язки імператора перед васалами, а також про владу як своєрідну суспільну угоду між володарем і підданими. Загалом для Візантії були притаманні розуміння суб'єкта політичної влади як усевладного імператора, автократа, підпорядкування йому церковної влади. Зрозуміло, що й культ героя замикався переважно на особі імператора.
Інша ситуація склалася у Західній Європі, де церква не без успіху боролася за домінацію, підпорядковуючи собі на певний час світську владу. На відміну від Візантії, на Заході не склалося однієї централізованої держави-імперії, римська спадщина була поділена, на її місці утворилося декілька великих держав та певна кількість дрібних (королівства Вестготів, Остготів, Франків, Англо-Саксонські тощо). Римські папи — Лев І Великий (440-468), Григорій Великий (590-604), прагнучи реалізувати настанови А.Августина про домінуючу роль Церкви, зуміли домогтися від візантійських імператорів прийняття законодавчих актів, які закріпили «першість апостольського престолу, скріплену заслугами святого Петра, гідністю Риму та соборними постановами». Умовами загального миру було визнано вселенську владу папи, що став верховним суддею єпископів, його вердикти не потребували санкцій імператорів, виступи проти пап розглядались як образа віри та імператорської влади. Водночас Григорій Великий спробував у своїх посланнях по-батьківськи настановляти коронованих осіб, як слід поводитися, щоб гідно продовжити й розвинути славну римську спадщину.
Настанови А.Августина спробував реалізувати син франкського короля Піпіна — Карл, коронований 768 р. Проводячи політику експансії, він створив велику державу й прагнув втілити в життя ідею А.Августина про Град Божий. Карл не сумнівався, що отримав владу від Бога, і, ставши у 800 р. імператором за допомогою папи, почав іменувати себе «за Божим милосердям», «вінчаний Богом». Уся його законодавча політика була спрямована на утвердження «святої правди», єдності й вічного миру. Під «святою правдою» він розумів повне
й безперечне торжество християнської Церкви на землі, тому піклувався про неї, захищав її, вимагав від підданих благочестивого життя, знання народом молитов, відвідування церков, дотримання постів. Водночас Карл прагнув забезпечити собі повну владу над Церквою. Він звів роль кліру до суто службових обов'язків, уніфікував монастирські правила, вимагав звітів духовенства, сам призначав абатів, настановляв їх. Церковну ієрархію будував так, щоб усі нитки керівництва сходилися до нього, а не до папи. Карл навіть сам скликав церковні собори і диктував їм постанови, вів боротьбу за чистоту віри".
Провівши кілька адміністративно-політичних реформ, Карл централізував імперію, поєднавши у своїй особі військову, цивільну та теологічну владу, що перетворила монаршу владу в сакральну. Однак уся імперська система трималася на «енергії і всевладді франкського монарха»78. І все ж жодну з трьох настанов А. Августина йому не вдалося реалізувати до кінця. Замість «святої правди» феодальна система поширювала брехню, замість «миру» незабаром розпочалися європейські війни, замість «всезагальної єдності» — розкол двох християнських Церков. Безперечно, Карл своєю енергійною діяльністю зумів почати політичну, духовну консолідацію Заходу, сприяв пробудженню його самосвідомості. За нього почався рух від імперії до Європи в сучасному розумінні.
Через століття у Західній Європі титул імператора зникає, щоб знову відродитися через півстоліття. Однак тут гегемонія імператора була більш теоретична, ніж реальна, оскільки імператорська влада мала опір у Німеччині, її ігнорували в Італії. Окрім того, вона з'явилася у державах, що не входили до Каролінгської імперії — Англії та Іспанії. У Священній Римській імперії на це місце обирали на колегіях німецьких князів. Тобто через традиційний плюралізм Захід навіть у цій справі по-різному підходив до проблеми верховної політичної влади. Імператором-героєм був Карл Великий (що справді мав зріст до 2 метрів) та деякі інші визначні короновані особи. Верства, з якої рекрутувалися герої, видатні державні та військові мужі, відзначалася індивідуалізмом, де успіху домагався сильний, вправний, мужній, хитрий та розумний. Західноєвропейський феодалізм був певною мірою постійним турніром континентального масштабу, який постачав, окрім коронованих героїв (так би мовити, за посадою), і видатних рицарів, полководців, державних мужів, що були непересічними постатями тих часів. Нага-
77 Левандовский А. П. Карл Великий. Через империю к Европе. — М., 1995. - С. 123-134. '* Там само. — С. 143.
даймо лише графа Роланда, рицарів Круглого столу короля Артура, Річарда Левове Серце та ін.
Церковні теологи намагалися узагальнити образи європейських знаменитостей, тому у своїх працях вони зверталися передусім до образів правителів. Тома Аквінський у праці «Про правління владик» вказував, що кращою формою державного правління є монархія, гіршою — демократія, оскільки вона переходить у тиранію. Він нагадував світським правителям про походження монаршої влади від Бога, про її межі, що їх визначає Церква. Загалом поширення індивідуалізму сприяло зростанню сепаратизму, жорстокої конкурентної боротьби між феодальною знаттю, королями й імператорами. У період розкладу феодалізму в Західній Європі утворилося багато малих держав, і кожна з них мала своїх героїв. У той же час завершення епохи Середньовіччя — це період централізації та збільшення масштабності самих історичних постатей, розширення рамок їхньої діяльності, важливості їх вчинків, а отже, рельєфності й неповторності.